Донецьк, машина часу

   «Е-мое!» перше, чим вiтав прибулих донецький аеропорт. Величезним, на всю стiну бiг-бордом з рекламою, так називався популярний ресторан. Це коли там ще був аеропорт, за роки до вiйни. Хоч так насправдi – вона жила в Донецьку завжди, просто чекала слушної нагоди.

     Суворо радянський мегаполiс. Aрхiтектурно й не тiльки. Нi, я знаю, що так думати – дуже суб’єктивно, несправедливо, що був – i все ще десь є наш ДОНЕЦЬК, а не лише «Дoнецк». Наявнiсть м’якого знака в правописi топонiма  нiби зменшує його зрусифiкованiсть, чи, краще, «пом’якшує» увесь пов’язаний з тим негатив –  але тодi, в далекому 2005-му, це мiстo аж нiяк, бодай ледь вловимими дрiбницями не справляло враження українського. Таким йому ще належить стати – колись i задовго пiсля того, як з нього викурять ДНР.

      Cвоїм знайомством з Донецьком завдячую iспанським телевiзiйникам: TV Espana приїхали знiмати документальне кiно про Україну пiсля Помаранчевої Революцiї, колега попросила допомогти з органiзацiєю iнтерв’ю та перекладом.  

        Лусiя – так її звати – запалилася бажанням поговорити з Р.Ахметовим. Не судилося.

       Телефонна розмова з тогочасним прес-секретарем Ахметова,  Березовським:

    –  За вопросы, что прислали, спасибо. Но мы думали, что вы – серьезные люди, а вы нас не уважаете.

    – Не зрозумiла?

   – Ну, как же – вы их написали на украинском языке!

     – А ви хочете сказати, що не володiєте державною?

    – Нет, мы понимаем, но вы нас тоже должны понять – здесь Донецк!

    – В якому теж дiє законодавство України.

    – Ну, к чему этот разговор? Переведете вопросы на русский?

      – Бувайте здоровi.

      Прилетiли пiд вечiр, холодно, дме пронизливий вiтер. Першi метри порепаного асфальту летовища, роздратований крик тiтки в унiформi:  – Быстрее, быстрее проходим! Ну, что такое?! Убрали это все, сейчас же!

     «Это все» – це кофри телевiзiйникiв з обладнанням, їх щойно вивантажили з черева «тушки» робiтники i жбурнули на – та нi, об! – землю, i чомусь саме так, аби забарикадувати вхiд до примiщення аеропорту. Освiтлювач Хав’єр хапається за серце – бо ж технiка любить делiкатне ставлення. Ми гарячково вiдтягуємо кофри убiк, «гостинна» працiвниця продовжує сваритися, не прошу її бути чемнiшою. Жiнка щиро дивується, спокiйнiшаючи iнтонацiєю:

–  А что такое? Я всегда так разговариваю! Нормально все…

Донецькi шахтарi (Фото А.Савадова)

       Ця мiсцева «нормальнiсть», надто звична для Донецька i яка –  нi в тин, нi в ворота для тих, хто не звiдти  – рiзатиме очi й вуха ще не раз. Починаючи з речей наче б то банальних, побутових, i закiнчуючи наприклад, такими, як вартiсть шахтарського життя.

     Зйомки на шахтi «Центральна». Вузький, все ще наземний коридор, що провадить до лiфта, ним шахтарi спускаються в забiй. Чоловiки з касками на головах йдуть мовчки, у майже темрявi – хоча за вiкном бiлий день. Пiд невисокою стелею – тьмяна насмiшка лампочки. Зимно вiд потужного протягу, що гуляє вздовж стiн, мало з нiг не збиває, гнiтючiсть мiсця можна руками помацати. Лунко хлюпає вода, її випльовують з-пiд крокiв напiв-зогнилi дошки. В руках у кожного шахтаря – по невеликому металевому цилiндру зi шлангом, щось схоже на протигаз.

      –  Спитай, що це? – Просить Рамон, оператор.

      –   Запас кисню, на випадок аварiї пiд землею, – вiдповiдає чолов’яга рокiв п’ятдесяти на вигляд. – Ось так трубку вставляєш i дихаєш.

      –   А наскiльки того запасу вистачить?

      –    Ну, коли сидiти, не рухатися – годин на двi, а коли йти – то на годину.

     –  Добре, а далi – що?

     –   Далi – все.

     В Рамона – нiмий шок, це байдуже-приречене «все» категорично дисонує не лише з європейськiстю, а й з елементарним iнстинктом самозбереження. Вiн хоче запитати ще, але чолов’яга вiдмахується – iз забою зараз пiднiметься попередня змiна, треба бути вчасно, не до балачок.

      Тi, що вже на поверхнi, нe йдуть на контакт. Наш гiд по шахтi, Олександр, що зовнi – нiби на замовлення! – дуже схожий на бадьорого бiлявого комсомольця з радянських плакатiв, заохочує їх до спiлкування на камеру: «Кому я сказал? Живо пошел и все ответил! Не обсуждается!».

     Лусiя цiкавиться в шахтарiв ставленням до чинної влади, новообраного президента Ющенка i прем’єра Тимошенко. Ставлення одноголосно негативне i присмачене матюками. «Как мы можем уважать эту власть, если они – националисты?»

      – А Януковича – поважаєте?

      –  Да! Он сделал Донецк европейским городом.

      В диспетчера Надi, молодої жiнки рокiв тридцяти, запитуємо, яка в неї мрiя:

     –  Чтоб работа была, зарплату платили.

      Лусiя, вочевидь, вирiшила, що я наплутала з перекладом, уточнює: «Запитай, яке в неї найбiльше бажання, найзаповiтнiше?»

     –  Так я ж и говорю – чтобы все хорошо, чтобы зарплата!..

     –  А мьечтать, мьечтаете o что? – Лусiя раптом згадує свої уламки колись недовивченої росiйської.

     Надя продовжує нiяково посмiхатися, мовчить. Лусiя теж ненадовго замовкає – їй, мешканцi Барселони, де навiть вiтер з моря щодня дихає безлiччю крилатих мрiй, не вiдразу вдається збагнути, що отримати зарплатню може бути «найзаповiтнiшим бажанням». A про iншi просто можна не знати.

         Пiсля шахти їдемо мiняти Лусiїнi євро на гривнi. В ближчому обмiннику «Укрсоцбанку» вiдчинено, але досередини зайти – зась. «Надо подождать» – каже суворий дядько, банкiвський цербер при входi, iгноруючи нашi «чому?». Стоїмо на порозi хвилин двадцять. Всерединi виявляється, що: спершу треба вистояти чергу на «проверку документов», вiдтак – «на проверку качества валюты», а вже потiм – ще одну, щоб обмiняли. Все разом займає годину з гаком. Але гривень Лусiя все одно не отримала: в останньому, заповiтному вiкнi нам кажуть, що «купюра с дефектом». Вiдмовляючись уточнити, яким саме, але курс буде нижчим, анiж заявлено. Лусiя махнула рукою.

        – Грошi помiняти – та хоч серед ночi! – Запевнила секретарка тогочасного губернатора Вадима Чупруна, його теж фiльмували. – Поїдете в «негро-банк», це на Театральнiй площi, в них надiйно.

      Так вийшло, що поки туди дiсталися, настала i справдi пiзня нiч, десь близько 12-ої. На площi тупцювали на вiтрi четверо темношкiрих синiв Африки. Одразу перейшли на дуже непогану англiйську, вручили Лусiї потрiбну суму. Курс, до речi, був кращим, нiж в «Укрсоцбанку». Сервiс. Ним, як виявилося, вже роками займаються студенти-африканцi, це наводило на роздуми.

       Наступного дня в крамницi купуємо батарейки для кiно-камери, Лусiя просить чек, їй потрiбно для звiтностi. Продавець насторожується:

    –  А в чем дело, вообще? Нормально же вас обслужили… Обычно у нас люди никаких чеков не требуют.

     Ще трохи згодом телефоную в облвиконком, прошу допомогти телевiзiйникам з транспортом.

   –  Ладно, что-то сообразим, –  трохи недбало вiдповiдає слухавка чоловiчим голосом.

  –  Менi б не «ладно» треба, а напевне!

  –   Сделаем. Вот вы, в Киеве там, как будто не понимаете: Донецк никого не обижал, не обижает и обижать не будет!

Ця фраза запам’яталася назавжди. То була весна 2005-го.

Людмила Пустельник

Фото: mutualart.com/ (Арсен Савадов)