Війна. Ізраїльтяни та араби, їхні свідчення

Слово тим, кого вдалося відшукати в мережі: що розповідають очевидці збройного протистояння між Ізраїлем та Палестиною, представники сторін.

Dina Lisnyansky, м. Тель-Авів: “Найважче у цій війні: всі очікують від тебе, щоб  поводилася, як завжди. А я сьогодні скасувала половину зустрічей, бо хтось же повинен зайнятися прилаштуванням дітей, які залишилися без школи. Більше того, набагато складніше робити щось, коли треба трьох дітей під час сирени тривоги всього за хвилину підняти, витягти з квартири і збігти з ними вниз на п’ять поверхів по сходах. Бажано, не розгубивши їхніх шльопанців по дорозі. І зачинити двері бомбосховища, коли чутно, як ракети падають над головою.

Іншу половину зустрічей треба було скасувати, бо я не спала майже всю ніч через обстріли.  Але дзуськи скасуєш, навпаки – я весь день давала інтерв’ю.

І так ніби й усі тут роблять. Це – норма. Ми продовжуємо працювати, ніби нічого й не сталося. Для ізраїльтян коронавірус був таким собі “люксом”, тому що весь світ сидів в одній дупі, і ніхто не дивувався. А тепер потрібно комусь пояснювати, що твій рівень комфорту різко знизився, а рівень відповідальності за дітей навпаки – різко підвищився. І це не може не позначатися на роботі.

В нас іде війна, і знову всі роблять вигляд, ніби її нема. А вона, між іншим, на вулиці, де людей лінчують тільки за те, що вони належать “до не тієї групи”. Я зараз почуваюся дуже на війні – набагато більше, ніж колись, в 2014му.

За останніх два дні ХАМАС випустив понад 1000 ракет по Ізраїлю. В мережі є відео спроб арабів лінчувати євреїв (їм таки вдалося, одного 30-річного чоловіка добили в Акко) і спроб євреїв лінчувати арабів. В Бат Ямі побили хлопця, його вже відвезли до лікарні. Ці відео виставляти в себе на сторінці не буду. Повірте мені, якщо ви ще не бачили самі – це огидно, від слова “блювотиння”.

Я не хочу в такий час робити вигляд, що все, як завжди. Нічого  звичного вже нема”.

Петр Межурицкий, м. Ок-Аківа: “Їхав на роботу. О 22.00 по радіо почали передавати новини. Через хвилину вони були перервані сигналами повітряної тривоги. І далі протягом всієї поїздки –  40 хвилин – передача переривалася сигналами повітряної тривоги: обстрілювали Ашдод.

Прийняв зміну, почав читати новини. Підпалили синагогу, і це зробили палестинці, громадяни Ізраїлю.

У Лоді палестинці стріляють в євреїв з пістолетів. А мери міст, в яких араби влаштовують погроми, навперебій розповідають про арабо-єврейську дружбу. Виникають питання щодо зв’язків арабських кланів з місцевою владою. Даруйте, але навіть у царській Росії градоначальники так завзято погромників не виправдовували. Їх навіть засуджували. А у нас мери засуджують євреїв, які за відсутності поліції беруть закон у свої руки. Думаю, що багато з чим доведеться розібратися в країні після перемоги.

Тим часом, вчора увечері палестинці з навколишніх сіл погрожували влаштувати погром в Ор-Аківі. Близько 12ої ночі, теж учора, я чув стрілянину метрів за 100 від мого будинку.

Вранці дізнаюся, що зібралася компанія ор-аківської молоді, щоб зустріти погромників.

Погромники, які найменше бояться поліції, не наважилися атакувати єврейську самооборону. Тоді перезбуджена єврейська самооборона сама пішла шукати палестинців.

Кажуть, що один палестинець убитий. Чомусь не сумніваюся, що це була безвинна людина, яка взагалі про подібні “движухи” не чула. Погано, коли так.

Але треба знати, що в палестинських селах, які оточують Ор-Аківу, кожен успішний теракт ХАМАСу –  це коли вдається розірвати на шматки ізраїльських дітей, жінок, людей похилого віку –  відзначають святковим салютом. Отже те, що відбувається з ор-аківською молоддю в ці години, я вже бачив раніше і бачу знову. 20 років тому мені довелося бути серед дядьків, яким під 50, футболістів-аматорів. Тоді ми змогли переконати молодих єврейських хлопців, вони озброїлися дрючками, щоб відмовилися від намірів відвідати арабське село.

Давайте без ілюзій – має бути тільки повне розмежування з палестинськими терористами і мирними арабами, яких вони змусили називати себе палестинцями. Ідіть собі в Газу з миром, подалі від гріха, по-доброму. А як будемо панькатися – нас просто виріжуть”.

 

???? ???? – Yoseph Haddad: “Ми – арабські ізраїльтяни, і ми не повинні бути інструментами в грі ХАМАСу. Або тягнутися до хаосу, до якого нас намагаються привести екстремісти серед нас. Я пишаюся бути арабом і пишаюся тим, що я – ізраїльтянин.

А тепер – ось така історія. Цього тижня була спроба лінчування в Кфар Кана, спровокована екстремістами. Ihab Abu Hatoum, житель Нофа Хагаліла та власник оптики, вирішив подарувати нові окуляри постраждалому. Замість тих окулярів, які йому розбили під час нападу (на фото вище – ред.). Ось так виглядає взаємна підтримка на тлі усіх ексцесів. Тож давайте просто відновимо здоровий глузд та партнерство”.

Anna Nyurka, Тель-Авів:  “Знаєте в чому найбільший п***ць нинішньої ситуації?? В тому, що всі друзі стають ворогами, а десятиліття роботи щодо об’єднання єврейських і арабських дітей перекреслені всього півтора днями.

У Давида є компанія, семеро чоловік – двоє арабських хлопців, двоє росіян і троє – сабри (російськомовні євреї, народжені в Ізраїлі – ред.). Вони разом їздили тусуватися, відзначали дні народження і свята, приходили  в гості і захищали один одного.

Вірніше, та компанія була. Бо сьогодні в одного арабського хлопця поранили татового брата, в іншого молодшому братові прилетіло від “магавників” (ізраїльські прикордонні війська MAGAV – ред.), він зараз у реанімації.

Спроба поговорити закінчилася скандалом – російськомовні звинуватили інших у всіх смертних гріхах, і тепер жодної компанії більше не буде. А перед тим разом – 8 років.

При цьому, в Лоді запровадили комендантську годину і погрожують трьома роками ув’язнення тим, хто вийшли назовні після 8ої вечора. Таке запроваджено для євреїв та законослухняних арабів.

Зате траси в пустелі передали під охорону бедуїнських кланів.

Все це навколо – якесь дно”.

Issam Makhoul, м. Хайфа: “Те, що сталося в районі Шейх Джара (виселення з будинків палестинських сімей відповідно до рішення ізраїльського суду – ред.) – це гірше від окупації!

А що відбувається в Єрусалимі – це природні відносини між окупаційною державою та окупованими людьми… Ізраїльська судова система є частиною окупаційної системи. Зараз продовжується велике випробування для міжнародної спільноти, включно з прихильниками арабських сил та прогресивних сил в Ізраїлі”.

 

Wadie Abu Nassar, м. Хайфа, з інтерв’ю, видання Arab News,  (https://www.arabnews.com/) : ”Мої доньки, так само, як і їхні автівки, зазнали нападу анти-арабської банди ізраїльських молодиків. Доньки – шоковані, але не стільки отриманими побоями, як емоційними стражданнями. А саме – проявами расизму, який приховувався роками”.

Марк Котлярский, м. Тель-Авів: “Вчора вночі, коли з третьої до п’ятої ранку, мало не кожні 10-15 хвилин, нам доводилося вибігати на сходи або спускатися в сховище, ми постійно перетиналися зі своїми сусідами. Нас було чоловік 10-15: іранські євреї, російськомовні, сирійські євреї, репатріанти і сабри, світські і (о жах!) ультрарелігійні. Але ми були разом, і ми говорили однією мовою. Жартували, сміялися, підбадьорювали одне одного, прислухалися, як над нашими головами розривалися ракети.

Дивно, але ми не говорили про політику і не кляли наших очільників. Ми, такі різні, були разом, і це заспокоювало”.

Ronkin Alexander, м. Тель-Авів: “Названо причини, які підвищують ризик смерті під час пандемії ковіду. Наприклад, пряме попадання ракети ХАМАС… (Вибачте, я так жартую).”

Facebook, https://www.arabnews.com, https://detaly.co.il/

 

Global Village

Фото: https://www.arabnews.com/, https://detaly.co.il/

Див. також “Війна проти Ізраїлю: “Скажи мені, хто твій друг”, від 12.05.2021

by No comment(s)

Війна проти Ізраїлю: “Скажи мені, хто твій друг”

 

Спостерігаю за реакціями в соцмережах “любих діаспорян”, українців і не тільки, на арабські обстріли Ізраїлю. Від пофігізму – “а нам шо до того?” –  до вже традиційного печерного антисемітизму.

Прикладів наводити не буду, того “добра” в мережі – центнери гігабайтів. Але менше з тим, мені про інше йдеться.

Ок, я знаю, що вас, українці США, недорогі мої виборці Дж.Байдена, не зміниш, але дозвольте два запитання, можете вважати, що риторичних.

Отже, перше: чому офіційний Вашингтон мнеться, мов стара газета? Той самий занудний “deep concern”, хронічна “глибока стурбованість”, як-от, коли йдеться про російську агресію проти України, тільки зараз –  іншими словами. Замість хоч трохи рішучої лексики щодо безпекових гарантій свого давнього партнера на Близькому Сході.

Дивимося на сайті Білого дому слова Джейка Саллівана, радника з питань національної безпеки: бу-бу-бу, “поговорив з колегою з Ізраїля Меїром Беном Шаббатом, засудив ХАМАС”, висловив “підтримку президента [Байдена] щодо захисту безпеки Ізраїля”, ага… І – ось вони, знайомі фірмові шмарклі: “Він також передав заохочення США щодо кроків задля відновлення стійкого спокою” (https://www.whitehouse.gov/). 

В перекладі непротокольною: “Нам, звичайно, дуже шкода, тому  рішуче продовжимо і далі дуже шкодувати”.

Але це – все! На тлі активної фази війни,  і коли зрозуміло, що створена загроза не лише регіональній безпеці. Після того, як араби гатять ракетами по Ізраїлю вже котру добу, а звідти летить в Сектор Газа, тим часом, кількість жертв з обидвох сторін продовжує зростати. І неважко здогадатися, що ті ракети палестинські “борці за свободу” до кордону стягували не один день, і що “потенціал” цієї війни в глобальному масштабі – більш, ніж серйозний.

 

Тим більше, жодної згадки в Білому домі сьогодні – про недавно виділені Палестині урядом США 150 млн. доларів фінансової допомоги. Так, тієї самої, якій, було, поклала край попередня адміністрація, Д.Трампа, але яку успішно відновив друг стражденних арабів Джо.

Гаразд, будемо вважати тупо збігом обставин, що обстріли розпочалися незабаром після того, як стало відомо про грошові вливання з Америки. Офіційно – щоб допомогти родинам палестинських біженців та на боротьбу з коронавірусом. Бо й справді, на що ще, даруйте за наївність, могли піти кошти американських платників податків на дуже непрозорих просторах третього світу? Ні, ні, аж ніяк не на озброєння проти того ж Ізраїля!   

А тепер запитання №2: вас, діаспоряни- “патріоти”, не бентежить, що за терористів ХАМАСУ активно вписалася РФ? Це би також варто знати коментаторам, які сьогодні вдоволено потирають руки:  мовляв, “ж***м так і треба, хай араби з ними розберуться!” (Бог вам суддя, сердешні).

Дослівно, прокремлівська інформагенція Russia Today : “У заступника міністра закордонних справ РФ Міхаїла Богданова відбулася розмова з головою політбюро ХАМАСу Мусою Абу-Марзуком. (Угу, це до теми, що “с тєрорістамі нє разгаварівают” – Л.П.)

А ось заява другого заступника голови МЗС Росії Сєргєя Вєршініна: “Вважаємо незаконними й позбавленими юридичної сили  спроби Ізраїля змінити географічний, демографічний та історичний характер і статус священного міста Єрусалим і виступаємо за негайне й повне припинення всієї поселенської діяльності на окупованих палестинських територіях“.

“Скажи мені, хто твій друг”, люба діаспоро…

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://nytimes.com, https://www.timesofisrael.com/

by No comment(s)

“Бабусину хату розбомбили за п’ять хвилин до визволення – наші...”

 

Щемний спогад про війну та всього одну з її трагедій, якої не мало бути – Наталя Дзюбенко-Мейс.

Німці вже відступили; село Червоне на Хмельниччині принишкло, дітлахи з жіноцтвом ховалися по ровах і городах. Жевріла надія, що життя якось налагодиться, бо йдуть н а ш і. Аж тут з’явився якийсь залітний червонозоряний літачок і кинув з ясного неба одну-однісіньку бомбу, котра і влучила з бабину хату.

Хата палала, а баба зривала голос від розпуки, бо в тому кострищі згоріли усі її надії. Все пішло за вітром. Потім селяни зібралися на толоку і допомогли зліпити сяку-таку мазанку, поділилися хто горщиком, хто одежиною. Баба ж  була ще молодою, меткою, беручкою.

Повернувся чоловік з німецьких таборів, та невдовзі помер від недоїдання. Заходило на лютий голод. Дочки пішли пішки на Західну Україну – рятуватися. А в неї на руках – старенький батько, я ще пам’ятаю свого прадіда, отого, який тяжкою працею на панському току і заробив на свою кам’яницю. Під черепицею, що було дивом у селі, простору, велику, найкращу в світі.

Бабуня її оплакувала до смерті. Люто кляла лиходія, який зазіхнув на неї, потім прийшли якісь люди і пригрозили бабі, аби не розпускала пліток, бо, мовляв, то не наші, то німці пустили бомбу.

Мого прадіда забрали якійсь далекі родичі, він прожив 109 років поміж чужих людей, а баба ще довго микала біду, все металася від однієї дочки до другої. І ніде не знаходила заспокоєння. Свого кутка. Маленька кована скриня – все, що залишилося від того життя, коли вона була господинею в своєму власному домі. Скриня, в яку вона потайки ховала сухарі. Їх і знайшли по її смерті. Її найдорожчий скарб. Щоночі довго молилася, я мовби наяву досі чую те нічне шелестіння. Поіменно згадувала своїх мертвих, серед них називала і Хату, мов найдорожчу істоту, яку вона втратила.

Нині на Сході палають селянські домівки. Вогненними крилами відлітають у свій, тільки їм відомий “хатній” вирій. Скільки надій, скільки життів зруйновано! Будьмо милосердними до цих згорьованих людей.

А я все згадую свою бабуню і її вічні плачі за своєю Хатою…

Facebook

 

Наталя Дзюбенко–Мейс, м. Львів

Фото: https://zoloto.city/

 

by No comment(s)

Забуття i злидні: про Єгорова і Кантарію, які підняли прапор над рейхстагом

 

Навіть не ложка дьогтю – ціла її діжка на двох, тим часом, у житті сержантів Міхаїла Єгорова та Мелора Кантарії  (на фото) “меду” було небагато. Як насправді тоталітарний радянський режим “цінував” своїх героїв, та наскільки гіркою виявилася ціна перемоги для них самих.

Отже, тріумф 1945го, всесоюзна слава, фото двох з прапором над рейхстагом – у всіх газетах, а згодом – шкільних підручниках. (Насправді та світлина –  постановочна, і найперший стяг підняли не згадані двоє, а інші бійці. Але оригінальна сцена виглядала  непафосно, тому й не пасувала для пропагандистських цілей). Та менше з тим – обидва сержанти (Кантарія – в званні молодшого) стали історією. А відтак – нагороди, визнання, спокійне забезпечене життя? Перелічене було теж, однак неодразу і зовсім не так, як, напевне, уявляли їхні співгромадяни про заслужений героями добробут. Зворотній же бік медалей виявився геть не парадним.

Все почалося з того, що обидвом молодим на той час хлопцям не дозволили повернутися додому після закінчення війни. Натомість, протягом цілих двох років, возили по всьому союзу, перетворивши в “зірок” агітпропу: сержанти виступали перед великими зібраннями, розповідали про свій подвиг. Після офіційної частини – обов’язкові застілля з великими кількостями алкоголю. Бажаючих перехилити чарку з Міхаїлом та Мелітоном не бракувало, а ті рідко могли відмовити в таких проханнях – надто, старшим за званнями.

Внаслідок Єгоров отримав алкогольну залежність, з нею потім змагався все життя, вона ж і звела його в могилу.

Коли, нарешті, повернувся до рідної Рудні (село в Смоленській області), “компетентні органи” категорично “порадили” вступати до вищої партійної школи – бо не личило героєві війни працювати звичайним столярем. Вінцем кар’єри Міхаїла стало головування колгоспом, але успішно керувати не вдавалося. Тож влада допомогла Єгорову переїхати до міста, працював там постачальником на консервному заводі. Жив при цьому дуже бідно, в старому дерев’яному будинку, напіврозваленому, зі “зручностями” надворі. Мелітон Кантарія, коли приїжджав у гості, був шокований умовами свого побратима. Лише наприкінці 1960х його поселили в домі, де можна було насолоджуватися центральним опаленням, ванною і телефон. Аж через 25 років після закінчення війни Міхаїлу призначили персональну пенсію, і його родина перестала змагатися з постійною нестачею всього.

На 20-річчя перемоги Єгорова запросили на прийом до кремля. Тогочасний генсек Хрущов поцікавився, яку має мрію. Міхаїл відповів, що “мотоцикл Урал” – і все. До честі колишнього сержанта, сам ніколи не прагнув матеріальних благ і намагався допомагати землякам. Наприклад, випросив у начальства палац культури для односельців у Рудні, автобус – щоб людям не ходити кілька кілометрів до ближчої зупинки.

Ветеранове життя закінчилося  безглуздою фатальністю, її можна було уникнути. Якби не вже згадана призвичаєність до міцних напоїв. В 1975му “відпочивав” у компанії, де спожили багато горілки. Коли вона закінчилася, всі були добряче напідпитку,  і за черговою пляшкою вмовили поїхати Єгорова. Той сів у свою “Волгу“, отриману в подарунок на 30річчя перемоги, і на ближчому повороті зіткнувся з вантажівкою.

Швидка їхала 40 хвилин. Лікарі застали героя війни ще живим, але врятувати не вдалося. Поховали біля фортечного муру Смоленська.

Не менш сумною виявилася доля Кантарії, який наприкінці життя став біженцем – внаслідок грузинсько-абхазької війни. Трагічна іронія – країна його друга, Єгорова, виявилася окупантом батьківщини Мелітона, Грузії. Яка, до речі, відправила на Другу світову 700 000 своїх громадян, та повернулися додому лише половина.

Дім Кантарії в Сухумі спалили дощенту, згоріло не лише майно, але й фронтові документи та фото. Мелітон був змушений переїхати до Тбілісі.  Почалися злидні, продавав якісь уцілілі речі, щоб себе прогодувати. З Тбілісі помандрував до Москви, де літній і вже не дуже здоровий чоловік був змушений оббивати пороги різних кабінетів. Доводячи байдужим чиновникам, що він – той самий Кантарія, герой війни та радянського союзу, що йому належать якісь пільги, і що зараз у нього – статус біженця…

В 1992му, за рік до смерті, Мелітона чекав новий удар – його позбавили почесного громадянства міста Берлін, яким, було, нагородили колись.

З великими труднощами комітет ветеранів війни домігся для великої родини Кантарії однокімнатного помешкання, але пожити в ньому той не встиг – помер у 1993-му. Через війну в Абхазії його не змогли поховати в родовому склепі. Перепоховання відбулося тільки через рік, в рідному селі Мелітона Джварі, Грузія. На території подвір’я школи, де колись навчався і де встиг закінчити всього чотири класи.

Тільки це був ще не фінал розповіді про Кантарію. Продовження – в дусі шекспірівської трагедії. Справа в тому, що на території Грузії один з тоталітарних символів – гєоргієвська стрічка – викликає таке ж несприйняття, як і в Україні. Тож кілька років тому в ЗМІ поширилася новина: 26річний (на той час) Іраклій Кантарія, внучатий небіж відомого Мелітона, був серед тих, хто зривав георгіївські стрічки з двох російських байкерів. Іраклій належить до радикальної організації “Вільна зона” і свою участь в акції пояснив так: це було протестом проти російських солдатів, що входили в Грузію в 2008му з тими самими стрічками на уніформі.

 Коло замкнулося.

https://vesti.kz/, https://www.infox.ru/, https://eadaily.com/

Global Village

Фото: https://www.infox.ru/, https://www.forumfreerussia.org/

by No comment(s)

“Сьогодні, як і колись, Україна захищає всіх від катастрофи” – Поль Манандіз

 

“Придивіться уважно до облич українських захисників, молодих і старих, чоловіків і жінок. Вони стоять за свою землю і свободу, і за тебе, Європо!” – pоздуми українсько-французького співака про 9те травня й не тільки.

Шановно Європо! Дякую, що почула мене майже місяць тому, коли я написав про 150000 російських солдатів біля українського кордону! (Див. “Поль Манандіз: “Світе, не залиш Україну наодинці з ворогом!” від 10 квітня 2021р.).

Слова Голови ЄС Джозефа Борреля про 150000 розлетілися по всьому світу. Тож, здається, що світ і Європа прокидаються, здається, хтось почав розуміти, що Україна самотужки прикриває всіх від катастрофи.

Так само, як під час Другої світової війни, проти Гітлера, коли в червоній сталінській армії загинув кожний 3й українець (для порівняння, в армії Великої Британії – кожний 20й). А загалом, Україна втратила 8-10 млн людей, це більше, ніж Британія, Канада, США і Франція взяті разом.

Українець Олексій Берест встановлював прапор перемоги над рейхстагом, американський українець Майкл Стренк – прапор США над Іводзімою. Це – лише два імені серед численних українських героїв тієї війни.

Зараз світ змусив Путіна відвести свої війська від кордонів України – але війна не закінчилася!

Європо, в твоїх країнах теж є русофони. Путін надішле танки – щоб їх “захищати”! Пам‘ятай про це!

 

На фотоколажі вгорі  – два світи, Одеса і Донецьк, Донбас.

В Одесі в 2014 році, як і в Харкові та Дніпрі, патріоти відстояли свободу. Там зараз – мирна Україна.

Тому, Європо, ти можеш приїхати на Чорне море, піти до неймовірної Одеської опери.

А на Донбас, до  Донецька – ні. Ви не зможете прилетіти літаком до Донецького аеропорту, не підете на тамтешній стадіон на концерт.

Бо там – руїни. А в так званих “ДНР” та “ЛНР” – ні, Європо, там не “конфлікт”! Придивися уважно до облич людей під жовто-блакитними прапорами і до бандитів, що “зустрічали” того 2014 року мирні українські демонстрації кийками, ножами і вогнепальною зброєю.

Придивися уважно до облич українських захисників – молодих і старих, чоловіків і жінок.

Вони стоять за свою землю і свободу, і за тебе, Європо. Їм потрібні твоє розуміння, підтримка й допомога.

І ще кілька фактів, Європо, з минулого країни, яка зараз прикриває собою цивілізований світ:

  • Українці Закарпаття були першими у Європі, хто не змирилися з анексією власної території. Зі зброєю в руках вони стали на захист своєї свободи в березні 1939 р.
  • Українці перетворилися на гарматне м’ясо одразу для двох диктаторів – Гітлера і Сталіна.
  • Українці були серед перших, хто встановлювали прапори перемоги, але тільки Українська Повстанська Армія виступала у тій війні під українським національним прапором.

БОРОТЬБА ТРИВАЄ. УКРАЇНА – ПЕРЕМОЖЕ!

#Слава_Украі?ні!

#Героям_Слава!

Facebook

 

Поль Манандіз (Поль Манандіз), м. Київ

Фото: Поль Манандіз

by No comment(s)

Українець з Америки, який підняв прапор перемоги в Другій світовій – Михайло Стренк

 

День 9 травня – і вже традиційний пафос північного сусіда, в тім числі, й на тему фото “красного знамєні” над рейхстагом. Попри те, що справжня історія відомої пропагандистської світлини має мало спільного з патетикою – бо це була прозаїчна постановка. Та зараз не  про неї, а про інше епічне фото (вгорі) й іншого героя на ньому, етнічного українця.

Про цього солдата на його історичній батьківшині почали згадувати лише недавно. Хоч це завдяки йому, Михайлові (Майклу) Стренку, встановили стяг ще однієї воюючої держави, США – на горi Сурібачі. Але важливість американського державного символа саме там і саме того моменту війни була, без перебільшень, історичною. Вона означала поразку Японії, союзника фашистів у Другій світовій війні. Недарма за той ніби й незначний шматок суші, острів вулканічного походження на південь від Іводзіми, велися запеклі бої. Відтак фото шести морських піхотинців зі смугасто-зоряним прапором облетіло весь світ, його автор, Джо Розенталь, отримав Пулітцерівську премію.

А Михайло через лічені дні після героїчного чину 23 лютого 1945  – смертельний снаряд. За гіркою іронією долі той прилетів від своїх, ненавмисне… Стренк опинився на лінії вогню і загинув під час битви за Іводзіму, мав неповних 25 років. Йому судилося стати однією з ікон американської участі у Другій світовій.

Про морпіхів на Сурібачі зняв художнє кіно Клінт Іствуд (“Прапори наших батьків”), роль Майкла зіграв канадський актор Баррі Пеппер. Документальну стрічку створили в Словаччині, звідки свого часу емігрували до Америки Михайлові батьки.

В Україні?… Є низка лаконічних статтей на сайтах різного калібру, які, щоправда, переважно тільки дублюють текст англійською про Стренка з Вікіпедії. Також не без ложки дьогтю – на одному з ресурсів автор кривився, що, мовляв, “нема чого ліпити українського героя із заокеанського Майка”. Бо його родина, бачте, вважала себе “русинами”, то який же з нього “наш’? Хоч саме так називали себе українці в ХІХ столітті, на заході України – навіть до середини ХХ ст. Василь Стренк та Марта Грофікова, Михайлові батьки, теж не були винятками.

І вельми символічно, що саме з іменем молодого Стренка асоціюється, серед інших, боротьба вільного світу з фашизмом. Українця всього з другого покоління емігрантів, вдячних своїй другій батьківщині. Бо народився Майкл не в США, а в словацькій Ярабіні, і став втіленням американської мрії. Мешканець провінційного шахтарського містечка в Пенсильванії виріс у професійного військового, героя війни, патріота.

Про нього пам’ятають, що був лідером ще з дитячих років і таким же залишався до останніх днів. Побратими розповідали, що  любив повторювати: “Йдіть за мною, хлопці, і я поверну вас живими матерям”.

Тим часом, однополчанин Айра Хейс, який теж був на горі Сурібачі, мав про Михайла свою історію, особисту. Індіанець за походженням, Айра часто був об’єктом расистських кпин інших морпіхів. Та після того, як розповів про це сержантові Стренку, всі насмішки припинилися.

 

День, що увійшов не тільки в американську історію, описаний вже чимало. Як перше знамено, підняте над Сурібачі, виявилося надто малим і непомітним. Тож командування вирішило, що потрібне більше, аби було краще видно здаля. Капітан Северенс призначив Михайла керувати завданням.

Марія Перо, сестра героя, ділилася споминами, що розповідали братові друзі: “Полотнище ніс на собі, сховав під сорочкою. Коли наблизилися до гори, з’ясувалося, що флагшток  ще треба знайти. Відшукали. Майкл тоді сказав просто, ніби йшлося про щось буденне: “Ходімо, хлопці, піднімемо того прапора”.

З гори спустився, без перебільшень, світовою зіркою – завдяки неймовірному фотокадрові Джо Розенталя.

Але війна все ще продовжувалася, і першого дня весни 1945-го сержант Стренк зустрів на полі битви свою смерть. Михайло та його загін рухалися на північ. Бої були важкими, і японські, і американські сили зазнавали значних втрат. 1 березня стрілецький загін Стренка потрапив під сильний обстріл, від нього сховалися в укриття. Поки складали план нападу, вступила артилерія з американського боку. Фатальна. Про загибель Стренка в західних джерелах повідомляють так: “Снаряд, який вбив [Майкла], майже напевно був вистрілений з офшору американським кораблем”.

Того ж дня, кількома годинами пізніше, загинули ще двоє, хто піднімали прапор на Сурібачі – Харлон Блок та Френк Сауслі.

…Коли працівник служби Western Union прийшов на поріг рідного дому Стренка у Френклінборо з жовтим листком паперу в руці, мама Марта не могла змусити себе його прочитати. Її молодший син Петро служив на Тихоокеанському флоті, старший Михайло – морпіх, про котрого з двох – страшна новина? Попросила службовця прочитати повідомлення, він погодився, хоч це й суперечило політиці його компанії. Отже, Михайло…

Мартине волосся стало повністю білим протягом кількох місяців після смерті сина. А до того було темним, без жодної сивої нитки.

Перепоховання Майкла на Арлінгтонському цвинтарі, місці спочинку найвидатніших людей Америки, відбулося 13 січня 1949го. І лише через 53 роки після смерті, в 2008-му, він офіційно отримав документи громадянина США – посмертно, були вручені сестрі Марії.

В 1935-му, коли прибув до Америки з батьками, Михайла записали громадянином автоматично, але жодних документів про це видано не було. Та, врешті, американська держава визнала українця своїм  остаточно й формально.

https://strank.org/sgt-michael-strank/, https://apnews.com/article/499c08278fd64ec9b3a6061105002c7d

 

Global Village

Фото: Sgt Mike Strank US Marine, https://strank.org/

by No comment(s)

Про Юрія Антонюка, Народного майстра вишивки – у 20 років!

“У посланні до невідомого воїна АТО, який носитиме мою сорочку, написав, що вона пошита чоловічими руками, і я вклав у неї всю свою душу…”

Він – самобутній, талановитий і невтомний у творенні прекрасного. Автор майже чотирьох сотень найрізноманітніших рушників, ікон, портретів, серветок і, звичайно, традиційних національних сорочок. В останніх ходить сам, також рекламує вишиванки як модель під час місцевих показів етно-вбрання. Юрій Антонюк –  унікальний молодий покутянин, який живе і працює в Чернівцях. Його талантом захоплюються і шанувальники, і визнані майстрині-вишивальниці.

 

Він вперше взяв до рук голку, коли був шестирічним, тією початковою роботою відкрив для себе світ давнього українського мистецтва. Розповідає:

– Моя мама вишивала, а я бігав коло неї. Думаю – спробував би й собі щось вишити. Таємно від матусі поїхав в район нитки купувати. Одразу мені не дуже вдавалося, пригадую, щось вишивав, потім поров, і всі пальці були поколені. Але першу маленьку серветку вишив і показав мамі, вона похвалила і стала моєю першою учителькою  вишивання.І так воно мене затягнуло, що сьогодні маю вже багато робіт. 

Ними можна милуватися на численних виставках, молодий художник є постійним їх учасником. Як пише чернівецька журналістка Олена Чайка: “Юрій носить власноруч вишиті вишиванки елегантно й шанобливо, поєднуючи в своєму стилі захоплення вишивкою й професійний погляд кравця-модельєра. Від того поєднання його образ завжди сучасний і “проситься” до наслідування. На персональній виставці Юрія Антонюка – “Вишивання долі” в Чернівецькому краєзнавчому музеї – ілюстрований шлях молодого митця сходинками майстерності. Від дитячих робіт – до розкішних чоловічих і жіночих сорочок й сучасних аксесуарів з використанням вишивки (краваток, метеликів, гарасівок).

У краєзнавчому музеї його твори були представлені не вперше. Кілька років поспіль бере участь у щорічних виставках музею до чергової річниці з дня народження буковинського художника-орнаменталіста Георгія Гараса” –  чию творчу спадщину Юрій вивчає.

Майстер каже, що вишивання для нього –  як молитва, це щось потаємне та надзвичайно надихаюче. Те, що відчуває в процесі творчості, неможливо передати словами.

Зате кольорами на білому – можна, і дуже красномовно:

–  У мене було натхнення і хотілося вишити сорочку з національною символікою. Посередині вишив жовто-блакитний тризуб, який символізує Україну. Навколо нього зобразив у вигляді ромба невеликими кубиками наших воїнів, які захищають свою країну, а на них з усіх боків наступають вороги. 
Так я вишив нитками на полотні війну. Назвав цю сорочку рядком із вірша Шевченка “Бідна моя Україна”. Потім вишив ще дві сорочки, які присвятив Небесній сотні. Свою патріотичну колекцію з трьох чоловічих сорочок я повіз на Всеукраїнський конкурс “Калинове намисто”, де став дипломантом.

Дві сорочки я віддав у колекцію училища (Вищого професійного в Чернівцях, де здобув диплом кравця-закрійника – ред.), а третю залишив для себе. Коли почув про акцію “Подаруй воїну вишиванку”, вирішив віддати її бійцеві, який воює в зоні АТО. У посланні до невідомого воїна, який носитиме мою сорочку, написав, що вона пошита чоловічими руками, і я вклав у неї всю свою душу…

Юрій мріє здобути вищу освіту і збирається вступати на дистанційне навчання до Хмельницького університету на спеціальність технолога-конструктора. Одночасно – продовжуючи дивувати барвами своєї творчості. Як зізнався в одному з інтерв’ю:

–   Кольори поєдную відповідно до регіону: якщо це Буковина, то вона має свої, якщо Покуття – це червоні кольори. А я – саме з Покуття ( з села Красноставці на Івано-Франуівщині – ред.), і багато працюю над покутською вишивкою, Гуцульщина теж. Тобто –  кольори різні,  а ще багато сорочок створено за узорами орнаменталіста Георгія Гараса , дуже весела палітра кольорів . Багато жовтого, зеленого, тому що це –  гірська місцевість.

Додає:

–  Однолітки, можливо, й глузують з мене, вважають диваком. Та вони не відчувають того, що відчуваю я, коли вишиваю. Вишивка – це не тільки захоплення, це моє життя…

Останнє – зовсім не перебільшення, і про це знає не тільки Юрій. Національна спілка майстрів народного мистецтва України атестувала Юрія Антонюка званням “Народний майстер” – ще в 2016 році.

Бо він, хоч і дуже молодий – таки справжній майстер.

Facebook, https://bukviche.blogspot.com/2017/09/blog-post_733.html?fbclid=IwAR1mtr5pt9_LP9rXUUlbyNMvf7I5frrozZYwBtcTR_z8BkvCFIafl3F3L7w, http://mtrk.com.ua/news


Степан Карачко, Олена Чайка, м. Чернівці

Фото: Степан Карачко, http://bukcentre.cv.ua/, Юрій Антонюк

by No comment(s)

Коли епідемія боротьби із здоровим глуздом гірша від віруса

 

Витяги з промови доктора медицини Скотта Атласа (Scott W. Atlas) під час національного семінару з лідерства у коледжі Хіллсдейл (Hillsdale College).

 

Обмеження без меж

Безпрецедентним стало застосування влади урядом (США – з березня 2020 р.), який приймав однобічні постанови, закриваючи підприємства, церкви та школи, обмежуючи рух людей, запроваджуючи обов’язкові норми поведінки та призупиняючи на невизначений час дію основних свобод. Я був шокований мовчазною згодою людей на такі деструктивні, свавільні та геть антинаукові правила.

Пандемія також винесла назовні ті речі, про які ми знали, що вони існують, та з якими мирилися протягом багатьох років: упередженість ЗМІ, занепад свободи навчання у вишах, безжальний тиск з боку найбільших технологічний компаній, а зараз ще й політизація науки. Врешті-решт, перебуває під загрозою свобода американців  намагатися знайти та заявити про те, що, на їхню думку, є істиною.

Так що ж ми маємо? Багатомісячні суворі обмеження, включно із закриттям підприємств та звичайних – фізично відвідуваних – шкіл, обмеження на пересування людей та комендантські години, карантини, обмеження на групові зібрання та обов’язкові норми щодо носіння масок, які запроваджені ще з минулого літа (2020 р.). Все це відстежувалось та вивчалось; були також отримані результати аналізу даних, що надходили з багатьох різних джерел, включно з  центрами з контролю та профілактики захворювань (ЦКПЗ). Дослідження показали, що “ефект від вжитих надзвичайних заходів для зменшення наслідків пандемії був, у кращому випадку, незначним та, зазвичай, навіть шкідливим”.

 

Наслідки запровадження локдауну

Hегативні наслідки для дітей від призупинення навчання в традиційних школах є колосальними: зважаючи на низький рівень освіти, “відсіювання” учнів, соціальну ізоляцію та виникнення в них суїцидальних настроїв.

Щодо здоров’я громадян: недавні дослідження підтверджують, що до 78% випадків раку не були виявлені через нестачу обстеження протягом тримісячного періоду. …Не були проведені критичні для здоров’я пацієнтів хірургічні операції, відкладене діагностування та лікування дитячих хвороб; хворі з інфарктом та інсультом бояться йти до лікарень.

Інші наслідки нокдауну, які фіксували центри контролю захворювань (ЦКЗ) та Американська медична асоціація (АМА) – це підвищені прояви депресії, тривожності та… передозування наркотиками. Домашнє насильство та насильство над дітьми внаслідок ізоляції та втрати роботи. Загалом, локдаун та інші значні обмеження надзвичайно жорстко позначалися на людях.

Щодо вакцин: спочатку її вводили частіше здоровим  та людям молодшого віку, аніж тим, хто є найбільш вразливими до вірусу. Сталася суперечка щодо того, чи мають діти бути серед тих, кого вакцинують в першу чергу. Попри те, що ризик захворіти від вірусу у дітей є надзвичайно низьким, і доведено, що вони не є значними поширювачами (вірусу) серед дорослих. А ще йшлося, що вчителі мають бути вакцинованими до того, як навчати дітей безпосередньо в приміщенні. Хоч насправді школи є одними з тих місць, де ризик підхопити вірус є найнижчим, та й переважна більшість вчителів не належать до категорії найбільш вразливих людей.

 

Щодо контролю за населенням:  так звані експерти на телебаченні попереджають, що соціальне дистанціювання, насіння масок та інші обмеження будуть й надалі необхідними – навіть після вакцинації людей! Все це (свідчить) про те, що можновладці не мають жодного наміру дозволити нам жити нормальним життям, що для більшості означає – жити вільно.

Тим часмо, нагальну потребу відкриття шкіл визнають навіть ліберальні виданнях на кшталт The Atlantic: “Дослідження, які проводилися в усьому світі з початку пандемії, вказують на те, що люди до 18 років, і особливо молодші діти, рідше потрапляють до лікарні або помирають”. В тій самій статті: “Вже багато місяців ми знаємо про те, що діти менш вразливі до серйозного інфекціонування та менш здатні передавати коронавірус”.

 

Замаскований світ

Носити чи не носити маску – ось в чому питання (прошу пробачення у Шекспіра).

Минулого грудня (2020 р.) Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) дещо змінила свої рекомендації: “В регіонах, де циркулює вірус, маску потрібно одягати, коли ви перебуваєте в місцях скупчення людей –  там, де ви не можете знаходитись на відстані щонайменше одного метра від інших людей, та у приміщеннях з поганою чи невідомо якою вентиляцією” – іншими словами: не завжди й не кожен має її одягати.

Широке загальнообов’язкове використання масок населенням показало замало емпіричної користі з точки зору запобігання захворюванню, навіть незважаючи на те, що свідчення чи опис доказів проти їхньої корисності піддавалися цензурі. В Данії також провели вибіркове контрольоване (наукове) дослідження, яке показало, що широке використання масок мало лише мінімальний ефект.

Багато провідних вчених-інфекціоністів та громадські організації охорони здоров’я ставлять під сумнів ефективність загального “маскування” населення». Двоє вчених з Центру доказової медицини Оксфордського університету .писали, що “незважаючи на дводекадну готовність до пандемії, існує значна невизначеність щодо того, чи варто носити маски”. Ще один оксфордський епідеміолог стверджує, що “нема жодної необхідності в масках, якщо людина не є літньою або не перебуває у групі з високим ризиком важкого перебігу захворювання”. Рекомендації ВООЗ включають наступне твердження: “На даний момент нема жодних прямих доказів щодо ефективності загального “маскування” здорових людей у ??громаді задля запобігання їхньому зараженню респіраторними вірусами, включно з COVID-19”.

 

Політичний аспект ковіду

Якщо казати дуже спрощено –  відкриті та відверті дискусії щодо ковіду, вочевидь, можливі лише тоді, якщо ваші слова або коментарі відповідають “наративам”, що збігаються з інтересами бізнесових та політичних еліт. Якщо ж ваші слова виходять за рамки загальноприйнятого наративу, чи, навіть гірше, ви є частиною політичного руху, який розглядається як загроза для влади, тоді вас піддадуть цензурі з боку ліберальних ЗМІ. Також технологічних корпорацій-гігантів, та – навіть гірше – з боку наукової спільноти. Навіть, якщо такі критикани мають таку ж кваліфікацію, як та, що в мухомора в галузі протидії мухам. Наразі вільний потік ідей та критичне мислення перебувають під загрозою.

Про Скотта Атлас: є тимчасовим членом Комітету з висунення кандидатів на Нобелевську премію в галузі медицини та фізіології. Він встиг попрацювати старшим радником з питань охорони здоров’я у багатьох кандидатів на посаду президента США – в 2008 р., 2012 р. та 2016 р. Також був спеціальним радником президента Д. Трампа в 2020 р. та членом робочої групи Білого дому з питань коронавірусу. Він понад 15 років працює науковцем у  галузі формування політики охорони здоров’я та  протягом 30 років –професором  елітних університетів.

https://imprimis.hillsdale.edu/science-politics-covid-will-truth-prevail/

 

Уолтер Орр Скотт, м. Жмеринка

 Фото:https://www.epa.gov/, https://www.bbc.com/, https://mobile.abc.net.au/

 

by No comment(s)

Тато – друг президента. Тому доньку вважати "зіркою"?

“Скажений піар без гальма і смаку для дитини “кварталівця” Євгена Кошового як норма речей в українському медійному просторі. Може, вже пора повертати речі назад – з голови та й на ноги, а не навпаки?” – допис Влади Соловей.

Мене зараз не всі зрозуміють і не всі підтримають. Але маю право на право, бо деякі речі мозок відмовляється сприймати.

Я про крутих. Про відомих. Про тих, кому зірковість і можливості жить “как хачу” через очі і горло лізуть. Коли вже власна “звьоздність” не задовільняє амбіцій і хочеться підсвітити себе, красивого, своїми дітьми. Коли малих розкручують на всіх “парканах” та сумнівних сайтиках і телеканалах, бо перешкод для піару – жодних. Платиш бабло, і звиклі ” за любе” заробітчани зі ЗМІ пишуть-знімають все, що завгодно…

Є така передача – “ЖВЛ” (“Життя відомих людей”) . І сьогодні по телевізору півгодини розповідали і показували Варвару Кошову.

Якщо хтось не знає, хто це, можете зайти у Вікіпедію. Там вже є сторінка про доньку відомого шоумена-кварталівця, якій усього… 13 (!) років.

В Google можна знайти купу-купезну інформації про підлітка. Наприклад, під такими заголовками: “Что известно о Вере (замість Варе) Кошевой: раскрыты некоторые факты о дочери “лысого” (джерело – “Главком”).

“Яке розкриття?”  – хочеться запитати. Які факти? Дитині – 12 років…

Або тупий-тупезний заголовок: “Дочка Є.К. відзначила день народження” (це на іншому cайті, теж столичного калібру, хоч і дрібнішому). Треба ж так дешево заробляти гроші за піар!

Тим часом, у ранковому ефірі дівчинка в присутності батька без найменшої сором’язливості заявляє: хотіла, було, з хлопцем цілуватись, але татко заважав. Півгодинна розповідь –  ні про що, суцільне догоджання гостям ведучих з усібіч. Бо ж зрозуміло хто, що стоїть за Варварою, а надто –  хто й що за батьками…

В титрах написали: “Акторка. Співачка… “

В 13…

Акторка. Співачка… в 13!

Хоч дівчинка приємна, пробує співати, та на “Голосі” судді її не підтримали.

Гарно дебютувала в ‘Розсміши коміка”. Мені сподобалось.

Смілива, розкута, гарненька, подає надії. Переконана: й без цього дешевого й надмірного піару вона змогла б досягти всього, чого захоче. Вогник там –  ще той…

Але ж включається татко, який без гальм хаває будь-яке дешеве чтиво про малу. За принципом: чим більше пишуть, показують –  тим краще…

Разом з мамою зі шкіри лізуть, бо ж відомо: “Давайте допомагати талантам, бездарні проб’ються й самі”…

А ще діють, вочевидь, за принципом: “Скромність – шлях до невідомості”…

Все правильно, треба допомагати дітям…

Та я зараз про почуття міри та делікатність цього явища. Про розмах. Про відсутність межі між розумним та протилежним розумному. Про нав’язування. Про градус непомірно роздутого, якщо на те пішло.

Бо у 12-13 –  це ще школярка. Не акторка і не співачка. А дитина, яка мріє і робить все для того, щоб стати співачкою чи акторкою, зіркою, нарешті.

Я проти того, щоб малих “продавали”, як товар, їхні батьки і нав’язували нам думку, що їхні діти –це капець, які зірки…

Я також проти, щоб суспільство сприймало як норму, що 8річна дитинка з благословення мами цілується зі старшим від себе хлопцем в ліжку заради лайків та заробітків для тієї ж мами (недавня історія про малих Інстаграм-моделей, яку обговорювала вся країна). (Див.”Блогерам”, які постять про свій “інтим” – по 8 і 13 років (!)…)

Мені сумно від цього.

Я за те, щоб творчі діти розвивались в однакових умовах. Однаковими шляхами йшли до своєї мети. Оцінювались не за вмістом гаманця та становищем тата-мами, а за талантами, Богом даними.

Я за те, щоб наші діти самостійно пробивали дорогу до зірковості, а батьки делікатно, тактовно допомагали їм, щоб з “бебіків” не ліпили те, чого ще нема…

І щоб з нас не робили дурнів.

Влада Соловей, Global Village

Фото: https://file.liga.net/

by No comment(s)

Гіркий Херес: злочинці з України брали гроші в онкохворих співвітчизників, а потім робили їх безхатьками

 

Скандал за участю наших громадян в Іспанії: національна поліція міста Хереса розслідує діяльність злочинної групи українців, які займалися вимаганням у земляків, хворих на онкологічні недуги. Їх спочатку обдурювали, а потім викидали геть – без лікування та засобів для життя.

Що таке іспанський сором на яві, повідомило видання Diario de Jerez (Щоденник Хереса, https://www.diariodejerez.es/jerez/detenidos-ucranianos-extorsion-compatriotas-Jerez_0_1568843860.html).

Національній поліції стало відомо про злочин після того, як на вулицях міста побільшало українців-безхатьків, їхній стан був жалюгідним. До того ж, більшість не володіла іспанською. На проблему першими звернули увагу громадські організації, які надають допомогу безпритульним. З’ясувалося, що українці різного віку та з різних регіонів країни прибули до Іспанії в надії вилікуватися від тяжкої хвороби. Це їм обіцяли українські посередники, ті знаходили своїх жертв у них на Батьківщині.

Розслідування розпочалося кілька місяців тому.

Ось як виглядав цинічно жорстокий сценарій: недужим на рак пропонували поїздку до Іспанії, де мало відбутися їхнє лікування. Але за ціною, відчутно нижчою, ніж в Україні. До того ж, в умовах сучасних іспанських клінік, з якими не порівняти вітчизняні шпиталі. Хворим радили подорожувати з тимчасовою туристичною візою. В Іспанії їх перевозили  також і до Хереса-де-ла-Фронтера, там розміщували у мережі будинків, контрольованих членом злочинної організації.

Коли вражені онкологією українці опинялися в Андалусії, з них одразу стягували великі суми. Як пояснювали – “для  вирішення адміністративних питань, за переклад документів та за майбутні медичні процедури”. Потім треба було доплатити ще і ще – поки у постраждалих зовсім не закінчувалися гроші. Після цього їх просто викидали на вулицю –  без жодного або з мінімальним запасом речей, потрібних для існування, і без даху над головою.

Керівник злочинної організації завжди виступав у ролі перекладача постраждалих перед різними інстанціями. Таким чином він завжди фальсифікував їхні переклади та навмисне приховував від жертв інформацію про безоплатну винагороду або фактичні збори, які вони повинні були заплатити.

Наразі відомо, що поліція Хереса заарештувала п’ятьох громадян України як імовірних виконавців злочинів. Їх підозрюють у сприянні нелегальній імміграції, шахрайстві та належності до злочинної групи.

Слідчі встановили, що четверо жертв шахраїв перебували в Хересі і були розміщені у приймальних квартирах, що належать  Міністерству рівності та соціальної політики в Андалусії. Так само, внаслідок вжитих заходів, п’ятеро членів злочинної організації, які обіймали різні посади, були заарештовані в Хересі-де-ла-Фронтера.

Слідство продовжує співпрацювати з поліцією та українською владою задля пошуку й затримання ще однієї особи, відповідальної за вербування жертв в Україні.

https://www.diariodejerez.es/

Global Village

 

Фото: https://www.rnz.co.nz/

by No comment(s)