Global Village

Дізнатися більше про своїх героїчних предків, подолати кризу і стати сильнішим. Зняти на цю тему кіно й виграти престижні фестивалі – цілком українська історія. Голівудського актора українського походження Троя Рапташа (Канада), чия подорож до витоків і собі проситься на екран.

“Вони, хто нас оточують” –  фільм, що став його сценарним дебютом. Стрічка вже встигла здобути визнання індустрії та широкого загалу Північної Америки, в т.ч. нашої  діаспори. Серед нагород – “Кращий фільм від автора, що знімає вперше” Незалежного Кінофестивалю в Монреалі, 2020; приз глядацьких симпатій Міжнародного кінофесту в Седоні, 2021; переможець Міжнародного фестивалю в Едмонтоні в номінації “Нагорода глядачів за кращу художню драму”.

Твір номінований на ще низку відзнак, зокрема, Академії телебачення і кіна Канади. Успіхом завдячує насамперед гуманістичному месиджеві: усвідомлена історична пам’ять робить нас нездоланними. Істина, до якої дуже особистим шляхом прийшов і сам Трой.

Процес фільмування став для нього своєрідною терапією і подарував  зустрічі, які сам називає “справжнім дивом”. Одне з них – по-новому відкрив для себе історію власного роду; а серед  теперішніх планів Троя  – вивчити українську.

Отже, про що кіно? Роман, фермер з Альберти, етнічний українець, несподівано й трагічно втрачає дружину, не може змиритися з її смертю. Біль та почуття провини стають  емоційною катівнею, в ній переплітаються містика, спогади та реальність. Tільки повернувшись до страшних епізодів власного дитинства в Україні часів сталінських репресій, чоловік знаходить сили відпустити минуле і продовжувати жити далі.

Крім напруженого нерва глибокої болісної драми з кількома сюжетними лініями і перегуком різних епох, маємо й кінематографічний психоаналіз, накладений на історичний наратив. З ліризмом, підсиленим фольклорною нотою та багатоголоссям церковного співу. З розмаїттям візуальної палітри, яка досягається, на перший погляд, мінімалістичними засобами, як-от гри світлотіней і лаконічної поетичності краєвидів. Останні, своєю чергою, акцентують українську тематику стигложовтими канадськими ланами на контрасті з блакиттю осіннього неба. На цю ж тематику “працює” навіть картата сорочка Романа в одному з кадрів, що спершу здається вишиванкою, вдягненою під піджак. Режисерові Рапташу таки варто віддати належне за прискіпливу уважність до деталей.  

Як, врешті, і за високої проби акторство. Надто, коли йдеться про повільно наростаючий, за законами саспенсу, конфлікт Романа (Трой Рапташ) і Наталі (Елі Ліберт) чи переживання юних персонажів (Даніель Мазепа, Пірс Бріггс).   

Усі разом втілили сценарій, створений на основі справжніх подій в родині Троя Рапташа, досі більше знаного як голівудського актора. (Знімався в низці фільмів та кіносеріалів, серед яких відомі хіти “Закон і порядок”, “Західне крило”, “Неш Бріджес”, “Відчайдушні домогосподарки” та ін.

В біографії раніше не бракує некіношного драматизму – свого часу був змушений покинути кар’єру професійного фігуриста через травму, відтак вступив до відомої Театральної Школи Раєрса в Торонто. Звідти почався шлях у кіно).

Про “Них, хто нас оточують”, ми поспілкувалися з Троєм онлайн.

–  Голівуд, виглядає, переймається всіма героїчними історіями світу, крім української. Фільми від американських продюсерів про наше минуле можна полічити на пальцях. Чому так?

–  Як на мене, Голівуд схильний повторюватися, знову й знову. Власне, ця ситуація й спонукала мене до роботи. Є американська стрічка про Голодомор “Гіркий урожай”, тепер  з’явився мій фільм. Але, крім переліченого, недостатньо, або ж просто нема створеного українського контенту.

Проте, на щастя, два голівудські продюсери, брати Марк і Джей Дюпласcи оголосили конкурс “Герої рідного міста” (The Hometown Heroes Competition). Він заохочує звертатися до місцевої історії і розповідати про мало представлені громади. Все ж таки є люди, які прагнуть змінити систему.

Я зв’язався з Марком та Джеєм і отримав чудову можливість – фільмувати. А ще – надзвичайну підтримку українців спершу в Альберті, потім по всій Канаді, відтак в Україні та США. Це було фантастично! У Вегревіллі, (батьківщині всесвітньовідомого монумента писанці – ред.),  де переважно знімали, громада  просто перевершила себе, допомагаючи. Прийшли багато волонтерів. Я відчув: українці прагнуть, щоб їхню історію розповідали! Завдяки цій підтримці зрозумів: треба ще і ще звертатися до нашої теми, бо дуже багато подібного до того, що пережили мої предки.

–  Як почали писати Вашу історію?

–  Мав нелегкий період у житті, я почувався загубленим у світі. Тоді з’явилося велике бажання знову зустрітися зі своєю родиною в Альберті (Трой постійно мешкає в Лос-Анджелесі, США – ред.) і краще дізнатися, звідки я родом. Про людей, що були переді мною. Було відчуття:  більший зв’язок з предками допоможе усвідомити мою приналежність і зрозуміти, де перебуваю в той момент.

Я розглядав світлини членів своєї сім’ї (так само в одному з епізодів робить герой Троя у фільмі – ред.), з багатьох причин ніколи не мав нагоди побачити їх на яві. Наприклад, мого дядька. Головним чином, це він надихнув на стрічку, та ще мій дід по материнській лінії. Проводячи дослідження для кіна , я дізнався, що насправді дядько не загинув у Сибіру,  як ми раніше думали. Повернувся звідти, одружився і мав доньку. Вона й досі живе у селі Журавно на Львівщині, де зростала моя бабуся.

Опинитися там у 2018му було дивовижно. Приїхав в Україну, щойно розпочавши роботу над фільмом. І так сталося, що першим у нашій родині повернувся на її історичну Батьківщину. Чув, що, зазвичай, потрібно два покоління, аби нащадки імігрантів знову прийшли туди, звідки  їхні пращури. Це справдилося у моєму випадку; а бабуся, мамина мама, колись була змушеною втікати з України.  

Також працював з фахівцями з генеалогії, попередньо надав їм деяку інформацію. Тим часом, у селі в священика збереглися всі церковні записи про нашу родину. Тож у Журавно мені одного дня повідомили, що мають певні відомості, і зараз буде незвичайний візитер. Заходить жінка і каже, що є моєю родичкою, має сімейні фото. І що йдеться про мого дядька, до якого в мене завжди було особливе почуття, а ця пані – його донька. Тата вона ніколи не бачила, бо його вбили, коли народилася. Однак, на світлині, яку привіз я, вперше на нього подивилися. Це було неймовірно!

–  Вже бодай цей момент заслуговує окремого фільму.

–  Моя сестра та родина теж кажуть: варто би зняти документальне кіно, як створювалося  художнє. Уявити тільки: ми гадали, що наша сім’я в Україні закінчилася з життям дядька, Степана Бойсина, командира УПА. А потім, через стільки років, дізнаємося, що в мами є  жива рідна кузина!

Є чимало чудових речей, пов’язаних з “Ними, хто нас оточують”. Надзвичайно приємно, що після перегляду зверталися численні канадські українці з другого покоління: побачене на екрані справило на них потужне враження, а моя історія дуже схожа на ті, що трапилися з їхніми кревними. Багато мені писали. Та найбільше тішить, що є щось універсальне, незалежно від походження, для всіх у цій ідеї – треба зберігати зв’язок з тими, хто були до нас, і звідки прийшли ми, вшановувати цю пам’ять. Особливо, коли попередники були вимушені залишати рідну землю. По щирості, я раніше не до кінця усвідомлював усі випробування, які випали на долю моїх, що колись прихали до Альберти. Але це саме завдяки їм стало можливим моє чудове життя. Труднощі, які вони пережили, їхня сила… Це те, що дає сили мені, я – нащадок міцних людей!

–  Сьогодні такі люди змагаються за свою країну на її східному кордоні. Як гадаєте, мистецькими засобами можна змінити ставлення до України? Її тема залишається маргінальною у світовій політиці.  

– Насамперед, моє кіно посприяє зміцненню зв’язків між Канадою та Україною. Так само важливе  щонайбільше висвітлення українських культури та спадщини.

Знаєте, коли я вперше їхав до України, то не розумів, чого сподіватися… Але був вражений її красою і відчуттям моєї приналежності тут. Ці багатющі історія, культура, розкішна архітектура… Сподіваюся, що сприймаючи їх, дізнаючись більше про українську славу, західний глядач краще усвідомлюватиме її сьогоднішню боротьбу.

–   Що розповідали про українську боротьбу у Вас вдома?

–   Бабуся неохоче згадувала про минуле в Україні, воно було трагічним. Адже вона чула, як розстрілювали батьків, відтак її таємно вивезли за кордон. Коли прибула до Канади, мала зустрітися з одним зі своїх братів, він приїхав сюди раніше. Але так сталося, що опинилася не в тій провінції. І лише через 18 років по тому знайшла свого брата.

Бабуся, дуже близька мені людина, померла, коли мав 12 років. Я ж почав цікавитися сімейною історією вже в старшому віці, і чимало з неї вже було втрачено. Тож своїм фільмом, крім іншого, хотів би заохотити: вивчайте вашу родину, записуйте її минуле і документуйте! Було б добре, якби я почав робити те саме років бодай 30 тому. Та все одно – це чудова, надзвичайна подорож.

Ось я, народився в Канаді, більшу частину життя провів у США, бо тут моя професійна кар’єра. Разом з тим завжди був гордий почуватися укрaїнцем, хоч раніше не надто про це думав. Та з’явилося усвідомлення: це – моя історія, моя традиція, і я хочу говорити по-українськи. Сподіваюся колись навчитися.

–   Українською говорять й декотрі Ваші герої. Як обирали їх виконавців?

–   Елі Ліберт, відому канадську акторку, запам’ятав ще з серіалу “Бомбезні дівчата”, і дуже хотів, щоб вона була в моєму фільмі. В “Них, хто нас оточують”, вона грає сестру дружини Романа.

Цікаво було, як знайшли Даніеля Мазепу, я дуже йому вдячний, він грає Миколу, Романового сина. Цей хлопець ніколи раніше не знімався. Ми проводили кастинг у Едмонтоні, подивилися близько 25 кандидатів, деякі були добрі. Наприкінці дня, коли почали перегляд вже на іншу роль, мене попросили подивитися ще одного хлопця, прийшов зі своєю мамою, раніше не встиг. Почув про фільм від своїх друзів-українців (Даніель займається в україномовних творчих гуртках – ред.). Я погодився. Щойно він переступив поріг, всі присутні здивувалися – хто це? Надзвичайний, справді особливий, гадаю, в Даніеля велике зіркове майбутнє.

 – Тим більше, з настільки промовистим прізвищем! Цього актора відкрив Ваш фільм. Як складається його прокатна доля?

 – Прем’єра відбувалася у Вегревіллі, мені було важливо віддячити тамтешній громаді. Прокат розпочався наприкінці серпня одразу в семи канадських містах. А варто зауважити, що це певний виклик для невеликого кіновиробника та ще й показувати свій фільм в театрах, які щойно відкрилися. Бо перед тим були зачинені через пандемію. То ось, в Едмонтоні лише протягом перших вихідних “Вони, хто нас оточують” був “номером один” касових зборів! Mи випередили стрічки навіть від великих голівудських компаній. Це була просто фантастика!

–  З якою Вас щиро вітаю. А коли стане реальністю побачити це кіно в Україні?

–  Тут іще багато роботи попереду, але я впевнений – там його чекає велика аудиторія. Сподіваймося, що її зустріч з фільмом відбудеться скоро.

Довідка:

Pежисер та автор сценарію – Трой Рапташ. Оператор – Камаль Деркаві. Музика – Крейг Річі.

У ролях: Роман – Трой Рапташ, Микола – Даніель Мазепа, Наталя – Елі Ліберт, Калина – Вера Гразядей, Дмитро – Алекс Фелдман, Пітер – Райян Норткот, Леся – Наталя Яцина, малий Роман – Пірс Бріггс, Степан – Майкл Сех, лікар – Девід Лей, Марія – Мелані Багнюк, Андрей – Андрей Грушко, отець Романюк – Дональд Боднар, Джон – Гаррет Хомлак, Міша – Маркіян Олінек, Шейла – Дана-Лінн Кнапп.

Творча група вдячна за підтримку низці приватних інвесторів українського походження, а також Фундації Шевченка (Канада) та Українсько-Канадському Фонду ветеранів.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: “They, Who Surround Us”

“Вибачте, любі українці, що я знову “встромляю кийок у мурашник”, вас “розсварюю” і стикаю вас лобами. Але я переживаю за вашу мову. Хоча –  чи вона ваша? Мені вона іноземна, але я її знаю, щодня нею послуговуюся, теж для задоволення, пишу нею свої романи, то вона теж уже частково моя. Маю право про українську мову дбати та її долею перейматися”.

Я вже давно не виношу на люди своїх роздумів стосовно української будь-якої (у тому числі мовної) політики, мені вже набридли скарги на мене до всіх можливих установ і висловлювання на кшталт “не буде нам лях говорити”, але зроблю виняток, бо українська мова мені дуже дорога, хоча вона для мене – іноземна.

Творець чеської державності  Томаш Масарик сказав: “Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина. Цей вислів помилково приписують німцю Гете, а він сказав теж дещо цікаве про мову, що могло б дійти українцям, зокрема, тим так званим “російськомовним”, для яких українська – буцімто не рідна. “Хто не знає іноземних мов, той нічого не тямить і в своїй рідній”.

Українська мова завжди збагачувала мій художній світ, своєрідним чином сформувала мене, допомогла зрозуміти краще людську душу, бо ж українці створили філософський термін “кордоцентризм”. Бували такі моменти, коли я почував себе обманутим і зрадженим (зокрема, коли сусіди обрали блазня на президента) і навіть шкодував, що стільки років учив цю мову, але годі було взяти в руки Франка, прочитати кілька рядків його прози і все було вже гаразд.

Cловом, українська мова мені не байдужа і мені серце крається, коли бачу, як, попри “мовні закони”, вона пробивається, пробивається і пробитися не може.

Новій Україні вже виповнилося 30 років. А статті 10 Конституції України, яка мала загальмувати русифікацію країни – 25. “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Я вже 20 років спостерігаю це “забезпечення всебічного розвитку”, і плакати хочеться. Я знаю, що щось там змінюється, але ж я би хотів дожити цього забезпечення “в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

А чого я це все пишу? Учора я покепкував з одної панночки, яка на мій українськомовний семінар для українськомовних українців пробувала записатися російською, а коли я чемненько послав її до біса (хоч спершу клеїв дурня, що “болгарською” не розмовляю), то сильно розхвилювалася. І я написав пост про це і “розвів срач” (цитата). З’явилися закиди штибу “ви знову розсварили українців, вони таким чином гризуться одне з одним”. Вигулькнуло і прохання більше цього не робити. Я, ясна річ, чемно відмовив. З’явилися також доповіді російською, бо чого би не писати поляку російською, він, прецінь, українською цей мовний срач розводить. Узагалі, мене дратує ставлення багатьох українських громадян, з якого випливає: якщо я українськомовний, то ще маю бути російськомовним, хоча мене ваша колоніальна двомовність не стосується, хоча могла б … Власне … Mене вже не стосується, і я залюбки це поясню.

Але, перш ніж поясню, поставлю риторичне запитання: скільки ще ж, до чорта, років, ви будете доводити цю нещасну Україну до мовного ладу та сучасного європейського стандарту? Скільки ще вам має забрати часу, аби українською, в магазині і на роботі, розмовляли всі громадяни України. Так, як у Польщі, Чехії чи Угорщині.

Тож питання колоніальної двомовності не притаманне лише сучасним громадянам України.

Я це писав багато разів і ще раз напишу. Сто років тому польською, чеською чи угорською розмовляли не всі громадяни етнічної Польщі, Чехії (в складі Чехословаччини) чи Угорщини. Мовою, яка домінувала, була німецька. Так, німецька, не російська. Російська для поляків в етнічній Польщі завжди була чужою. Але німецька не для всіх була чужою. Росія зі своєю ордою була завжди Варварією, але вже для багатьох поляків німчизна (термін з публіцистики Франка) була привабливою. Німці були хитрими, і їхній шлях до онімечення поляків називався Kulturkampf (боротьба з використанням засобів культури, не насильства). На щастя, польська мова ніколи в Польщі (на заході: Шльонськ, Помор’я, Великопольща) не стала сільською, бо завжди інтелігенція дбала про її розвиток і підвищення національної свідомості серед селян та робітників. Досить згадати такі (на жаль, мало відомі українцям) прізвища як Marcinkowski, Cegielski, Majkowski, Jackowski, Szamarzewski, Wawrzyniak, Miel?y?ski, Ch?apowski, Raczy?ski. То завдяки тим людям, на чотири переможні польські повстання (більшість, на жаль, закінчилася крахом), три відбулися в Великопольщі (1806, 1918) та Шльонську (1920). На заході Польщі сто років тому всі громадяни були німецькомовними, бо (на відміну від Російської “імперії”) існувала обов’язкова початкова освіта для всіх громадян Прусії. До 1919 року виключною мовою викладання була німецька.

Але етнічній Польщі (Чехії, Угорщині) полонізація (відповідно: чехізація та мадяризація) 100% населення не забрала 100 років. Але, напевне, відбувалася набагато швидшим темпом, ніж в Україні. Надам приклад зі свого сімейного життя. Не вперше. Настає 1918 рік, і Польща відновлює свою незалежність. Мої дві баби (по материнській та батьківській лініях) ще не народилися. Але виникають школи з польською мовою викладання. Мої обидві баби народилися в німецьких, теж німецькомовних (для них рідною мовою була німецька) родинах. Діди (одному було рік, один ще не народився) народилися в родинах німецькомовних, хоча рідною для них була польська. На зламі 20 та 30 років мої баби ідуть до школи і починають там учити польську мову. Згодом виходять заміж за поляків. Але мовою спілкування вдома є лише польська, німецькою розмовляють з родичами. У п’ятдесятих роках народжують дітей (моїх батьків, їхніх сестер та братів), для них (тридцять років після відновлення незалежності) єдиною мовою спілкування є польська. Рідною для всіх є польська. Моя матір розказувала, що пам’ятає як батьки розмовляли з родичами німецькою, але вдома – лише польською. Мої батьки знають німецьку, але ніколи нею не розмовляли, ані між собою, ані з нами. Я, мій брат і сестра, мої кузени – всі ми польськомовні змалку, я знаю німецьку, але вона для мене – іноземна.

У західній Польщі німецькою до війни розмовляли виключно етнічні німці. І виключно в своєму середовищі. Бо вже в змішаних родинах домінувала польська. Тридцять років після відновлення польської незалежності німецька просто зникла. “Допомогла” теж і Друга світова війна, бо після неї німецька мала щезнути, і вона була майже заборонена. Українській мові вісім років війни з Росією, окупація частини території України – не допомагають. А Друга світова вісім років не тривала. Але по 1945 німчизна мала бути стерта з лиця землі, й так було зроблено.

Вибачте, любі українці, що я знову “встромляю кийок у мурашник”, вас “розсварюю” і стикаю вас лобами. Але я переживаю за вашу мову. Хоча –  чи вона ваша? Мені вона іноземна, але я її знаю, щодня нею послуговуюся, теж для задоволення, пишу нею свої романи, то вона теж уже частково моя. Маю право про українську мову дбати та її долею перейматися.

У підсумку: повна українізація повинна бути безумовною і безкомпромісною. А теревені штибу “не можна змушувати, нав’язувати” хай собі запхають російськомовні туди, де спина втрачає свою шляхетну назву.

Facebook

Пшемислав Ліс-Маркєвіч ( Przemys?aw Lis-Markiewicz Profil Prywatny), Польща

Фото: Юрій Антонюк, https://slovoprosvity.org

Слова і музика відомих пісень, а ще – легенд, поем та романів – в кольорах, образах та візерунках. Відтак полотно починає “звучати”, особливо й по-своєму. Бо мелодію, як з’ясувалося, можна почути й зіграти нитками, тисячами викладених ними хрестиків. Як це робить Поліна Гуменюк, відома вишивальниця, авторка понад сотні картин та ікон.

Почалося в дитинстві. Спочатку втілювала сюжети казок, потім – давньогрецьких міфів. Хобі стало захопленням, відтак – мистецтвом, завдяки якому її iм’я сьогодні знають далеко за межами України. Тепер без вишивки Поліна не уявляє свого життя, “малюючи” голкою та нитками по кілька годин щодня. На створення однієї вишитої картини потрібен щонайменше місяць, а ось справді епічне, без перебільшень, полотно за поемою Фірдоусі “Шахнаме” потребувало більше року.

Вишити пісню їй вперше спало на думку ще 18 років тому. Так хіти  Василя Зінкевича, Павла Дворського, Лілї Сандулеси, Іво Бобула та Ніни Матвієнко отримали ще й візуальне життя (більше “співаючих”  картин – на сайті  художниці  http://artvishivki.com/). З артистами Поліна знайома особисто, а родині Павла Дворського навіть присвятила одну з виставок своїх робіт.

Художниця ламає стереотипи не лише підходом до ідеї традиційної української творчості. Молода жінка, кандидат філологічних наук, вже тривалий час мешкає за кордоном, утверджуючи наше мистецтво в т.ч. й на екзотичних широтах – в Ірані чи Таїланді. Власне, іранський досвід Поліни щонайкраще ілюструє відомі рядки про “вишите моє життя на ньому”, і тут не обійшлося без певної містики.

З Поліною ми спілкувалися онлайн, ось що вона розповіла: 

– Найдовше я вишивала картину “Шахнаме”, за поемою Фірдоусі, вивчали її в університеті. Я тоді цю поему не читала, і моя одна-єдина “трійка” у дипломі – саме зі східної літератури. А потім доля склалася так, що я на довгий час потрапила до Ірану, де прожила кілька років. Там надихалася природою давньої землі, пам’ятником Фірдоусі в центрі Тегерану  (для іранців Фірдоусі – як для нас Тарас Шевченко ). Надто –  краєвидами Курдистану, куди ми зі своїм майбутнім чоловіком якось поїхали рибалити.

Враження від побаченого не передати словами! Це було щось неймовірне! Краса гір і якась особлива атмосфера –  чи то фольклорна, чи міфологічна, чи містична? Щось наче зійшло згори, і мені дуже захотілося нарешті прочитати “Шахнаме”.

Bиявилося, що на тій території свого часу відбувалися певні історичні події, описані в поемі, в її історичній частині. Я перечитувала твір декілька разів, сміялася і плакала, він став моїм улюбленим. Була в такому захваті, що через деякий час вирішила створити 19 сюжетів за епічним твором Фірдоусі. Один сюжет – центральний, 18 – за периметром. Перечитуючи багаторазово, намагалася сконцентруватися на найцікавіших та найяскравіших епізодах і їх вишити. Але, безперечно, 19 – це далебі не все, що можна було б візуалізувати. Насправді сюжетів можна було б створити сотні.

–   А потім Ви почали вишивати пісні. Як народжувалися “співочі картини”?

–   Так склалося, що найзворушливі, як і найдраматичніші історії, пов’язані з людьми, які надихали на особливо нестандартні сюжети. Насамперед, це артисти, співаки, мої кумири, їхні пісні колись розпочала візуалізувати. Щось потім дарувала, ще якісь твори принесли успіх.

Першою в моєму житті вишитою піснею в 2003 році стала “Квітка вогню” у виконанні Павла Дворського на слова Неоніли Стефурак. Двома роками пізніше для мене було великим щастям подарувати відтак цю картину панові Павлу особисто.

Загалом я вишила 21 пісню. Свого часу славу принесла робота на пісню у виконанні Лілії Сандулеси “Диво-сторона” (слова Михайла Ткача, музика Олександра Злотника). Це – один з найкращих і найбільш вдалих моїх творів. Він допоміг здійснити ще одну велику мрію – провести у 2006 році персональну і першу серйозну виставку в музеї Івана Гончара. Його директором є Петро Гончар, чоловік Берегині нашої пісні Ніни Матвієнко. Коли пан Петро побачив вишиту “Диво-сторону” в культурно-мистецькому центрі Дарницького району Києва (тоді там проходила персональна експозиція до мого 25-річчя), вподобав її собі найбільше. Oдразу погодився на мою виставку в очолюваному ним закладі.

Я також вишила картину на пісню у виконанні Ніни Матвієнко “Сміються, плачуть солов’ї”.  На 95-річчя Івана Гончара подарувала її артистці. Це для мене був дуже щасливий та емоційний момент, він же закріпив нашу дружбу з пані Ніною та Петром Гончаром.

Та все ж найдраматичнішою  вважаю історію своєї останньої роботи, “Новий день над Україною” (див. фото нижче – ред). Це одна з найкращих пісень, яку виконує народний артист України Василь Зінкевич. Він мене надихнув, але також вважаю, що до візуалізації цієї пісні спонукав Герой України Левко Лук’яненко, батько нашої Незалежності. Мені пощастило бути з ним знайомою особисто, я прочитала чимало книжок, які він мені подарував. Написаних або ним особисто, або видання, які він ініціював.

Спочатку планувала вишити до 75річного ювілею Василя Зінкевича. Але, на жаль, мені не вдалося минулого року приїхати в Україну. Тому тепер присвячую роботу 30річчю Незалежності України. А також як вшанування пам’яті Левка Лук’яненка та інших Героїв України, які віддали  свої дорогоцінні життя за Батьківщину.

“Новий день над Україною” є нестандартною роботою, складається з двох частин – окремо вишитої картини у вигляді мапи України і окремо вишитого тексту. У пісні ж йдеться про нашу щасливу країну. Новий день – це саме щасливий день. І своєю картиною я намагалася створити образ саме щасливої Батьківщини. 

–   Можете щось порадити тим, хто надихнеться Вашими творами і теж побажає вишивати картини?

–   Поради можуть бути різними.. Якщо люди планують вишивати, беручи готові сюжети, тобто, за схемами, не знаю, що підказати, бо так ніколи не працювала. Завжди сюжети створюю сама. А тим, хто, як і я, хоче створювати вишиті історії самостійно, раджу прислухатися до власної душі. Всі відповіді – всередині нас, а вона завжди підкаже. Не копіюйте когось, а просто почуйте голос свого серця.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото з архіву Поліни Гуменюк

“Припинити групову мастурбацію “громадського здоров’я” і створити державну службу біозахисту”  –  Олексій Галімський, лікар-епідеміолог.

Коли припиниться пандемія коронавірусу?

Швидше за все, ніколи. У доступній для розуміння перспективі. Швидше за все, в найближчі роки ми будемо продовжувати жити в тому ж режимі, в якому прожили 2020 і 2021 роки.

Чому?

Нема і, мабуть, не буде вакцини, яка радикально обмежувала б циркуляцію вірусу. І щеплені, й ті, що перехворіли, можуть в якийсь момент ставати носіями. Дуже багато людей (мабуть, десь в межах 6-8 з 10) безсимптомно або малосимптомно переносять інфекцію. Всі перелічені є ефективними джерелами інфекції.

Що буде?

Ми звикнемо жити з пандемією коронавірусу як живемо вже 40 років з пандемією ВІЛ / СНІДу. Так само, як 25 років живемо з епідемією туберкульозу, як  живемо більше 20 років з пандемією гепатиту С. Як живемо із сезонним грипом, зі спалахами кору …

Так, як ще півстоліття тому жили з епідеміями черевного тифу, дизентерії та гепатиту А.

Будуть розроблені більш ефективні ліки і методи лікування. Будуть запроваджені нові гігієнічні стандарти, і можливо, зміняться соціальні відносини.

Але людські втрати будуть величезними, і, як завжди, непоправними.

Що робити?

Припинити групову мастурбацію на Фата-моргану “громадського” або “публічного” здоров’я і створювати державні системи профілактичної медицини, за аналогією з тими, як забезпечується державна безпека і оборона. Зокрема, створити центральний орган виконавчої влади – держслужбу з контролю за захворюваннями та біозахисту.

Скеровувати бюджетні кошти, як передбачено законом, в обсязі не менше 10,5-11% ВВП на систему охорони здоров’я, в тому числі не менше 1,5% ВВП на систему профілактичної медицини.

Розвивати і фінансувати з держбюджету власну медичну науку, медичну освіту.

Локалізувати та підтримувати власне фармвиробництво, в тому числі виробництво вакцин. Впровадити в цій сфері держзамовлення і державні гарантії для 100% українських виробників.

Повністю відмовитися від послуг ВООЗ, ЮНІСЕФ та інших міжнародних проєктів для слабкорозвинених країн Африки південніше Сахари і диктаторських режимів Латинської Америки, що провокують корупцію.

Реорганізувати МОЗ України та розпеченим залізом вичистити звідти персонал без вищої медичної освіти. Обіймати посаду експерта може людина, яка щонайменше є кандидатом медичних наук в тій вузькій галузі, в якій у нього кандидатська дисертація.

Ліквідувати НСЗУ і ЦГЗ,  а їхніх керівників віддати до суду за скоєні кримінальні злочини.

Facebook

Олексій Галімський (Алексей Галимский), лікар-епідеміолог, м.Київ

“Що?” та “га?” замість ввічливого “прошу” та “по-простому” під час трапези. Те й інше стали вимушеними, бо шляхетність мовлення і манер могли закінчитися фатально для їхніх носіїв. B еру Великого Хама, починаючи з 1939-го, інтелігентні галичани мімікрували під жлобуватих пролетарів. Хроніка буденних втрат.

На одній із старих сімейних фотографіях не одразу впізнала бабцю й діда. На загадковій пані зі знимки були капелюшок й оксамитова чорна сукня – оригінального, хоч би й зараз актуального крою. Замість звичних мені бабциних хустки і домашнього фартушка. Дідусь же – метросексуал, як сьогодні сказали б, в елегантному анцузі (костюмі). В такому  сподні (штани) мали бути напрасовані на кант (стрілку), жартували, що треба “вважати, аби не порізатися”. Двоє на фото виглядали ефектно.

На  сукню я ще колись накинула оком і була трохи здивована, коли мені відмовили дати її “перешити, аби дитині гарно вбратися”. Бабця ж ніколи не шкодувала  шовкових блузок, коронок (мережив) або чого завгодно іншого, що вдавалося надибати в її шафі. (Перешивали ж старий одяг усі, хто не сприймали радянський легпром – суворий і потворний). Також я помітила, що бабця бажаний мною оксамитовий витвір ніколи не вдягала, на жодну урочистість – навіть на дідовий похорон.  

Це вже згодом, коли її теж не стало, до мене дійшло: сукня була не просто гарним вбранням, але й артефактом з життя, яке минуло незворотно, його символом. Таке не перелицюєш. Мабуть, бабці хотілося зберегти бодай щось незмінним з тих років, до 1939-го.

А в колишньому житті були свої обов’язкові ритуали: в неділю –  на службу Божу до церкви (за радянської влади – понищеної та зачиненої), потім, при параді – на льоди (морозиво) чи просто на спацер (прогулянку) в місті. Зустрівши знайомих, чоловіки трохи піднімали капелюха, і всі віталися “слава Ісусу Христу!” або “як ся маєте?”. Коли ж казали дякую, то додавали слово “гречно”.

Всю цю лексику галичани надовго проковтнули в 1939-му – бо через неї, як і гарний одяг, можна було зникнути. В тюрмі на околиці міста, де лише протягом першого року радянської окупації мученицькою смертю загинули майже 3000 чоловік – згідно з даними різних дослідників. Коли місто захопили фашисти, в тюрмі знайшли  понівечені рештки 800 в’язнів. 

Скорочувалося населення Західної України і по дорозі в “товарняку”,  який прямував до місць “нє столь отдальонних”.

Бабуся згадувала, що тоді на чортківських вулицях (Тернопільщина) раптом з’явилися багато людей з простакуватою, навіть грубою мовою, і такими же неохайним вбранням. Розмовляли надто голосно, замість носовичка користувалися рукавом. “БосОта і гопОта”,  виразники нової “культури”, поширилися не тільки за рахунок прибулих разом з совєтами. У такий спосіб рятувалися місцеві, нерідко прикидалися вульгарними пролетарями, переймали чужий “стиль”. В родині згадували про  знайомих викладача гімназії та меценаса (адвоката), які раптом змінилися до невпізнанності – ходили неголені й пожмакані і ніяково відводили очі вбік. Викладачеві не допомогло – разом з сім’єю вивезли до Сибіру.

Тим часом, мова галичан “збагатилася” лайливими порівняннями, пов’язаними з “визволителями”. На занадто рухливих дітей гримали: “перестань гасати, як воші на совіцькому солдаті!” Характеристика поганої людини: “як москаль – лиш би самі псоти робив (створював проблеми)”. Захланної: “нема хап-хап – радянська влада!”. 

Чи не тоді ж, у 1939-му, в щоденну розмову впхалися раніше їй непритаманні “що?” та “га?”, кальки чужинських “што?”, “а?” замість звичного раніше “прошу”.

З останнім у мене була історія. Бабуся, класична галицька, що могла коханій внучці пляцок хоч у долонях спекти і неба прихилити, сердилася тільки в одному випадку – коли, чогось не розчувши, я перепитувала “що?”. Бо належало казати “прошу”. В школі це слово  веселило “старомодністю” однокласників і дратувало вчительок, переважно – молодих і дуже радянських жінок, вони мене не розуміли.

Так само чимало громадян були впевнені, що слово “гречний” – то похідне від гречки, а не від польського “grzeczny” (“чемний”). Бувало, й реготали, коли чули його від представників старшого покоління.

До речі, того, що пам’ятало, як користуватися повним набором столового приладдя під час їжі. Як і моторошного періоду, коли від ножа за обідом було краще відмовитись – про всяк випадок. Ще гірше – запропонувати його радянському офіцерові, коли той приходив задля обшуку чи іншої біди. Це могло супроводжуватися проханням-наказом дати чогось з’їсти, і ось тут було критично важливим не “спалитися” на дрібницях. Одна з них – столовий ніж, “буржуазний” предмет, який міг і, зазвичай, сприймався “гостями” як ознака приналежності господарів до ворожого середовища. Радянці, крім того, не дуже й знали, як з тим атрибутом поруч з тарілкою поводитися. Зате дуже добре – що робити з “класовими ворогами”… Тож відтоді у багатьох родинах Галичини навчилися їсти лише виделкою, без ножа.

Дітей же вчили вітатися двома способами – вже згаданим “слава Ісусу Христу!” та по-новому, як раніше не знали –  “добрий день”. Надто, у повоєнні роки, коли на обійстя протягом доби могли навідатися і “хлопці з лісу”, вояки УПА, і “стрибки” – енкаведисти.  Останніх, як розповідає історик Ігор Буркут, НКВСівці формували, переважно, з окремих місцевих людей. Їхні загони  називали себе “істрєбітєльнимі батальйонамі”, а хто в них “працювали” – “ястрєбкі”. Галичани ж переробили на своє – “стрибки”. 

Тим та іншим, вирушаючи на працю, дорослі залишали клунки з їжею – щедріші для перших і скромніші, “на відчіпного”, для других. Відсутність продуктового “подарунка” для “стрибків” могла мати небажані наслідки.

Ера Великого Хама на заході України перекроїла-перелицювала все, і деталі побуту та мови були далебі не єдиними і ненайбільш болісними втратами. Вона ж виховала подвійні мораль та звичаї.

…А оксамитова сукня з фото перед 1939-м  після бабциної смерті кудись пропала. Ніби розтанула в часі – як і багато чого з минулої епохи.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото (не мають відношення до героїв публікації): https://photo-lviv.in.ua/

Див. також: “…А поверх кількох шарів закатованих комуністи посадили квіти”, розділ “Пам’ять” від 1 червня 2020 р.

Олена Венніков-Прігова (Elena Vennikov-Prigova)

Фото: Elena Vennikov-Prigova