Global Village

 

“Зрадлива шпана в білих комірцях не має права навіть пискнути щось про Майдан! Бо революцію здійснили ті, хто заплатили за неї здоров’ям і кулі отримали. А ОЦЕ скористалось результатами і побігло посади займати“.

Я, коли чую оце “я був на Майдані”, чорти хапають. Що означає – “був”? Про “був” мають право казати ті, хто в палатках відмерзли від початку до кінця Революції Гідності, а не ті, що приїхали на екскурсію чи задля цікавості.

Як розповідала мені тоді одна з таких “гастролерок”: “Ми на Крєщатікє на квартірє ночєвалі, попілі-поєлі вкуснєнького, да і уєхалі”. Ті, з ким “попіла-поєла”, теж після доброго сну та “вкуснєнької” вечері з коньячками-винцем-віскі з’являлись під обід на Майдані. Доглянуті, виспані, помиті… Тимчасово відсунуті від “корита” хлопці-дівки зметикували, що просто “потрібно опинитися в потрібний час і в потрібному місці”.

Ота вся шпана зрадлива в білих комірцях не має права навіть пискнути щось про Майдан! Бо революцію здійснили ті, хто заплатили за неї здоров’ям і кулі отримали. А ОЦЕ скористалось результатами і побігло посади займати.

І нічого путнього вони не накерували –  бо пристосуванці, боягузи і зрадники. Лише використали Майдан для власної наживи.

То ось, подібні “майданівці”, пам’ятаю, прийдуть, покрутяться трохи перед тими, хто жив у палатках і зникнуть. І так –  щоденно.

Не хочу називати прізвищ згаданих “революціонерів”, але вони опинилися на високих посадах у Чернівцях та області, стали депутатами. Та й не лише в Чернівцях і на Буковині – Україна велика! Вони ж, бачте, “були на Майдані”!

Жодного з них ніхто не спостерігав ні 18-20 лютого на Майдані Незалежності, ні в інші “спекотні” революційні дні на Грушевського чи Інститутській. Тим часом, стояли насмерть і творили історію інші.

Оці, інші, не б’ють себе в груди про “я там був”, не виставляють фотографій у Фейсбуці. Але ми знаємо силу і наслідок того мовчання. Їхньої присутності ТАМ, в тім числі – в історії…

Героям (справжнім) – таки СЛАВА!!!

Анна Данилюк, Заслужений журналіст України, Global Village

Фото: https://www.primecollective.com/

 

 

Ковід віддав голос за Байдена. А той віддав свій розум за соціалізм.

Якщо легким постукуванням в потилицю збудити гіпоталамус, котрий поруч з нострадамусом,то отримаєте відповідь: коронавірус прибув до нас, щоб, окрім іншого, поділити історію Америки на три ери. Чи то пак, додати нову до двох попередніх. Індіанці. Американці. Ідеянці.

Сама по собі соціалістична ідея –  дуже приваблива й пахуча. Надто добре пам’ятаю той день, коли за ударну роботу в будівельному загоні на м’ясокомбінаті ми отримали можливість насолодитися особливою ковбасою зі спеццеху для керівних і партійних працівників.

Це ж капіталістичний світ – тупий і простий, ти можеш або заробити, або заробити за крадіжку термін. Надто просто. Зате соціалістичний – складний і дивовижний. Ти орав, тобі заплатили, але гроші –  лайно, на них можна купити лише таке саме лайно. Як-от литу чавунну магнітолу ”Томь-303” або бутербродне масло, яке на сковорідці розкладається на воду, сірку і карбіду маргаринат.

Гроші – тьху, керують не вони, а відносини між людьми. Тому за хорошу роботу нам дали премію: показали пальчиком на спеццех і відвернулися на п’ять хвилин. Ми пішли і скромно взяли по палиці неймовірної, дивовижної ковбаси. Це був другий перший поцілунок в моєму житті, і я пам’ятаю його краще. (Прости мені, Галино…). Ми відкусили.

Коли прокинулись, начальника вже не було. Стіна, ”вертушка”, вахтер, виносити не можна, хіба-що зжерти на місці. Перекинути через стіну не можна – вахтер, ”колючка”, патруль. Ми жбурляли покусану партійну ковбасу в стіну, піднімали, кидали, кричали.

Розуміли поступово, як влаштований світ соціалізму: сувора вертикаль, вставлена по саме ”небався” тим, хто занадто багато чого хоче.

Не всі знають, що нострадамус головного мозку складається з двох відділів: постраждамус, який зберігає спогади про пережите, і проктодамус, який пророкує нові потрясіння. Якщо до нього дошкрябатися, то він передбачить. І покаже картинки, на яких руйнуються статуї, падають на коліна люди і опускається на лікті цілий народ.

Отже, ковід віддав свій голос за Байдена. Який віддав свій розум за соціалізм.

Особисто я не маю до Америки ні найменшого відношення. Сиджу тихенько і заздалегідь поважаю будь-який їхній вибір. Навіть такий, внаслідок якого старий американський генсек приїде коли-небудь цілуватися зі старим столітнім Путіним. А передовики з ”реднеків”-трударів отримуватимуть в райкомах заохочувальні талони на меланін. Жахливенько. Але буває і терпименько, ми ж куштували і пам’ятаємо.

Зрештою, іноді нове – це принесене зі смітника і добре протерте ганчіркою старе.

https://kstati.net/

Євген Шестаков

Фото: https://kstati.net/

 

Або ж “підпільником”, “революціонером”, одне слово – “не таким” геніальний режисер залишався по життю й скрізь. Чи то в Москві, чи в рідному Львові.

Недооціненим вдома перш за все через свій нонконформізм і невміння прогинатися перед будь-якою владою. А ще – дар залишатися талановитим в усьому, також і в сарказмі.

Віктюк любив згадувати цю історію про свої перші роки в театрі. Збирався ставити “Розбійників” Шіллера, але почала кривитися художня рада: чому не когось з радянських авторів? Ще ж є теми Володимира Ілліча (Леніна – ред.), пролетарської ідеології – краще хай молодий режисер за них  береться. Без натяку на гумор той відповів: “Але ж “Розбійники” – це улюблена п’єса Леніна! Невже ви не знали?” І навів, як приклад, назву котроїсь з  статтей – “від ліхтаря”, звичайно – в якій вождь наче б то захоплено відгукувався про п’єсу.

Звичайно, радянські чиновники від культури цього не знали, і Віктюк, зігравши на їхньому невігластві, помноженому на такій же дрімучій відданості комуністичній догмі, таки поставив Шіллера.

Роман Григорович умів потролити, як зараз сказали б, радянську владу. На сцені МХАТу до  круглої дати перевороту в Росії, 50-річчя створення ссср, вирішив познайомити тамтешню публіку з українською класикою. Та байка з життя стала його візитівкою: “Ось уявіть собі – виходимо ми з Олегом Єфремовим, художнім керівником, глянути на афішу, а на ній – величезними літерами: “50-лєтію посвящаєтся – “Украдєнноє счастьє“. Єфремов схопився за серце: “Ти ж меня, б***, на зону в Сібірь отправіш! Что в ЦК (комуністичної партії – ред.) скажут?“ Все гаразд, ЦК беру на себе. Розтлумачив номенклатурникам, що твір насправді – про важке життя українських селян до того, як прийшли комуністи, дуже  пасує до роковин революції. Проковтнули. Бо я завжди був таким собі  солдатом Швейком і хитрим бандерівцем – там, у Москві”.

Не лише в Москві. Режисера, якого визнав світ, не поспішали вітати у рідному Львові. Поки в Італії створювали школу танцю Віктюка, в Москві – його ж театр, в столиці Галичини її відомий син  не завжди був бажаним гостем. Надто епатажною виглядала його творчість, і зовсім не було в ній традиційного замилування фольклором “з віночками”. Або ж суто поверхневого,  “вишиванкового” розуміння патріотизму.

Його виставу “Давай займемося коханням” забороняли на сцені львівської опери як “аморальну”. Бо як же це – писати  “займатися коханням”, на стінах опери! Зайве говорити, що жодна українська влада так і не спромоглася запросити Віктюка на постійно на Батьківщину. Геніальний режисер, працювати з яким мали за честь провідні сцени світу, в себе вдома виявився не надто потрібним.

А Віктюк, тим часом, завжди підтримував українських колег. Мало хто сьогодні згадує, що це завдяки йому  глядачі по-новому відкрили для себе Аду Роговцеву, коли  запросив її на головну роль в драмі “Бульвар Сан-Сет”. Прем’єра відбулася  на схилі 1990-х, Ада Миколаївна тоді переживала не найкращі роки. Проти неї плели інтриги колеги з рідного театру ім. Лесі Українки. Вихлюпнувся, в тім числі, й на сторінки преси її конфлікт з іншою примою, Валерією Заклунною. В якої, до речі, були могутні покровителі в урядових колах. Роговцеву відверто переслідували.

‘Бульвар Сан-Сет”, а також Віктюкові “Уроки музики”, “Дама без камелій”, “Священні чудовиська” стали її зоряним часом. Після тріумфу спектаклів посипалися запрошення на нові ролі, також на екрані. “Я завжди казав і буду: найкраща артистка України в усі часи – це Ада Миколаївна Рогоцева!” – повторював тоді Віктюк чи не на кожній зустрічі з журналістами.

Останні в Романа Григоровича були, без перебільшень, закохані. Авторка цих рядків – не виняток. Надто, після мого з ним інтерв’ю, під час якого ні з того, ні з сього раптом  заклинило диктофона. Ситуація здавалася безвихідною. Я вже приготувалася, було, записувати за режисером від руки і мимрила вибачення за техніку, що так підвела в потрібний момент. Роман Григорович, тим часом, попросив, але з дещо командними нотками в голосі, свого помічника: “Добудь мені диктофона зараз, швидше”. Протягом всього кількох хвилин  працюючий пристрій опинився у мене в руках. Поки чекали, Віктюк розважав якимись смішними оповідками і частував помаранчами – аж ніяк не вписуючись в імідж недоступної світової зірки.

Говорили, серед іншого, про репетиції в театрі Віктюка, коли він звертався до акторів “сонечко”, і “золотко моє”. “А через секунду кричу їм “б***!” і “г***о!, коли бачу, що грають не так”. Попри те, жоден з артистів на режисера не ображався – бо працювати з ним було щастям.

Навіть, коли його театр в столиці Москви переживав різне – і немилість влади, і матеріальну скруту і нескінченний ремонт, який тягнувся… 20 років. Споносорів  не мали. Тим не менш, за цей час поставили 19 спектаклів, і жоден актор з трупи Віктюка її не залишив.

Про життя в Москві Віктюк розповідав з іронічною гіркотою:  “Там бути бандерівцем – сама розумієш, як. А в мене, до того ж, квартира – колишня сина Сталіна, ще й з видом на Кремль. Через те знаєш, який маю оберіг? Вийду на балкон, подивлюся туди і кажу: “Так і так вашу матір! Пішли ви всі  туди-то! Допомагає”.

Таким він запам’ятався: іронічним, дотепним, людиною-театром. Саме тільки спілкування з Романом Григоровичем було мистецьким святом і феєричним спогадом на все життя.

Він же ніколи не забував про свою Батьківщину. Чудово розуміючи, чого  можуть коштувати ці слова в Москві, коли на початку війни звертався до мешканців Донбасу: “Ви живете поза Богом, Його не чуєте. Вимкніть усі телеканали, побудьте в тиші, без зла, без насильства, без убивств. В цій тиші, можливо, у вашій душі щось відбудеться – якщо ви українці. А якщо навіть тиша не допоможе, то дайте Україні спокій”.

Кампанія цькування режисера в російській пресі відтак не забарилася.

На дверях його помешкання  завжди був намальований жовто-синій прапор. Також і після 2014-го.

А одного трагічного дня в 2007-му режисера в Москві побили невідомі – просто в під’їзді його дому. Кількох нападників так і не знайшли, а Віктюк з черепно-мозковою травмою втрапив до лікарні.

Потім був інсульт і довге повернення до життя, в тім числі й творчого. В листопаді 2020-го інсульт, цього разу смертельний, повторився – як ускладнення, викликане коронавірусом. Свій 85 день народження Віктюк зустрів у шпиталі, звідки вже не вийшов.

Тіло режисера вже привезли додому, назавжди. Романа Григоровича поховали на Личаківському цвинтарі, в родинному склепі його батьків.

Повернення до Львова, тривалістю в життя.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://rg.ru

 

Восени 2020-го упокоїлися в Бозі незалежні ЗМІ Америки. А також з решти світу, що поклали отакенний “прилад” не лише на професійні стандарти, але й на чесні вибори.

Брехню можна назвати красиво: від “боротьби “за справедливість” або що завгодно інше  до “корпоративної солідарності”. Це, коли всі натовпом, з мікрофонами й камерами – на одного. Що він – сякий-такий, “рижий“, одне слово. І так само дружно пройти повз очевидне, дуже помітне й велике, але ніби навмисне “не варте“ навіть згадки. Як-от численні й масові фальсифікації на президентських виборах в Америці. А коли про них не говорити – то наче й не було таких, правда ж?

Неправда.

Як її не назви – брехня все одно залишиться брехнею. Цинічною, брудною, огидною – у виконанні 90%  світових ЗМІ. А вслід за ними й українських, на чолі з раніше шанованим сайтом, гм – “Соросівська кривда“?  Йдеться про  висвітлення підсумків виборів у США. Чи, радше, їхнє “затемнення”, поки “акули пера” наввипередки припадають до Байденової руки, оголосивши Джо переможцем. Чудово знаючи, що саме ті руки дуже навіть крали – голоси за суперника на виборах. І що аж ніяк не компетенція репортерів –  вирішувати, хто буде керівником держави.

Восени 2020-го це стало остаточним:  флагмани медійної неупередженості, якими більшість звикла вважати CNN, BBC, NY Times, The Guardian та ще з десяток-другий загально відомих, “нєдрогнувшей рукой” змили власну порядність в унітаз. Разом із репутаціями та рейтингами – вже сьогодні публіка, яка, попри все, тримає очі та вуха відкритими, відмовляється від інформаційних послуг перелічених ЗМІ. Бо за несвіжу локшину замість новин платити не хочеться.

“Але ж як?!“ – напевне здивується хтось. “Ми ж усі знаємо, що ВВС – це крутезні стандарти журналістського ремесла! Це хоробрі хлопці з NY Times колись влаштували “Вотергейт” для корумпованого Ніксона! Це ж А-м-е-р-и-к-а, демократія з демократій! Щоб протягом всього двох минулих тижнів, поки голоси рахують-перераховують, лицарі слова виявилися банальними підбрехачами керівної і спрямовуючої (демократичної партії США)  – ні, не може бути”. 

Може, і так, це шокує. На те й розрахунок, диявольський – що не стануть ті, кого все життя вважали світочами об’єктивності, аж настільки сволотою. Проте, якщо хоч трохи знати індустрію зсередини, всі частинки пазлу складаються. І виходить, як класик писав – “славних прадідів великих онуки погані“. Це про вже згаданих “Нью-Йорк Таймс“ вчора й сьогодні. Втім, не лише про них.

Бо не протягом двох тижнів, а роками вбивали в масову свідомість сумнівну істину про “непогрішимість“ провідних ЗМІ. Проводили тренінги для журналістів з молодих демократій, старанно промивали мізки – тільки такі й такі-то видання – найкращі й найчесніші. Зізнаюся – сама бувала на подібних “вишколах“, і теж ще донедавна мала переконання: CNN та BBC – це сила. А сила звички – така ж страшна, як краса, від неї важко відмовитися. 

Що  не трапляється такого – аби всі разом брехали й перекручували –  теж не треба. Прикладів з минулого – вагон. В нацистській Німеччині більшість “чесних“ газетярів примудрилися “не зауважити“ “кришталевої ночі“, єврейських погромів і концтаборів. Так само в 1930-х чи не всі західні журналісти, а серед них репортер “Нью-Йорк Таймс“ В. Дюранті – найперший, облизували Сталіна, як порохоботи нині – “рошенку“. Зате “в упор“ не бачили Голодомору.

Чи нагадати, як під час Помаранчевої революції різні “Інтери” та подібні медіа-шльондри писали разом з донецькими справжнє “риголетто“ на виборчий процес в Україні? І як талановита журналістка з радіо, сказати страшно, “Свобода“ стала  “тією самою” Ганною Герман?

Хто замовляє музику, той і дівку-пресу-телебачення танцює, класика жанру. А тепер згадайте, коли настала ера Інтернету, як традиційним ЗМІ раптом  виявилося сутужно? Бо навіщо було споживачам контенту платити за газету, якщо те саме – онлайн і безкоштовно? Ось тут і відбувся  перший акт медійної трагедії, журналісти постали перед вибором: або, затягнувши паски, змагатися за аудиторії, і, попри все, залишатися незалежними. Або погодитися на “спонсорство“ “добрих“ дядьків-глобалістів з гладкими гаманцями. Ті радо влили в індустрію ЗМІ потрібні мільярди, і вона не тільки залишилася на плаву, але й, надувши вітрила й щоки, помандрувала далі. В обмін на певні поступки власними стандартами, або ж просто совістю.

Акт другий трагедії всі бачили цього літа – як медіа побивалися, аж до гикавки, за Джорджем Флойдом. Виглядало фальшиво. Не журилися, натомість, з приводу вбитих поліцейських, в тім числі – й афро-американців, які намагалися захистити від вандалів безвинні крамниці та інші бізнеси.

Продовження агонії колись порядних спостерігаємо й зараз: на CNN  не звертають уваги, або й вірять, що це “нормально“ – коли сотні тисяч вкинутих бюлетенів, ВСІ, кожен з них, “голосували“ виключно за одного кандидата. Не Трампа. (Детальніше про порушення – див. відео з прес-конференції юридичної команди чинного президента США, вгорі сторінки).

А так, між іншим: Джордж Сорос, відомий філантроп, який любить “дарувати“ подорожі за ситий закордон українським журналістам, вгатив у медійну галузь по світі не одну сотню мільйонів. Лише в NPR, (National Public Radio, “Громадське радіо“, США) – 1.8 млн. доларів, вже не згадуючи про сотні інших теле- радіо-станцій та газет-журналів-сайтів по обидва береги Атлантики (https://www.lakelandtimes.com/opinions/the-real-problem-with-george-soros-and-his-left-wing-media/).

Білл Гейтс, один із найбільш знаних (і багатих) “байденістів“, потратив на підтримку ЗМІ 24 мільйони лише протягом 2016-го. Навіть поважній британській The Guardian колись “позолотив ручку” один з її теперішніх власників, Алеєксандр Лєбєдєв. Російський олігарх, в минулому – працівник ФСБ. Хоч “минулих“ ефесбешників, як відомо, не буває…

Після цього комусь дивно, що більшість  “незалежних“ світових медіа в унісон і однаковими фразами кинулися “обирати“ Джозефа-пенсіонера 46-м президентом США? А чинного 45-го  – нещадно топити ще до початку його каденції п’ять років тому? “Скачи, враже, як пан Сорос скаже“.

Та й “скачуть“, звісно. Але куди поділися ваші ж власні принципи, пані та панове не колеги? Альфа й омега фаху: інформацію подавай щонайменше з двох протилежних джерел, не одного! Слухай не лише сильних світу цього, але й альтернативні голоси, надто, з народу. Адже небайдужих, хто криком кричать про вкиди та фальсифікації, наводять документальні їх докази –  ой, як багато! Спостерігачів, активістів, просто виборців, юристів – як можна було тупо проігнорувати їхні скарги, до того ж, неанонімні?! Не побачити слона посеред вулиці? Наплювати собі ж межи очі? Це вже не просто нефахово – злочинно!

Але навіть таке паскудство – це ще не все з арсеналу сучасної “медійної неупередженості“. Всі цим “милувалися“, і буде ще не раз: щойно з’явиться в соцмережах якесь повідомлення з табору Трампа, як одразу починаються з ним “непонятки“: то відеотрансляція з доброго дива перерветься, то перехід за лінком виявиться “404“, нарешті, моє “улюблене“: “Незалежні експерти (бу-га-га! – ред.) Фейсбука перевірили цю інформацію і визнали її неправдивою, крапка. А будете далі поширювати – ми Вас заблокуємо“. Амінь.

Хто, в біса, ті “експерти“, від кого-чого “незалежні“? (Здорового глузду? Десяти заповідей? Рідних тата з мамою, які в дитинстві “експертові“ паска пошкодували?). За якими критеріями визначають “правдивість“? Того громадськості знати зась.

Хоч ми щось подібне вже проходили, за ссср-небіжчика: теж лише газета “Правда” і програма CNN, тьху, “Врємя” вважалися єдино “правильними“ джерелами інформації. А хто не погоджувався, того “блокували“ – в місця не надто віддаленi. Чи це на Фейсбуці стане наступним кроком їхнього “правдолюбства“?

Помоліться за безвинно загублену душу медійної неупередженості. Її більше нема, не лише в Америці. Та й чи була колись?…

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://www.politico.com/, https://theintercept.com/

 

В історії українсько-єврейських відносин багато різних сторінок: страшних, смішних, дивних, величних. Хочу розповісти про одну з них: родину Шептицьких і катастрофу єврейства.

З 17 грудня 1900 року і до самої смерті 1 листопада 1944-го Андрій Шептицький — Митрополит Галицький, архієпископ Львівський і єпископ Кам’янець-Подільський –  також був політичною фігурою, депутатом Галицького сейму і Віденського парламенту (довічний член Палати панів).

Варто  звернути увагу на давні та міцні зв’язки Шептицького з євреями. Ще в 20-річному віці Шептицький вивчив давньоєврейську, вільно читав ТАНАХ (Священне Писання) мовою оригіналу, а згодом листувався з рабинами, лідерами єврейської громади. У 1905–1906 роках на чолі групи прочан двічі відвідав Святу землю. Після цієї подорожі видав путівник християнських святинь, з мапами і докладним описом. Знання давньоєврейської значно посприяло зближенню з євреями і розумінню  їхніх традицій. Під час “справи Бейліса”, у жовтні 1913 року, Шептицький привселюдно спростував кривавий наклеп на євреїв: «Можу чітко заявити, що мені особисто нічого не відомо із загальної єврейської релігійної науки, що могло б слугувати підставою ритуальної теорії» (“Київська думка”, 23 жов. 1913. — С. 8).

Шептицький навіть був готовий приїхати до Києва як свідок захисту й експерт з релігійних аспектів справи. Але, власне, “одіозна” постать митрополита і єретика (на думку офіційної РПЦ) та його зв’язки з євреями зробили такий крок неприйнятним для ініціаторів процесу.

У 1903 році Шептицький заснував цілу систему монастирів студитів, відкривши при них школи, лікарні і будинки сиріт. Згодом ці монастирі зіграли дуже важливу роль у порятунку євреїв.

Тим не менш, події останнього періоду життя митрополита Андрія (1939–1944) й дотепер залишаються предметом запеклих суперечок. Загалом звинувачення зводяться до наступних  пунктів:

Підтримка Німеччини у війні з СРСР і активна співпраця з німецькою окупаційною владою.

Галичина, що багато років виборювала незалежність від Польщі, потім – від Австро-Угорщини, потім знову від Польщі, в 1939-му була, по суті, програна в картковій грі з комуністами. Дворічне панування сталінської тиранії в краї було, хоч і нетривалим, але неймовірно кривавим. Тому прихід німецьких військ в 1941-му галичани цілком справедливо розцінювали як порятунок. Тим часом, митрополит Андрій ніколи не кидав вірян напризволяще. Саме тому він залишався у своїй резиденції за всіх політичних катаклізмів, хоч-не-хоч, але ведучи справи з усіма адміністраціями.

Якщо перший німецький губернатор Галичини Карл Лаш (1941) займався, радше, адміністративно-економічною діяльністю (а конкретно — розкраданням у значних масштабах, за що був заарештований і розстріляний самими німцями), то його наступник Отто Вехер (1942–1944) робив акцент на військово-політичній діяльності. Саме в період 1941–1942рр проявилася громадянська позиція Р. Шептицького. Він писав листи Гіммлеру (грудень 1941-го і лютий 1942-го) із протестом проти знищення єврейства Галичини і звертався до громади з проповіддю “Не убий”. Останню було написано під впливом акцій фашистів, коли із Львівського гетто були заслані на смерть десятки тисяч євреїв. Проповідь  розгнівала Берлін. Гіммлер хотів заарештувати Р. Шептицького, але Вехеру вдалося переконати свого шефа “не чинити цього, щоб не викликати гнів українців і не ризикувати життям солдатів вермахту, які перебували в Галичині у відносній безпеці”.

Паралельно Вехер разом з колишніми офіцерами Української Галицької армії (УГА), Альфредом Бізанцем і Ганцом Кохом спробували “заспокоїти” непокірного пастиря. Але отримали таку відповідь, що навіть образилися на неповагу з боку спадкового аристократа.

(УГА існувала в 1918–1921 роках; батько Степана Бандери, Андрій, служив у ній армійським капеланом).

Варто відзначити, що Отто Вехер дуже позитивно ставився до українського національного руху і Української держави, що не викликало захоплення  його керівництва. Очільники Рейху особливої симпатії до українського національного руху не відчували…

 

Підтримка українського націоналістичного руху:

На відміну від молодшого брата, Станіслава, (генерал-майора австро-угорської армії і генерал-поручника Війська Польського, що остаточно схилився до полонізації після Першої світової), Андрій Шептицький завжди усвідомлював себе українцем і прагнув здобути незалежність для Української держави. Як аристократ і прелат, митрополит намагався вести цю боротьбу мирним шляхом, парламентарно і безкровно. І не було його провиною, що XX століття маргіналізувало всіх і все…

До речі,  неприйняття терору як політичного інструмента доволі довго заважало порозумінню митрополита і ОУН. Розкол на ОУН Бандери і ОУН Мельника дуже засмутив Шептицького, адже для нього була важливою єдність нації. Ще один момент — Андрій Мельник, офіцер австро-угорської армії і армії УНР, був особисто знайомий і приятелював з митрополитом, а задекларована бандерівським крилом непримиренність до супротивників української державності схиляла миролюбного прелата до ОУН(M). Крім цього, оголошена ОУН(Б) війна Німеччині після арешту керівництва фракції змусила митрополита побоюватися широких репресій нацистів проти українців загалом.

 

Митрополит не зупинив єврейських погромів літа 1941-го та геноцид євреїв.

В  Галичині до 1939-го року “єврейське питання” не стояло надто гостро. Ба, більше: митрополиту Андрію доводилося разом із рабинами займатися зростаючою кількістю міжрелігійних змішаних шлюбів.

Маховик національної ворожнечі був запущений окупацією Західної України сталінськими військами. Насильна совєтизація здійснювалася “привізними” та місцевими комуністичними кадрами (з євреїв та українців). Коли німецькі війська увійшли до Львова, були відкриті в’язниці НКВС. Побачену всередині моторошно-криваву картину, (порівняно з якою твори Ієроніма Босха – цілком ідилічні!) нацисти використали з пропагандистсько-провокаційною метою. Звинуватили в злочинах усіх євреїв і спрямували гнів народу на єврейське населення міста…

Зайнятий у цей час переговорами з ОУН, (крім усього іншого) про проголошення Незалежної України, митрополит був не в змозі запобігти погрому. Все, що  зміг –  це засудити насильство. Потім були вже згадувані листи Гіммлеру і проповідь “Не убий”… Але крім слів, були й справи, багато добрих, зроблених разом з молодшим братом Казимиром…

Як і Андрій, Казимир зробив крутий поворот у житті: у 1911 році вступив до бенедиктинського монастиря у Байроні. Отримав ім’я Климентiй.

Коли митрополит наказав переховувати євреїв у церквах, монастирях і сирітських притулках, то першим його помічником став Климентій. Згідно із свідченням рабі Давида Кахане (не плутати з Меїром Давидом Кахане!), що став згодом головним рабином ізраїльських Військово-повітряних сил, і Курта Левіна, сина головного рабина Львова, під час Другої світової митрополит Андрій і архімандрит Климентій врятували близько 300 єврейських дітей. А також сховали цінні єврейські документи. Крім братів Шептицьких, понад 240 українських священиків і ченців ризикували життями, рятуючи єврейських дітей. Митрополит Андрій у своїй резиденції ховав 15 євреїв.

Після численних прохань врятованих і їхніх нащадків Климентій (Шептицький) був в 1995 році визнаний в Ізраїлі Праведником Народів Світу. Логічно було б нагородити тим самим званням його брата і керівника, митрополита Андрія, але…

В 1963 році рабі Давид Кахане розповів в “Яд Вашем”, що в роки Катастрофи його врятував українець у Львові. Через три роки в “Яд Вашем” було подане офіційне прохання гідно вшанувати рятівника –  присвоїти звання Праведник Народів Світу Андрію Шептицькому. З часів першого обговорення в 1967-му “Яд Вашем” так і не задовільнив цього прохання. Коли в 1981-му в Ізраїлі відбулося голосування, з 13 членів комісії двоє утрималися, п’ятеро голосували “за”, шестеро –  “проти”. Митрополита звинуватили в підтримці дивізії СС “Галичина” , в ідеологічній близькості до Гітлера і … що міг зробити для порятунку євреїв більше.

Натомість, єврейська громада України в травні 2008-го визнала  Шептицького Праведником. 

 

В пам’ять про  Андрія (Шептицького) біля синагоги Бродського у Києві було посаджене “Древо Життя”. У листопаді 2013-го Андрій (Шептицький) посмертно був удостоєний нагороди імені Яна Карського за відвагу в порятунку українських євреїв. Її вручила  Антидифамаційна ліга (єврейська неурядова правозахисна організація в США).

У чому ж проблема з “Яд Вашем”? Почну з того, що протягом більш, ніж 20 років (1972-1993) директором цієї організації був Іцхак Арад (Рудницький), який хлопчиськом партизанив у литовських лісах і згодом став бригадним генералом ЦАХАЛу. Біографія, здавалося б, бездоганна, але, придивившись уважніше, можна виявити дуже неприємні моменти.

Наприклад, що після звільнення Литви загін “Вільнюс”, у якому партизанив Арад, став підрозділом військ НКВС. Був задіяний у війні з литовськими “Лісовими братами” і польськими партизанами, що боролися проти повторної совєтизації краю. Нарешті, різка критика Арадом у 2010 році присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Це викликає великі сумніви щодо його неупередженості в питанні номінацій у “Яд Вашем”. Це за років його директорства Львівське товариство єврейської культури імені Шолом-Алейхема двічі подавало заяву про присвоєння митрополиту Шептицькому звання “Праведник Народів Світу”, але не отримало навіть формальної відповіді.

B Ізраїлі знайшлися й інші затяті супротивники присвоєння Шептицькому звання Праведникa. Наприклад, Анатолій Кардаш написав цілу “антимитрополитну” статтю: “…Mені уявилося: рабин Кахана бачить А. Шептицького, що поглядає з того світу на метушню навколо свого імені з посмішкою чи то докірливою, чи то іронічною, а, може, навіть гіркою… Тому, що митрополиту, Кахана знає, належить замолювати гріх угоди з дияволом…”.

Товариш Кардаш уже приєднався до митрополита Шептицького, але, сподіваюся, там, куди він пішов грубощі й хамство колишнього співробітника “Яд Вашем” йому простять…

 

Митрополит Андрій благословив створення дивізії Ваффен СС “Галичина”.

Яким би не було ставлення до самої дивізії, жодного благословення їй митрополит не давав. Ось показання свідків (Михайло Демкович-Добрянський, український суспільний діяч, журналіст, історик): “…Я, підписаний Михайло, син Івана і Марії Демкович-Добрянських, складаю оцю присягу на святий Хрест і Євангеліє. Моєю присягою хочу потвердити мою заяву про те, що митрополит Андрей не уділив свого благословення дивізії “Галичина”, що поголоски про таке благословення неправдиві. Бо не відповідають дійсності. Слуга Божий Андрей, що стосується дивізії “Галичина”, висловився двома актами:

1. Позитивно визнав потребу української збройної формації.
2. Призначив 12 військових капеланів під проводом о. Василя Лаби — професора Богословської академії, який раніше (в Австрійській армії і в Галицькій армії) був капеланом.

Ані в часи, коли творилася дивізія, ані пізніше ніхто з українських діячів, які мали близький стосунок до дивізії, не знав нічого про благословення Митрополита для дивізії Галичина, бо такого акту не було. Багато визначних громадян висловлювались про потребу військової формації, найвиразніше сформулював це Дмитро Паліїв. Його версію Володимир Кубійович (голова УЦК) приписав Митрополитові. Але від позитивного визнання потреби української збройної формації до благословення дивізії досить далеко. Коли в половині 70-х років офіційний постулятор Ватикану передав українському постулятору близько 50 запитань у зв’язку з діяльністю Митрополита, отці Іван Хома і Музичка передали мені для опрацювання понад 20 тем, решту дали о. Івану Гриньохові. Ані серед моїх, ані серед його тем не було згадки про благословення дивізії “Галичина”. Ватиканський постулятор не міг би цього не згадати…”.
(Михайло Демкович-Добрянський // Патріархат. — 1999. — № 78 (343344).

 

Післямова про родину Шептицьких

* Роман (митрополит Андрій) помер 1 листопада 1944 року у Львові після ускладнення хвороби (приблизно через три місяці після здобуття міста радянськими частинами).

* Казимир (архімандрит Климентій) — в 1947-му, його, 78-річного, заарештувало НКВС у келії під час вечірньої молитви і після року слідства, принижень, допитів і примушувань підкоритися РПЦ присудили вісім років ув’язнення. Помер Климентій 1 травня 1951 року в сумнозвісному Володимирському централі. 27 червня 2001 року Климентій був проголошений Папою Іоанном Павлом II католицьким святим.

* Станіслав у 1923 році був призначений міністром оборони Польщі, але, ображений Ю.Пілсудським, після державного перевороту в травні 1926 року, викликав останнього на дуель, проте маршал не прийняв виклик. Після цього Станіслав подав у відставку з військової служби. Після відставки мешкав у Кракові, політичною діяльністю не займався. Обіймав посаду президента Національної асоціації нафтовиробників. Що характерно, під час Другої світової війни участі в русі опору не брав. Наприкінці війни 78-річний генерал вступив до лав Армії Людової, також  був призначений головою ради Червоного Хреста в комуністичній Польщі – цю посаду він обіймав з 1945 по 1950 рік (до своєї смерті). Що ж, у сім’ї не без…

* Леон разом з дружиною Ядвігою і прислугою (усього 13 осіб) 27 вересня 1939-го були розстріляні НКВС у родовій садибі Шептицьких. Син Лева, небіж митрополита Андрія і Климентія, Анджей Марія Станіслав Олександр, підпоручник Війська Польського, навесні 1940-го став однією з жертв Катинського злочину НКВС.

Отака історія родини Шептицьких — історія служіння своєму народові без пафосу і з честю…

https://agasfer1326.livejournal.com/17601.html?fbclid=IwAR1JWnyUfMuCuwTCmB6yKSHVW0CmS4w-3WB1oNELEMLUwHyI-z4FhGCYGhM

Алік Гомельський (з книги “Історія. Невивчені уроки”)

 Фото:, https://galinfo.com.ua/news/, https://craftart.com.ua, https://pilgrimage.in.ua/, https://m.day.kyiv.ua/

 

“Після “ковіду“, як після СНІДу – найменша застуда, й Ваша імунна система – пас, відійшла у бік. Все, чим хворіли до вірусу, розквітає. Але головний тут рецепт – не боятися. Бо навіть від “корони“ буває позитив” – киянка Ірина Чуркіна, яку вірус атакував I продовжує кілька разів протягом всього півріччя.

Мій ковід №1 квітня 2020. Шкрябало в горлі, трохи болів шлунок, були характерний кашель, “старечі” втома і слабкість, температура 35, 5. Загальна тривалість гострої стадії – 5 днів. Пила багато гарячого, мало їла, настоянка мухомора і воскової молі, лимони, імбир – ось усі мої ліки .

Мій ковід №2, серпень 2020. Шкрябало в горлі, трохи болів шлунок, кашлю не було, “старечі” втома і слабкість, температура 35, 5. Загальна тривалість гострої стадії – 4 дні, і не все так інтенсивно, як першого разу. Пила багато гарячого, мало їла, настоянку мухомора і воскової молі, лимони, імбир – всі мої ліки.

Пост-ковідний синдром. Початок – жовтень 2020. І досі. Аритмія серця, задишка, швидка втомлюваність, особисто в мене –  ненормальний апетит (від вітамінів, мабуть).  Ніби попереду – голод, і мені треба запастися жиром і їжею. Перепади енергії –  то різко вгору, то стрімко спад, панічні атаки (одного разу трапився напад клаустрофобії в метро, таблеткою “віта-мелатонін” закусила і не померла). Ці пігулки – на ніч, щоб не було панічних атак, що засну і не прокинуся (дуже характерні для постковідних синдромників).

Чим підтримують лікарі в цьому випадку – кардіомагніл або ротовіт кардіо, проколоти АТФ, їсти вітамін С і Д, цинк, інші вітаміни і мінерали теж, бісапролол для регулювання ритму серця та ін. Зайдіть на Фейсбук-сторінку Sergei Loiko. Так, автора книги “Аеропорт” про кіборга. Він пише про дивовижний засіб Z-19, який розробив українець, що живе в Штатах, і що особисто Сергій на собі випробував дію цього препарату.

А, тим часом, поки кожен перебуває в пошуках “зілля від “ковіду”  – як змагатися з постковідом, лікарі не знають. Та зараз –  не лише про лікування, а про позитивний вплив “корони” на прийняття важливих рішень.

Після “ковіду”, як після СНІДу – найменша застуда, й Ваша імунна система – пас, відійшла у бік. Все, чим ви хворіли до вірусу, розквітає.

Пишу про себе. Спочатку застудилася, і почався нежить, який довго не зникав. Потім – слабкість, швидка стомлюваність, і через тиждень моє серце вирішило “вистрибнути” –  погуляти перед сном. Від страхітливої аритмії, надто, коли  лежала, не могла заснути. Коли ж ходила, аритмія була не такою сильною.

 

До сімейного лікаря мене записали тільки через 2 тижні. Вдалося потрапити до неї в кабінет раніше з поясненням ситуації – що потрібні кардіограма, рентген. Що я сама з сином, не можу тепер працювати, як зазвичай. Чи ходити в “Медіком” або “Борис”, а родичів, які телефонують і запитують “як твоє здоров’я?” і “що їла на сніданок?”, нема. І мені потрібно знати, що зі мною – бодай для того, щоб продовжувати жити заради сина. Лікарка, напевне, пам’ятаючи, що до мене в серпні з якогось дива приїжджала швидка від “Добробуту” брати тест на “ковід”, вирішила, що я, мабуть, не зовсім людина з вулиці. І виписала мені скерування на рентген!

Тільки прийняти не змогла. Ось така допомога від сімейного лікаря.

Далі були рентген, кардіограма, аналіз крові і т.д., пульс, тиск… Коли стисло, я – мов космонавт, мене хоч сьогодні до Ілона Маска – і на Марс. Тільки одне запитання – чому болить в районі серця? Чому панічні атаки, що засну і не прокинуся? Що за масове прощання з життям у ще трьох моїх знайомих, які зараз переживають, як і я, пост-ковідний синдром? Британські вчені називають його long covid.

Дякую моїй колишній однокласниці, чудовій лікарці Тетяні Циганковій за консультації  телефоном! Без них я б була “сліпим кошеням”.

То ось. Лежу якось наприкінці жовтня на балконі, в спальному мішку і на карематі, бо задихаюся від гарячих батарей в квартирі. Звично вже помираю, прощаюся з життям, думаю, що доброго зробила.  Є трохи, але не навела ладу з фототографіями та квитанції за квартиру варто би заплатити.

А мені їх бухгалтер нашого ОСББ не дає, бо юридична тяганина з власником квартири №13, де ми живемо вже 13, до речі, років. Чоловік на сина не встиг оформити помешкання, загинув. Отже, зателефонувала запитати, чому квитанцій не виписують. І саме тут алгоритм прийняття важливих рішень спрацював на всі 100!

Голова ЖКО розповів помираючій на балконі пост-ковідній, що звати її Ніяк. І взагалі – в нього проблеми з ідентифікацією мене, пані Ніхто. Звісно, він не знає, як пояснити моїм сусідам, хто живе в 13-ій квартирі.

Рано я думала, що можу померти спокійно! Що є КИМОСЬ у цьому житті! А виявляється, наче й не жила!

І знаєте …. Стало все так раптово легко й зрозуміло! Важливе рішення, яке не могло з’явитися упродовж 10 років, раптом за допомогою “ковіду” і “дідька з мішка”, голови ЖКО, матеріалізувалося миттєво! “Навіщо тобі витрачати дорогоцінні секунди життя в тому місці, де тебе не цінують???” Усе. Весь алгоритм! “Ковіду” всім на допомогу для прийняття важливих життєвих рішень, на які не зважувалися раніше!

Просто спокійно прийміть той факт, що настав час змінюватися. Тому побажайте нам з сином доброго шляху в нове життя! 

А я додам, що ось прийшов “ковід”, за ним постковідний синдром –  і що? Хіба всі ми повинні померти саме зараз? Давайте ще поживемо!!! Дружно. Не обнулюючи себе чи інших. Слідкуйте за своїм тілом і любіть його! Якщо воно поводиться дивно, просто подумайте, що це теж мине. Адже люди не розуміють, що відбувається з ними, коли настає постковідний синдром. Тому йдіть до хороших лікарів! Не вмирайте з доброї волі! Живіть з доброї волі! Пам’ятайте, ви – не самі, і завжди прийде допомога!

Наслідки після ковіду можуть бути дуже навіть позитивними, якщо їх такими для себе зробити. Коли є ще й мозок, то він якнайкраще допомагає впоратися з будь-якими проявами “ковіду”. Головне – не боятися!!!

Бути добру!

Facebook

Ірина Чуркіна (Irina Churkina), м. Київ

Фото: Irina Churkina, https://www.medgadget.com/