«Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи...»

«Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи...»

     Є у наших виборiв початок, та нема тим виборам кiнця. Щойно «вiдзеленiли» президентськi, як на носi – свiжi парламентськi. Урочистий мордобiй, не лише вiртуальний, оголошується вiдкритим.

       Про одвiчний трагi-фарс нашого вибору письменниця Галина Тарасюк ще в 2008-му написала роман «Цiнь Хуань Ґонь, або Великий Перманент», містично-історичне фентезi. Було це ще в тi неймовiрнi сьогоднi часи, коли видавництва (в нашому випадку – «Бiла Церква») друкували твори державним коштом. За сьогоднiшнiх реалiй книго-друку – рiч нечувана.

      Роман анiнайменше не втратив актуальностi й зараз. Чимало з передбаченого в ньому збулося i продовжує збуватися – просто на очах i як не сумно. В чому мають нагоду переконатися й читачi Global Village. З дозволу Галини Тарасюк, яка люб’язно надала нам електронну копiю «Великого Перманенту», починаємо публiкацiю роману, присвяченого також i виборам до Верховної Ради-2019 (див. нижче).

        Це також непогана нагода пiдписатися на цей сайт – i тодi про появу нових роздiлiв роману дiзнаєтеся першими.

ЦІНЬ ХУАНЬ ҐОНЬ, або  ВЕЛИКИЙ ПЕРМАНЕНТ

Містично-історичне фентезі.

НІЧ ФІОЛЕТОВА

     Йшов  125-й рік Великої Перманентної Революції і 5-й рік її  25-го витка. Над Країною низьким фіолетовим шатром висіла глупа весняна ніч, від чого все здавалося  фіолетовим, навіть невидимі соловейки, що вищебечували фіолетові рулади у невидимих фіалкових садах, навіть розбуджені весною зайці, що водили свої шлюбні хороводи у волошкових полях, півкаючи від плотської втіхи і відбиваючи радісний дріб задніми лапками. Безхмарним фіолетовим сном спала  рідна Ойкумена – від  Львова до Харкова і Донецька, від Чорнобиля і до Криму і Одеси. Не спав тільки пан Каправка, останній романтик борні і за сумісництвом отаман козацької сотні адмінодиниці “Козацька Корчма” Східного району Північно-Західного реґіону, сидячи одиноко на веранді Духовного центру “Інтернет-кафе “Корчма”, та вдивляючись у глибину віків і просторів, що спочивали  під хисткою габою весняної  ночі, та вслухаючись у грядуще, та тихо наспівуючи славень теперішньому:

           О  земле  лілових ночей, золотих помаранчів!

         Гвадалквівір моїх мрій неозорих!

         Славень співає тобі урочистий

          Твій  воїн і віщий Боян!

          О, рідні рахманні терени!        

          Ой, Ойкумено–Країно!

          Допоки?!

       Незважаючи на нібито щасливий солоспів,  розтривожена розтроєність вчувалася  в останніх рядках цього опівнічного експромту, яка й не давала пану Каправці  злитися  з цілою Країною  в  солодкому фіолетовому  сні-забутті. З одного боку трепетну душу питомого патріота начебто й тішила 25-а перемога демократії на рідних теренах, поголовне єднання і суцільне відродження, особливо – титульних країнців, до яких  числив себе і пан Каправка з діда прадіда. Тим паче, що це, як переконували по всіх телеканалах  речники влади, був останній шанс нарешті відродитися і в будучині зажити стабільно. Але тут же, з другого боку, опозиція  переконувала людський фактор навпаки, що тільки вона, прийшовши до влади, дасть останній шанс нарешті усім поголовно й остаточно відродитися і зажити стабільно. Але ще був і третій бік, з якого мимоволі брав переляк від можливих  кардинальних  історичних змін, бо хоч вони й обіцяли стабільність, але не зрозуміло чого…

До всього ще й китайці лякали з бур’янів крилатими фразами своїх конфуціїв на кшталт: “Не дай Боже вам жити в епоху перемін”. Якими ще такими перемінами ті китайці лякали перманентних революціонерів, конфуцій їх знає, але все одно брали сумніви, зокрема пана Каправку  як отамана  і провідника ідеї відродження у титульні маси, а також як людину, відповідальну за ті маси.

         Але, якщо поглянути довкола, то тільки одного пана отамана Каправку і брали сумніви під затишним шатром теплої фіалкової ночі. Бо вся Країна, звикла до перманентної революційної ситуації, як звикають до бражки з лопуцьків, не дивлячись, що довкіл весна буяла, не орала – не засівала, а солодко спала в передчутті традиційного національно-визвольного свята – чергових виборів. Цього разу – президентських. Спала і чекала, коли оголосять старт. Але пан Каправка знав, що то тільки зверху здається, що Країна спить під спів невидимих солов’їв і барабанний дріб ледь видимих зайців. Нутром полководця він чув, як двигтять у мобілізаційних процесах і передислокаційних  маневрах народні нурти. Отож бо й воно: народ нібито спить, а насправді нестримно несамовито й потужно нуртить: шикується в ряди, гуртується в родинні, сімейні клани, приміряє прапори і фани, організовує штаби, складає слогани і пише гасла: “З новим президентом – до нового відродження! За цим разом – докорінного!”

         Хоч, як на хлопський розум пана отамана Каправки, куди вже далі відроджуватись, коли скрізь і повсюдно й без того одне відродження. Тим паче, що пару років тому, а точніше на 25 витку Великої Перманентної Революції, коли у нечисленних залишках корінних країнців зосталися переважно чоловіки, зненацька більшість із них, зокрема і сам пан Каправка, прийшли  самотужно вкотре до пам’яті,  вдарилися, як-то пан Варцаба,  в історію і стали називати себе козаками, а згодом і формуватися у десятки, сотні, курені, паланки, коші і навіть полки. Устоялись, нарешті, і славні традиції згадувати за чаркою по корчмах, чи то пак духовних центрах легендарне козацьке минуле. А згадавши, взяли за звичай на врочисті  державні свята та на Покрову  їздити поклонитися прахові Запорізької Січі на Хортицю, проклинаючи курву Катерину Другу, а на Великдень і День Незалежності – всім козацтвом сходити у пориві  титульно-національнім, виспівуючи та фанами маючи,  на священну, хоч і символічну, рідну Фудзіяму, тобто на Попа Івана чи на дрібніші вершини карпатські, а останнім часом і донецькі терекони, що бовваніють могилами козацько-стаханівської  слави по всім  Південно-Східнім реґіоні, оскільки легендарної Говерли, оспіваної в коломийках, думах історичних та у відчитах  пана Варцаби в часописах минулих витків, уже нема ані на карті-мапі, ані на лоні терпеливої матінки Природи. Стоптали попередні покоління патріотів ще на… дай, Боже, пам’ять, на бозна-якому витку: ліси вирубали – на священні кострища для маленьких країнців та на маєтки – для великий, каміння розібрали істинно-питомі патріоти – на священні обереги, а лже-патріоти – на тини муровані від істинних. Толоку купив славний нащадок невідомо куди щезлих гуцулів німецький бізнесмен Герман Гуц-Розенкранц-Рашоф, засадив місцевими бриндушками та привозними тюльпанами, окрай набудував готелів, мотелів, колиб, бунгало, вігвамів та іглу, встановив табличку, золотом писану “Тут була колись священна гора титульних країнців”, і тепер возить туди чужинецьких туристів – подивитися, а тубільних патріотів – поклонитися. Сезон туристичного паломництва починається ранньої весни і плавно переходить в Церемонію урочистого відкриття осінніх традиційно щорічних передвиборчих перегонів під кодовою назвою “Відродження нації і держави”. Подивитися на   справжнє всенародне свято торжества демократії і патріотизму з’їжджається подивитися півсвіту цивілізованого, і чверть дикого.

            Тож на початку жовтня у тутешніх давно безлюдних горах можна здибати не лиш легалізованих китайців, американських ескімосів та індусів, що гріються в промінні ще теплого сонця на голих кучерах та трав’янистих полонинах в очікування маніфестацій, а й озброєних дротиками, одягнених тільки у  вінки  з кетягів  дозрілої калини та грона впольованих зайців, африканських бушменів. Знаменитий краєзнавець та історик пан Варцаба стверджує, що це через тих бушменів країнський народ в передчутті великих перемін бозна ще коли склав приказку: “голий, босий і в вінку”, і нібито слово сафарі теж країнське, і означає не що інше, як вибори. Але в пана Каправки на те свої погляди і своя орієнтація у світовій інтеграції, як і в його знаменитого предка, поета борні і героя Оксамитової революції, пана Заправки, оспіваного істориками минулого тисячоліття і сучасним паном Варцабою, себто чітко і ясно – на Гвадалквівір. І з цього родинного дороговказу  він не зверне, аби його четвертували чи стріляла з дубельтівки “трійка” комуно-мокселів. Та все одно він щоосені  збирав, як у пісні співається,  за світ козаків у похід до священного Говерли, осідав кошами довкруж святого місця, і чекав разом із іноземними спостерігачами, коли нарешті спершу прикотить на броньованих аероавтобусах  владна коаліції, а за нею – анти-владно-коаліційна опозиція, а далі – під розмаїттям різнобарвним прапорів і решта політично-партійного дробу. І почнеться…  Господи, воля твоя, така боротьба священна за правдиве відродження Країни, свободу і демократію, якої не запізнали ані пращур Каправчин – у  Жовтневій соціалістичній революції, ані прапрапрапрадід Каправка – в  Оксамитовій національно-визвольній, ані прапрапрадід Каправка – в Помаранчевій демократичній, ані прапрадід Каправка в Сердечно-Синій соборно-капіталістичній, ані прадід Каправка – в Сіро-буро-малиновій олігархо-люмпенській, ані сам пан отаман Каправка у тих усіх попереднім, величні  назви  яких переплутались навіть в голові пам’ятливій історика на д істориками пана Варцаби.

               Але ті усі дефіляди та фестони всенародні радісно-будливі ще попереду осяйному й ре не те що  орати, сіяти та жати“Правиці”, просто народної  Це – весною та Скромно, гарно і патріотично. Тепер до неї паломники валом валять поклонитися… Не протовпишся! (Далi буде)

Галина Тарасюк

Карикатури: konotop.in.ua, 123ru.net, news.liga.net, liveinternet.ru

Напишіть відгук