«Аби війни не було та вибори скорше!»

Продовження сатиричного роману Галини Тарасюк

(Початок в «Гумор»: «Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи…» – 26 травня, «Порядку нема, одна криза тотальна – 6 червня»).

На чатах iсторiї                     

                А в цей самий час ще одна безсонна душа думала про долю рідної Країни, але не лиш у форматі  ворохобної сучасності, а в контексті масштабному вселенської історії.

                 Сидячи у своїй хаті на другому кінці адмінодиниці “Козацька Корчма”, тутешній краєзнавець, незалежний історик і вільний літописець пан Варцаба писав  свої знамениті в майбутньому “Опівнічні дискурси козацької історії”, відомі в народі під назвою “Варцабові нічнички”. Взявши епіграфом  всім відомий і зацитований вислів мало кому вже відомого  класика про те, що “Українську історію не можна читати без брому”, пан Варцаба дописав від себе: “ … а писати, то тілько вночі, при місяці, запиваючи бражкою з маковиння або квасом з лопуцьків”. І підписав: “Самосійний геній, почесний академік літописних наук, професор і основоположник козацько-корчмарської історичної школи – Х.  Варцаба.”  Написав, не відаючи, що цей крилатий, глибоко титульний вислів незабаром цитуватимуть політичні сили усіх кольорів, побиваючи тим сам не лиш один одного, а й китайців з їхніми конфуціями, котрі бозна звідки набігли і шаруділи разом із зайцями по неозорих наших бур’янах. А безсонні констатації і щемливі роздуми пана Варцаби ввійдуть в основу короткого курсу  “Рідної історії” для лікнепів ( коледжів з  ліквідації непомнящих).

                Отож,  не відаючи про грядущу славу, пан Х. Варцаба перечитува при ніжно ліловому місяці попередні “безсонники”, щоб увійти у творчий ритм.

               23 лютого. Зима. День захисника Вітчизни. Із самого досвітку коло корчми рвуться петарди. Тричі стрелили з музейної гармати, тої, що Мркчтян купив, каже, на sail’i, хоч бреше, бо, другі кажуть, насправді купив увесь крайовий музей в обласнім центрі, і робить там козацьку корчму.

Козацтво не противиться, бо най вже ліпше рідна корчма, аніж який москальський трактір, чи китайський ресторан, чи та ж піццерія, де й духом козацьким не пахне.

Але мус письмо переривати, бо мус бачити на власні очі усі події, що сночі так стрімко розвиваються” 

               24 лютого. Зима. Сніги в коліно, морози, аж тріщать, але козацтво не спинити й не такими стихіями. Свято захисника вітчизни почалося, як я вже перше написав, з яси, тобто стрільбищ. Далі, одягнувши однострої, маршували селом та довкіл горбів. Від брязкоту орденів та медалей стояв такий передзвін, що не чути було церковних дзвонів, якими панотець Миколай скликав до церкви. Але до церкви не пішли, а в засніжені поля. Та вглиб не заходили, бо Парасичин Ільо, видершись на осокір, той що за селом, оглянув білосніжні обруси рідних рахманів, і не побачивши на них жодного китайця, сказав, що, певно, їх взагалі нема в природі, або пішли через Карпати у Європу, бо інакше на снігу  добай сліди були б їхні, а то лиш заячі. З тим і вернулись до крочми, де пан отаман Каправка мав доповідь про політичну ситуацію. А пан сільський голова, або ж перфект Покукальський зачитав відозву з нагоди грядущих виборів. До півночі – співали, били з петард і пускали феєрверки.сьогодні у селі тихо. Козацтво відсипається після походу.”

            “8 березня. Зима. Село замело, хоч  весна. Мороз, як у Сибіру. Але в корчмі, дякуючи депутату Мркчтняну, тепло. На вікнах розцвіли калачики. Дивлячись на них, Зеник згадав, що колись  цей день був жіночим святом. Усі фист задумались, як це серед поспільного відродження могли забути таку фист файну традицію. Мимоволі згадали про жінок. Пан Черчілль все допитувався, хто це. “Марусякова теща”, – сказав, щоб відчепитись, Митро, тим самим спровокувавши пана Черчілля на пропозицію взяти калачик  і піти вітати Марусякову тещу. З боку бойових побратимів Мару сяка почався відчайдушний спротив. Врешті порішили скликати екстрену козацьку раду і відмінити свято 8 березня, як таке, що заважає ідеї козацького відродження. Розійшлись на світанку. Тому й роблю цей запис о 6 год. 9 березня. І лягаю спати”.

      “9 березня. Яке – лягаю! Таже сьогодні… А Боже! Як же то патріотичне козацтво за тими розправами з бабами могло забути, що нині народився наш Пророк! А таки забуло, бо – тихо! Ні гармат, ні феєрверків! І дзвони не дзвонять. Треба бігти – будити, а то “просплять собі, небоги, до суду Божого страшного…”                               

          “10 березня. Файно відсвяткували Пророка! Там, де висів портрет Мркчтяна, почепили портрет Тараса Григоровича, і наказали прислузі не здіймати, бо розвалимо корчму, або – революція.  Тепер наш духовний центр носитиме ім’я Кобзаря. Зачувши таке, прийшов панотець Миколай з Кобзарем. Освятив заодно і корчму, і козацтво. Пан Варцаба

читав “Гайдамаків”. Усі плакали. Далі – співали “Заповіт”, “Реве та стогне”, “Думи мої, думи мої”. Панотець заспівував, старші  – підспівували, а молодші – підмугикували, бо вже мало хто що  знав. Та попри то – було файно. Розійшлися за північ”.

          “1 квітня, а зима все одно. Звідкись подзвонили пану Каправці, що вибори стартували. Треба готувати ряди. Про сівбу – ні слова. Пан отаман відповів, що вже готові.

           “14 квітня. По тому, що Марусякова теща зі старою Варґулихою з-під лісу стояли під церквою з кошиками, які кропив панотець Миколай, військо у корчмі зрозуміло, що прийшов Великдень. Дехто хотів уже кликати тещу Марусякову з кошиком, з якого аж до корчми пахло свяченими ковбасами та бужениною, щоб розговітися, але згадали, що вже й без того “розговілися”, тож запросили панотця Миколая, щоб хоч благословив, чи що, бо вже й Великдень, а зима не відпускає.

           “Та тобі не однаково, що там – зима чи літо, аби війни не було та вибори скорше? – дивувалися інші, і мали рацію, бо й справді всім фист як хотілося вже якогось руху. Тому не перечили, аби  панотця покликати. Благочинний довго вагався, але таки прийшов. Правив літургію, відпускав козацтву гріхи, пригощав писанками Марусякової тещі.

            “Переходьте, панотче, до нас на Січ, а то нам жаль  дивитися, як ви самотою Богу молитесь, або з тою Марусяковою тещею бесіди благочестиві ведете, наче з чимось порєдним . І як ви лиш не боїтесь без  ґвера те счадіє  пекла у храм Божий впускати…” – хапався за голову Парасчин Ільо, правдиво жаліючи панотця. На що панотець Миколай відказував, що все у волі Божій, і  в кожного свій хрест, а в нього – стерегти паству, отару Божу, та на путь істинний направляти

        – Ага, – казав Ільо безнадійно, – таке направиш… Вівця – вона скрізь вівця…”

         “9 травня. Знайшов у календарі столітньої давності запис: 9 травня – день Перемоги. Сповістив козацтву. “Якщо над турками, – сказав пан Каправка, – то будемо. А німців чіпати не треба, бо вони головують  цього року у Раді Європи, чи ще в якійсь біді, про що вам ліпше знати, пане Варцабо, бо ви, як це його… авжеж: літописець!” Але козацтву стало шкода пропускати таке свято, над ким би та перемога не була,  тож емігрант з Молдови Аурел Паприкашу  викотив з комори та терасу  музейну гармату, наладував її в бік Придністров’я і гатив, як по турках. Опівдні був парад. Маршували селом, аж на околицю. Далі не йшли, бо спинили бур’яни, що враз, зачувши весну, поперли з-під пожухлих снігів, як татарва.

          Відзначали кінець Другої світової  війни у корчмі. Але німців не чіпали, бо вони головують у ОБСЄ. Американців – теж, оскільки вони взагалі головують тепер скрізь і поспіль. Росіян і євреїв – теж, аби не накликати Третьої світової.

      Несподівано було і нагородження. Аурел Паприкашу  знайшов у коморі корчми коробку з-під взуття, повну орденів і медалей, які Мркчтян купив разом з крайовим музеєм і гарматою. Тож з гармати давали залпи по невидимих у бур’янах, що перли, як навіжені, лякаючи китайців, а далі пан отаман Каправка, як воєначальник і полководець, вручав усім ордени “За победу над Германией”, “За взятие Берлина”.  Парасчин Ільо хотів медаль “ За  взятіє Італії”, але такої не було в історії ніколи, тому мусив вдовольнитися медаллю за “Взятие Кенигсберга”. Ті нагороди, що зосталися, Зеник відніс Марусякові, бо він  вартий усіх орденів і медалей. Та де! Марусяк тягне своїм життям і на Героя Країни, але що робити, коли там за тим і без нього черга!

              Вдоволені тим, що минуле пом’янули, і козацтво пошанували, розійшлись опівночі. На чатах у корчмі зостався лиш пан козацький отаман, мотивуючи це тим, що  майже всі війни починалися навесні. На правах визнаного історика я мав би йому заперечити, але не став того робити, бо дискусія б затяглася до ранку, а я на разі поспішав зробити сей запис. Отож полишив пана Каправку  на терасі корчми одиноко милуватися густим фіолетом весняної ночі і чатувати спокій Ойкумени.

                                    Х. Варцаба, почесний член міжрегіональної академії історичних наук, кавалер ордена Срібної шаблі лицарського Ордена архистратига Михаїла, а тепер ще й усіх орденів “Червоної Зірки” і медалі “За відвагу”.

Поет i влада   

            Тим часом пану отаману Каправці снилася інша слава. Не ратна і не гетьманська. А та, що оминала його усе життя, сподвигаючи тим самим на бозна-які і невідомо навіщо подвиги, зокрема й бойові. Коротше, Шевченкова. Бо якби не обминала, то хіба сидів би він оце в дозорі в чині генерала-отамана на веранді чужої корчми серед ночі в глухому селі, замість того, щоб писати чергову баладу про омріяний Гвадалквівір – як ідеальну модель майбутньої квітучої Країни… Отож снилося пану Каправці, що сидить він у своєму кабінеті з кактусами на підвіконні і видом на столицю Київ, чи, може, й на якусь дрібнішу адмінодиницю, і, як і належиться поету, пише свої пророцтва, назвавши їх просто і натхненно: “І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм у Країні”… Але, Господи, чим? Гусячим пером! Перо ламається під його пристрасною твердою рукою, і він його струже, і далі пише… І чим більше він писав, тим драматичнішою здавалася йому власна доля його знакової у всіх параметрах постаті. Бо й справді: хто в цій Країні  думав коли про талант? Ніхто! І поет їм  – ніхто! Ще тих патлатих, що  на вибори переважно по корчмах, чи то пак, духовних центрах їздять услід за претендентом на обранця та руют, наче, бігме, тут стайня, а нє – духовний центр, то тих ще мають. Сяк-так, але мають. А поета ­ – ні-за-що! Не треба їм поета на їхнім  небокраї! Бо якби треба, то давно б офірували стражденному поету комп’ютер, бодай беушний, бодай до Дня титульної мови…  Та де?! Уся Європа обвішана, як сабаками, тими комп’ютерами вже двіста років, а ти, великомученику Каправко пиши гусячим пером, хоч вже й ті гуси від грипу давно поздихали! Тому й мова пропадає!

       Молодь, зіпсута післяпостмодернаторами, вже й матюки на рідній солов’їній забула, не по-нашому гне! А за кожне слово рідною мовою вимагає доларами. Дійшло до того, що без долара на рідній не матюкнеться,

а тим часом відозва Ліги захисту титульної мови до президента “Захистимо рідну лайку” так і зосталась в усному проекті в голові пана академіка Твердопшицького, на якому, як він сам зізнається, весь тягар духовного відродження. Хоч – бреше, бо добра половина  того тягара – на поетові-пророкові Каправці. Але – кому то треба! Там, угорі, за Небокраєм?  Де їм до потреб народу і запитів інтелігенції!

Але що то за мудра річ той комп’ютер!  Ото чудо: ні пам’яті тобі не треба, ні бібліотеки, ні книжок, хоч би вони, не дай Боже, усі повались і погоріли, на них і так одні витрати з бюджету! А тут: заглянеш на другу половину корчми до піарщиків, спитаєш: коли Велика Перманентна Революція почалася? Ще й рота не стулиш, як котрийсь, коли, звісно, не клепає на когось черговий піар, уже й каже: такого то року числа і місяця! То нащо, скажіть, бібліотека?

І на що голови собі забивати школами та університетами? Чи отаманством?! Ще й при такім війську, най Бог боронить, щоб китайці не почули!

Але все через тоті сподівання, що оцінять. Коли не комп’ютером, та хоч би готівкою! Або амуніцією чи провіантом! А то зима йде,  військо множиться, силою обростає, в похід за небокрай проситься, а провіанту де хоч бери! І ніхто не винен, бо такі на наших рахманах чорноземних погодні умови, що через них лиш  те  росте, що не сієш і не садиш, як ті зарослі конопляні. А коли, скажіть, сіяти-садити, якщо жодного мирного дня на сівбу, лиш одні ратні – на відродження, а все тому, що така політична ситуація, що вибори за виборами,  нескінченна борня і відродження…

            І знову обсіли пана Каправку думи суперечливі, бо

відродження – відродженням, а цивілізації хочеться. І спати в ліжку, а не на мішках у корчмі, і води гарячої в хаті, а не чекати, коли крига скресне на ставках.

І в якусь майяму з якоюсь туристкою махнути, хоч там тайфун за тайфуном, потоп за потопом, і одні авіакатастрофи. Ото сидиш, бувало, немитий-небритий у холодній корчмі, як у ямі, дивишся телевізор, жахаєшся, а… в майяму хочеться, аж пищиш, так хочеться і  нема на те ради, і рідне відродження не гріє.

Та вже би охоту збив, у Косів чи в Сорочинці на ярмарок поїхавши, або в Балаклаву – просто так, чи у Бровари…Так там теж одні катастрофи і бої за землю! Страшно в дорогу вибиратися і з дороги вертатися додому, у свою адмінодиницю повітову, не лиш через тих китайців, що так і шастають бур’янами… А більше від того, що тебе там нічого доброго не чекає, крім квитанцій за комунальні послуги і повістки в суд за борги несплачені? От і сидиш маком серед рідного народу внизу, у Козацької Корчмі, і відроджуєшся душею вдалині від цивілізації, а розумом до нового витка рвешся в надії, що бодай цього разу   приведе він не лиш до нового відродження, а нарешті й до цивілізації… Бо вся борня твоя священна не задля власного зиску, а ради рідних рахманів та дітей-сиріт, чиї голоси нема-нема та й розіллються над невидимими в опівнічному фіолеті  конопляними джунглями недавно відродженим титульним сонґом  “Посіяла конопельки”. І чекаєш, питаючи: – Де ж та слава-задрипанка?

         І тут відчиняються двері і заходить молода і трагічна, як Шевченкова Катерина, Слава  і тримає в одній руці новісінький ноут-бук , а в другій – осяйний вінець, питаючи:

           – А чого це ви пане Каправко, спите, як, най не кажу хто, просто в обмундірованії  головою в тарілках, і не бачите, що вже день білий надворі?

Галина Тарасюк

(Далi буде)

Фото: ukrinform, depo.ua

Карикатури: rosbalt, kozaku.anekdot