Місяць: Травень 2019

«В космосi ми прокидалися пiд гiмн України»

     Iнтерв’ю з Леонiдом Каденюком

      Є люди, про яких згадуєш не лише в зв’язку з рiчницями народження чи смертi. Бо їхнiй слiд – це, без перебiльшення та пафосу, сама iсторiя i є, вони її створили. В нашiй новiтнiй одним з таких людей був Леонiд Каденюк – перший i наразi єдиний астронавт України.

      З 19 листопада по 5 грудня 1997-го Каденюк здiйснив полiт на космiчному кораблi «Колумбiя» мiсiї STS-87 у складi мiжнародного екiпажу: Кевiн Крегел, Cтiвен Лiндсей, Вiнстон Скотт (США), Калпана Чавла (Iндiя) i Такао Доi (Японiя). За стартом корабля в прямому ефiрi по телебаченню спостерiгала вся Україна, момент був надзвичайно емоцiйним. Не соромилися слiз на очах нi глядачi, нi члени нашої делегацiї на трибунах на мисi Канаверал: ми летiли до зiрок!

     А Леонiд Каденюк, що бачив їх зблизька, був вiдомим i тим, що нiколи не демонстрував «зiркової» поведiнки, навiть у хвилини найбiльшого трiумфу.

     Його не стало 31-го сiчня 2019-го – вийшов на ранкову пробiжку, раптовий серцевий напад… Мав всього 67 рокiв.

       Менi пощастило спiлкуватися з Леонiдом Костянтиновичем тричi. Вперше – одразу ж пiсля його повернення на Батькiвщину, кiлька днiв перед тим завершився полiт, героя зустрiчала Буковина – Чернiвцi та його рiдне село Клiшкiвцi. Ажiотаж – не те слово. Тодi мене вразили двi речi. Перша – не завжди коректна, щоб не сказати – хамська – поведiнка колег-телевiзiйникiв та радiйникiв, що тицяли мiкрофонами й камерами знаменитому земляковi просто в обличчя. Навiть з мамою, що, нарештi, змогла обняти сина пiсля космосу, спокiйно поговорити не дали –ледь не розштовхували обох своєю технiкою…

       Друга – справдi олiмпiйськi спокiй та витримка Каденюка. Жодного, бодай найменшого роздратування, замiсть того – приязна посмiшка. Увесь час – протягом багатогодинного марафону з чиновниками, журналiстами чи просто численними бажаючими отримати автограф. Хвилювання виказували хба-що краплi поту на чолi, час вiд часу витирав їх хустинкою.

     Про таких людей в англiйськiй мовi є вираз – down to earth. Xарактеристика скромних та привiтних, їм чужi надимання щiк та позерство. Хоч дослiвний переклад – «близький до землi» передає суть набагато краще. Саме таким запам’ятався aстронавт Каденюк – дуже земною людиною.

     Потiм ми мали нагоду поговорити ще раз – коли привiз своїх друзiв з космiчного екiпажу та їхнi родини показати справжнє буковинське весiлля. Одружувалися Леонiдовi земляки, на святкову учту, як належить на Буковинi – з кiлькома сотнями гостей, в «шалашi», величезному наметi – запросили всiх. Кулiнарна буковинська екзотика припала до смаку iндiйськiй гостi Калпанi Чавлi, про що дiлилася враженнями з автором цих рядкiв. А кiлька рокiв по тому, в 2003-му, свiт облетiла страшна звiстка про її загибель у катастрофi пiд час чергового запуску «шатла»…

      Втретє я спiлкувалася з Леонiдом вже коли став народним депутатом. Те iнтервю стало для мене останнiм, яке з ним записала. Сьогоднi дiлюся ним з читачами Global Village.

Зоряна команда-1997

«Навантаження в парламентi близькi до космiчних»

— Як почувається космонавт у ролі політика?

— Космонавт — це вже політик, його професія дуже рідкісна. Після польоту мені довелося багато займатися громадською діяльністю, вирішувати питання не лише мешканців Буковини, звідки я родом. Тож робота політика не є для мене чимось новим.

— Чому Ви зараз саме з фракцією НДП? (народно-демократична партiя, згодом значна частина її депутатiв перейде до «Партiї Регонiв» – ред.)

— До мене зверталися лідери майже усіх політичних партій — щоб приєднався до них. Я тоді твердо вирішив: не буду членом жодної партії, так диктував мій статус. Дуже подобалася лінія, яку проводив Народний Рух. Але відомі події (йдеться про розкол організації — ред.) відверто скажу, розчарували. У мене, взагалі-то, центристські погляди, не люблю крайнощів — лівих чи правих. Не хочу називати конкретних прізвищ чи об’єднань. Зате маю багато друзів у центристських і правоцентристських партіях.

 — Що важче — космічні випробування чи щоденні парламентські?

 — Все, чим займався у житті, було мені цікаво. Те, що роблю зараз — теж. У космосі, звичайно, фізично важче — великі навантаження. А морально… Приблизно однаково. Тут свої навантаження, там — свої. Організм однаково їх не сприймає. Хоч я не сказав би, що в космосі було важче.

— Що має статися, щоб вiдбувся наступний політ українця в космос?

— Майбутній політ дуже залежить від економічної ситуації в державі, це коштує надзвичайно великих грошей. Мій політ державі не коштував ні копійки, він відбувся завдяки підписаній угоді між президентами США та України. Тому наша країна нічого не платила, більше того — американці взяли на себе всі витрати, пов’язані з моїм проживанням за океаном. Мені орендували квартиру, авто. Зараз подібна угода майже неможлива. Тоді документ було підписано в листопаді 1994-го, коли держава починала розвиватися, США пішли назустріч українській космонавтиці.

— Успіх України тоді дуже ревниво сприйняли росіяни, в програмах новин звучали відверто образливі коментарі.

— Звучали… Щоб зробити полiт можливим, треба майже 20 мільйонів доларів, росіяни самі шукають спонсорів для космічної індустрії.

— А наша космічна індустрія має спонсорів?

— Вона не тільки виживає, але й заробляє гроші. Підписано багато міждержавних угод про співпрацю у космічній галузі. Це і США, і Росія, Бразилія, європейські космічні агентства. Найперспективніша програма — «Морський старт», беруть участь США, Україна і Росія. Ми граємо тут першу скрипку, бо використовується наша ракета-носій.

Поштова марка з портретом Л.Каденюка

«Найважче для космонавта — не спати три доби поспiль»

— Чому для польоту обрали саме Вас?

— Від України було четверо претендентів. Але американці зупинили свій вибір на мені — у мене дуже великий досвід підготовки у Зоряному містечку, в тому числі, і в галузі біології. А під час польоту я виконував саме біологічні експерименти.

— Процедура відбору в Америці дуже відрізняється од радянської?

— Дуже відрізняється. І післяпольотна орієнтація теж. Медичний відбір колись був особливо важким. З декількох тисяч чоловік у мою групу, наприклад, відібрали 254, потім залишили всього 9. Вимоги — дуже серйозні. Якби мені раніше сказали, що потраплю до тієї дев’ятки, мабуть, не повірив би. Але дуже хотілося пройти всі тести.

— А як щодо ідеологічних?

— Звичайно, вони теж були. Кожен мав бути членом комуністичної партії. Після медичної комісії треба було постати перед мандатною в центральному комітеті КПРС у Москві. Звісно, і КДБ брав активну участь у співбесіді і вивченні кандидатур майбутніх космонавтів. Питання були різноманітні — наприклад, як ставлюся до зовнішньої політики партії? Були й особисті — питали про батьків. Мав певну пересторогу — родом я з Західної України, побоювався, що мандатну комісію не пройду. Тоді ж був дуже міцним стереотип — якщо ти з Заходу, то однозначно «бендера».

— Радянські космонавти потім розповідали, що Бога в космосі не бачили. Як склалося з релігією в українського космонавта?

— Бог повинен бути в душі кожної людини, і кожен має сам до нього прийти. У США всі астронавти — віруючі люди, ходять до церкви, я теж ходив. Звичайно, я вірю в Бога.

 — Розраховували на Його допомогу під час старту?

— Мене ще часто питають, чи було страшно. Я відповідаю, що було страшно цікаво. Але не страшно від того, що можна загинути. Бували різні випадки під час старту — всім відомо, як вибухнув «Челенджер» і загинули астронавти (в 1986-му – ред.). До мене перед польотом підходили і цікавилися: на випадок моєї загибелі, кого я побажав би, щоб заспокоював мою родину? Зрозуміло, кожна людина впевнена, що з нею не станеться щось фатальне.

        Мені додавало впевненості те, що багато років був льотчиком, до того ж льотчиком-випробовувачем. Та напруження все одно було. Порівняти його можна з відчуттям, коли сідаєш за штурвал нового літака, на якому ніколи не літав. Та все одно було дуже цікаво. Коли злітаєш — це фантастика. Просто під тобою — потужний вибух, його звук стає постійним, через долю секунди вмикаються ще декілька двигунів, ще один вибух, починається розгін корабля. Що мене вразило — надзвичайне прискорення, корабель треба розігнати до першої космічної швидкості, це 8 км за секунду. Образно кажучи, у ту мить відчував боротьбу двох сил — тяжіння землі, що не дозволяє кораблеві відірватися од землі, і сили людського розуму, закладеної в потужності двигунів. Цю боротьбу космонавт відчуває на собі у вигляді перевантаження, вимірюваного трьома одиницями. Тому можна сказати, що сила розуму втричі більша від сил природи. Потім звук вибуху зникає — швидкість космічного корабля значно перевищує швидкість звуку, він залишається далеко внизу.

 — Що ж видно згори з ілюмінатора?

— Людина ніколи не побачить чогось подібного де-інде — тільки там. Це бачили дуже небагато людей. Почуттів при цьому виникає чимало — передусім незахищеності нашої планети від космосу. Земля — дуже маленька, ми облітали її за 90 хвилин, вона як піщинка у безмежному просторі. Нам важко собі уявити, що Всесвіт — це те, що не має ні початку, ні кінця. Для себе я зробив висновок: Всесвіт — це простір, у якому кожну точку можна визначити як його центр. Ще вразило — прошарок атмосфери, в якому існує все живе, дуже тонкий. Без скафандрів чи інших допоміжних засобів людина може існувати на відстані 5-6 км від земної поверхні. А радіус Землі — 6372 км, в тисячі разів більший від життєвого простору, екологічний стан якого дуже поганий, люди просто не задумуються над тим, що цей прошарок слід берегти. У нас же у світовому океані плавають передумови Чорнобиля — атомні підводні човни. Боронь Боже, на такому човні вибухає реактор — океанічні течії розносять увесь той бруд по планеті. У космосі дійшов думки — треба заборонити атомним субмаринам плавати навколо планети, не можна, щоб вона була заручницею. Красу Землі з космосу важко описати — дуже багато різних кольорів, переважає блакитний.

«Небесна їжа не замiнить буковинської мамалиги»

— Тим часом, в обмеженому просторі космічного корабля живуть кілька людей з різними характерами.

 — Бувало так — мені час виконувати досліди, а колеги ще своїх не завершили. Доводилося квапити, все відбувалося суворо за графіком. Там справді дуже малий простір, хоч на мою психіку це зовсім не діяло. А є люди, які важко це переносять. Пам’ятаю, в Зоряному містечку у нас було тренування — сурдокамера, невеличка кімната тиші, там треба було прожити 7 діб без жодних контактів із зовнішнім світом. Тільки виконуєш завдання, які давали лікарі — через шлюзову камеру. Протягом трьох діб — режим безперервної дії, не можна спати. Це було найважче. Жодної хвилини там не був без нагляду — чергували три бригади лікарів, по 8 годин кожна. Один колега тих трьох діб не витримав — мав галюцинації. У космічному кораблі траплялася нагода побути на самоті. Всі десь на середній палубі, я — на горішній, милуюся видом космосу. Зірок у ньому майже не видно, він зовсім темний. Хоч коли їх побачиш, вони яскравіші, ніж з землі — атмосфера поглинає частину енергії.

— Яким було Ваше дозвілля в космосі?

— З 21 до 23-ої години за х’юстонським часом у нас був вільний час. Я з собою взяв записи українських артистів — Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук, Павло Дворський, Лілія Сандулеса звучали на орбіті. Звісно, Анатолій Солов’яненко — він перед польотом прислав мені свій диск. Тож у нас було два вечори української пісні. А зранку грав гімн України — під нього прокидалися. В Такао Доі з Японії поцікавився, чому він не взяв з собою свій гімн? Такао відповів: «У нього така плавна мелодія, що ми ще більше зранку заснемо». (Японський астронавт теж тодi був першим вiд своєї країни – ред.)

 — Сварки в космосі теоретично можливі?

— І практично теж, такі випадки траплялися, але не в нашому екіпажі. Психологи теж беруть участь у створенні екіпажу і намагаються підібрати людей так, щоб вони більш-менш були поєднуваними за характерами.

— Що на орбіті їдять?

— Перед польотом нам давали скуштувати все, що входить до космічного меню — щоб вибрали те, що найбільше подобається. Їжа суха, запакована у пластикові пакети, треба розчиняти водою — гарячою чи холодною. Там і м’ясні страви, і супи овочеві — все доволі смачно. Але не вистачало українського хліба. І буковинської мамалиги — коли приїжджаю додому, завжди прошу маму, щоб приготувала.

— Коли повернувся з космосу Юрій Гагарін, серед інших отримував і чимало листів з освідченнями в коханні. Пошта такого змісту надходила Леоніду Каденюку?

— Були такі листи. Ну, як я реагував? Я сімейна людина, люблю свою дружину.

— На вулицях Вас часто впізнають?

 — Часто, особливо в Києві. Дружина через це не хоче, щоб ходив з нею по магазинах. Просять автографи, а, трапляється, й пальцями показують. Увага все ж таки приємна, але буває, що дратує.

— Ви полетіли б ще раз?

— Обов’язково. Бо у мене виникло багато питань після польоту. Відповіді на них можна отримати тільки там.

— Філософських?

— Ні. Суто фізичних — наприклад, людина і стан невагомості. Про це можна дуже багато говорити.

Газета «Слово Просвiти», http://slovoprosvity.org/

 Людмила Пустельник

Фото: maximum.fm, 112.international, forumdaily.com, picryl.com

 

Довiдка з Вiкiпедiї

Леоні?д Костянти?нович Каденю?к — український льотчик-випробувач 1-го класу, космонавт, генерал-майор авіації, перший і єдиний астронавт незалежної України, народний депутат України 4-го скликання, Народний Посол України, Герой України, Президент Аерокосмічного товариства України, радник Прем’єр-міністра України та Голови Державного космічного агентства України, Почесний доктор Чернівецького Національного університету імені Ю. Федьковича.

Народився 28 січня 1951 року в селі Клішківці, Хотинського району, Чернівецької області в сім’ї сільських вчителів. Після закінчення у 1971 році ЧВВАУЛ і отримання диплома льотчика-інженера за спеціальністю «Пілотування і експлуатація літальних апаратів» працював льотчиком-інструктором ЧВВАУЛ.

У серпні 1976 року відібраний до загону радянських космонавтів у групу багаторазової космічної системи «Буран».

У 1977 році закінчив Центр підготовки льотчиків-випробувачів. Отримав диплом і кваліфікацію «льотчик-випробувач».

У 1977–1979 роках пройшов загальнокосмічну підготовку і отримав кваліфікацію космонавта-випробувача.

З 1977 до 1983 року — космонавт-випробувач групи багаторазової космічної системи «Буран».

1984–1988 роки — льотчик-випробувач Державного науково-дослідного інституту Військово-повітряних сил СРСР.

1988–1996 роки — космонавт-випробувач, льотчик-випробувач багаторазової космічної системи «Буран».

1989 рік — закінчив Московський авіаційний інститут — літакобудівний факультет.

1988–1990 — пройшов інженерну та льотну підготовку за програмою «Буран» як його командир.

Брав участь у відпрацьовуванні глісади зниження за заходження на посадку космічного корабля «Буран» на літаках МіГ-31 та МіГ-25.

У період 1990–1992 років за повною програмою пройшов підготовку як командир транспортного корабля «Союз-ТМ».

Під час підготовки до космічних польотів та в процесі випробувальної роботи пройшов унікальні інженерну та льотну підготовку. Вивчив космічні кораблі «Союз», «Союз-ТМ», БТКК «Буран», Орбітальну станцію «Салют», частково орбітальний комплекс «Мир» та американський багаторазовий транспортний космічний корабель (БТКК) «Space Shuttle».

Брав участь у розробці та випробуванні авіаційно-космічних систем, у їх ескізному та макетному проектуванні, а також у льотних випробуваннях систем.

Літав на більше ніж 50 типах та модифікаціях літаків різного призначення, в основному — на винищувачах, а також на американському тренувальному літаку Northrop T-38.

За час підготовки до космічних польотів пройшов підготовку з проведення наукових експериментів на борту космічних літальних апаратів у найрізноманітніших напрямках: біологія, медицина, метрологія, екологія, дослідженні природних ресурсів Землі із космосу, геології, астрономії, геоботаніки.

1995 року відібраний до групи космонавтів Національного космічного агентства України.

Готуючись до польоту у космос, із квітня по жовтень 1996 року працював науковим співробітником відділу фітогормонології Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України.

Пройшов підготовку в NASA до космічного польоту на американському космічному кораблі багаторазового використання «Колумбія» місії STS-87 як спеціаліст з корисного навантаження. Дублером Каденюка став Ярослав Пустовий.

У період з 19 листопада по 5 грудня 1997 року здійснив космічний політ на американському БТКК «Колумбія» місії STS-87.

Під час польоту й пізніше, а саме — від жовтня 1997 по червень 2000 року та в грудні 2010 року — Леонід Каденюк був старшим науковим співробітником Інституту космічних досліджень НАН України та ДКА України.

З 1998 року — генерал-майор Збройних Сил України, заступник Генерального інспектора Генеральної військової інспекції при Президентові України з питань авіації і космонавтики.

Автор п’яти наукових праць.

Книга «Місія — Космос», що вийшла 2009 року у видавництві «Пульсари», отримала перше місце на конкурсі «Книжка року 2009» в номінації «Обрії. Книжку перевидано 2017 року видавництвом «Новий друк».

by No comment(s)

Хлопець, що вмiв почекати – Дмитро Разумков

       «Гасло поколiння «некст» –  «все та вiдразу» – це не зовсiм про Дмитра. Бо вiн спокiйно вiдмовиться вiд другого, щоб гарантовано отримати перше i зiрвати джек-пот. Цей хлопець має витримку, вмiє почекати,» – розповiдає колишнiй колега Д.Разумкова по державнiй службi.

      Минула президентська кампанiя – це трiумф провiнцiалiв. Полiтикiв, про яких нiхто не знав ще пiвроку тому i якi стали киянами порiвняно недавно й переважно тому, що в рiдних пенатах було сутужно з пристойно оплачуваною роботою. Майже всi цi люди – новачки на Печерських пагорбах. Крiм одного – Дмитра Разумкова, речника президента В.Зеленського та його консультанта №1.

     Батьки та дiти, дежа вю

     Попри те, що сьогоднi Дмитро – один з найвпливовiших полiт-технологiв країни та недавно очолив новостворену партiю «Слуга народу», його сьогоднiшнiй успiх навряд чи був би можливим без впливу батька та його досягнень в полiтицi – покiйного Олександра Разумкова.

     Якщо характеристика «народився зi срiбною ложкою в ротi» – про тих, хто з привiлейованих родин – застосовна до українських реалiй, то щодо Дмитра вона cправджується. Олександр Васильович свого часу був першим помiчником Леонiда Кучми (1994-1995). Яскравий представник днiпропетровської команди, комсомольський лiдер в минулому, очолював iдеологiчний напрямок. Зокрема, намагався налагодити спiвпрацю з тими, кого напередоднi колапсу СССР цнотливо називали «неформальною молоддю» – як-от панки та рокери.

      Був одним з тих, хто привiв до влади Л.Кучму (перший термiн), однак вже восени 1994-го написав заяву на звiльнення з його апарату. Бо посварився з тогочасним главою президентської адмiнiстрацiї (АП), одiозним Дмитром Табачником. (Тому згодом судилося «воскреснути» з полiтичного небуття ще й за президента Януковича – в ранзi мiнiстра освiти i «прославитися» курсом на русифiкацiю та спробами переписати українську iсторiю в шкiльних пiдручниках).

      Причину вiдставки Разумкова-старшого у заявi названо не було, зате про неї говорили наближенi до Банкової – спрацював знаменитий принцип кучмiвської кадрової полiтики, сервiлiзм. А саме – у владних кабiнетах втримуються лише тi, хто демонструють постiйну лояльнiсть главi держави.

Разумков-старший

       Постать Табачника, класичної «людини в футлярi», цю тезу пiдтверджувала щонайкраще. Надто, на тлi Разумкова – харизматичного iнтелектуала, що без перекладача спiлкувався з iноземними партнерами доброю англiйською.

       Олександр доклав рук до вiдомої Конституцiйної угоди 1994-го. (Тогочасна Рада на чолi з О.Морозом та Л.Кучма довго з’ясовували стосунки, склалася патова ситуацiя, виходу з неї шукав i перший помiчник президента). Його заслугою також вважають стримування сепаратистських настроїв у Криму на початку 1990-х – а проросiйськi сили нiколи не «вiдпочивали» на пiвостровi.

       Тим не менщ, Олександровiй кар’єрi в АП настав край. Табачник перебирав на себе все бiльше повноважень, не передбачених його посадою i втручався в роботу команди референтiв, яку очолював Разумков. Останньому, крiм того, не подобався впроваджуваний Кучмою напрямок змiцнення владної вертикалi за рахунок обмежень можливостей iнших iнститутiв влади. Разумков – небезпiдставно – вважав, що така практика приведе до згортання демократiї в Українi.  

      В жовтнi 1995-го, коли писав свою заяву, заодно й створив прецедент в новiтнiй iсторiї України – це була перша гучна вiдставка чиновника такого рангу, до того ж – добровiльна.

       До 1997-го працював заступником РНБО, керував стратегiчною групою з питань українсько-росiйських вiдносин. Створив Центр аналiтичних дослiджень, якому згодом судилося стати чи не єдиним в країнi незалежним think-tank’ом – також i найбiльш авторитетним.

        Вiдтак мине всього два роки – i Олександр Разумков вiдiйде у вiчнiсть пiсля тривалої хвороби. У вiцi всього 41-го року – а якраз стiльки зараз новообраному Зеленському. Полiтична мiстика?

Мати, Наталя Кудря

        Хтозна, чи не думав тодi 20-рiчний Дмитро, стоячи бiля свiжої батькової могили: колись настане момент, i вiн зумiє «подякувати» зубрам з Банкової за батькову вiдставку? Чи, може, просто захотiлося щось довести татовi? Xай навiть того вже не було серед живих i який незадовго перед тим сторив нову сiм’ю з iншою жiнкою. (Вiдомою журналiсткою Юлiєю Мостовою).

        Як би там не було, але навеснi 2019-го на прiзвище «Разумков» знову замовили перепустку на Банкову. Як колись батько, син зробив ставку на «неформальну молодь» в полiтицi, «квартальну» –  i не помилився.

        Майже одразу пiсля того, як ЗЕ!команда зайняла новий для себе офiс, заговорили про доволi прохолоднi стосунки мiж радником Зеленського i новопризначеним шефом АП, А.Богданом, людиною олiгарха Коломойського. Обидва, м’яко кажучи, не товаришували й ранiше; курували медiйний напрямок пiд час кампанiї i нерiдко мали цiлком протилежнi бачення з цього приводу.

       Дежа вю, a, може, «спадковiсть» – Разумкови кепсько вживаються  з керiвниками  президентської адмiнiстрацiї. Чим закiнчиться нове протистояння в боротьбi за вплив на президента – ще побачимо.

        Молодий, що не вiдразу став «ЗЕ!леним»

     Давно вiдомо – навiть дуже талановитим артистам потрiбен продюсер, без якого годi добитися успiху. Для актора Зеленського, який вирiшив «змiнити амплуа», таким «продюсером» в полiтицi став Разумков-молодший. Бо

можна було скiльки-завгодно повторювати про некорумпованiсть та позасистемнiсть Зеленського, однак без iнсайдерського знання, як же працює та система, обiйтися важко. Надто тому, хто пообiцяв систему зламати.

      А Дмитро Разумков, хай недовго, але частиною системи побути встиг.

       Саме його знання системи пiдказали будувати кампанiю методом «вiд супротивного». Поки конкуренти витрачали зусилля, час та грошi на традицiйнi методи боротьби – поширення компромату один про одного, обiцянки виборцям, поїздки в регiони тощо – кандидат Зеленський нiчого подiбного не робив. Ба, навiть не спiлкувався з виборцями – це в нього попервах виходило незграбно. (Чого лише варта фраза «зуб даю!»). Тому за нього говорив Дмитро. За винятком кiлькох ляпiв – наприклад, коли якось на ток-шоу сказав, що Володимир – «фiгура несамодостатня» – говорив доволi зважено, як належить аналiтиковi.

     Як же «гартувалася» ця «сталь»?

       Головний речник «ЗЕ!Команди»  та локомотив її успiху – то таке собi живе втiлення усiх виборчих принад його кандидата, сьогоднiшнього президента. Артистична тусовка Разумкову близька буквально по кровi, адже мама – народна артистка України Наталя Кудря. Багато рокiв дiлила сцену Театру росiйської драми iм. Лесi Українки з iншою народною – Тетяною Назаровою, часто грали в тих самих спектаклях. A Тетяна також вiдома як дружина вже згадуваного Дмитра Табачника.

      До речi, й сьогоднi Дмитро Разумков – частий гiсть театрального закулiсся, приятелює з багатьма артистами, серед кращих друзiв – ще один колишнiй провiнцiал, актор Петро Мага. Той переїхав до Києва з Чернiвцiв, працював у Павла Зiброва, Савiка Шустера, а зараз керує театром «Особистостi».

      Молодий-зелений Разумков (36 рокiв), однаково не чужий в таборi  регiоналiв (сам колись там був партiйцем) i в середовищi помiркованих нацiонал-патрiотiв. Останнє – знову ж таки, через кревнi зв’язки, бо вiтчим його рiдного брата Глiба – ще один екс-кандидат в президенти, А.Гриценко, сьогоднiшнiй чоловiк Ю.Мостової. Свого  часу очолював Центр дослiджень iменi Разумкова, заснований Олександром Разумковим.

Свiт – тiсний, а свiт української полiтики – це нерiдко той самий генетичний код для його дiячiв, i не лише в переносному розумiннi.

         Дмитро народився в Бердичевi, де провiв першi роки життя. Випускник вiдомого cтоличного лiцею №38, куди вiддають своїх нащадкiв народнi депутати та iншi небiднi люди. Навчання коштує дорого, але того варте: англiйську вивчають з першого класу, нiмецьку чи французьку – з п’ятого i обов’язково латину – з сьомого. Перед школярами часто запрошують виступити вiдомих письменникiв чи громадських дiячiв. 

        Далi були альма-матер колишнього президента, П.Порошенка, а також Дмитрового батька – Київський Iнститут мiжнародних вiдносин, спецiальнiсть – «Мiжнародна економiка».(Разумков-старший вступив туди з другої спроби, синовi вдалося з першої). Ще одна освiта – диплом правознавця Нацiонального унiверситету державної податкової служби i – свiй бiзнес, центр Ukrainian Politconsulting Group.

       Та до цього прийшов неодразу. Як повiдомляє thebabel.net, починав простим агiтатором в «Партiї регiонiв», в 2006-му. Звернув на себе увагу критикою полiтики тогочасного президента В.Ющенка та Помаранчевої революцiї. Дмитрова риторика сподобалася вiдомому регiоналу Петру Мельнику, ректору Нацiонального унiверситету державної податкової служби. (Мельника кiлька разiв звiльняли за зловживання з унiверситетськими коштами, але той все одно повертався на посаду).

Мельникова рекомендацiя пригодилася – Дмитра взяла до себе помiчником народний депутат вiд «Партiї регiонiв» Валерiя Матюха (на громадських засадах).

         Потiм Раду розпустили, i Дмитро став держ-службовцем – працював у командi мiнiстра регiонального розвитку Володимира Яцуби.   Яцубу пов’язують з формуванням загонiв «тiтушок», що били євромайданiвцiв. Разумков сьогоднi запевняє, що тодi про це не знав.

        Був радником глави Кiровоградсько ОДА Андрiя Нiколаєнка з питань iнформацiйної полiтики. Колега Разумкова з тих часiв, що не побажав розголосу для власної особи, розказав свої

враження про Дмитра: «Стриманий, я б сказав, скритний. Коли не на камери, то дуже неговiркий. Як то кажуть, вмiє «фiльтрувати базар». Прагматичний. Нiкого не пускає в свiй приватний свiт.

        А гасло поколiння «некст» –  «все та вiдразу» – це не зовсiм про Дмитра. Бо вiн спокiйно вiдмовиться вiд другого, щоб гарантовано отримати перше i зiрвати джек-пот. Цей хлопець має витримку, вмiє почекати».

         Вiн дочекався свого шансу повернутися у велику столичну гру – десь у владних коридорах Дмитро перетнувся з Сергiєм Тигипком. Той був вдячний Разумкову-старшому, який колись витяг друга з провiнцiї на престижну посаду в командi Павла Лазаренка – вiце-прем’єром з економiчних питань. Дмитро став працювати в штабi Сергiя Тигипка, що змагався за президентську посаду в 2014-му. Саме цiй роботi Дмитро завдячує практичним знайомством iз захiдними полiт-технологiями. Тигипка консультували французькi фахiвцi. Пiсля програшу шефа на виборах, Разумков покинув його штаб. Зайнявся сiм’єю – саме народилася його перша дитина (зараз – батько двох) – i почав розвивати свою фiрму. Кiнцевою метою якої було не обслуговувати владу, а стати владою самому.

        Ukrainian Politconsulting Group розкручувалася повiльно – її не хотiли помiчати. Першi вiдчутнi успiхи зявилися в 2015-му – UPG «виграла» крiсло мера Переяслав-Хмельницького, проштовхнула до Київ-ради кiлькох депутатiв. Далi – бiльше: на замовлення урядових структур в Бiлорусi та Казахстанi група оцiнювала ризики масових протестiв в цих країнах. Судячи з того, що про тамтешнi протести в останнi роки не чули, оцiнювання UPG вдалися.

       Навеснi 2018-го на групу вийшов «кварталiвець» Iван Баканов, сьогоднiшнiй заступник голови СБУ та друг дитинства Зеленського.

Iнтерв’ю з тих часiв, у якому Разумков говорив, що не вiрить в появу «українського Макрона» було звичайним вiдволiкаючим маневром. Вдалим – екс-лiдера «95 кварталу» достатньо довго не сприймали серйозно старi гравцi у вiтчизняному полiтикумi. А коли розгледiли, то було вже пiзно.

      Та й вже зазначений Дмитрiв прагматизм напевне спонукав його звернутися до статистичного аналiзу, альфа i омеги полiтологiї, перш, нiж погодитися на спiвпрацю з Зеленським. Суть: вiрогiднiсть перемоги того чи iншого кандидата вираховується математичною формулою взаємодiї кiлькох чинникiв. Беруться до уваги найрiзноматнiшi, але обов’язково – соцiально-економiчнi показники та суспiльнi настрої – загалом i окремих груп населення. Розрахунки – складнi, aле якщо зробленi правильно… Що було далi – вiдомо. Зеленському судилося стати найуспiшнiшим проектом Разумкова. Синовi, як колись батьковi, вдалося зробити свого кандидата президентом.

       Якогo напевне згадуватимуть зовсiм не так, як Леонiда Кучму

     Цитати Дмитра Разумкова:

       Про шефа: «Бажання поміняти в цій країні у нього було давно. Хтото б що не казав, але Зеленський ризикує  всім, починаючи від бізнесу, репутації, статусу, любові, яка у нього була фактично безмежною, тому що більша кількість громадян України його любила і зараз, напевно, любить як одного з фронтменів студії «95 Квартал».

     Про росiйську: «Поки в нас росiйська агресiя, поки є бажання росiйської держави захищати росiйськомовне населення, то пiд час ефiрiв я користуюся виключно росiйською. Тому що вважаю, що не треба приїжджати на танках, приходити з кулеметами, автоматами та «зеленими чоловiчками» i захищати мене як росiйськомовне населення».

      Про першу п’ятiрку «Слуги народу» на виборах до парламенту: «Чекайте з’їзду партiї. Хто там буде першими у списку – непринципово. Важливо iнше – з якими цiнностями йде людина, пiдхiд до державностi, патрiотизм. Та й програма партiї ще в стадiї розробки».

Ештон Бест-Коровайний

Фото: ukraina.ru, ukrainianwall.com, ru.espreso.tv, rbc.ru, rusdram.com.uа

 

by No comment(s)
«Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи...»

«Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи...»

     Є у наших виборiв початок, та нема тим виборам кiнця. Щойно «вiдзеленiли» президентськi, як на носi – свiжi парламентськi. Урочистий мордобiй, не лише вiртуальний, оголошується вiдкритим.

       Про одвiчний трагi-фарс нашого вибору письменниця Галина Тарасюк ще в 2008-му написала роман «Цiнь Хуань Ґонь, або Великий Перманент», містично-історичне фентезi. Було це ще в тi неймовiрнi сьогоднi часи, коли видавництва (в нашому випадку – «Бiла Церква») друкували твори державним коштом. За сьогоднiшнiх реалiй книго-друку – рiч нечувана.

      Роман анiнайменше не втратив актуальностi й зараз. Чимало з передбаченого в ньому збулося i продовжує збуватися – просто на очах i як не сумно. В чому мають нагоду переконатися й читачi Global Village. З дозволу Галини Тарасюк, яка люб’язно надала нам електронну копiю «Великого Перманенту», починаємо публiкацiю роману, присвяченого також i виборам до Верховної Ради-2019 (див. нижче).

        Це також непогана нагода пiдписатися на цей сайт – i тодi про появу нових роздiлiв роману дiзнаєтеся першими.

ЦІНЬ ХУАНЬ ҐОНЬ, або  ВЕЛИКИЙ ПЕРМАНЕНТ

Містично-історичне фентезі.

НІЧ ФІОЛЕТОВА

     Йшов  125-й рік Великої Перманентної Революції і 5-й рік її  25-го витка. Над Країною низьким фіолетовим шатром висіла глупа весняна ніч, від чого все здавалося  фіолетовим, навіть невидимі соловейки, що вищебечували фіолетові рулади у невидимих фіалкових садах, навіть розбуджені весною зайці, що водили свої шлюбні хороводи у волошкових полях, півкаючи від плотської втіхи і відбиваючи радісний дріб задніми лапками. Безхмарним фіолетовим сном спала  рідна Ойкумена – від  Львова до Харкова і Донецька, від Чорнобиля і до Криму і Одеси. Не спав тільки пан Каправка, останній романтик борні і за сумісництвом отаман козацької сотні адмінодиниці “Козацька Корчма” Східного району Північно-Західного реґіону, сидячи одиноко на веранді Духовного центру “Інтернет-кафе “Корчма”, та вдивляючись у глибину віків і просторів, що спочивали  під хисткою габою весняної  ночі, та вслухаючись у грядуще, та тихо наспівуючи славень теперішньому:

           О  земле  лілових ночей, золотих помаранчів!

         Гвадалквівір моїх мрій неозорих!

         Славень співає тобі урочистий

          Твій  воїн і віщий Боян!

          О, рідні рахманні терени!        

          Ой, Ойкумено–Країно!

          Допоки?!

       Незважаючи на нібито щасливий солоспів,  розтривожена розтроєність вчувалася  в останніх рядках цього опівнічного експромту, яка й не давала пану Каправці  злитися  з цілою Країною  в  солодкому фіолетовому  сні-забутті. З одного боку трепетну душу питомого патріота начебто й тішила 25-а перемога демократії на рідних теренах, поголовне єднання і суцільне відродження, особливо – титульних країнців, до яких  числив себе і пан Каправка з діда прадіда. Тим паче, що це, як переконували по всіх телеканалах  речники влади, був останній шанс нарешті відродитися і в будучині зажити стабільно. Але тут же, з другого боку, опозиція  переконувала людський фактор навпаки, що тільки вона, прийшовши до влади, дасть останній шанс нарешті усім поголовно й остаточно відродитися і зажити стабільно. Але ще був і третій бік, з якого мимоволі брав переляк від можливих  кардинальних  історичних змін, бо хоч вони й обіцяли стабільність, але не зрозуміло чого…

До всього ще й китайці лякали з бур’янів крилатими фразами своїх конфуціїв на кшталт: “Не дай Боже вам жити в епоху перемін”. Якими ще такими перемінами ті китайці лякали перманентних революціонерів, конфуцій їх знає, але все одно брали сумніви, зокрема пана Каправку  як отамана  і провідника ідеї відродження у титульні маси, а також як людину, відповідальну за ті маси.

         Але, якщо поглянути довкола, то тільки одного пана отамана Каправку і брали сумніви під затишним шатром теплої фіалкової ночі. Бо вся Країна, звикла до перманентної революційної ситуації, як звикають до бражки з лопуцьків, не дивлячись, що довкіл весна буяла, не орала – не засівала, а солодко спала в передчутті традиційного національно-визвольного свята – чергових виборів. Цього разу – президентських. Спала і чекала, коли оголосять старт. Але пан Каправка знав, що то тільки зверху здається, що Країна спить під спів невидимих солов’їв і барабанний дріб ледь видимих зайців. Нутром полководця він чув, як двигтять у мобілізаційних процесах і передислокаційних  маневрах народні нурти. Отож бо й воно: народ нібито спить, а насправді нестримно несамовито й потужно нуртить: шикується в ряди, гуртується в родинні, сімейні клани, приміряє прапори і фани, організовує штаби, складає слогани і пише гасла: “З новим президентом – до нового відродження! За цим разом – докорінного!”

         Хоч, як на хлопський розум пана отамана Каправки, куди вже далі відроджуватись, коли скрізь і повсюдно й без того одне відродження. Тим паче, що пару років тому, а точніше на 25 витку Великої Перманентної Революції, коли у нечисленних залишках корінних країнців зосталися переважно чоловіки, зненацька більшість із них, зокрема і сам пан Каправка, прийшли  самотужно вкотре до пам’яті,  вдарилися, як-то пан Варцаба,  в історію і стали називати себе козаками, а згодом і формуватися у десятки, сотні, курені, паланки, коші і навіть полки. Устоялись, нарешті, і славні традиції згадувати за чаркою по корчмах, чи то пак духовних центрах легендарне козацьке минуле. А згадавши, взяли за звичай на врочисті  державні свята та на Покрову  їздити поклонитися прахові Запорізької Січі на Хортицю, проклинаючи курву Катерину Другу, а на Великдень і День Незалежності – всім козацтвом сходити у пориві  титульно-національнім, виспівуючи та фанами маючи,  на священну, хоч і символічну, рідну Фудзіяму, тобто на Попа Івана чи на дрібніші вершини карпатські, а останнім часом і донецькі терекони, що бовваніють могилами козацько-стаханівської  слави по всім  Південно-Східнім реґіоні, оскільки легендарної Говерли, оспіваної в коломийках, думах історичних та у відчитах  пана Варцаби в часописах минулих витків, уже нема ані на карті-мапі, ані на лоні терпеливої матінки Природи. Стоптали попередні покоління патріотів ще на… дай, Боже, пам’ять, на бозна-якому витку: ліси вирубали – на священні кострища для маленьких країнців та на маєтки – для великий, каміння розібрали істинно-питомі патріоти – на священні обереги, а лже-патріоти – на тини муровані від істинних. Толоку купив славний нащадок невідомо куди щезлих гуцулів німецький бізнесмен Герман Гуц-Розенкранц-Рашоф, засадив місцевими бриндушками та привозними тюльпанами, окрай набудував готелів, мотелів, колиб, бунгало, вігвамів та іглу, встановив табличку, золотом писану “Тут була колись священна гора титульних країнців”, і тепер возить туди чужинецьких туристів – подивитися, а тубільних патріотів – поклонитися. Сезон туристичного паломництва починається ранньої весни і плавно переходить в Церемонію урочистого відкриття осінніх традиційно щорічних передвиборчих перегонів під кодовою назвою “Відродження нації і держави”. Подивитися на   справжнє всенародне свято торжества демократії і патріотизму з’їжджається подивитися півсвіту цивілізованого, і чверть дикого.

            Тож на початку жовтня у тутешніх давно безлюдних горах можна здибати не лиш легалізованих китайців, американських ескімосів та індусів, що гріються в промінні ще теплого сонця на голих кучерах та трав’янистих полонинах в очікування маніфестацій, а й озброєних дротиками, одягнених тільки у  вінки  з кетягів  дозрілої калини та грона впольованих зайців, африканських бушменів. Знаменитий краєзнавець та історик пан Варцаба стверджує, що це через тих бушменів країнський народ в передчутті великих перемін бозна ще коли склав приказку: “голий, босий і в вінку”, і нібито слово сафарі теж країнське, і означає не що інше, як вибори. Але в пана Каправки на те свої погляди і своя орієнтація у світовій інтеграції, як і в його знаменитого предка, поета борні і героя Оксамитової революції, пана Заправки, оспіваного істориками минулого тисячоліття і сучасним паном Варцабою, себто чітко і ясно – на Гвадалквівір. І з цього родинного дороговказу  він не зверне, аби його четвертували чи стріляла з дубельтівки “трійка” комуно-мокселів. Та все одно він щоосені  збирав, як у пісні співається,  за світ козаків у похід до священного Говерли, осідав кошами довкруж святого місця, і чекав разом із іноземними спостерігачами, коли нарешті спершу прикотить на броньованих аероавтобусах  владна коаліції, а за нею – анти-владно-коаліційна опозиція, а далі – під розмаїттям різнобарвним прапорів і решта політично-партійного дробу. І почнеться…  Господи, воля твоя, така боротьба священна за правдиве відродження Країни, свободу і демократію, якої не запізнали ані пращур Каправчин – у  Жовтневій соціалістичній революції, ані прапрапрапрадід Каправка – в  Оксамитовій національно-визвольній, ані прапрапрадід Каправка – в Помаранчевій демократичній, ані прапрадід Каправка в Сердечно-Синій соборно-капіталістичній, ані прадід Каправка – в Сіро-буро-малиновій олігархо-люмпенській, ані сам пан отаман Каправка у тих усіх попереднім, величні  назви  яких переплутались навіть в голові пам’ятливій історика на д істориками пана Варцаби.

               Але ті усі дефіляди та фестони всенародні радісно-будливі ще попереду осяйному й ре не те що  орати, сіяти та жати“Правиці”, просто народної  Це – весною та Скромно, гарно і патріотично. Тепер до неї паломники валом валять поклонитися… Не протовпишся! (Далi буде)

Галина Тарасюк

Карикатури: konotop.in.ua, 123ru.net, news.liga.net, liveinternet.ru

by No comment(s)

Допоможемо Бундестагу визнати Голодомор геноцидом!

Прохання допомогти зібрати підписи до німецького парламенту.

        Заклик до всіх  українців – на Батьківщині та за її межами.

        У Бундестагу зареєстрована петиція про міжнародно-правове визнання Голодомору 1932-1933 рр. як Геноциду проти українського народу.

        До 27 травня 2019 року потрібно набрати 50 000 підписів для того, щоб документ міг бути розглянутий німецькими депутатами і винесений на голосування.

1. Важливо, що підписати може БУДЬ-ЯКА людина у будь-якій точці земної кулі. Ця процедура займе у Вас максимум 5 хвилин:1. Зайдіть за посиланням на сторінку Бундестагу, де розміщена петиція:

 https://epetitionen.bundestag.de/…/_…/Petition_89118.nc.html

2. Натиснить значок «підписати» (“Petition mitzeichnen”)

3. Натиснить світлосірий значок «Реєструюся вперше» (“Ich bin neu hier”)

4. Внизу сторінки з‘явиться анкета, яку потрібно заповнити: вказати е-мейл, придумати пароль, ім‘я, прізвище, адреса, місто, країна). В анкеті, де в полі зазначається фраза «optionale Angabe» – заповнювати не обов‘язково. Під останнім рядком «телефон», розміщуються два квадратики, які потрібно виділити. Якщо Ви хочете заповнити анонімно, то поставте у самому низу сторінки анкети значок напроти фрази – Ich m?chte ohne Namen…

Натисніть велику кнопку знизу з написом “Jetzt registrieren und mitzeichnen”

5. Вкінці необхідно підтвердити вашу реєстрацію, перейшовши за лінком, який буде надіслано на вказаний вами при реєстрації мейл.

6. Вітаю, ви підписали петицію!

Тепер саме час поставити собі у фейсбуці на аватарку рамку, щоб розповісти про петицію іншим. Це дуже просто. Щоб поставити рамку, перейдіть за цим посиланням: https://www.facebook.com/profilepicframes/?selected_overlay_id=176719266586485

До опису оновленої аватарки додайте ось цей текст:

“Допоможи Німеччині визнати Голодомор геноцидом!

Встанови собі рамку на аватарку і додай в опис цей текст текстом.

Петиція: https://epetitionen.bundestag.de/petitionen/_2018/_12/_14/Petition_89118.nc.html

Інструкція: https://www.facebook.com/ndikiy/posts/2231839463574943

Рамка на аватарку: www.facebook.com/profilepicframes/?selected_overlay_id=176719266586485

Підписуй і поширюй!”

Тепер кожен, хто побачить Вашу аватарку, також зможе підписати петицію!

by No comment(s)

«То де ж та Ваша реформа, панi Супрун?!»

     «При входi до полiклiнiки висiло велике оголошення: «У нас не беруть хабарiв!» Бу-га-га! Беруть i будуть брати – а я навiть кажу добре, що так. Бо iнакше дулi би в нас народ лiкували» – з листа читача до Global Village.

      Хочете, розкажу, як ми з жiнкою на собi вiдчули «медичну реформу в дiї»? Приїхали до тещi в село, Тернопiльська область – з нашого «рiдного» вже 7 рокiв Лiона, Францiя. Село – глушина, до цивiлiзацiї в райцентрi – кiлометрiв 15. А Наталка, моя дружина, всю дорогу скаржилася – нудить. Думали, в лiтаку щось не те з’їла, виявилося – вагiтна! Класно, всi радiють. Та недовго – вже через день почалася кровотеча, ми були в трансi. Подзвонили на «швидку». Там сказали, що в них зараз всi на викликах, вiльних машин нема, а що – сильна кровотеча? «Та нi,» – признаємося, як чеснi придурки – «Вночi трохи було, а зараз нема нiби». «Ну, то чого до нас дзвоните? Приїжджайте до лiкаря, всьо».

       Легко тiй дiвчининi казати – «приїжджайте»! Автобус буде через село трястися годин через чотири, таксi обiцяло десь за годину з «копiйками». Наталка плаче, теща також. Бiжу на край села, ловлю першого-лiпшого на роздовбанiй «шкодi», вмовляю, щоб довiз.

      Добре, приходимо, нарештi, в районну полiклiнiку. При входi – прикольне оголошення: «У нас не беруть хабарiв! Якщо вважаєте, що у вас вимагали хабара, дзвонiть на «гарячу лiнiю» №…». «Бу-га-га! Напевне ж – беруть i будуть брати,» –  подумав я. Дуже скоро виявилося, що недаремно.

     Наталка каже: «Ого, а тут ремонт робили останнiй раз, коли я ще до школи ходила!» Повiрив – все таке старе, обдерте, пiдлога порепана. Брудно.

      Пiд кабiнетом гiнеколога – черга довжелезна, крiсел для всiх бракує. Туалет – на тому самому поверсi його нема, треба знову на другий пертися, а ми щойно на п’ятий видряпалися. Води в туалетi теж нема. Бiдося чорна.

     Дружина дочекалася десь за пiвтора години своєї черги. Зайшла, вже й так вся на нервах, i вiдразу – назад, знову в сльози: «Я на це незгiдна!» Що, Наталю? А таке: оглядають пацiєнток не iндивiдуально – «колективно». Поки з однiєю медсестра якiсь манiпуляцiї проводить, iншу обстежує лiкарка, але нема такого – щоб була єдина, як належить, пацiєнтка в кабiнетi. Бо лiкарка – одна на змiну, а жiнок на прийом – багато. Ну, i «картина маслом», вибачайте за iнтимнi деталi – лежать в гiнекологiчних крiслах «в шеренгу» три жiнки, i всiм нас***и, як вони при цьому почуваються. Бо там ще дверi до сумiжної кiмнати, з них час вiд часу виходять якiсь то медсестри, то медбрати. Туди-сюди, нiби прохiдний двiр.  

     Собi думаю: я – мужик, але навiть менi, якби перед лiкарем без штанiв стояв, дуже би не хотiлося, аби ще хтось бачив «у всiй красi». Це ж елементарна приватнiсть! Та головне, знаєте, що? Черга Наталцi зовсiм не спiвчувала: «Чо ви, жiночко, обурюєтеся? Що – ви одна така?». Ясний пень, тут вам не Лiон, ми вiдвикли вiд рiдної медицини.

На наше щастя, з кабiнету вийшла медсестричка. Наздогнав її в кiнцi коридора: на тобi, кицюню, 10 євро в кишеню халата. А панi докторцi скажи, що дам 25 – якщо мою Наталку зараз огляне, але тiльки Наталку, нiкого бiльше. I щоб дверi зачинили, потерплять вашi пацани зi своїми походами. Дiвча спершу включило артистку: «Що ви, грошей не беремо! Ми – державна полiклiнiка». Добре, кажу, але це вам – приватний гонорар за приватну послугу, держава не мусить знати. Сестричка поозиралася – певно, боялася, що я – якийсь замаскований перевiряльник, але грошi взяла. Сказала, щоб збiгав на перший поверх, купив там для дружини в аптецi одноразового рушника та серветок. «Бо треба мати свої, в нас тут не дають».

       Ще через 10 хвилин Наталку оглянули, сяк-так заспокоїли, сказали, що, може, й обiйдеться, небезпеки для плоду поки нема. Термiн вагiтностi ще малий, всього 7-8 тижнiв. «А як народжувати будете, то лiпше їдьте в область,» – лiкарка далi не продовжувала.

        Може, це когось здивує, але я, пiсля всього, був їй навiть вдячний, що взяла в нас грошi, яких, по iдеї, не повинна була брати. Бо все просто – лiкар має бути зацiкавлений, щоб лiкувати. Тож кажу: це добре, що i за медреформи продовжують брати хабарi – iнакше дулi би в нас народ лiкували. А так хоч шанс є – якщо грошi є.  

      Вже коли виходили, спостерегли таку сцену крiзь прочиненi дверi iншого кабiнету: в кутку, затиснений столом, пан доктор щось-там виписував пацiєнтовi, а сам кабiнет – одночасно був торгiвельним залом, чи що? Медик лiкує, a мережевий маркетинг – працює: на столi розкладенi гори жiночих трусiв i лiфчикiв, тут же якась тiтка за них бере грошi з бажаючих собi таке купити. Медсестри cтоять юрбою, жiнки-пацiєнтки теж пiдходять. Напевне, продавали за недорого, бо покупцiв було багато. Я, щоб якось Наталку розвеселити, запропонував – давай i тобi придбаємо трошки «медичного сексу», але вона вiдмовилася.

       Два мiсяцi тому народилася наша Марiйка, або Марi, по-мiсцевому – здоровенька i красунечка, як її мама. Народжувала Наталка за мiсцем теперiшнього проживання – в Лiонi. Пологи легкими не були, їх стимулювали. Aле протягом усього часу, поки були в лiкарнi, на моїх дiвчат хухали й дмухали. Окрема затишна палата з телевiзором, харчування, як у доброму ресторанi, на кожному кроцi – посмiшки персоналу. Не буду брехати – це не було дешево, але в нас – страхiвка, тож сiмейний бюджет спокiйно витримав.

     Тепер маю питання до в.о. мiнiстра охорони здоров’я України: панi Супрун, де ж та ваша реформа на територiї Тернопiльщини?! Ще туди не дiйшла? Hавмисне не пишу назви райцентру. Бо, по-перше, не хочу, щоб зараз брали за дупу тих сестричку з лiкаркою. А, по-друге, така сама iсторiя – напевне в багатьох iнших райцентрах, якщо не в усiх.

     Питання ще одне: якщо суть Вашої реформи – покращення не лише якостi медичного обслуговування, але й повагa до людської гiдностi пацiєнта, «як на Заходi» – то про яку  «повагу» можна говорити в «гiнекологiчнiй шерензi»? Я зараз i про повагу до лiкарки також: чому за «реформованої медицини» на всю полiклiнiку – аж одна гiнеколог? I де ж та «гiднiсть», коли лiкарський кабiнет «здають в оренду» для торгiвлi бiлизною?

      Ще уявимо що, не дай Боже, Наталку пологи би застали в селi, в її мами. Розумiю, що питання звучить по-дурному, але як гадаєте: вижили би мама й дитина, коли «всi на викликах, а вiльних машин нема»?

       Чи, може, ми не в тому мiсцi медичну реформу шукали? Бiгме, панi Супрун, я би дуже хотiв подивитися, де ж вона «успiшно працює» – як у вашому мiнiстерствi кажуть.

Олександр Романюк

Фото: ru.depositphotos.co, region-32.ru

by No comment(s)

«Люди ЗЕ» – хто такий iдеолог Руслан Стефанчук

     Йому часом «хочеться застосувати принцип ОУН-УПА: маленька куля вирішує великі проблеми. Aле потім в мені прокидається інтелігент».

      Вiдома властивiсть захiдних українцiв – радикалiзувати схiдних. Або, принаймнi, «заразити» їх патрiотичними iдеями. Свого часу, провчившись студентом на Тернопiльщинi, так «прогресував» зовсiм небойовий бухгалтер з Сумської областi. Вiн же – майбутнiй, а також вже колишнiй президент В.Ющенко.

       Президента новообраного, В.Зеленського, доля теж колись звела з тернополянином (за мiсцем народження), Русланом Стефанчуком. Знайомство почалося зi спiльного захоплення КВН, командою «Три товстуни», ще в 1999-му. Разом їздили на гастролi, виступали на фестивалях КВН. Догралися непогано: перший – до найвищої в державi посади, другий – до його представника у Верховнiй Радi.

      Пiд час минулої виборчої кампанiї Стефанчук був вiдповiдальним за iдеологiчний напрямок. Саме йому варто завдячувати швидкiй українiзацiї екс-лiдера «95-го кварталу»: за порiвняно короткий час той навчився цiлком пристойної державної, вчасно сказав, наскiльки це класно – що вороги України досi бояться Степана Бандеру, а також позував у вишиванцi в її недавнiй День. Ба бiльше: Руслану Олексiйовичу майже вдалося знiвелювати негатив принизливих для України жартiв «кварталy», на яких робили акцент в соцiальних мережах прихильники П.Порошенка.

      Звичайно, матимуть рацiю тi, хто скажуть, що 73% громадян голосували зовсiм не за iдею. Oднак в тому, що Зеленський зумiв стати на виборах «своїм» i в традицiйно «нацiоналiстичних» Iвано-Франкiвськiй та Тернопiльськiй областях – безперечна заслуга його радника з типово «захiдняцьким» прiзвищем.

      З вiдкритих джерел про нього вiдомо ось що: доктор юридичних наук, професор, наймолодший в Україні член-коресподент Національної академії правових наук України (народився 29 жовтня 1975-го року). Сам з Хмельницького, з родини лiкарiв. Батько – завідуючий травматологічним відділенням Хмельницької міської лікарні, мати – лікар-гастроентеролог міської поліклініки №1. Пан Руслан має диплом з вiдзнакою за спецiальнiстю «Правознавство» Хмельницького iнституту регiонального управлiння та права i ще один – за спеціальністю «Менеджмент виробничої сфери» Технологiчного унiверситету Подiлля. Працював проректором з наукової роботи Національної академії прокуратури України. Неодноразово виступав з лекцiями за кордоном, автор низки наукових публiкацiй.

Мав репутацiю суворого викладача – студенти не раз «вилiтали» з навчання пiсля нескладеного iспиту в професора Стефанчука. За що йому навiть погрожували.

       Попереднiй досвiд в полiтицi – керував (недовго) штабом партiї «Собор», яку заснував вiдомий дисидент Левко Лук’яненко.

      Був помiчником нардепа А.Матвiєнка (блок «Наша Україна –  Народна самооборона») та співпрацював з віце-прем’єром Степаном Кубівим. (Прикметно, що цю iнформацiю про Р.Стефанчука надає, серед iнших, i сайт з промовистою назвою «Посiпаки»).

      Був завідувачем відділу проблем розвитку національного законодавства в Iнститутi того самого законодавства при Верховнiй Радi (2011-2013 рр).  

       Статки: в 2015-му заробив майже 400000 гривень. В 2018-му – 700000. Члени сiм’ї (дружина Марина, теж юрист, познайомилися пiд час навчання) – минулого року отримала 70000. Володiє земельними дiлянками (5000 та 1000 м. кв) та трьома квартирами – 64.7, 94.3 та 44.5 м.кв. 

        Батько сина Олеся та доньки Злати.

        Те, що опинився в «Зе»-командi – зовсiм не випадковiсть. Спрацював механiзм пiдбору кадрiв у бiзнес-iмперiї «95 кварталу»: «чужi тут не ходять». Як каже Максим Бахматов, керiвний партнер iновацiйного парку, що знає В.Зеленського ще з студентсько-кавеенiвських часiв, колектив «Зе» – це родичi, близькi друзi, а також родичi друзiв та їхнi друзi й родичi – але всi вони перевiренi роками. А Руслан Олексiйович, нагадаю, грав у КВН з Володимиром Олександровичем. Попри те, що в 2002-му їхнi дороги, виглядало, розiйшлися – Руслан зробив вибiр на користь науки, Володимир – шоу-бiзнесу. Та в 2018-му Стефанчуку зателефонували вiд Зеленського…

      Обох також поєднує схожiсть «пацанських» дитинства та юностi: Володимир, хлопчина з iнтелiгентної єврейської родини, хоч i зростав у хулiганському середовищi Кривого Рогу, сам, тим не менш, участi у бiйках намагався уникати. Зате кремезний та огрядний Руслан не минав жодної у своєму мiкрорайонi. Був битий не раз, але й сам щедро нагороджував синцями й стусанами. Тож атмосфера вуличних з’ясувань стосункiв знайома кожному з них, тiльки по-рiзному.

       Все змiнилося, коли Руслан закiнчував навчання в середнiй школi – батьки отримали помешкання в центрi Хмельницького, «кулачна освiта» поступилася мiсцем пiдготовцi до вишу. Батьки хотiли, щоб вчився на лiкаря, а син – не дуже. Тому, за його словами, навмисне провалив один iз вступних iспитiв до Тернопiльського медичного. Про що батькам зiзнався вже пiсля захисту кандидатської з юриспруденцiї.

      Сьогоднi в оточеннi нового президента Руслана Олексiйовича представляють майже з нiжнiстю: «наш ідеолог, відповідає за реформування державних і правових інституцій та законопроектну роботу, великий науковець у всіх значеннях цього слова, людина з великими ідеями і великим серцем».

З родиною

      Iдеологiя, яку «ЗЕленi люди» будуть впроваджувати у життя з допомогою Р.Стефанчука – це лiбертарiанство. Якщо стисло, то це повна мiнiмалiзацiя державного втручання в життя громадян. Найважливiше для лiбертарiанцiв – це права людини, свобода особистостi, недоторканнiсть приватної власностi. Тобто те, що є «природнiми правами» i на що не повинен поширюватися вплив держави.

      На практицi це може означати бiльше свобод для бiзнесу, торгiвля та промисловiсть, згiдно з лiбертарiанською моделлю, контролюються в першу чергу пiдприємцями, держава ж лише забезпечує для цього умови.

      Критики цiєї моделi наголошують, що в її основi – не стiльки права людини, як права великого власника. Якому апрiорi чужi соцiальнi проблеми i потреби малозабезпечених.  

     Як би там не було, але саме лiбертарiанство кiлька сот рокiв тому допомогло становленню ринкової економiки в державах, якi зараз називають розвиненими.  

       Вже першi днi президенства В.Зеленського, що позначилися категоричним несприйняття його кадрової полiтики багатьма в суспiльствi (ключовi посади в Адмiнiстрацiї Президента та заступника СБУ вiдданi колишнiм менеджерам «95 кварталу» та олiгарха Коломойського) змушують визнати, що критика лiбертарiанства, все ж таки, була небезпiдставною…

     Попри те, що висновки робити ще завчасно,  про це говорить й головний iдеолог Зеленського: «Ми наб’ємо собi чимало гуль, перш, нiж чогось досягнемо. Будемо вдячнi журналiстам та iншим, хто вказуватиме на нашi помилки, не хочемо втратити народну довiру». Разом з тим, як досвiдчений науковець i юрист, вiн спритно уникає коментувати дiї свого шефа в перших iнтерв’ю на новiй посадi представника в парламентi.

      Наразi ж, i для Стефанчука, i для решти «ЗЕкоманди» важливо переконати громадськiсть в справедливостi часто повторюваної, зокрема, й Русланом Олексiйовичем фрази:  «Ми хочемо, щоб наші слова не розходилися зі справами».

        Що зробити буде вельми нелегко.

          Цитати Руслана Стефанчука

       (Вiд 2011-го). Про справедливiсть: «Для мене юриспруденція – це чітке визначення: «якщо – то інакше». Тобто, якщо ти робиш не так, то буде інакше. А те, що зараз з нею роблять – це велика ганьба. В мене завжди було загострене відчуття справедливості, тому я зараз намагаюся співпрацювати з людьми, які можуть вислухати альтернативну до своєї точку зору». 

       «Один мій дідусь пройшов усю війну і отримав поранення під Прагою, а другий – ще малим був остарбайтером, тому вони багато пережили і знали – що є найбільшою цінністю. У них не було ні дитинства, ні юності, молодість вони витратили на відновлення зруйнованої країни, а старість у них вкрали, бо ті пенсії – це ніщо!»

      Про кадри: «Я брав участь у багатьох робочих групах з розробки законів,  але проблема в іншому: повинна бути політична воля, щоб це запрацювало».

       «Сьогодні в Україні мало людей, які не просто обіймають посади, а мають хорошу фахову освіту і розуміються на тих питаннях, які вирішують. Це біда! З чого починав Петро І? Він відправив молодих людей до Європи вчитися і потім створив велику Російську Імперію. Нам треба зібрати молодих спеціалістів, не за партійними кольорами, а за фахом і дати їм шанс реалізуватися. У нас є спеціалісти, визнані на Заході, але в Україні вони не потрібні».

        «Раніше Захід нам допомагав, а тепер каже, що ми не розумні, бо не хочемо самі щось змінювати, чекаємо невідомо чого. Колись класик сказав: «надо выдавливать из себя раба по капле», а я перефразував: «треба вичавлювати з себе хохла по краплі».

     Про закони: «Україні не треба багато законів, просто виконувати десять Божих заповідей. І найголовніше – почати з себе, а не показувати на когось. Бути українцем, любити українське і вболівати за Україну. Не тому, що модно! Ось я носив вишиванку ще тоді, коли це було страшно, бо мені її вишивали мати та бабуся».

       «Ніхто не прийде і не видасть указ: «завтра починаємо жити справедливо!». Це починається з кожного конкретно. Невже так складно пропустити жінку вперед, дочекатися зеленого світла, щоб перейти, не палити в громадських місцях, не кидати папірці? Це ми повинні усвідомити, бо не прийдуть німці чи поляки наводити нам порядок, бо ми господарі у своїй країні» (ye.ua).

     Вiд 2019-го. Про вибори до Ради: «Ми не боремося за виборця – у цьому наша відмінність. Ми хочемо запропонувати нову модель відносин в Україні. У нас немає супер таємних методичок, як заволодіти думками сходу чи заходу. Ми йшли чесно. Ми розуміємо, що кожен собі дофантазовує свою модель, оте, як він собі може бачити».

       «Мені здається, що все рівно будуть тільки п’ять-шість партій у парламенті представлені, якщо не буде змінено законодавство. Останнє навряд чи станеться, бо немає політичної волі».

       «У наших списках будуть люди, які проявили себе і можуть бути корисними для партійного будівництва. Це люди, яких ви знаєте, які ходять на ефіри. Там буде обов’язково представлене експертне середовище. Що б порекомендував я Володимиру Олександровичу? Там має бути представлений потужний пул економістів і журналістів, тому що велика біда нашої Верховної ради, що люди, які туди потрапляють часто взагалі не знають, що таке законотворчий процес. У нас за ефективністю народні депутати займають перше місце, а коефіцієнт корисної дії їхніх законопроектів наближається до нуля» (lb.ua)

Ештон Бест-Коровайний

Фото: lb.ua, euromaidanpress, 24tv.ua

by No comment(s)

Михеїл Саакашвiлi: «В Україну? Скоро буду»

      Екс-президент Грузiї на своїй Фейсбук-сторiнцi оголосив, що незабаром повертається до Києва – дотримуючи власної обiцянки, що це зробить, коли Петро Порошенко стане українським колишнiм.

       «Iнаугурацiя нового президента менi супер-сподобалася,  – подiлився Саакашвiлi у своєму вiдео-зверненнi. – Я був гордим за Україну та українцiв. Це унiкальне явище – як вiдбулися цi вибори, та й загалом – особистiсть самого президента… Справдi, було розкiшно, я навiть трошки позаздрив професiйно».

       Стосовно повернення: «Так, справдi збираюся це зробити – бо стосовно мене було порушено справедливiсть. Для мене це – питання справедливостi, а не полiтичного вибору. Я планую приїхати до Києва – бо за ним скучив, за друзями там. Яких знаю вже десятки рокiв. Україну вважаю своїм другим домом, а Київ – рiдним для мене мiстом, як вже й Одесу.

      Мене цiлком штучно позбавили громадянства; в судi вже протягом багатьох мiсяцiв не розглядаються мої справи. Кажуть, що треба експертизу провести, а експертиза каже, що у них – дворiчна черга. Тобто, зi мною в «наперстки» граються.

      Сьогоднi Зеленський справдi закликав усiх, хто хоче повернутися в Україну, це зробити, i обiцяв усiм громадянство. Менi не потрiбне громадянство, менi треба вiдновити громадянство України. А для початку мене треба просто допустити на її територiю, оскiльки прикордоннi вiйська отримали ще вiд Порошенка заборону на мiй вїзд. Я надiюся, що цю заборону буде скасовано дуже скоро. Природньо, я збираюся в Україну i сподiваюся, що всi рiшення буде прийнято в найкоротший термiн. До зустрiчi в Києвi!»

       Нагадаємо, що попереднiй президент П.Порошенко своїм указом свого часу позбавив М.Саакашвiлi українського громадянства.

Ештон Бест-Коровайний

by No comment(s)
Микола Вересень: «В українцiв – велике серце, а з головою – проблеми»

Микола Вересень: «В українцiв – велике серце, а з головою – проблеми»

       Iнтерв’ю з вiдомим теле-ведучим

      Спочатку – про перед-iсторiю появи цього iнтерв’ю в Global Village.

      До редакцiї надiйшов лист, пiдписаний Iваном Петренком. Власник рiдкiсних iменi та прiзвища звернувся з критикою:

      «Що таке – який сайт не вiдкриєш то конче на всiх Зеленський?! Нема бiльше про кого писати? Я може, хотiв би щось взнати про таких людей, як Iнна Фарiон, Лесь Подерв’янський, Южанiна, Микола Вересень, Iрина Геращенко, Парубiй – чого ви про них не пишете? Бо вони проти вашого Зеленського. Чого всi кругом пишуть лишeнь про одного?»

(Стилiстику й орфографiю автора збережено – ред.).

      Вiдповiдаю:

     Вiтання, пане Iване! Насамперед, дякую за увагу до мого видання.

     З приводу В.Зеленського – новообраний гарант є одним з найголовнiших ньюс-мейкерiв протягом останнiх пiвроку, хоче хтось цього, чи нi. Тож не писати про нього не можемо. Названi Вами персони для Global Village теж цiкавi, i не лише тому, що вони проти Зеленського. До речi, не «нашого». Слiдкуйте за сайтом, про них ще будуть публiкацiї. Мушу також уточнити, що Фарiон – не Iнна, а Iрина.

      Наразi ж, продовжуючи традицiю флеш-мобу «якими ми були стiльки-то рокiв тому?» i користуючись тим, що «щось» – поняття розтягуване – можу запропонувати ретро-розмову з Миколою Вереснем – з мого власного архiву.

     Це iнтерв’ю з вiдомим теле-ведучим було записане для київської газети «Слово Просвiти» ще задовго до того, як пан Микола став обличчям теле-каналiв П.Порошенка – cпочатку «5-го», а потiм «Прямого».  «Прямий» був основним рупором тепер уже колишнього президента на недавнiх виборах i, звичайно, продовжує в тому ж дусi. На «Прямому» Микола Вересень веде власне ток-шоу, неодноразово виступав з рiзкою критикою В.Зеленського.

      На момент нашого колись з паном Вереснем спiлкування вiн був «вiльним художником», саме перед тим «побив посуд» з ще недавно рiдним йому «1+1», там керував популярним шоу «Без табу».

     I хоч ця розмова вiдбулася – нi багато, нi мало – 17 рокiв тому, описанi в нiй полiтично-телевiзiйнi реалiї, виглядає, актуальнi й досi. З приводу чого менi, правду кажучи, трохи сумно, бо за увесь цей час небагато чи непринципово змiнилося в стосунках телевiзiйникiв з мейн-стрiмових вiтчизняних каналiв з тими, кого вони «танцюють» i тими, хто «платять за музику». Переконайтеся самi, прочитавши це iнтерв’ю (див. нижче), а вiдтак переглянувши сучасне українське телебачення. Незалежне нам наразi сниться.

     З побажаннями всього найкращого,

     Людмила Пустельник

 

    «Якщо боятися – то тiльки лiтакiв i собак»

        Спілкуватися з Миколою Вереснем — суцільне задоволення. Звичайно, якщо Вам подобається бути об’єктом його прихованої або цілком відвертої іронії. Тоді нічого не залишається, як по можливості платити співрозмовникові тією ж монетою. Іронічність екс-ведучого «Без табу» має попит, хоч сам він поки що без роботи. Але й пропозицій не бракує, звичайно, не обминула і Вересня сувора політична реальність — у парламентських виборах він братиме участь як член Команди озимого покоління — недавно створеного і наразі маловідомого об’єднання (яке до парламенту не дiйшло – ред). Наша розмова з Миколою Вереснем стосувалася переважно ролі політики в журналістиці і журналістів у політиці.

       — Не боїтеся, що публіка забуде Вас через тривалу відсутність на екрані?

       — Я боюся тільки літаків і собак.

       — Чому собак?

       — Страх — це не «раціо», це емоціо, тому дуже важко відповісти на запитання, чому саме їх боюсь.

      — «Без табу» крутили по «1+1» і тоді, коли Ви вже не працювали на телебаченні. Виглядає як порушення авторських прав.

      — Це треба адресувати «1+1», я не є власником цього продукту, можна тільки здогадуватися, чому вони це крутили. Може, бракувало власних програм, може, дуже подобалося те, що я робив.

      — Вам завжди це подобалось? Є речі, від яких хотіли б відмовитись, переглядаючи «Без табу»?

      — Я своїх програм не дивився ніколи. Перші два місяці дивлюся свої програми, коли, можливо, дещо потребує покращення. Потім навіщо їх дивитися — самозамилування, чи що?

      — Або самокритика чи розвиток.

      — Якщо Ви зробили формат, то розвиток може бути тільки всередині формату. Я дивився, коли хворів і лежав удома — тоді все одно щось дивишся.

      — Є речі, що залишилися на «1+1» і яких Вам сьогодні бракує?

      — Я вже перегорнув сторінку, а ми все ще згадуємо двомісячну давнину — скільки ж можна?

      — Мабуть, стільки, скільки потрібно.

      — Ну, не знаю… Мине рік, і знову: “А пам’ятаєте, ви колись працювали на “1+1”?”. А я колись працював у педагогічному училищі — років 10 тому. То, може, про це поговоримо?

      — Чому б і ні? Тож за освітою Ви — педагог?

      — Я, передусім, історик, а потім уже хтось — може, педагог, а може, дослідник.

      — Який зараз опинився трохи осторонь і має можливість спостерігати. Кого з українських журналістів Ви могли б вважати незаанґажованими політично?

      — Є дві категорії, одна з них — журналісти, які через свої політичні погляди сконцентрувалися навколо Інтернет-видань. Хоч журналістам узагалі не личить мати політичні погляди. Є друга, менша категорія — яка намагається за умов цензури, все ж таки, працювати. Насамперед, це журналісти «Дзеркала тижня» — вони не є заанґажовані, так само як і деякі з тих, що пишуть для Інтернет-видань.

      — А телебачення?

      — Є «Новий канал», є «СТБ» — там є деякі журналісти, їх мало, і вони намагаються уникати моментів, що можуть поставити під удар їхню кар’єру — прізвищ не називатиму.

      — Свого часу Ви зауважили, що на телебаченні неможливо займатися політичною журналістикою.

      — Я і зараз залишаюся з цією думкою. Можна бути менше залежним чи більше залежним — як у кого виходить. Чому я такої думки? Наприклад, у телебачення мало грошей, бо нема рекламного ринку. Тоді прийшов Фонд Сороса (в 2001-му – ред.) і сказав — ми покриємо ваші витрати на передвиборчі дискусії, і не знайшлося жодного каналу, що взяв би участь у конкурсі. Це і є відповіддю на Ваше запитання.

      — Ви говорите про небажаність політичних поглядів для журналіста, однак самі йдете в політику.

     — А у Вас є бодай найменший доказ того, що я зараз є журналістом? Хіба я працюю на якесь видання? Це суверенна воля кожної людини — робити те, що вона хоче. Якщо хтось працював пілотом, а потім став фермером, то де тут проблема?

      — Тільки пілот чи фермер не мають такого впливу на громадську свідомість, як політик і журналіст.

      — Отже, це якось обмежує можливості людини бути тим, ким вона хоче?

      — Здається, тут йдеться про взаємообмеження — або політик, або журналіст.

      — Тож Ви й відповіли на своє запитання.

      — Хотілося б, щоб це зробили Ви.

     — Я не функціоную зараз як журналіст. Викликає певні підозри, коли журналіст іде в політику в країнах, які чомусь називають цивілізованими. Певною мірою журналістом був Уїнстон Черчілль, коли він описував події в місцях, де перебував у складі військово-експедиційних корпусів. Потім він став політиком.

     — У країнах, про які йдеться, трохи інші умови, а в нас, тим часом, ставлять обмеження.

     — А я думаю, що якраз ніяких обмежень не ставлять. Хто Вам скаже про обмеження?

   — Та будь-хто. Наприклад, Ваш колишній колега В’ячеслав Піховшек пішов у Демсоюз і відомо, що у зв’язку з цим робиться на каналі «1+1» (вiдбувалася реклама полiтикiв Демсоюзу, а Пiховшек з каналу пiшов. Зараз працює на «NewsOne» одiозного В.Медведчука – ред.).

     — Як на мене, йдучи в політику, краще призупиняти участь у будьяких проектах, за винятком, може, якихось документальних фільмів не на політичну тематику. А щодо Піховшека, я не коментую дій своїх колег.

    — Тоді прокоментуйте Ваше прощання з «1+1».

    — Я це пояснював дуже багато разів. Причина — цензура.

    — Що ж Вам забороняли?

    — Мені не забороняли, мене просили перед тим, як щось роблю, повідомляти, що і навіщо це роблю. Це неповага до професіоналізму. Навряд чи Ваш головний редактор, знаючи, що Ви йдете розмовляти зі мною, (на той час – Любов Голота – ред.) говорить Вам про те, що саме маєте питати і як при цьому виглядати і чи пити чай чи каву під час розмови (пили чай – ред.).

    — Два місяці тому Ви говорили, що повернення на «1+1» неможливе. Що мало би статися, щоб таке стало можливим?

    — Я ніколи не кажу «ніколи», хоч не знаю, що мало би статися, може бути, колись і повернуся. Маю договір про наміри з «Новим каналом», процес іде.

    — А Ваші колеги Олександр Кривенко (нинi покiйний – ред.) та Ольга Герасим’юк (згодом – депутат Верховної Ради – ред.) залишилися на «1+1». Чому, на Вашу думку, тут не спрацювала журналістська солідарність стосовно Вас?

     — Це треба у них запитати. Я не аналізував, кожна людина має суверенне право робити, що вона хоче. Щодо журналістської солідарності — коли Ви мені покажете, де вона існує в цій країні, я Вам одразу ж відповім на ваше запитання. Що, треба було одразу всім усе кинути і через якогось Вересня змінювати своє життя?

    — Якби «якийсь Вересень» не був одним з облич каналу.

    — Врешті-решт, може, вони не стикалися з тим, із чим я зіткнувся, отже, у них не було підстав. З Кривенком на тему мого відходу ми швидше жартували, не говорили. А з Олею взагалі не були в контакті з тих часів, не дзвонила вона мені. Якщо подзвонить, я її про це питати не буду.

 

      «Напiвправда – це така радянська штука, тоталiтарна»

       — Давайте поговоримо про «Без табу».

      — Давайте.

      — “Без табу” ішли в запису, “живцем” їх не знімали. До такого рівня наше телебачення ще не доросло?

      — Різниця між прямим і непрямим ефіром дорівнює нулю, якщо в країні нема цензури. Така програма, як «Без табу», дуже сценарна, це ближче до кіно, ніж до телебачення. Тому її неможливо зробити в прямому ефірі. Складників цієї неможливості дуже багато. Наприклад, гість може забути сценарій, може злякатися і просто втекти — усі ж живі люди. Я не думаю, що десь у світі таку програму робили би «живцем».

     — Тим не менш, у США ток-шоу саме так і роблять.

     — “Без табу” — це не зовсім ток-шоу, а американці не дуже схожі на українців. «Что русскому хорошо, то немцу – смерть”. Ми і так боялися за «Без табу», бо не були переконані, що люди взагалі що-небудь говоритимуть. У другій програмі наш герой схопився на першій секунді, заплакав і вибіг. Це зовсім не було смішно, це була його особиста велика трагедія. Скажіть мені, що я робив би з цим у прямому ефірі? Треба думати про глядача, а він не любить паузи.

     — Зате любить саме такі непередбачувані ситуації.

     — Розкажу анекдот — добродій сидить біля Манхеттенського банку і продає насіння. До нього підходить другий і просить позичити 100 доларів. «Не можу — у мене домовленість із банком. Я не надаю позик, а він не продає насіння». Якщо ви є великим фахівцем у галузі телебачення, то давайте я буду продавати насіння, а ви надаватимете позики.

     — Якщо перед тим хтось надасть їх мені. У «Без табу» Ви були доволі жорстким ведучим, який відверто «тиснув» на співрозмовників. Це був певний самозахист?

     — Це була думка про глядача. Я не переконаний, що глядач любить саме жорсткого ведучого, але в цьому переконаний рейтинг. Я знаю, що поблажливі, такі собі українські «візерункові» програми рейтингу не мають. Інколи кажуть «О, ваша остання вистава — це чудово!» А коли кажуть «Слухайте, ваша вистава — це провал», це чомусь користується більшим попитом.

    — У Вас ніколи не виникало відчуття повного провалу стосовно власної роботи?

     — Ніколи. Коли хтось говорив щось подібне, я телефонував до відповідного відділу «1+1» і цікавився — які там цифри?

     — Їхня мова переконує більше, ніж будь-які емоції?

     — В українців дуже велике серце, бо емоцій забагато, з головою проблеми. Багато років живемо великим серцем, подумати вже треба.

     — Серцем Ви ніколи не керувалися?

     — Коли одружувався — керувався. Коли з донею своєю проводжу час — їй два роки (в 2002-му – ред.), там “раціо” не працює, там — “емоціо”.

      А в журналістиці головне — кухня. Це моя мрія — зробити програму про кухню. Ще коли вів «Телеманію», робив декілька таких фільмів про кухню. Вона стосується всього.

     — Із чого складається Ваша?

     — Спочатку ти щось аналізуєш, потім робиш. Чому саме так — я не знаю. Як не знає і Андрій Шевченко, чому саме так, а не інакше забиває м’ячі. Я, наприклад, пишу ручкою, комп’ютером не користуюся — я його не знаю, бо він живе в іншому вимірі.

     — Свого часу Ви зізналися, що не любите жінок-журналістів. Чому?

     — Там був інший контекст. Я, до речі, дуже люблю Юлю Мостову. Якщо у словосполученні «»жінка-журналіст» перше слово — «жінка» — це погано. «Журналіст-жінка» — це може бути. В журналіста мають бути сильні лікті. Коли беремо в когось інтерв’ю, я підійшов першим, а мені кажуть: «Я — жінка, дайте мені». В моїй практиці таке бувало. Як я тоді маю своїм глядачам казати — знаєте, я мав на меті зробити гарне інтерв’ю, але з чемності пропустив жінку, і ви нічого не побачите. Якби Ви бачили, як працюють в екстремальних ситуаціях оператори, — там, насамперед, лікті, навіть не очі. Коли жінка вважає, що з нагоди її жіночості треба поступитися, то…

      — Це зробить хто завгодно, але не Ви?

      — Той, хто поступиться, не є професіоналом. Бо я дбаю і про тих жінок, які хочуть дивитися чи читати журналістський матеріал.

— Вважається, що український журналістський матеріал наразі важко порівняти із західним.

      — У чому різниця між радянським чи пострадянським і західним телебаченням? Перше покаже гори трупів, тобто смерть, але не пологи, тобто життя. Отже, там демонстрація життя, тут — смерті. Західного на нашому телебаченні заледве 5–10 відсотків. Форма може бути західною, зміст — ні. Коли ведучий каже: «Міністр оборони має піти у відставку, бо він приховав збиття літака». Але при цьому не ставить запитання, що ж робив у цей час головнокомандувач? Напівправда — це і є спеціальна, саме радянська штука. Або тоталітарна.

 “Слово Просвіти”, ч. 4 (121), 2002 р.

 

 Цитати Миколи Вересня

– Про В.Зеленського (пiд час епопеї зi здачею аналiзiв кандидатами в президенти): «Крім аналізів, вiн повинен пройти ще й огляд у проктолога. Україна має знати, як виглядає ср*** президента».

– Про рiзницю мiж українцями та росiянами: «Розмовляв з покiйним Нємцовим Борiсом. Вiн достатньо довго думав, потiм була вражаюча вiдповiдь: «Ти розумiєш – у вас народ має значення. А в нас народ не має значення. Це мене просто вразило».

– Про Донбас: «А ми – не романтики? Про реiнтеграцiю? Тут не забагато романтики? Моя версiя реiнтеграцiї одна – полiтична чи фiзична смерть Путiна, шалена, розлога криза в Росiйськiй Федерацiї, i вiдтак – можливiсть реiнтеграцiї, i Криму, Донецької, Луганської областi. Без цих двох чинникiв я не бачу – як це реiнтегрувати. Говорити можна, але як? Там стоять чужинськi вiйська, чужинська адмiнiстрацiя, там чужинськi закони. Як це можна зробити?»

– Про Крим: «Моя версія така, що Крим може повернутися, коли будуть великі негаразди в Росії: коли всередині Росії почнуться… Наприклад, завтра нафта стає 20 доларів, а через півроку після того, як вона 20 доларів – дуже погано, повстання по всій Росії… Ну, як Радянський Союз розпадався. І на цьому тлі може щось відбуватися і в Криму, і якось такий варіант».

– Про Україну пiсля виборiв: «Суспiльство роздiлилося на двi частини. Одна половина в такому невблаганному очiкуваннi позитивних змiн – тому що прийшов новий президент, молодий, а iнша частина – в прострацiї. Каже: «Ми ж робили реформи, були помилки, їх було дуже багато, але не можна вiдкидати те, що було. Однi кажуть: завтра буде катастрофа, а iншi – нi, квiтуча Україна» (youtube.com).

– Про друзiв та зрадникiв: «Це природне явище – коли вчителя зраджують учнi. Є люди, в яких я був переконаний. Я не такий вже й учитель, ми просто працювали разом. Коли їм потрiбнi були мої  поради, я пiдставляв плече. Настав момент, коли всi почали тiкати… Тому, окрiм тих друзiв, якi пiшли фiзично, чимало людей «пiшли» емоцiйно, ментально. Це вiдомi в Українi люди. Але я не назву їхнiх прiзвищ» (detector.media).

Фото: prm.ua, volyn.com.ua, ukrinform.ua 

by No comment(s)

“На нашому урочистому засiданнi було весело” –

      Пiдсумував церемонiю iнавгурацiї нового Президента В.Зеленського тепер уже колишнiй спiкер розпущеного парламенту А.Парубiй.

      Про що сказав, а чого – ще нi, та варто було б –  новий керiвник Ураїни.

     Шоу та слово

     Можна по-рiзному ставитися до Зеленського-полiтика, але якщо iнаугурацiя – це, як не крути, шоу одного актора, то Володимиру-артистовi воно вдалося на 10 балiв. Попри те, що бiльшiсть своєї першої промови, все ж таки,  читав. Та все одно залишався переконливим за рахунок емоцiйної складової, апелюючи до больових точок усього суспiльства. Якщо навiть десь зiграв спiвчутливого до страждань спiвгромадян лiдера, то все одно змусив собi повiрити. Сценiчна школа дуже стала в пригодi.

       Щоправда, були в промовi моменти, якi зiграти дуже важко чи й неможливо. Бо телекамеру, яка бере «крупний план», не обдуриш. Наприклад, коли Володимир говорив про Донбас, i в цi секунди в його поглядi ненадовго зблиснула волога. Потiм скрушний порух голови i подивився вгору, щоб впоратися з почуттями – той рiдкiсний в нашiй iсторiї епiзод, коли народ i влада були єдинi у своєму поривi. Що засвiдчили щирi оплески тисяч громадян, що зiбралися послухати iнаугурацiю навколо стiн Верховної Ради. Врештi, не дуже прихованi сльози у Володимирових очах з’являлися ще не раз пiд час промови.  

      Вельми грамотно розставив акценти. Коли, нагадуючи про наших полонених, перейшов на росiйську, було зрозумiло, що то не стiльки вiд хвилювання, як месидж урядовi пiвнiчного сусiда. Що прозвучав категорично, навiть ультимативно – жодних поступок територiями, полонених мусять негайно повернути додому.

      Нарештi, приємна багатьом українцям картина, коли Верховна Рада виступала в незвичнiй для себе ролi масовки, та ще й безпорадної. Чиї «трудоднi» пiд куполом вже полiченi, бо новий президент парламент тут же розпустив.

      Недарма кажуть, що спостерiгати за спостерiгаючими – то особливе задоволення, i вирази депутатських облич пiд час промови президента щонайкраще переконували у справедливостi цiєї тези. Вдавано вiдсутнiй погляд вiце-спiкера Iрини Геращенко, що сидiла на трибунi за спиною головного промовця. Скептична й водночас розгублена посмiшка на обличчi Арсенiя Яценюка. Або ж «термiнове» вивчення своїх черевикiв чи стелi багатьма iншими, щойно потрапляли пiд «прицiл» теле-операторiв – всi разом були колективним портретом переможених, яким нарештi довелося на власнi очi побачити свою поразку.

     А ще парламент кiлька разiв аплодував новому президентовi стоячи. Звичайно, це також не без того, щоб продемонструвати характерне для «народних» обранцiв мистецтво прогинатися перед очiльником – якого ще вчора дружно поливали брудом.

Головне в iнаугурацiйнiй промовi

     1.Вiдповiдальнiсть за країну несе не лише Президент, а й усi громадяни, разом й особисто. «Кожен з нас – президент». Присягу щойно приймали всi ми. Українцi – єдиний народ, незалежно вiд того, де живуть i якою мовою розмовляють. Тi, хто гинуть на Донбасi, переселенцi чи заробiтчани – усi вони рiвнi, нема серед них «правильних» чи «неправильних». А коли єдинi, тодi – сильнi.

    (Реплiку з мiсця вiд Олега Ляшка, що вимагав вiд В.Зеленського говорити лише українською, той одразу парирував: «Дякую», що продовжуєте роздiляти людей»).

       2. Мiгрантiв з України чекають вдома! Президент готовий надати громадянство репатрiантам, якi, в свою чергу, будуть готовi подiлитися набутими закордоном знаннями та втiлювати в життя європейськi цiнностi.

        Що варто було б додати з приводу: яким буде механiзм надання громадянства? (Зараз – доволi складний). Чи передбачається спрощення процедури для фахiвцiв, що хотiли б повернутися? Чи можуть при цьому залишати громадянство країни, з якої приїхали? На цi питання новому президентовi ще потрiбно буде вiдповiсти.

       3. Армiї – належнi пiльги, гiдну оплату воякам, стабiльне фiнансування, вiдпочинок для родин, повагу. Бо «не буває сильної армiї там, де її не поважає влада».

       4. Некоректно говорити про Крим та Донбас, як «втраченi територiї», бо неможливо втратити те, що наше по праву. Повертати ж потрiбно не лише землi, але й свiдомiсть людей, що там живуть. «Щоб вони почувалися українцями», попри те, що влада досi нiчого для них не зробила.

       Що варто було б додати з приводу: Чи буде повернуто право отримувати українськi пенсiї тим мешканцям Донбасу, якi недавно погодилися прийняти росiйськi паспорти? Україна їх цього права позбавила, що, на думку юристiв, суперечить нашому чинному законодавству.

       Як саме «повертатимуть свiдомiсть» громадян з окупованих територiй? Тим бiльше, що це – процес не одного десятирiччя.

       З чого почнеться повернення Криму й Донбасу? Як це буде? За рахунок яких чинникiв? Очiкуваної конкретики знову не прозвучало.

  1. Уряд, парламент, СБУ, Генпрокурор, мiнiстр оборони – звiльняйтеся. Верховнiй Радi  ще належить прийняти Закон про зняття депутатської недоторканностi та виборчий кодекс.

        Що варто було б додати з приводу: Коли та як з’являться новi люди на звiльненi мiсця.

        Висновок: промова прозвучала красиво, в тому числi й за рахунок того, що громадяни дуже хотiли почути i таки почули. Але поки не почули як.

 

       Що вже отримав Президент,

       Крiм пiдтримки своїх прихильникiв: селфi з ними бiля Верховної Ради. (На церемонiю йшов пiшки через Марiїнський парк).

      Також символи влади – гербову печатку зi срiбла вагою 500 г. Використовується для завiрення пiдпису на грамотах та листах до iнших президентiв.

      Колар – з медальйонa-пiдвiски, шести медальйонiв з фiнiфтi та дванадцяти декоративних ланок. В центрi колара – ладанка, про яку вiрять, що належала гетьмановi Мазепi. Колар виготовлено з бiлого та жовтого золота 585-ої проби, вага – 400 г.

     Булаву – зроблена зi срiбла, позолочена. Рукiв’я оздоблене коштовним камiнням. «Яблуко» булави прикрашене гранатами та смарагдами. Важить 750 г.

     Цитата дня: «Ранiше я робив усе, щоб українцi посмiхалися. Наступнi п’ять рокiв робитиму все, щоб вони не плакали».

     Людмила Пустельник

   Фото: currenttime.tv

by No comment(s)

Як святкували День вишиванки

   16 травня 2019-го було також присвячено всiм українським полiтвя’зням.

       Традицiю започаткувала Леся Воронюк ще в 2006-му роцi. Тодi  –студентка Чернiвецького унiверситету, сьогоднi – письменниця. Один iз студентiв-одногрупникiв щодня приходив на заняття у вишиванцi, що й пiдказало iдею свята. Дiвчина хотiла вшанувати нацiональний символ i популяризувати його серед молодi. Iдея сподобалася не лише в Українi i швидко стала гiпер-популярною. Вже в 2017-му День вiдзначали в 60 країнaх свiту.

Канадський прем’ер Джасiт Трюдо теж вчора вiдзначав День вишиванки

          Про вишиванку, серед iншого, вiдомо таке: її першими винахiдниками на наших теренах вважаються легендарнi предки українцiв, скiфи. Про це повiдомляв у своїх записах давнiй iсторик Геродот, свiдчення цього декору на одязi знаходили i пiд час археологiчних розкопок (срiбнi бляшки з VI сторiччя, на зображеннях людей – костюми, iдентичнi з бiльш сучасними).

         Першим, хто поєднав вишиту сорочку з дiловим костюмом, був Iван Франко, основоположник тренду. В ХХ ст. його пiдхопив Микита Хрущов, вишиванку вслiд за ним разом з пiджаком стали носити компартiйнi чиновники.

Леся Воронюк

        Перша «вишивана» рок-зiрка – це Джим Моррiсон, лiдер гурту «The Doors». Нацiональну сорочку з вiзерунками йому подарував художник Ендi Ворхол, нащадок українських емiгрантiв.

          Cьогоднi українська вишиванка –  атрибут одягу не лише в Українi, вона  впевнено продовжує крокувати свiтовими подiумами. Це вбрання носять на всiх континентах, а серед його шанувальниць – Келлi Осборн, Сальма Хайєк, Клаудiя Шиффер та чимало iнших.

Анна Турчин

Фото: unian, eng.uatv.ua, vogue, .vezha.org 

by No comment(s)