Все ж таки, «день перемоги». Але тiльки з малих лiтер!

Все ж таки, «день перемоги». Але тiльки з малих лiтер!

«Бабцю, то ти – герой? То це й твоє свято?» «Скажеш – «свято»… Хiба смерть святкують?»

Я нiколи не любила 9-те. Хто його взагалi любив на Галичині? Хiба-що нащадки червоноармiйцiв, що в 1939-му прийшли край «визволяти» – вiд самих захiдних українцiв. Заюзанi на шкiльних лiнiйках старенькi ветерани (бувало – нетверезі), зашкалюючi пафос i фальш радянського офiцiозу з «вшанування подвигу радянського солдата» в’їлися в моє пiонерське дитинство стiйкою вiдразою до «комунiстичного Геловiну».

З його часто повторюваним гаслом-заклинанням «ето нужно нє мьортвим, ето нужно живим» – справедливим з точністю до навпаки. Бо ні мертвим, ні живим стовiдсотково непотрiбний гучний поганський ритуал, яким 9-те травня в Українi було надто довго: паради, промови, концерти, розмахування прапорами, «наркомовскi сто грам». Тріумф червоного язичництва. Мертвi ставали заручниками iдеологiчних iгрищ живих, ті ніяк не могли дати спокій могилам.

Коли в радянському календарi цей день раптом спiвпадав з Провiдною недiлею пiсля Великодня, нам, тодi школярам, обов’язково вигадували примусову «розвагу», що на неї спробуй – не з’явися. Викличуть батьків, будуть «розбирати поведінку» на чергових зборах загону, запишуть в «неблагонадійні». Тож нас гнали як не на «вечiр патрiотичної пiснi», то на ще якусь дурнувату «зарнiцу». Аби тiльки менше часу залишалося дiтям пiти з родинами на цвинтар – вклонитися своїм небiжчикам. Бо в тому, що «гробки» все одно вшанують, а «день побiди» – нi, не сумнiвалися навiть найбiльш правовiрнi комсомольцi.

Моя покiйна бабуся Марiя 9-те, якщо то була не недiля, «вiдзначала», як i бiльшiсть галичан –  пораючись на городi. Про вiйну, яку пережила зовсiм молодою, згадувати не любила. Хоча мала що. Наприклад, як озброєний нiмець, проходячи повз її двiр, реготав, аж за боки хапався, з кумедної, на його думку, звички мiсцевих жiнок – залiплювати в тiсто варену картоплю, а потiм кидати тi вироби в окрiп. Бабуся зi своєю мамою саме готували вареники на лiтнiй кухнi просто неба. А в фатердяндi такого не їли, ото «смiхота»! Прабабця, роздратована хамським iржанням, вже хотiла, було, щось вiдповiсти зайдi, але її стримав прадiдусь: «Тихо! Нiчо не кажи!».

Щоб «нiчо не казати», було чимало причин. Одна з них – 15-ти рокiв, з чорними кучерями i «зiркою Давида», вчасно споротою з рукава, коли втiкала з гетто. Щоб потiм переховуватися в клунi на бабусиному обiйстi. Бабуся, на той час – сама не набагато старша – крадькома носила їжу дiвчинi. Та була такою собi живою естафетою – юнiй єврейцi по черзi давали прихисток мешканцi села. Поки хтось вирiшив не ризикувати i видав її фашистам. Тi одразу ж розстрiляли «юден» за селом.

«Але ж вони могли i вас усiх розстрiляти!» – Жахнулася я, коли, навчаючись в класi п’ятому, вперше почула цю iсторiю. «То, виходить, ти, бабцю – герой! I дев’яте травня для тебе має бути святом також».

Моя мудра бабуся, стенувши плечима, вiдповiла: «Свято –  де життя. А смерть нiхто не святкує, покiйникам належить тиша».

I пам’ять. Днем якої в моїй країнi стало 9-те травня. Без крикiв-пiсень над могилами та iншого тоталiтарного «побєдобєсiя». Ним сьогоднi вкотре впивається схiдний сусiд.

Зате в Українi – iз загальнолюдською традицiєю тихої молитви, чи просто мовчазної шани загиблим у страшнiй вiйнi. Про яку поколiння моєї бабусi думало зовсiм не як про переможну для нас – бо надто багато було наших мертвих.

Та все ж таки, 9-те – це день перемоги. Тiєї, що здорового глузду i християнських цiнностей. I пишемо не з великих лiтер.

Людмила Пустельник

Фото: bigmir.net

Напишіть відгук