«Е-мое!» – перше, чим вiтав прибулих донецький аеропорт. Величезним, на всю стiну бiг-бордом з рекламою, так називався популярний ресторан. Це коли там ще був аеропорт, за роки до вiйни. Хоч так насправдi – вона жила в Донецьку завжди, просто чекала слушної нагоди.
Суворо радянський мегаполiс. Aрхiтектурно й не тiльки. Нi, я знаю, що так думати – дуже суб’єктивно, несправедливо, що був – i все ще десь є наш ДОНЕЦЬК, а не лише «Дoнецк». Наявнiсть м’якого знака в правописi топонiма нiби зменшує його зрусифiкованiсть, чи, краще, «пом’якшує» увесь пов’язаний з тим негатив – але тодi, в далекому 2005-му, це мiстo аж нiяк, бодай ледь вловимими дрiбницями не справляло враження українського. Таким йому ще належить стати – колись i задовго пiсля того, як з нього викурять ДНР.
Cвоїм знайомством з Донецьком завдячую iспанським телевiзiйникам: TV Espana приїхали знiмати документальне кiно про Україну пiсля Помаранчевої Революцiї, колега попросила допомогти з органiзацiєю iнтерв’ю та перекладом.
Лусiя – так її звати – запалилася бажанням поговорити з Р.Ахметовим. Не судилося.
Телефонна розмова з тогочасним прес-секретарем Ахметова, Березовським:
– За вопросы, что прислали, спасибо. Но мы думали, что вы – серьезные люди, а вы нас не уважаете.
– Не зрозумiла?
– Ну, как же – вы их написали на украинском языке!
– А ви хочете сказати, що не володiєте державною?
– Нет, мы понимаем, но вы нас тоже должны понять – здесь Донецк!
– В якому теж дiє законодавство України.
– Ну, к чему этот разговор? Переведете вопросы на русский?
– Бувайте здоровi.
Прилетiли пiд вечiр, холодно, дме пронизливий вiтер. Першi метри порепаного асфальту летовища, роздратований крик тiтки в унiформi: – Быстрее, быстрее проходим! Ну, что такое?! Убрали это все, сейчас же!
«Это все» – це кофри телевiзiйникiв з обладнанням, їх щойно вивантажили з черева «тушки» робiтники i жбурнули на – та нi, об! – землю, i чомусь саме так, аби забарикадувати вхiд до примiщення аеропорту. Освiтлювач Хав’єр хапається за серце – бо ж технiка любить делiкатне ставлення. Ми гарячково вiдтягуємо кофри убiк, «гостинна» працiвниця продовжує сваритися, не прошу її бути чемнiшою. Жiнка щиро дивується, спокiйнiшаючи iнтонацiєю:
– А что такое? Я всегда так разговариваю! Нормально все…
Ця мiсцева «нормальнiсть», надто звична для Донецька i яка – нi в тин, нi в ворота для тих, хто не звiдти – рiзатиме очi й вуха ще не раз. Починаючи з речей наче б то банальних, побутових, i закiнчуючи наприклад, такими, як вартiсть шахтарського життя.
Зйомки на шахтi «Центральна». Вузький, все ще наземний коридор, що провадить до лiфта, ним шахтарi спускаються в забiй. Чоловiки з касками на головах йдуть мовчки, у майже темрявi – хоча за вiкном бiлий день. Пiд невисокою стелею – тьмяна насмiшка лампочки. Зимно вiд потужного протягу, що гуляє вздовж стiн, мало з нiг не збиває, гнiтючiсть мiсця можна руками помацати. Лунко хлюпає вода, її випльовують з-пiд крокiв напiв-зогнилi дошки. В руках у кожного шахтаря – по невеликому металевому цилiндру зi шлангом, щось схоже на протигаз.
– Спитай, що це? – Просить Рамон, оператор.
– Запас кисню, на випадок аварiї пiд землею, – вiдповiдає чолов’яга рокiв п’ятдесяти на вигляд. – Ось так трубку вставляєш i дихаєш.
– А наскiльки того запасу вистачить?
– Ну, коли сидiти, не рухатися – годин на двi, а коли йти – то на годину.
– Добре, а далi – що?
– Далi – все.
В Рамона – нiмий шок, це байдуже-приречене «все» категорично дисонує не лише з європейськiстю, а й з елементарним iнстинктом самозбереження. Вiн хоче запитати ще, але чолов’яга вiдмахується – iз забою зараз пiднiметься попередня змiна, треба бути вчасно, не до балачок.
Тi, що вже на поверхнi, нe йдуть на контакт. Наш гiд по шахтi, Олександр, що зовнi – нiби на замовлення! – дуже схожий на бадьорого бiлявого комсомольця з радянських плакатiв, заохочує їх до спiлкування на камеру: «Кому я сказал? Живо пошел и все ответил! Не обсуждается!».
Лусiя цiкавиться в шахтарiв ставленням до чинної влади, новообраного президента Ющенка i прем’єра Тимошенко. Ставлення одноголосно негативне i присмачене матюками. «Как мы можем уважать эту власть, если они – националисты?»
– А Януковича – поважаєте?
– Да! Он сделал Донецк европейским городом.
В диспетчера Надi, молодої жiнки рокiв тридцяти, запитуємо, яка в неї мрiя:
– Чтоб работа была, зарплату платили.
Лусiя, вочевидь, вирiшила, що я наплутала з перекладом, уточнює: «Запитай, яке в неї найбiльше бажання, найзаповiтнiше?»
– Так я ж и говорю – чтобы все хорошо, чтобы зарплата!..
– А мьечтать, мьечтаете o что? – Лусiя раптом згадує свої уламки колись недовивченої росiйської.
Надя продовжує нiяково посмiхатися, мовчить. Лусiя теж ненадовго замовкає – їй, мешканцi Барселони, де навiть вiтер з моря щодня дихає безлiччю крилатих мрiй, не вiдразу вдається збагнути, що отримати зарплатню може бути «найзаповiтнiшим бажанням». A про iншi просто можна не знати.
Пiсля шахти їдемо мiняти Лусiїнi євро на гривнi. В ближчому обмiннику «Укрсоцбанку» вiдчинено, але досередини зайти – зась. «Надо подождать» – каже суворий дядько, банкiвський цербер при входi, iгноруючи нашi «чому?». Стоїмо на порозi хвилин двадцять. Всерединi виявляється, що: спершу треба вистояти чергу на «проверку документов», вiдтак – «на проверку качества валюты», а вже потiм – ще одну, щоб обмiняли. Все разом займає годину з гаком. Але гривень Лусiя все одно не отримала: в останньому, заповiтному вiкнi нам кажуть, що «купюра с дефектом». Вiдмовляючись уточнити, яким саме, але курс буде нижчим, анiж заявлено. Лусiя махнула рукою.
– Грошi помiняти – та хоч серед ночi! – Запевнила секретарка тогочасного губернатора Вадима Чупруна, його теж фiльмували. – Поїдете в «негро-банк», це на Театральнiй площi, в них надiйно.
Так вийшло, що поки туди дiсталися, настала i справдi пiзня нiч, десь близько 12-ої. На площi тупцювали на вiтрi четверо темношкiрих синiв Африки. Одразу перейшли на дуже непогану англiйську, вручили Лусiї потрiбну суму. Курс, до речi, був кращим, нiж в «Укрсоцбанку». Сервiс. Ним, як виявилося, вже роками займаються студенти-африканцi, це наводило на роздуми.
Наступного дня в крамницi купуємо батарейки для кiно-камери, Лусiя просить чек, їй потрiбно для звiтностi. Продавець насторожується:
– А в чем дело, вообще? Нормально же вас обслужили… Обычно у нас люди никаких чеков не требуют.
Ще трохи згодом телефоную в облвиконком, прошу допомогти телевiзiйникам з транспортом.
– Ладно, что-то сообразим, – трохи недбало вiдповiдає слухавка чоловiчим голосом.
– Менi б не «ладно» треба, а напевне!
– Сделаем. Вот вы, в Киеве там, как будто не понимаете: Донецк никого не обижал, не обижает и обижать не будет!
Ця фраза запам’яталася назавжди. То була весна 2005-го.
Людмила Пустельник
Фото: mutualart.com/ (Арсен Савадов)
