За сiмома замками

8 та 9 травня присвячується

Галина Тарасюк, новела

       В мені іноді прокидається приспаний азіат, отой вузькоокий дикун з орд Чингізхана, що колись пройшовся по землі і честі моїх пращурів і залишив мені розкосі очі і віру в гени.

       В моїй крові тужить одвічною тугою азіат, не визнаний мною, не утверджений в мені за суворим законом батьків: гордувати чужинцями, що, не спитавшись, ділять дім і хліб твій, як свій.
Я не вірю, що людям байдуже, хто вони і кого народжують. Не вірю я в невизначеність, як непевна, що розчахнуте дерево здатне плодоносити.
       Але я вірю, що кожен має право на власну муку чи гріх, чи таємницю, оту, що під сімома замками в тобі, і якої не збудешся до самої смерті.
       Мала таємницю і Маланка Волощук. Ховала в собі під сімома замками, аби люди не дізналися. Як то часом для нас багато важить: аби люди не дізналися… Ніби все те, що ми робимо, живучи, не для нас — для інших. Ніби наше падіння не буде ганьбою, коли того не засвідчать інші. I не усвідомлюємо, що стелю ілюзорного храму моралі підпирають гранітні стовпи людського егоїзму — нахабства прощати собі усе, і нічого — іншим.
       Маланку батьки не вчили високих премудростей. Маланку вчили, що між смертю і безчестям вибирають перше. З тієї батьківської науки Маланка винесла розуміння смерті як самоствердження.
        Але тоді не було смерті. Тоді не було смерті… Тоді був він — молодий, вродливий німець, білочубий і голубоокий і жовта-жовта солома в конюшні його батька — багатого бауера. Він прийшов тільки-но з фронту, живий і неушкоджений, і ніяк не міг повірити, що живий і неушкоджений. Він тинявся у своїй невірі, як у пустелі. Неприкаяний. I тоді, коли вона забула науку батьків із смерті й безчестя вибирати перше, він повірив, що живий. Осмикнув на її коліна заголену спідницю і пішов. А вона зосталась лежати на жовтій-жовтій соломі. Жовтій, як безчестя….
      Антін і Ксеня зустріли її, як чужу: Маланка, їх єдиначка, принесла з Германії байстрюка. Ліпше б не верталась. Але вона вернулась, та ще й з дитиною від ворога.
      «Ні, неправда»,— заридала Маланка і, як потопляник, за соломинку, схопилась за брехню, яку складала із самої Німеччини. Вона розказувала, що дитина її від нашого, солдата, що звали Іваном, що його вбило в неї на очах перед самою Перемогою…
        І повірили Антін і Ксеня. І тоді Маланка почала розказувати про Івана всім і кожному, хто питав і хто не питав. І вже сама вірила у свою вигадку. А коли потому її питали, чому ж вона не розшуковує Іванових родичів, Маланка мала нову брехню: Іван сиротою зріс, казав, правда, що є десь тітка, не то в Тамбові, не то в Ростові, але ж — аби знаття, де та тітка. Вона хвалилась, що її Іванко — викапаний татусь. І це вже була правда.
       Іванко приніс їй табель з рядочком п’ятірок і однією трійкою. Трійка була з німецької мови. 1 вона суворо спитала, чому це трійка з німецької мови. Краще була б не питала!
       А голубі Іванкові очі вперлись їй у самісіньку душу, і він випалив, дивлячись їй у самісіньку душу, що не буде вчити цієї мови, що ненавидить їх, бо вони вбили його тата.
      Маланка похолола. Вона гадала: з роками минеться, забу¬деться і все буде в її житті так, як хотілося. Брехня стане прав¬дою, гріх — втратить вагу. Але в житті нічого не минає безслідно, все твоє зостається з тобою, навіть по смерті, в мо¬гилі…
      Минули дні і роки, а, може, й століття. Вона пекла хліб. Хліб не гнітився, лежав на черені білий, мов капустяні голови. Ма-ланка пішла в клуню, за околотом, щоб загнітити хліб, білий, мов капустяні голови. Розв’язала околіт, розстелила його на долівці і він вдарив їй ув очі жовто-жовто. Коли нараз почула чиїсь кроки. Розігнулася: перед нею стояв німець, той самий німець, білочубий і голубоокий. Вона вже знала, щодалі буде…
      Вона знала: зараз він зламає її, кине на солому, жовту-жовту солому, а потім все стане, як у страшному сні, який ніколи- ніколи не закінчиться. І закричала, мов божевільна, хрипло і низько: 
     – А-а-а-а-а!
     А він зблід, як смерть, і спитав рідним Іванковим голоском:
     – Що з вами, мамо?..
     І Маланка вмовкла, відчуваючи, що під черепом у неї колотиться розум. То була відплата за її брехню, за ту німецьку конюшню, де вона забула науку батьків: вибирати смерть, а не безчестя.
     Хліб у печі став із білого чорним, як світ у її очах, очах розкосих, неслов’янських, що проросли з мене через сотні літ з-під семи замків історії.

1966

Facebook

Фото: кадр з фiльму «Безiменна в Берлiнi. Одна iз..».

Напишіть відгук