«Порядку нема, одна криза тотальна, вона ж – нескінченне відродження»

Продовження сатиричного роману Галини Тарасюк ЦІНЬ ХУАНЬ ҐОНЬ, або  ВЕЛИКИЙ ПЕРМАНЕНТ. Містично-історичне фентезі.

Початок тут: «Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи…», див. Гумор).

          Вiдродження

          Отаке відродження нескінченно безперервне (хоч, як виявилось, ще не докорінне) скрізь і всюди на рідних рахманах, що й ну! Куди не кинеш оком – святині і відродження: хатки біленькі під очеретом, вітряки в чистім полі з вивіскою (золотим по синьому): “Ресторан “Млин”,  “Кафе “Крупорушка”, “Хатинка президента”, “Хороми Хіврі”, впереміш з ними – “Рюмочна “Жизнь моя безпутная”, мотелі “Ковбой енд Союзі”, ”Хауз фо хорз”, тобто “Конюшня”, ранчо “Техас”, а на полях неозо-о-орих – маки червоні, рогаті волошки та інший, раніше витоптаний, різноцвіт буяє, а по ньому молодіж гуляє, переважно діти-сироти – в домотканих сорочицях, сировою ниткою розмережаних, та все на  коноплі поглядає, що при долині – у ріст людини, як ліс, та гадає, чи не пора кужіль прясти, та все теребить лист широкий, все на зуб стебло пробує, чи дозріло на свитки та кунтуші козацькі. А на кожнім на горбі при битій дорозі – корчма, а на другому – церква банями золотими сяє, а на третьому – адмін-управа, а над нею, на щоглі, фани майорять, одна – державна, друга  ж – краща іншої, в залежності від політичної ситуації в Країні та соціально-економічної  програми правлячого блоку. То синя, то бурячкова, то жовтогаряча, то брунатна, то зелена, бувало, що й калинова чи ружова око тішить до пори до часу, доки, як пишуть опозиційні газети, “всенародно обрана власть не зажереться, про людський фактор забувши”. А як зажереться, теж не біда: бо опозиція не спить, через кожних чотири роки на п’ятий – народ, чи то пак, людський фактор піднімає, опонентів  міняє  разом із фаною на щоглі адмінуправ – нібито на кращу, але вже через сто днів народ бачить, що на  гіршу, незважаючи на реформи і новий виток відродження.

            От і зараз, прошу, – над амінуправою майорить, зливаючись із темінню, фіолетова фана, а над рідними теренами все одно витає дух відродження. Надто в корчмі! Що тут діється! Дивишся, як козаки, тобто свідомі  і питомі титульні країнці, будень чи неділя, то тут, то там по корчмах у десятки, сотні, курені та коші єднаються – очам не віриш, а серце радістю обливається на те дивлячись

         А співа-а-ають… Бувало, ще на зорі молоденької Перманентної Революції з цілого світа з’їжджалися знавці та туристи послухати вимираючий автентичний folk and song! Послухають – послухають, знизять плечима, скажуть здивовано: ви хоч би цим собі (тобто піснями) на бюджет заробляли, – та й їдуть – одні, а другі приїжджають.  А козаки, знай, співають свій фолькенсонґ  і у  вус не дують!.. Та все кращої, то все краще! Переважно – акапельно. А коли у кого ще й бандура трапиться, або ліра – Боже-Боже, що то за хорали небесні… Плачі-сміхи перламутрові… Однак, з інструментом все важче стає – надто часто від нашестя почуттів ламається, а зробити новий: то не та смерека в лісах наших росте, то не звідти – руки, та й страдівари автохтонні повмирали! Залишається тільки бубон: перевернеш баняк дном до гори – і-і-і-і…  Братттчику-у-у… що то робиться! Сльози з очей ринуть від гордості – спинити не годен. Фист як файно! А краса яка, куди оком не кинь, одне національне, чи то пак титульне відродження! А ще ж сто років тому було так  лиш у музеях просто неба і то на врочисті свята! А тепер ­скрізь! Яка б не була інфляція чи криза, а не спроможні  вони збороти дух  відродження. Горить він в серці, колобродить, на подвиги тягне, радість незбагненну  породжує!..        

         Замість того, щоб кризою перейматися, навпаки: в супермаркет ідеш – тайстру грошей несеш, шелестиш ними, величаєшся, кругом дивляться, думають – олігарх іде, вітаються, де “linkoln”, питають, тривожаться, щоб не вкрали чужі бомжі чи діти-сироти рідні. А ти рублені центики перед касою з мішка вивалиш, а в мішок – бриньк!  бляшанку кільки делікательної, щоб ніхто не бачив,  а до неї бух! хліба буханець, а на десерт – сирок глазурований, і жоден дефолт, а тим паче бібліотека, що від старості завалилася, приваливши ще старіші фоліанти та всю класику, прости Господи, не завадить! Навпаки, утішаєш читачів запечалених, мовляв, не лиш греки, але й ми тепер маємо Трою свою, он уже пан Варцаба і розкопки веде на руїнах… А рукописи та книжки ще напишуться! Аби лишень поети й літописці були! Однак – чого доброго, але цього добра не бракує нам! А що родить само, мов коноплі оті, непосіяне, на те ради нема. Та й Каправка без них оспіває нас, а Варцаба запише на скрижалях історії кожне прізвище!.. А не вродить своїх, чужих випишемо. У них, в тій Європі з Америкою, тих Бопланів з Коелями, як у нас бур’янів.

        Отаке, з одного боку дивлячись, відродження скрізь і поспіль, торжество демократії, єдність та соборність, однодумці  одні  і жодного сепаратиста чи розкольника… Аж до небокраю, а за небокраєм… Божечку! усе навпаки: одні сепаратисти та затовчене на цвіту  відродження… Одні лиш олігархи процвітають.

              Але то тільки спершу та здалеку, по телевізору, так здається, а прислухаєшся та пильніше в корінь зла подивишся, так нема гірше нікому, як тим олігархам та їхній владі: все скаржаться та все  скаржаться – на порожній бюджет, на пусті банки, на злидні, на лякливих інвесторів, на вредних москалів (газ прикрутили – газ відкрутили! А ми просо сіяли – а ми просо витопчeм!) та на Європу, яка їх разом з нами, тобто з людським фактором, і на поріг не пускає… Одверто, правда натякаючи, що  може й знадобилися б їй рахмани наші, але без нас усіх і нашого вічного рейваху. Отака біда за тим небокраєм, в тому  Києві! Тому й виходить, що лиш у Корчмі Козацькій поголовне відродження, від якого мимоволі вигукнеш зболено та гучно по-козацьки посеред радості всетитульної, забажавши у похід опівночі:      

        – Допоки, нам, незалежним країнцям, стояти, розкарячившись, одною ногою у Європі, а другою – в Азії, коли ми в самому центрі, як та легендарна  Ойкумена? І де та, врешті решт, як на те пішло, інтеграція?!    

                  От що болить, гірше, ніж інфляцію і недорід, до яких вже привичні, та викликає  час від часу  ностальгію  за світлим минулим, яка не кличе вперед, за небокрай, а  лиш – у корчму, що поряд. А зві-і-ідти  вже – на новий виток Революції!                                 

–Ху! – передихнув пан Каправка і пожалів, що нема під рукою комп’ютера, який пише навіть у темряві (що то – цивілізація!), щоб увічнити власний speach, щойно в серці народжений, із яким не стидно ні в раду Європи, ні в курултай Азії, ні до бушменів Африки –  якщо вони ще є. Але, як завжди на рідних теренах, на щось добре – того комп’ютера  катма! По всій планеті, навіть в Ботсвані, давно є, а тут – не допросишся! На піари всякі та Інтернет-видання, як от “Truth violet”, тобто “Правда фіолетова” – є, а на поезію – нема! Мусиш, як той Сковорода, в душі та при місяці оспівувати відродження, яке вже воно не є, хоч опозиція й каже, що зовсім нема, а мудрі спічі, відозви і пропозиції, як далі жити – най пропадають?!. І скільки їх вже пропало, не дійшовши куди треба, тобто за небокрай, до чергових народних обранців! А ми питаємо, чого порядку в Країні нема і одна криза тотальна, чи то пак нескінченне відродження?

             І від цього риторичного питання, здалось йому, наразі навіть солов’ї замовкли і дурні зайці задумались головами у своїх бур’янах, мов китайські Конфуції, бо притихли, але скоро все знову ожило від радості і любові – затьохкало, запищало, застукотіло лапками.

              – Життя буяє, хоч ти йому що роби! – подумав пан Каправка, впавши важкою від дум головою у руки та засинаючи глибоким фіолетовим сном. (Далi буде)

       Галина Тарасюк

       Карикатури Богдана Процишина

Напишіть відгук