Ялинкові прикраси для Міноборони РФ виготовляє українська фабрика під Києвом

В мережі набирає обертів скандал: підприємство в Клавдієво, що на Київщині, виконує замовлення військового відомства країни-агресора.

Про це на своїй Фейсбук-сторінці повідомив громадський діяч Віктор Квятковський (Kviatkovskyi Viktor): “Друзі! Мій батько, патріот України, в труні перевертається!

На Клавдієвській фабриці ялинкових прикрас, де він пропрацював півжиття, прямо зараз, виконується замовлення Міністерства оборони РФ!!! Ви вірно прочитали “АРМІЇ МОСКОВІЇ”…

Відео не виставляю…. мене зараз розриває…. тут, під Києвом, українці прикрашають ялинки тим, хто їх вбиває…”

Відео, натомість, виставила блогерка Марія Мадзігон з таким коментарем:

Фабрика іграшок у Київській області виробляє замовлення для армії країни агресора і окупанта.

У нас війна! АГОВ!! ЯКА АРМІЯ РОСІЇ???

Для дирекції заводу і повних гальм, пояснюю ще раз: росія напала на наші території. Окупувала Крим і частину Донбасу. Це країна агресор! А ви їм іграшки на свято робите??? І не аби-кому, а АРМІЇ росії!

Служба безпеки України,

як ви на таке реагуєте? Реагуєте взагалі??”

На самому підприємстві наразі ніяк не коментують скандал та суму, яку отримали за російське замовлення. Про нього також відсутня інформація на сайті фабрики.

Втім, їй не вперше виготовляти ялинкові іграшки для росіян: свого часу вже робили новорічні кульки з логотипом для мережі ресторанів у РФ “Євразія” чи об’єднання “Чєшская страховая компанія” (хай Вас не збентежить назва, бо бренд зареєстрований у Росії, а головний офіс – у Москві). Тепер настала черга оборонного відомства.

Про свою продукцію клавдіївці з гордістю повідомляють онлайн, що відома “не тільки в Україні, але й прикрашає новорічні ялинки в Німеччині, Швейцарії, Австрії, Франції, Італії, Литві, Латвії, США, Грузії”.

Віднедавна – ще й армійські “йолкі” в РФ. В зв’язку з чим набуває гіркої іронії візитівка фабрики, розміщена на її сайті: “Новорічні іграшки – це не просто красиві вироби, але й символи найулюбленіших сімейних свят, Нового Року та Різдва. Це речі, які символізують тепло і добро цих свят, речі, які часто передаються з покоління в покоління і радують душу багато років”.

Ештон Бест-Коровайний, Global Village

Фото: Kviatkovskyi Viktor, https://klavdievo.com/

by No comment(s)

Не померти за кордоном

Щоб не зробити пеклом життя родини вдома.  Як повертають в Україну тих, хто зустріли смерть далеко від Батьківщини.

 

“Допоможіть поховати в рідному краї!“

Подібні оголошення в соцмережах – не рідкість. “В Польщі (Італії, Німеччині, Португалії) раптово помер(ла) наш(а) громадянин(ка). Щоб перевезти тіло в Україну, треба від 2000 євро, для родини ця сума – непідйомна, просимо небайдужих допомогти, хто скільки зможе“. 

Цьогоріч до шоку від несподіваної втрати, бюрократичних, фінансових та інших клопотів родині небіжчика додається ще один, пов’язаний з пандемією коронавірусу – віднедавна низка авіаліній викреслила зі списку надаваних послуг транспортування “вантажу 200“, закритої труни з тілом. Або доправляйте, як хочете, або погоджуйтеся на поховання в далекій країні – зазвичай, на цвинтарі для безхатьків.

Смерть  українця на чужині – це не лише трагедія й неймовірне випробування для тих, хто прагнуть повернути небіжчика на Батьківщину. Це також  ще одне свідчення того, як ставиться до своїх громадян держава Україна в особі її офіційних інстанцій за кордоном. В кращому випадку, суто формально, як і до живих. А переважно  – байдуже. 

Йдеться не лише про перевезення рештків додому, але й також з’ясування обставин смерті – в тих випадках, якщо людина спершу зникла безвісти, а тіло знайшли лише через певний проміжок часу. Українські офіційні установи за кордоном обмежуються хіба-що формальною допомогою – як-от підписанням необхідних паперів.  Але про жодне розслідування не йдеться, як і про якусь фінансову участь у перевезенні тіла.

Cкільки саме українців загинули за нез’ясованих обставин, коли перебували на роботі за кордоном? Статистика достеменно  невідома, бо до трагічної цифри правоохоронці країни, де сталася трагедія, записують і тих, хто померли своєю смертю, і жертв  нерозкритих злочинів чи нещасливих випадків. Останні, як причину смерті, нерідко вказують, щоб не марудитися із слідством та пошуками можливих причетних. Надто, якщо  в небіжчика не було близьких друзів на чужині. Ця сумна практика існує чи не з перших років українського заробітчанства. Так було в 1990-х, так залишається й тепер. 

Не стала винятком і доля івано-франківця Семена Г. – наприкінці літа його знайшли мертвим на березі моря в Італії. Впізнати змогли за татуюванням янгола на плечі та підсумками ДНК-аналізу.  Про те, чого – не лише в грошовому вимірі – коштувало доправити Семенове тіло додому, піде мова нижче.

А наразі – про ще одну  українську трагедію, набагато раніше, але надто схожу. Насамперед – відсутністю сподівань, що справжні причини смерті українців хоч трохи цікавлять правоохоронців обидвох держав. Тієї, громадянами якої були і там, де закінчили життя.

Тіло на дні каналу в Амстердамі

Йдеться про чернівчанина Віталія Гороголінського, який назавжди залишився двадцятирічним. Талановитий рок-музикант з колоритною зовнішністю, соліст успішного гурту “Пентагон”. В 1990-х про нього знали всі, хто хоч трохи цікавилися альтернативною музикою. Команда перемагала на Всеукраїнських конкурсах і була хедлайнером фестивалю “Тарас Бульба”  – на той час дуже гонорового. Тим часом, як про зірковий сьогодні “Океан Ельзи”, з яким “Пентагон” виступав на спільних майданчиках, знали тільки у вузькому колі шанувальників.

В 1996-му Віталій поїхав на заробітки до Нідерландів. I зник безвісти невдовзі по тому. Ніщо не віщувало біди – перед тим постійно спілкувався з родичами, розповідав, що Голландія подобається приязними людьми, чистотою та охайністю…

Тіло Гороголінського знайшли на дні каналу в Амстердамі, моторошною новиною були шоковані його рідні Чернівці. Авторка цих рядків, яка тоді працювала в місцевій газеті, телефонувала до українського посольства в Брюсселі (воно також було нашим представництвом у Нідерландах). Я хотіла дізнатися, чи буде наше представництво допомагати в доправленні тіла на Батьківщину. Відповіли, що не буде. Хіба що оформлять необхідні папери, але на тому – все.

Працівник консульства повідомив, що перевезення небіжчика до обов’язків дипломатичного відомства не належить, на таке в держави коштів нема. Та й взагалі, хлопець був нелегалом… “І через те для своєї держави – менше громадянином?” – здивувалася я. Співрозмовник cпустив запитання на гальмах і тут же додав фразу, яка різонула вухо: “Я сумніваюся, що будуть глибокі слідчі дії щодо з’ясування обставин загибелі Віталія Гороголінського. Іноземець, все ж таки…”.

Як загинув молодий чернівчанин, так ніколи й не дізналися. А його тіло доправляли додому всім миром: осиротілим батькам хлопця скидалися, хто скільки міг, знайомі, родина, Віталєві колеги-музиканти.  Значною сумою допомогли на заводі, де працював батько покійного.  

Що відтоді змінилося у справі репатріації рештків померлих  українських громадян? Нічого, якщо йдеться про наші офіційні інстанції. Зате відповідні органи іноземних держав про посмертне повернення українців на Батьківщину дбають – звичайно, коштом самих українців. Ось як це виглядає:

“Поки не купив “страхівку на смерть” – робочої візи не давали”

Кілька років тому Сергій Ставицький з Києва, викладач органічної хімії одного з українських вишів, зібрався їхати до Німеччини – протягом кількох семестрів мав прочитати курс лекцій студентам у тамтешньому університеті. Виписка з рахунка в банку, запрошення з Німеччини, інші необхідні документи – все було, як належить. Але під час  першого візиту до посольства візи йому не дали. Бо не придбав страхівки на свою посмертну репатріацію. Сергій спершу був шокований: що за дурня, вмирати ближчим часом не збираюся! Бо здоровий, молодий, зі спортом дружу, шкідливих звичок не маю – з якого переляку?…

Проте, посольський клерк залишався невблаганним: або купуєте ще й цю, крім медичної, страхівку, або сидіть вдома. Чоловік намагався  сперечатися, йому сухо пояснили: німецька держава не повинна мати жодних клопотів, якщо раптом з вами станеться нещасливий випадок, поки будете в нас. І майте на увазі, що в документі має бути детально прописано, що та до чого, якби не дай, Боже… Купувати рекомендуємо в таких-то фірм, відомо, що надійні.

Одне слово, довелося викласти круглу суму за ще й за страхівку на випадок смерті, яка, звісно, не знадобилася.

Німеччина в цьому відношенні – не виняток. Вимога “страхівки на смерть” – обов’язкова умова для довготривалого в’їзду іноземців у багатьох західних країнах.

А хто їхав по безвізу, такої страхівки не купував і відтак завершив свій земний шлях на чужині? Тоді  історія – сумна в квадраті. Як-от наступна, про посмертне повернення додому Семена Г.

 

Впізнали за янголом на плечі

Семена змогли доправити в Україну завдяки підтримці української громади в Італії, ініціативу зі збору коштів оголосила в соцмережах волонтерка Олена Р.  Потрібну суму вдалося отримати неодразу, був у цій історії відчай не лише родини українця, але й команди небайдужих. Ті, було, вже втрачали надію, що гроші вдасться зібрати. Тож тіло спершу довелося кремувати в Італії.

А смерть та зникнення івано-франківця – то суцільні запитання, без відповідей. 

На цю тему ми спілкувалися з Оленою Р.,  ось що вона розповіла Global Village:   –  Семен пропав ще в грудні минулого року. Відтак у квітні в місцевості Бальйоне знайшли тіло на березі моря, на той момент – дуже пошкоджене. Офіційний вердикт – втопився. Це звучить, принаймні, дивно, бо якби стільки часу, три місяці, пролежав у воді, то стан був би ще гіршим. Впізнати, втім, й так було  неможливо, але знайомі Семена згадували про татуювання на плечі у вигляді янгола, воно також  було в знайденого небіжчика. Зробили аналіз ДНК, він підтвердив – так, це Семен.

 – Що відомо про його життя перед тим, як пропав?

– Був нелегалом, працював у двох хазяїв. Незадовго перед тим, як зникнути, втрапив до лікарні з панічним нападом: кричав, що його “теж уб’ють”. Згідно з його словами, був свідком убивства свого побратима, ще одного заробітчанина. Після того Семен боявся повертатися до себе на квартиру. До речі, жодних речей звідти не забрав.

Коли пропав, я написала заяву про його зникнення. Наше консульство телефонувало по лікарнях із запитами про Семена. Та знайшли його не наші представники, і навіть не поліція, а італійські журналісти з теле-програми “Хто їх бачив?”, це про зниклих людей.

–   Чим ще допомогло консульство?

–   Оформили документи для транспортування тіла в Україну. Також порадили італійську поховальну фірму. Хоч ми, волонтери, тією порадою не скористалися, бо знайшли дешевшу – на 900 євро. Всього ж для перевезення Семена потрібно було зібрати 2100 євро.

З Фейсбук-допису Олени Р.: “07.08.2020. було відкрито збір коштів на переправку праху Семена Г. на рідну землю, в Україну.
Перш за все, я хочу подякувати всім небайдужим людям, що не пройшли повз чужe горe. ВСІМ!!!!!! Хто, незважаючи на особисті проблеми, знайшов час і бажання ДОПОМОГТИ!!!
Я ДЯКУЮ ВАМ ЗА ДОВІРУ І ДОБРЕ СЕРЦЕ!!!
Оксана Басараб, Юля, Лера, Аня!
Дівчата, що по магазинах Неаполя розклали скриньки для збору коштів! Люди, що самі допомогали й долучали інших. Я дякую, бо на таких, як ви, тримається світ!
Хочу подякувати й поховальній агенції, що пішла нам назустріч і зробила знижку в цій ситуації. Alessandro Trombetta vi ringrazio di cuore! Per tutto lavoro svolto, per pazienza con nostro consolato…. Per prezzo onesto e sconto fatto dalla agenzia!!!!! Grazie Alessandro da parte mia e da parte di famiglia di Semen H.!!!.
Кошти вже отримані мамою Семена і перераховані на рахунок сплати послуг агенції Фунебре за кремацію і переправку тіла хлопця .
Дякую ВАМ ВІД СЕРЦЯ І БЕРЕЖИ ВАС І ВАШІ РОДИНИ БОГ!!!”.

Так Семена Г. вдалося повернути додому, його поховали в Україні. На могилу можуть прийти родина і друзі.

Тим часом, посмертна доля тих, кого перевезти не вдалося – дуже скромне поховання коштом чужої держави та ім’я на могилі – якщо воно відоме. Якщо – ні, то реальність ще похмуріша.

 

Невідомих мерців ховає компанія з переробки сміття

Як пише італійське видання  Linkiesta (https://www.linkiesta.it/), в моргах Італії щороку зберігається до 2000 невідомих мерців, кілька сотень з них, зазвичай – тіла мігрантів-нелегалів. Сумну першість тримає Сіцілія – там знаходять останній прихисток нелегали, які потонули, намагаючись втрапити до Європи морським шляхом. На другому місці – Рим.  Кожному з невідомих мерців в моргах присвоюється номер, відтак процес встановлення імені покійного може продовжуватися від кількох місяців до року. Всього ж в країнах Євросоюзу ховають близько 30% невідомих небіжчиків. Решту 70%, все ж таки, ідентифікують.

В Римі похованнями безіменних займається муніципальна компанія з прибирання та переробки сміття. В секції цвинтаря Prima Porte, виділеній для таких померлих, щороку ховають майже 200 небіжчиків, за якими ніхто не зголосився.

Встановлювати їхні імена допомагають волонтери з Карітасу та Товариства San’t Egidio. Обидві організації займаються, переважно, ідентифікацією безхатьків, які періодично навідувалися до притулків та їдалень для знедолених. Таким дають спеціальну картку. Не раз саме вона виявлялася єдиним документом, який знаходили в одязі померлого.

Карло Санторо, волонтер з San’t Egidio, каже, що належний поховальний обряд проводять лише тим, чиї імена вдалося дізнатися. В цих питаннях його Товариство співпрацює з поліцією та посольствами іноземних держав. Санторо визнає, що ідентифікувати іноземців – надзвичайно складно, і тут особливих успіхів нема. Тож невідомих з-за кордону ховають в найдешевших трунах і без жодної, бодай найскромнішої церемонії. На їхніх могилах – лише таблички з номерами.

 

Людмила Пустельник, Global Village

 

Фото: https://ria.ru/, https://su-venir.com.ua/, https://www.linkiesta.it/

by No comment(s)

Назарій Яремчук, перші кроки на сцені - спогад Левка Дутковського

Як зазвучав голос – художній керівник легендарного ансамблю “Смерічка” Левко Дутківський згадує про її найбільш відомого соліста.

Була осінь 1969 року. Я проводив на сцені зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидів за піаніно, а навпроти мене стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню автора “Черемшини” Василя Михайлюка. Раптом на сцені з`явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Взагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях “Смерічки” я не дозволяв, але для хлопців- курсантів, які мали йти в армію, робив виняток. Тож під час перерв між заняттями вони тихенько сиділи в залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі.

Голос його мені сподобався, але у нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія в “Смерічку” і спеціально для нього написав пісню на вірш Анатолія Фартушняка “Незрівнянний світ краси”. Пісня була складною для соліста–початківця. Але щоденна робота над постановкою голосу, працелюбність та ентузіазм хлопця зробили свою справу.

Через місяць на Чернівецькій студії телебачення Василь Стріхович записав пісню. Назарій, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Вступивши до Чернівецького університету, Яремчук не покидав “Смерічки”. Вечорами він поїздом приїжджав на репетиції у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетиції, світилися вікна, радів, що приїхав недаремно. Про це Назарій написав у своїй присвяті до мого тридцятиріччя “Вікна творчості”.

Частенько після пізніх репетицій Назар уночі вже не йшов додому, в село Рівня, а ночував у мене, де його гостинно зустрічала і пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Варто сказати, що не забувала про мене і Марія Даріївна, мати Назарія. Вона навіть привітала мене з наступаючим 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу у творчому становленні її сина Назарка. На жаль, це була остання її листівка–подяка. А з Назарієм вокалом я займався понад 12 років.

Facebook Лев Дутковский

Михайло Маслій, музикознаіець, м. Тернопіль

Фото: https://www.umoloda.kyiv.ua/

by No comment(s)

Чи справді "за Трампа топлять" ворожі ЗМІ?

 

А “Байден прийде – порядок наведе”? Як працює “многоходовка” в пресі, і що варто читати між рядками заяв кандидатів у президенти США.

“ЗМІ Рос.Федерації демонізують Джо Байдена, а  Трампу симпатизують. Отже, Трамп – проросійський, а Байден – наш!”  – переконана левова частка українських споживачів інформації на тему президентських виборів у США. Відтак завсідники соцмереж мужньо кидаються у віртуальний “бій за Україну”  –  як вони впевнені – щойно побачать критичний щодо Байдена контент. Або ж прихильний чи бодай нейтральний стосовно Трампа.

Та як же інакше, коли 90% вітчизняниx видань вже по 10 разів привітали Джо з перемогою? Ще й детально розписали бонуси, які чекають Україну, щойно він переїде до Білого дому.

Не все так просто, як сприймають довірливі українці. Вірніше, зовсім не так. Але почнемо здалеку.     

Російським “Газпром-медіа” не вперше змінювати вектор симпатій до американського очільника чи кандидата в президенти. В повністю підконтрольних державі (з кількома незначними винятками) тамтешніх ЗМІ розігрується класична “многоходовка” ФСБ, або ж маніпуляція громадською думкою. Москва чудово розуміє ставлення до себе цивілізованого світу і  навчилася стригти купони навіть на відразі до путінського режиму.

Якщо політикові вголос симпатизують російські ЗМІ, чи означає насправді, що до нього прихильний Кремль? Чи, все ж, навпаки? В математиці є  спосіб вирішення завдання – доказ від супротивного. Коли припускають, що певне рішення – на перший погляд, сумнівне –  є вірним. А потім доводять саме його правильність за допомогою обчислень. Цей же спосіб цілком застосовний і до розуміння медійного впливу в РФ. Надто, якщо йдеться про зовнішньополітичних гравців.

 З соцмереж відомо: хочете зіпсувати комусь життя –  назвіть його “проросійським”. Цей принцип чудово працює в Фейсбуці і спроможний підняти справжнє хейтерське цунамі проти опонента. Було б, щонайменше, дивним, якби втовкмачену масам чиюсь “проросійськість” не обернули собі на користь спадкоємці КДБ. “Підтримка” Трампа в їхніх медіа сьогодні – з тієї ж опери.

Максимально збити з пантелику аудиторію, сплутати карти, перекинути догори дригом орієнтири й створити геть суперечливу інформаційну картину – мусимо визнати, що в РФ це роблять фахово. І продовжують, знаючи, як гарно ловиться риба в каламутній воді.

 

А тепер пригадайте приязну оцінку Трампа в російській пресі на початку його каденції. Московські журналісти мліли від бізнесових успіхів Трампа й елегантності першої леді, Меланії. Та недовго.  Прихильність швидко змінилася негативом, а ненависть до Трампа в ЗМІ РФ сягнула піку під час “сірійського протистояння”.  І ось тепер різноманітна “прєсса.ру” чомусь знову “зафанатіла” Трампом. Якого ще вчора дружно проклинала. Чого б воно їм так?

Нічого дивного, якщо взяти до уваги ще один з чинників, бодай лише один. Як-от, стосунки сім’ї Байденів з урядом Китаю –  більш, ніж теплі (детальніше – нижче), прохолодні з Пекіном у Трампа, і все зростаючу залежність російського ринку від його найбільшого східного сусіда. Ще в 2018-му китайський сегмент російської зовнішньої торгівлі становив 15,5%,  цифра продовжує зростати (https://www.csis.org/).

Тим часом, того ж 2018-го Трамп почав запроваджувати для Китаю тарифи та інші торгівельні обмеження.  Як повідомлялося, щоб “змусити китайський уряд відмовитися від нечесних торгівельних практик” (серед них – крадіжки інтелектуальної власності).

Китай є найбільшим, після Євросоюзу, торгівельним партнером Росії. Тож чи вигідно їй підтримувати лідера, який торгівлі з Пекіном створює перешкоди? Чи, навпаки, тут дуже прислужився б cаме Дж.Байден з його давніми зв’язками?

Сумнівним багаторічним оборудкам Джозефа та його сина Хантера з керівниками комуністичної партії Китаю присвячена не одна сторінка звіту Сенату США “Хантер Байден, “Бурізма” та корупція: вплив на урядову політику США та пов’язані проблеми”. (Hunter Biden, Burisma, and Corruption: The Impact on U.S. Government Policy and Related Concerns). Якщо стисло, то достатньо промовистий такий фрагмент звіту: “Хантер відкрив банківський рахунок з громадянином Китаю Гонгвеном Донгом, щоб оплачувати витрати в розмірі 100 000 доларів по всьому світу для себе самого, а також Джеймса (брата Хантера – ред.) та його дружини Сари. Крім того, Хантер мав ділові стосунки з Йє Жіанміном, Гонгвеном Донгом та іншими громадянами Китаю, пов’язаними  з комуністичним урядом та армією цієї країни. Ці стосунки обернулися мільйонними готівковими потоками для Байдена». (https://www.hsgac.senate.gov/imo/media/doc/Ukraine%20Report_FINAL.pdf)

Нарешті, саме від вдови екс-мера Москви Ю.Лужкова, офіційно – найбагатшої жінки в РФ Єлєни Батуріной, на рахунок Хантера надійшли 3,5 млн.доларів. Прихильне ставлення Путіна до бізнесової діяльності Батуріной таємницею ніколи не було. Отже, частинки пазлу – та далебі, не всі, звичайно – “чому російська преса топить за Трампа?” поволі складаються.

I навіть першокурсникам політології відомо: ніколи не варто 100-відсотково довіряти словам політиків, сказаним на публіку. Бо їй виголошують те, що хоче почути, а не що відбувається насправді – за лаштунками гри і подалі від журналістів.

 

В цьому ж контексті активізація проросійських сил та їхніх ЗМІ в Україні несподіванкою не стала. Спостерігаємо на практиці, як працює теорія пропаганди. Аудиторії разом з інформацією, яку вона хоче почути – в нашому випадку, це критика непопулярного уряду Зеленського, “соросят” – згодовують наратив, який повинен працювати на користь замовника (В. Медведчука і Ко). Як-от “втома від війни”, “громадянський конфлікт, та не військова агресія Росії”, “погані волонтери, погані АТОвці” тощо.

Класика пропагандистського жанру – разом з основною “наживкою” споживач контенту “ковтає” інші месиджі, багато разів повторювані. Вони відтак формують інформаційну константу, або ж переконання. Звичайно, в тому випадку, коли маємо справу з аудиторією, яка не надто переймається інформаційною гігієною чи медійною грамотністю.

Та в Україні ситуація ускладнюється ще й тим, що ЗМІ, справді фінансово незалежних, в тім числі, й від західних “донорів” – критично мало. Більшість провідних сайтів давно й надійно отримують “дотації” від Дж. Сороса, чого не приховують. Скажімо, поїздки за кордон журналістів “Української правди” не раз спонсорував фонд “Відродження”. А телеведуча Яніна Соколова свого часу публічно дякувала Соросу за фінансову підтримку одного з її проєктів. Приклади можна продовжувати.

Тим часом, з точки зору професійної незалежності  брати “подарунки”  є неприпустимим для журналістів. Тут і конфлікт інтересів, й етична проблема: приймаючи “заохочення” від сильних світу цього, втрачаєш право декларувати власну неупередженість. Тому нічого дивного, що більшість українських ЗМІ вслід за своїми американськими колегами кинулися вітати Байдена з перемогою. Забуваючи, що згідно з будь-яким законодавством, не лише американським, переможця виборів визначають зовсім не ЗМІ.

І вже зовсім наївними виглядають прогнози українських медійників в тому дусі, що “Байден прийде – порядок з ворогами України наведе, дасть по носі Путіну” і таке інше. З розряду “ага, щас!”.

По-перше, “українське питання“ ніколи не було пріоритетним для Білого дому. Хоч, звичайно, в Києві чи Львові важко позбутися ілюзій, ніби той чи інший президент США переймається  інтересами України. Не переймається – бодай з тих міркувань, що своя сорочка ближча до тіла. Протилежне стане можливим лише за умови, коли наша країна виявиться повноцінним, хоч трохи рівноправним гравцем у світі. Тобто, нескоро.

Тож єдине, на що можна розраховувати за Байдена – це приємної для українських вух риторики на тему хижої Росії, необхідності побороти корупцію в Україні і т.д.. Але то буде лише риторика, не більше. Те ж саме, що було за часів Обами: гарні обіцянки, дуже мало (якщо взагалі була) реальної підтримки.

Тим часом, до недавніх заяв зі штабу Байдена – стосовно намірів розморозити стосунки з Німеччиною та Францією – прислухатися б, кому цікаво, дуже варто. І зробити належні висновки, чим те “розморожування“ може обернутися для Києва. Згадавши “гонорові” позиції “на лопатках” німецького канцлера А.Меркель та французького очільника Е.Макрона під час обговорень формули Штайнмаєра, будівництва Північного потоку та інших політичних програшів України. Не забути також і підкреслено лояльне ставлення лідерів Євросоюзу до Москви в низці інших питань і європейську ж “втому від санкцій“ проти Росії.

Але про це навряд чи напишуть в більшості українських ЗМІ.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://www.marketwatch.com/, https://www.politico.com/, https://vogue.com

by No comment(s)

"Купіть собі зброю“

 

“Будьте чоловіком. Будьте Громадянином. Вмійте захистити себе і своїх близьких“ – переконливий допис того, хто зброю вже купив.

Купіть собі гвинтівку. Це недорого. Дешевше від  модного телефону. Армійський карабін можна купити за 200-300 доларів.

Ще за 50 купіть сейф, ще за 100 – сотню набоїв. Купіть гвинтівку на останні гроші. Якщо їх нема, продайте якусь непотрібну хрінь, і купіть гвинтівку.

Це – легально. Знайдіть час (трохи), зберіть довідки (всього 2 і в одному місці), пройдіть курси, складіть іспит і отримаєте дозвіл. Дізнайтеся в https://www.facebook.com/zbroya.info?fref=ts , як це зробити правильно. І купіть гвинтівку. І раз на півроку ходіть стріляти на полігон, щоб не забути, як це – стріляти. Щоб не забути, як це – бути чоловіком.

Це необхідно. Вам не доведеться думати, чим зустріти ворога або бандита. Вас не чекатиме дилема –  скинутися  з даху або повіситися, після того, як на ваших очах тварюки зґвалтували вашу жінку або дитину.

Вам не доведеться дізнаватися, як жити далі під ворожим чоботом: ви встигнете вбити п’ятьох. Або двох. Або хоча б одного. Але їх стане менше. І, якщо нас буде багато, їх ВЗАГАЛІ не стане. Тому, що за кожним кутом на них чекатиме куля.

Це – гарантія життя. Життя країни, життя ваших близьких, ваших дітей і онуків. Хоча б один ствол на 2 українських чоловіків – це 6 000 000 стволів. Це, щонайменше, 10 – 12 мільйонів убитих солдатів ворога. Це, щонайменше, 10-12 мільйонів мертвих ґвалтівників і вбивць. Хоча б один ствол на 2 чоловіків – і нашу країну не перемогти. НІЯК!!!

Ви скажете, що захист країни – прерогатива держави. Неправда. Як багатство країни починається з багатства її громадян, так і захист країни починається із захисту самих себе.

Ви скажете, що держава повинна дати вам зброю, коли знадобиться. Не дає? Ну, і хрін з ним. Нагадую: у нас не можна легально купити і носити бойовий пістолет. Але гвинтівку, карабін або рушницю – можна. Ні, ПОТРІБНО!

Держава – це ви. Країна – це ви. Тож зробіть же так, щоб мерзота боялася до нас пхнутися, знаючи, що кожен будинок –  озброєний.

Купіть гвинтівку. І навчіться нею користуватися, якщо ще не вмієте. Щоб одного разу не пошкодувати про те, що її у вас нема.

Будьте чоловіком. Будьте Громадянином. Купіть гвинтівку!

Facebook

Volodymyr Veniaminovych

 Фото: Volodymyr Veniaminovych

 

by No comment(s)

Патріотизм з-за кордону: що ж то за любов?

 

Вчителі хворіють на серце й на горло. Перукарок болить хребет. А емігрантів чіпляється така професійна хвороба як “патріотизм”. От виїжджають, пристосовуються в приязному кліматі – і починають посилено любити Україну.

На робочий стіл і заставку телефона –  картинку в жовто-блакитних барвах. На дзвінок ставлять гімн України. Ходять у вишиванках по Нью-Йорку і Варшаві (добре, що тепер в моді етностиль). Хоч вдома вишиванок не мали, а на заставці були квіточки і круті тачки.

Це ми, емігранти. Впевнена, що більша половина тих, хто виїхали, перехворіли (чи ще хворіють) на цю болячку. Коли навіть здається, що ми тут більше українолюбні, аніж ті, хто залишилися в Україні. В мене таке було, ще й донині проявляються залишкові явища. Наприклад, купила вишиванку, якої ніколи не мала, бо не хотіла.

Ми пишемо на форумах “Слава Україні!”. Ha тих же форумах ділимось впевненістю, як витягнути Україну з “чорної діри” за аналогією з Швецією. Або ж зізнаємося, як за кордоном “галімо” і які тут тупі люди. Не те, що наші духовні українці. І як тужимо, і яка в нас любов до України і до садка вишневого коло хати. Pазом з хрущами, звичайно.

Нам здається, що ми в цьому щирі. І часто так і є. Спробуй не засумувати в незнайомому середовищі. Тому й пишемо.

А українець десь в українському містечку чи селі читає наш форум, і його починає нудити. Він щодня живе в тому: болото на вулицях, дорожнеча в магазинах, хамство в маршрутках, корупція з кожної дірки. Це він змагається з тим, що пропонує йому селяві: влада жирує, народ бідує, поліція гірша від мафії. І що з цим всім робити, він теж часом не знає. А тут ще хтось розповідає йому з-під пальми в Іспанії, як він має любити Батьківщину. Або з американським акцентом співає “Ще не вмерла…” зі сльозами на очах…

Ні, я не пропоную перестати любити Україну, як тільки перетнемо кордон. Не пропоную також зрікатися вишиванок.  Бо Україну справді варто кохати, а того,хто не любить Батьківщини – навіть людиною важко назвати.  Тільки давайте, не будемо дратувати земляків, котрі залишились. Краще, по можливості, допоможемо. Хто як вміє. Без голосних слів і співів. Без показухи. Можна ж це робити тихо і без розголосу. Дати Україні те, чого вона не має: знання, освіту, технології, гроші. Як казала одна відома пані: “Не вчіть мене жити – краще допоможіть матеріально”. Мала рацію в цьому випадку.

Або ж – повертаймось додому. І отоді ніхто нам не закине, що ми лжепатріоти.

Я поки-що не готова. Тому й написала те, що написала.

 

Блог “Намисто”, https://namysto.blogspot.com/

Тетяна Броніковска, м. Катовіце, Польща

Фото: https://goloskarpat.info/

 

by No comment(s)

Глобалістів ще можна зупинити – якщо людство повстане

Коронавірус – лише початок, бо китайською стане і світова економіка. Таку суспільно-політичну модель запланували для планети її великі гравці, але наразі ще маємо шанс це відвернути.

“Велике Скидання”, або для чого насправді збирають Давос

Сьогодні, як і вчора, найлютіші вороги людства знаходяться серед інтелектуалів та магнатів, які виросли з тієї ж самої ідеологічної колиски. Це їхні гроші фінансували ідеології минулого століття. З повоєнного періоду вони створювали аналітичні центри та збиралися на наради, як-от Світовий економічний форум у Давосі. Організація, заснована в 1970 році німецьким економістом Клаусом Швабом, цього року оновила “керівництво для компаній епохи четвертої промислової революції”.

Іншими словами –  Великого Скидання. Якщо Вам більше подобається – економічного та соціального Перетворення.  

На тему Давосу журналістка  Анджела Манганаро пише: “Щороку в середині січня в маленькому селі швейцарських Альп приймають президентів та прем’єр-міністрів, промисловців, мільярдерів, впливових науковців, спортсменів, акторів, новаторів… Все можна зробити з Давосу, і тому форум забезпечує максимальну прозорість того, що там відбувається (зазвичай, багато зустрічей можна спостерігати онлайн)” . Не знаю, чи ця авторка – просто наївна або, може,  недобросовісна. Бо той, хто йде на велику зустріч, чудово знає: справжня угода відбувається в готельних номерах за зачиненими дверима. Та не з мікрофонами і за присутності телекамер.

А тепер згадаймо Давос-2004-го, коли Білл Гейтс передбачав, що світ буде охоплений епідемією в 2006 р. Сьогодні Гейтся також вважають відповідальним за поширення коронавірусу, але об’єктивно розповіді про пандемію звучали  в романах та фільмах уже впродовж десятиліть. Це – не несподівано. Тим не менш, важко заперечити, що Covid-19 відомі магнати використали для здійснення того, що вони називають Четвертою промисловою революцією. Ми ж повинні зрозуміти, що означає четверта революція, яку слід називати робототехнічною й електронною, та не промисловою.

Коронавірус як перший крок до “суспільства хробаків”

Отже, зменшиться потреба в робочих руках, і буде більше машин. Наступним кроком стане  підшкірний біочіп і, як наслідок, загальний контроль кожної особи. Або диктатура, вона зробить суспільство спільнотою хробаків, готових до ліквідації, щойно вони не дадуть потрібного продукту. Я написав  про це ще в 2010 році, тому емоційна хвиля минулих місяців мене не вражає. Я не пророк, але сьогодні бачимо достатньо, щоб вважати Велике Скидання більш, ніж передбачуваним.

У нас нема раціональної мотивації для блокування. Адже ніхто в здоровому розумі не побажає відмовитися від звичних контактів. Це перетворилося в придушення економіки та поставило на межу виживання мільйони малих і великих бізнесів.

Але давайте не забувати, що наші предки жили з вірусами. Тисячі чи й мільйони загинули, але люди все одно продовжували працювати і починали знову.  Чому ж з новим вірусом людству нав’язали іншу модель поведінки?

Серед різних теорій про коронавірус є ризиковані, aле те, чого не можемо недооцінити –  це сучасний тероризм у ЗМІ. Його диктують видання як зліва, так і справа.

Національні телевізійні мережі нав’язливо говорять про коронавірус, хворих та мертвих під час усіх випусків новин, з ранку до ночі. За трохи менше півгодини новин, двадцять хвилин з них присвячені нібито пандемії. Неважко зрозуміти, що це покликано створити паніку та депресію серед найслабших та найчутливіших людей.Хоч, наприклад, у 1969 році мільйони людей хворіли грипом, і смертей від нього не бракувало. Але новини повідомляли про це як про природне явище і так, щоб не викликати тривоги (https://www.youtube.com/watch?v=2HTV7sLjPgo). 

Мова зараз не про заперечення небезпеки коронавірусу. Просто згадайте, щоб уникнути хвороб, лікарі завжди радили профілактику. А скільки разів ми чули про це? Чому за останні місяці про неї мало чи нічого не говорять? Очевидно, що чекають вакцин. Хто ж після стількох жертв заперечить потребу вакцини? Відтак прибуток Гейтса і Ко буде просто колосальним і цілком достатнім, щоб фінансово повністю контролювати планету. Хоч замість вакцин слід просто посприяти імунному захисту організму.

Тим часом, з минулого березня слово “профілактика” було напівзакритим. Зате кількість смертей збільшується, надто, серед тих, хто не постраждали від коронавірусу … Зараз тисячі вірусологів та інфекціологів спростовують обмеження та маски,  але їх рідко запрошують  на телебачення: щоб не звели нанівець науковими доказами необхідність дурниць, нав’язаних поневоленим урядам.

 

Замість західної цивілізації – китайська модель

Чому вони не говорять правди? Які справжні причини вірусу, що про них не можна сказати? Деякі оглядачі вказують на глобальний борг великих банків. Я не економіст, але це мене не переконує. Натомiсть думаю, що коронавірусом прагнуть запустити економіку та соціальну політику Китаю, довівши до відчаю сотні мільйонів західних робітників. Адже для глобальних гравців прикладом для наслідування є китайські робітники, ті виживають із значно нижчими зарплатами, ніж західні.

До того ж, нехристиянські народи не дбають про поняття свободи, їм достатньо лише їсти та розважатись. Тому знищення християнства, для якого свобода особистості – найвища цінність, є частиною Великого Скидання. Обрання папою (Франциском – ред.) колишнього кардинала Бергольо служить саме цій меті.

Здається, господарі Давосу хочуть, щоб ми опинились в становищі жаби, яка втрапила в киплячий казанок.  Блокують одних тут, інших – там. Руйнують західну економіку, тоді як китайська рухається вперед. Нас збираються зварити, як ту знамениту жабу. І це можливо завдяки співучасті тих, хто повинен нас захищати: урядів, магістратів, засобів масової інформації та сил правопорядку.

Все свідчить про те, що магнати, які визначаються як “Глибока держава” або “Істеблішмент”, через ув’язнення всіх по домівках та тероризм у ЗМІ перевіряють реакцію населення. Якщо суспільстов не відреагує, вони підуть на більше примушування, на жорсткіший психологічний та юридичний гніт. Якщо ж, навпаки, люди зреагують, Молох зупиниться, але за ним доведеться пильно стежити. Звір ніколи не відмовиться від своєї антилюдської програми.

Що зробити, щоб не стати “жабою в казанку”?

Перш за все, ми повинні вимагати в уряду ясності щодо вірусу та його поширення. Неможливо, щоб, починаючи з Китаю, він перестрибнув всю Азію і настільки швидко дістався до провінції Бергамо в Італії. Потрібнa чіткість щодо ефективного значення масок (які насправді шкідливі); потрібно скасувати ув’язнення по домах та тероризм у ЗМІ. Дозвольте голосам поза хором, авторитетним професіоналам, брати участь у ток-шоу та телевізійних новинах набагато частіше.

А якщо уряд глухне, люди мають право організовувати демонстрації, що заливають вулиці. Що стосується сил порядку, то вони теж перебувають у “жаб’ячому горщику”. Накази ж виконуються лише тоді, коли є частиною демократичної справедливості. Коли ж гідність  більшості громадян несправедливо принижують, залишають їх без роботи, жахають смертю, а також ізолюють соціально й емоційно, сили порядку не зобов’язані підкорятися уряду. Бо велика депресія гірша від смерті.

Як сказав мені один рішучий хлопець після рішення про введення нових обмежень: “Йдеться про те, щоб жити по-людськи чи помирати повільно. Вони не залишають нам іншого виходу ”.

Додам: якщо Скидання буде завершено, ми отримаємо найгуманнішу в історії, але диктатуру. З інвазивними електронними елементами управління, такими як біочіп –  хоча вже зараз і смартфонів вистачає –шляху назад не буде.

Ідеологію Гейтса, Рокфеллера, Сороса і Ко можна зупинити лише в тому випадку, якщо люди повстануть якомога швидше. Знищення економіки уже розпочалося. Тож об’єднання зусиль ніколи не було настільки важливим для наших сімей та суспільства.

https://www.marcotosatti.com/2020/11/18/nobile-the-ideology-of-gates-rockefeller-co-can-be-stopped/

Агостіно Нобіле, Португалія

Фото вуличних протестів у Лондоні після обмежень, запроваджених в зв’язку з коронавірусом: https://sputnik-georgia.ru/

Про автора: Професор історії музики, який також вивчав нехристиянські релігії. З цією метою прожив 10 років в мусульманських та буддійських країнах. Досвід, за його словами, лише зміцнив його переконання як вірянина католицької церкви. Одружений, має двох синів, живе з родиною в Португалії.

by No comment(s)

"Рекрутська коломийка" - прем'єра відео від ТанцТеатру "Життя"

Історичні українські паралелі: як війна втручається в людську долю

ТанцТеатр ”Життя” презентує прем’єру кліпу ”Рекрутська коломийка” – у рамках свого проекту ”ДНК” (”Дух. Нація. Культура”). Відео порушує болісну для України тему війни, проводячи паралелі між минулим та сучасним. Війна втручається у людську долю: так було сто років тому, так є і зараз… Творці мініфільму нагадують, що незасвоєні уроки Історії мають здатність повторюватися. ”Рекрутська коломийка” наскрізь пронизана символізмом та містикою, українською традицією, автентикою та особливим колоритом… Згідно з сюжетом, дівчина готується до весілля, чекає свого щастя…

У відео-реконструкції режисер використовує образ прядки – як символ дівочо-жіночої долі. Вона наче нитка, яку прядуть Діви Долі – Судениці. Одним Судениці напрядуть червоних ниток, яскравих та нескінченних, як любов,  іншим – чорних і несправедливо обірваних на півоберті життя… Містичні жіночі образи червоно-чорним прядивом наче виворожують майбутнє, яке дуже нагадує долю української землі – непросту, трагічну, але із невгасимим вогнем віри і любові.

 

”Рекрутській коломийці” уже понад сто років, – розповідає керівник ТанцТеатру ”Життя”, режисерка кліпу, народна артистка України Ірина Мазур. – Створена коломийка в часи Першої світової війни. Минуло стільки часу, а слова ”Ой співаймо, товаришу, бо вже не будемо, / За дві, за три неділеньки до войська підемо. / Як будемо, пане брате, на коня сідати, / Буде твоя, буде моя дівчина плакати…” – на жаль, досі актуальні… Московія відкрито нищить нас не лише ”градами”, але й підступною інформаційною війною, завданням якої є руйнувати все українське. А ситуація на сьогодні в Україні – надсерйозна: здають наші державницькі інтереси, під гаслами ”миру” просyвaють приховану капітуляцію, звільняють злочинців, яких мали б судити, карають героїв, яких мали б славити…

Такого контенту, як наша ”Рекрутська коломийка”, зараз дуже бракує. Бо це –  наша культурна зброя. Вона в усі часи відбивала атаки на ідентичність українців і надавала можливість не втратити себе”.

”ДНК” (”Дух. Нація. Культура”), частиною якого став відеокліп ”Рекрутська коломийка”, – це ще один проект ТанцТеатру ”Життя” після же реалізованих резонансних програм ”LoveSorry”, ”Ремінісценції.UA”, ”Етноеволюція” і ”DEKADANCE”. Tворці ”ДНК” через сучасні форми й засоби розкривають змісти – давні і вічні, праукраїнські. Бо переконані, що саме у цих змістах закодовані і збережені секрети нашої, української, сили.

”Зараз, коли усім нам економічно дуже непросто, а митцям –  і поготів, такі проекти реалізовувати – дуже складно,  – додає Ірина Мазур. – Але, якщо їх не робити, не творити нового, якісного, наскрізь українського продукту, то дуже швидко забудемо, хто ми, що будує нас, наповнює, підживлює”.

Хто створив ”Рекрутську коломийку”:

Ідея та режисура: Ірина Мазур.

Вокал: Володимир Мазур, Ростислав Довганський, Олександр Гарбарчук, Юрій Гринчук, Катерина Булей, Христина Вишневська.

Діви Долі: Ілона Пріяткіна, Анжела Ісмайлова, Марія Андрієвська, Христина Кушпіт.

ТанцТеатр ”Життя”.

Аранжування: Гордій Старух.

Запис і зведення: студія Virtuoso Records (звукорежисер – Богдан Нестор).

Оператор-постановник: Сергій Князєв.

Художник-постановник: Ірина Мазур (молодша).

Графіка: Мирослав Стецьків.

Editor/color: Микола Яворський.

 

Галина Гузьо, промоменеджер, м. Львів

by No comment(s)

Про різне "був на Майдані" – героїчне та фейкове

 

“Зрадлива шпана в білих комірцях не має права навіть пискнути щось про Майдан! Бо революцію здійснили ті, хто заплатили за неї здоров’ям і кулі отримали. А ОЦЕ скористалось результатами і побігло посади займати“.

Я, коли чую оце “я був на Майдані”, чорти хапають. Що означає – “був”? Про “був” мають право казати ті, хто в палатках відмерзли від початку до кінця Революції Гідності, а не ті, що приїхали на екскурсію чи задля цікавості.

Як розповідала мені тоді одна з таких “гастролерок”: “Ми на Крєщатікє на квартірє ночєвалі, попілі-поєлі вкуснєнького, да і уєхалі”. Ті, з ким “попіла-поєла”, теж після доброго сну та “вкуснєнької” вечері з коньячками-винцем-віскі з’являлись під обід на Майдані. Доглянуті, виспані, помиті… Тимчасово відсунуті від “корита” хлопці-дівки зметикували, що просто “потрібно опинитися в потрібний час і в потрібному місці”.

Ота вся шпана зрадлива в білих комірцях не має права навіть пискнути щось про Майдан! Бо революцію здійснили ті, хто заплатили за неї здоров’ям і кулі отримали. А ОЦЕ скористалось результатами і побігло посади займати.

І нічого путнього вони не накерували –  бо пристосуванці, боягузи і зрадники. Лише використали Майдан для власної наживи.

То ось, подібні “майданівці”, пам’ятаю, прийдуть, покрутяться трохи перед тими, хто жив у палатках і зникнуть. І так –  щоденно.

Не хочу називати прізвищ згаданих “революціонерів”, але вони опинилися на високих посадах у Чернівцях та області, стали депутатами. Та й не лише в Чернівцях і на Буковині – Україна велика! Вони ж, бачте, “були на Майдані”!

Жодного з них ніхто не спостерігав ні 18-20 лютого на Майдані Незалежності, ні в інші “спекотні” революційні дні на Грушевського чи Інститутській. Тим часом, стояли насмерть і творили історію інші.

Оці, інші, не б’ють себе в груди про “я там був”, не виставляють фотографій у Фейсбуці. Але ми знаємо силу і наслідок того мовчання. Їхньої присутності ТАМ, в тім числі – в історії…

Героям (справжнім) – таки СЛАВА!!!

Анна Данилюк, Заслужений журналіст України, Global Village

Фото: https://www.primecollective.com/

 

by No comment(s)

Три ери Америки

 

Ковід віддав голос за Байдена. А той віддав свій розум за соціалізм.

Якщо легким постукуванням в потилицю збудити гіпоталамус, котрий поруч з нострадамусом,то отримаєте відповідь: коронавірус прибув до нас, щоб, окрім іншого, поділити історію Америки на три ери. Чи то пак, додати нову до двох попередніх. Індіанці. Американці. Ідеянці.

Сама по собі соціалістична ідея –  дуже приваблива й пахуча. Надто добре пам’ятаю той день, коли за ударну роботу в будівельному загоні на м’ясокомбінаті ми отримали можливість насолодитися особливою ковбасою зі спеццеху для керівних і партійних працівників.

Це ж капіталістичний світ – тупий і простий, ти можеш або заробити, або заробити за крадіжку термін. Надто просто. Зате соціалістичний – складний і дивовижний. Ти орав, тобі заплатили, але гроші –  лайно, на них можна купити лише таке саме лайно. Як-от литу чавунну магнітолу ”Томь-303” або бутербродне масло, яке на сковорідці розкладається на воду, сірку і карбіду маргаринат.

Гроші – тьху, керують не вони, а відносини між людьми. Тому за хорошу роботу нам дали премію: показали пальчиком на спеццех і відвернулися на п’ять хвилин. Ми пішли і скромно взяли по палиці неймовірної, дивовижної ковбаси. Це був другий перший поцілунок в моєму житті, і я пам’ятаю його краще. (Прости мені, Галино…). Ми відкусили.

Коли прокинулись, начальника вже не було. Стіна, ”вертушка”, вахтер, виносити не можна, хіба-що зжерти на місці. Перекинути через стіну не можна – вахтер, ”колючка”, патруль. Ми жбурляли покусану партійну ковбасу в стіну, піднімали, кидали, кричали.

Розуміли поступово, як влаштований світ соціалізму: сувора вертикаль, вставлена по саме ”небався” тим, хто занадто багато чого хоче.

Не всі знають, що нострадамус головного мозку складається з двох відділів: постраждамус, який зберігає спогади про пережите, і проктодамус, який пророкує нові потрясіння. Якщо до нього дошкрябатися, то він передбачить. І покаже картинки, на яких руйнуються статуї, падають на коліна люди і опускається на лікті цілий народ.

Отже, ковід віддав свій голос за Байдена. Який віддав свій розум за соціалізм.

Особисто я не маю до Америки ні найменшого відношення. Сиджу тихенько і заздалегідь поважаю будь-який їхній вибір. Навіть такий, внаслідок якого старий американський генсек приїде коли-небудь цілуватися зі старим столітнім Путіним. А передовики з ”реднеків”-трударів отримуватимуть в райкомах заохочувальні талони на меланін. Жахливенько. Але буває і терпименько, ми ж куштували і пам’ятаємо.

Зрештою, іноді нове – це принесене зі смітника і добре протерте ганчіркою старе.

https://kstati.net/

Євген Шестаков

Фото: https://kstati.net/

by No comment(s)