«Сміються, плачуть солов’ї...» – як москалi

Продовження сатиричного роману Галини Тарасюк ЦІНЬ ХУАНЬ ҐОНЬ, або  ВЕЛИКИЙ                                  ПЕРМАНЕНТ

(Початок в «Гумор»: «Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи…» – 26 травня, «Порядку нема, одна криза тотальна» – 6 червня, «Аби вiйни не було та вибори скорше!» – 20 червня).

                             Москалi

            – Москалі! – трубно кликнув що було сили пан Каправка, розуміючи, до чого віща зустріч з НЛО.

            – Да успокойтесь ви, нєугомонний! Потому што откуда могут взяться в такую темень да єщьо в такой глуші ваші москалі?! Румуни – другоє дєло: во! Лазутчіка своєво заслали – бармена Аурєла: местних спаівать! Так ви етого нє відітє в самий канун! Революції – імею ввіду!

           – О Господи! – вжахнувся в душі пан Каправка.– І  цей терзає мене, як орел Прометея!

           – Коль уж ви мєня разбуділі, уважаємий, своїми воплями, так будьте добри, отвєчать: с кєм казаки на етот раз і под какімі знамйонамі?!

           – А що – вже знамйона на Банковій вивішали?! Які?!! – стрепенувся пан Каправка, з жахом думаючи, що він з тим НЛО все проспав і початок нового витка – теж.

            – На сєй раз красниє! Так что созивайтє екстрєнно своїх москалєй і спасайтесь бєгством в Бессарабію! – збрехав, оком не моргнувши, останній із комуно-могікан, склеротично плутаючи козаків з москалями і тим доводячи пана кошового отамана ще раз до розпачу.

           Але що мав робити з цим старим бевком, коли скрізь і так один блуд, втрата орієнтирів, пошук векторів та історична несправедливість!

           Однак даремно пан Каправка переймався  історичною правдою. Бо саме о цій нічні порі, рукою подати від корчми – у своїй комірчині при школі, що правила йому за житло і кабінет, місцевий літописець, незалежний історик пан Варцаба виводив чорним по білому заголовок свого епохального чергового відчиту на черговому Міжрайонний симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків:

        «Боніфантій Каправка і доля перманентних революцій на грані тисячоліть і зламі епох взагалі і в окремо взятій адмінодиниці «Козацька  Корчма».

         До свого дискурсу пан Варцаба взяв епіграфом улюблений вислів пана Каправки, який належав Дуридемосу Фігулу Еротосфану, який жив приблизно у 205 році до нашої ери на острові Фалос і спостерігав звідти за амазонками, які казилися в дівках на північному узбережжі Чорного моря, якщо дивитися з Півдня, а якщо з Півночі, то на південному, але не годні були вплав подолати морську пучину і спалити усе те, на що вони його надихнули своїм ранньо-мезозойським фемінізмом, тобто знамениту крилату сентенцію: «Абсурд, голод і  ерос правлять світом».                    

          Але тут же задумався, бо як тут не задуматися, коли наведений вище епіграф геть зовсім  не тулився до наведеного ще вище заголовка, а тому віковічна духовна потуга і політична воля цілого народу і тисяч його окремих звитяжців йшла нанівець і зовсім ні на що не надихала, тим паче не вела вперед. А навпаки – назад до неписьменності, хаосу і розтління.

             А на що дорога, коли вона не веде до храму, а на базар, в казино чи до іншої розпусти і свободи моралі? Тому пан Варцаба викреслив рішуче застарілу, далеку від народу сентенцію Дуридемоса (най його шляк трафить!) і вписав власну, ближчу й актуальнішу:«Розум, сила духу  і любов правлять світом».     

                                                     Х. Варцаба, 2105 р. н.е.
             «А тепер най лиш спробує пан Каправка не виставити мені, таке про себе прочитавши! Тут же викреслю із скрижалей історії і на збитки впишу Покукальського», – сказав незалежний історик і літописець Козацької Корчми пан Варцаба, якому вже, вважай, третій місяць бармен Аурел не давав ніц нічого в борг, навіть гальбу того квасного пива з підпільних броварень Мрк…ч…, словом, Мерекечете-келеменепересетефехе, того глитая-корчмаря поганого, закриваючи свій манускрапт, бо вже за вікном сіріло і треба було збиратися до корчми.

          Саме в цю мить затріщало у проводовому радіо, що висіло на стіні теж ще з часів, коли на оідних рахманах  ще полювали за благородними оленями і гірськими гвинторогими архарами напівголі амазонки, і змішаний хор державно-громадського радіо грянув славень Великої Перманентної, який склав народ  на слова   пана Каправки:

На майдані, коло  корчми, революція іде,

Люд повсталий пробудився, знай, вирує і гуде:

Най найкращий, наймудріший за отамана буде,

І в будуччину щасливу нас поскорше приведе! Нас приведе! Де-де-де-де!

Там-там-там-там! Сла-а-а-а-а-а-а-ва  нам!

                                Китайцi

               Почувши власний славень Революції, пан Каправка зрозумів москальсько-комуняцький жарт Батіна-Сібіряка і випровадив його з корчми, пообіцявши вибити йому звання ветерана Перманентної Революції, тим паче, що, як виявив пан Варцаба на сором усьому демократичному козацтву, придумали її двісті років тому червоні вожді Пролетарської революції. Отакі парадокси, що вже й взагалі – що і звідки, тим паче – куди і нащо цеи нуртування нутряне у глибочіні рідних теренів?!

           Хоч теренів рідних далі хвіртки не було видно, позаяк вони потопали на ту пору у ніжному  Віолеті світанку, однак кожною фіброю своєї поетичної душі чув пан Каправка потугу незбориму нуртів, що двиготіла у нібито сонних, але насправді пробуджених надрах рідного народу, котрий ще й досі, слава Богу, населяв зрідка ті самі рідні терени, хоч звався вже на новий манір: людський фактор. Але байка, бо як його не називай той народ, а називали! Він все одно народ і більше ніхто! І як його не викорінюй, не витолочу, не вивозь «за прєдєли», він є і населяє рідні терени, і нічого не вдієш!

    Правда, останнім часом деінде на безкрайніх просторах степів та  на високих гірських полонинах незалежні краєзнавці під проводом пана Хризантія Варцаби нема-нема тай натрапляли на  поселення китайців та інших представників східних цивілізацій, які по дорозі в Європу осідали в найбільш віддалених від тутешньої цивілізації місцинах, пускали коріння і розмножалися так шпарко, що їм, здавалося, заздрили місцеві зайці, завбільшки, як дикі мустанги, звільна вистрибуючи раніше по віковічних травостоях ланів і лісових зрубах, а нині налякані  тим азійським нашестям так, що стали прибиватися цілими зграями до адмінодиниць і рити нори під управами, ніби шукаючи управи на непроханих прибульців.

           – О! А я що казав! Вже й до корчми прибилися! – зітхнув пан Каправка, зауваживши у невидимій траві перед корчмою цілі розсипи нібито  світлячків, які могли бути і безсонними очима стривожених зайців, але не виключено, що й самих китайців, шляк би їх трафив, звідки ще й вони взялися  на нашу голову, не дійшовши до свої Європи, най їй грець!..       

               Таке катастрофічне для будь-якої екології збільшення популяції китайців на рідних рахманних теренах, як дослідив той же невгамовний пан Варцаба, пояснювалося наявністю серед китайців не лиш чоловіків, а й жінок. І цей факт змусив краєзнавців ще більше задуматись: як такі маленькі непримітні у віковічних наших травостоях китайці умудряються втримати при собі своїх жінок?! А тепер ще й загрожують споконвічному животінню титульних країнців  на рідних рахманах (термін, введений в науковий обіг теж  паном Варцабою на означення рідних рахманних чорноземів, смарагдових лісів, і смерекових гір, в т.ч. і Кримських, як і китайці – на означення всіх інших нелегальних насельників,  названих  тим самим паном Варцабою ще точніше – повзучими завойовниками).

                 Розгадка цієї китайської таємничої загадка стала темою чергового відчиту пана Варцаби на  позачерговому Міжрайонному симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків, а згодом і публіцистичного виступу в опозиційному часописі “Бузкова Ойкумена” та на Інтернет-сайті www. korchma-and-vartsaba. sos. org. kua. під рубрикою – “Це цікаво знати” і заголовком – “Звідки в нас китайці?”

              Але така постановка питання, певно, китайцям не сподобалася. Вони скинулися, купили гелікоптер із трьома (у сто раз більшими за середнього з них)  мордоворотами у чорних масках, які довго кружляли в рідному небі, доки не виловили пана Варцабу на якомусь скіфському кургані чи козацькій могилі, де він намагався докопатися до глибини рідної історії і доказати науковому світові, а найперше – владним олігархам, що китайців тут, на козацьких рахманах,  ніколи не було і навряд чи їх  треба. Відтоді ніхто в адмінодиниці (так тепер називалися усі поголовно села, хутори аж до селищ міського типу) Козацька Корчма пана Варцабу не бачив і близько. Він пропав, можливо, й безповоротно. Але подавати на нього в розшук в Інтерпол або некролог у адмінгазету “ life beautiful”, тобто “Життя прекрасне” ще не наважувались, оскільки і в кращі часи пан Варцаба пропадав на археологічних розкопках рідної історії. Та все одно факт пропажі головного краєзнавця Ойкумени неймовірно тривожив пана отамана Каправку. Отож й свою думу опівнічну він думав подумки, бо не знати, чим би то ся скінчило, якби його почули китайці, через їхній дрібний зріст і завзяту проникливість, могли теж бути скрізь і всюди навіть за образами. Тому-то кожен шерех світанкових теренів примушував пана отамана здригатися, згадувати пропалого безвісти пана Варцабу і думати про долю Країни і ролю козацтва, тобто титульних країнців, у форматі Великої Перманентної Революції, загрожені  нелегальним нашестям китайців. А це вже був перший дзвінок тим, що при  владі, що кінець ліричній павзі, бо назріває нестримно глухе невдоволення людського фактору, а  з ним і revsituasion (тобто революційна ситуація).     

                      

                     Ревнастрої                                  

         Другими після Батіна-Сібіряка в адмінодиниці Козацька Корчма пробудилися соловейки, що було трохи закимарили по своїх кущах. І таке завели, як  часом козаки, перемогу святкуючи чи з походу вертаючись: фіть-фіть-фіть та тьох-тьох-тьох!

         Отож пан Каправка, приколисаний солов’їним щебетом, невгамовними весільними піснями зайців та заворожений хороводами світлячків у траві навпроти корчми, було трохи задрімав, втративши пильність і геть чисто забувши про ревситуацію, яку він, як патріот, отаман і боян, мусив пазити, мов зіницю ока. Тож придрімалось йому, ніби то ревсит  вже назріла настільки, що                  ні низи, ні верхи не годні стриматись, тим більше, коли знизу вже не годен видіти, як ті бідні владці та верховнорадці штурхаються на горі попід груди, та не годні доштурхатись до правди і справедливості, гарантованої  конституцією. Як діти! Одне вчепиться у  той стілець, у якому зашиті мільярди і діаманти, а інше видерти не може! Такі не подільчиві, що  тобі самому, дивлячись знизу на них, лице лупитьси, так стидно! А їм на тій горі, як пороблено: чубляться та гадраються, нє, щоб нарешті хоч якийсь консенсус знайти і подивитися, що ж той людський фактор робить, бідний там, унизу! Тож мимоволі, коли бачиш, що військо дозріло, і Зеник, скінчивши «Сміються, плачуть солов’ї», от-от зачне «Засвіт встали козаченьки в похід опівночі», береш і кидаєш  клич! І що тут починається! Суцільне відродження і то на очах! Що сльози самі течуть з очей! Чого тільки один Марусяк вартий!.. Усіх революцій включно з  Французькою буржуазною і Жовтневою соціалістичною!..    

            – Ну то шо? – питає гостро тоді Марусяк тих, що вгорі, дивлячись просто в телевізор. – Ми вам владу, ми вам гроші, ми вам рідну Країну і власну долю – в руки, а ви не годні навіть голоси поділити?! Ганьбитеси на цілий світ? Нє-є-є! То так не буде! Вже встаєм! І йдем на Плєц, – так він Майдан називає, – ряд в державі робити! Бо инчого я не виджу!

               І Марусякового слова доста, щоб до  здвигу  патріотів-козаків  вмент приєдналася й решта людського фактору: туристи, діпі (дрібні підприємці, артисти і бомжі  на чолі з блоком опозиційних олігархів. І взмиг ока не те що якихось китайців,  а й інших подібних хунвейбінів із москалями нема! І знов довкола лиш одне торжество демократії,   всенародне піднесення, катарсис,  народні гуляння, словом – ще один виток Великої Перманентної  Революції.      Який за номером – то лиш пан Варцаба знає: він їм рахунок веде.

               Так  місяць, другий, третій – доки тривають вибори і ще не вибороли справедливість! А лиш вибороли, вертайтесь, кажуть, хлопці д’хаті, ви свою історичну місію виконали! А як його вертатися, тим більше козакам із походу,  як нема з чим, окрім демократії, а нею, прошу пана, борщ не затреш, та ще коли  не остигла у жилах багатьох гаряча повстанська кров, а дехто лиш те й би робив, що владу вибирав! Є така! День і ніч би вибирав, аби лиш не робити! Отаким найгірше з походу вертатися на рідні, забуті Богом та інвесторами, терени, у травостоях яких так і шастають, так і шастають, як ті смалені зайці, нелегальні китайці: туди-сюди, туди-сюди, плюс – окрадена держава, порожні банки, інфляція, перепродані заводи, енергетична криза, рідні діти, що ростуть сиротами без мамів, як з води, лиш їсти давай, та на додачу Марусякова теща, як гріх над душею… 

           Як каже Ільо Парасчин, не вспіли вернутиси в корчму, як коло ся замкнуло… Розгортаєш міжреґональну газету “Україна мила”  і очам не віриш, читаючи: “Країна мила”. А де У? Ще ж вчора, на Майдані Усіх Свобод і Демократії було. А сьогодні нема. А через пару днів Абетка щезла, а натомість – Алфавит, Alphabet, Abecadlo… А титульною мовою призначена – китайська! Без перекладача. А в супермаркетах – одна бульбокузька (невадська бараболя схрещена із колорадським жуком), соєва індичка, плавники минтая, мариновані фіґи з Гвадалквівіру та олива з техаської нафти! Оце і весь продовольчий асортимент! А з непродовольчого – одні капці одноразові на один копил 31 розміру, бо китайці до наших ніяк не звикнуть і шкода копили викидати! Економні, най їм грець! Тому й мучимось, наче колись японки у дерев’яних довбанках!

               А в кален-дарі-і-і… Щодня свято, а  через день – День подяки: інвесторам, Міжнародному Валютному Фонду, Санта-Соресу, Папі Римському, Барбадоській іпотеці, феміністкам-мироносицям, а Пушкіну – то йому, біднятку, ще й з ритуальними хороводами довкруг багаття і заклинаннями хором у два голоси:

          “Хто зробить? – Пушкін зробить!(тричі). Прийди-прийди, Пушкін! Зварим тобі юшки! Покладем на стовпчик! Пушкін славний хлопчик!”(цілу ніч до безконечності)…

         Але й це було бозна на якому витку ( то пан Варцаба їм рахунок веде), але ще тоді, коли серед титульних країнців були не лиш козаки, але й дівки, молодиці та купа старих бабів, а не  одна теща Марусякова з Вергункою. Бо на передостанніх витках, що фіолетовому передували, пурпур енд елєктрік, вже на банджо усі грали і співали: “My love Harri! My lovе Potter!” – і збирали рублені центики  на видання десятитомника якогось Коельо  Калєвали, без якого нібито нашій kozakіen ментальності ні вперед ні назад, а лиш на місці топтатися, чого дуже не любить Гваделупський іпотечний фонд. А тепер нате вам, козаки, ще й китайців! То що за відродження і чим тішитись?!

                І по всьому в когось писок розтуляється питати: звідки в народу ревнастрої,  синдром майдану і пристрасть до поетичної творчості, коли після кожної революції і надії на світле майбутнє – одна криза, розруха і ностальгія за світлим минулим?!!

              От і знову, хочеш не хочеш, а двигтять ті нутряні ревнастрої, і нуртують, і рвуться назовні, не минаючи жодного козака.                                 

                           Час i пора!

              – Пугу! Пугу! – розбудив хтось вдруге із бузкового туманцю пана Каправку від державних дум традиційним козацьким паролем, повертаючи його тим самим до реальності, в якій він був отаманом козацького коша, а тому при відповідальності  за людський фактор і його будуччину, най його курка-бушконіжка копне ще й пістряк дзьобне, те життє! Одна рада на нього – революція! Бо лиш вона повстане, пан Каправка разом зі своїм кошем відколюється від піарщиків у змиг ока, це раз, а по-друге, створить ревком виборчого штабу і забере під нього у М-р-к-ч-т-тяна ( ще один, хоч не китаєць, але теж добрий, най не кажу хто!) корчму, і тоді зразу ж під його знамена  народ валом повалить, і нарешті, щось з того буде, бо спасу нема.  О! Ще не встиг подумати, а вже – почалося!..

              – Хто такий? – стрепенувся пан отаман, шукаючи очима того, хто б міг прибитися до Корчми в таку пізню годину, не зважаючи на китайців.

              – Козак з лугу! – відповів той, постаючи перед безсонними очима отамана з бузкового нічного туману в образі пропащого безвісти пана Варцаби.

              – Йой, пане Варцабо, це ви чи не ви, бо на вас лиця нема! – зрадів і водночас вжахнувся пан отаман, не впізнаючи по через косі очі і геть жовту фацу (лице) знаного літописця, теренознавця і незалежного археолога. – По голосу обізнав… Чи вас в яких казематах тримали чи на свій копил перешили ті китайці, най їх грім поб’є!

            – Шо було то було… – ухилився пан Варцаба, водночас натякаючи на тортури. – але попри все я своє робив: докопувався не зважаючи ні на що і докопався!

              – То вас в пивниці тримали! Чи, не дай Бог, в котловані якому чи карпатських печерах, що в скалах тисячоліттями та водою бистрою видовбані?!!

           –  Я маю на увазі: у фігуральному значені, що означає – до суті й істини, аd ovo, а не  ab ovo, тобто – до яйця, а не навспак, коротше, в сенсі: чого тих китайців з кожним днем все більше й юільше, як і їхньої цивілізації, хоч вони й дрібні?

              – І то чо?

               – Бо серед них більша половина – жіночого роду, хоч і в штанах! Я б навіть сказав – усі 80 відсотків! – відкрив очі на китайців пану Каправці мудрий народознавець пан Варцаба.

              – І то ви, пане Варцабо, думаєте, що звідси – їхній розквіт і кількість? – не міг повірити далекий від демографії боян і отаман пан Каправка.

              – Атож! Лиш звідси!

               – Тоді що робити? Може й нам за нашими відсотками жіночого роду, чи то пак, вашими жінками, у світи вбиратися накажете? А рідні терени, а діти-сироти – на кого лишати?! Може, на поталу китайцям, котрі ще може бути і в’єтнамці чи монголи, котрі ще не вспіли появитися, як ви вже й досліджуєте?!

            – Та ви що собі намислили, пане отамане?! Чи ж я посмів би хоч подумати про таке?!

              – Ото ж бо! Треба від яєць починати, а не наоборіт, як ви кажете… А що вгорі чути на те?

               – А що чути, коли  наші чільники і обранці на данім витку з блоку фіолетових пофіґістів! От і думайте!

               – О-о-о-н воно звідки ноги ростуть!.. А мені голова мало не трісне: чого та чого вони себе фіолетовими пофіґістами називають, наче б і фіґи на наших рахманах не ростуть, і фіолетового мало що, окрім ночі,  водиться… Не знаю, щоби я робив, пане Варцабо, не дай Боже ви не вернулися б від тих китайців живим?! Отак-о би сидів у цій темені  непросвітленим і не знав куди вести? То уточніть, чи  знов розкол і новий виток?! Чи по-старому?!

              –  Та боронь Боже! Вперед і вгору аж до вирішального!

              –  А на чиїм боці і під якими фанами, коли ви вже так проінформовані тими китайцями!

              – Лиш не тими, що Покукальський, маю на увазі фани, бо він адмінресурс!

               – То зачекаймо ранку, та й по ситуації із фаною над управою будемо орієнтуватись у революційній!

               – Але ша, бо ніч має вуха. Тай, кажуть китайці вже нашу мову калинову вивчили.

                – Та ви шо? От народ! І скрізь він тобі влізе без мила, і все тобі вивчить! От шо то, коли землі рідної не вистачає! Мус народ дриґатись…

                – Чекайте-чекайте, не дуже-сте хваліт їх, бо, от попомните мене, рік-два, як  ми китайську будемо вчити як державну, згадайте лиш москалів, що вони нам віробляли з тим своїм  Пушкіном! Добре, що людий мало зосталося, а то б то сей день лиш би й чули какання та штопання. Але то ще нічо проти того, що китайці, яких нібито олігархи самі завезли на наші рахмани, які нібито вже давно не наші, а їхні, як і все, лиш про те вони ніде ані чичирк, бо, мовляв, козаків попре на новий виток ВеПеРе..

               – От біда! – розпачливо вдарив об поли пан Каправка, –  І на шо ж вони їм ті китайці?

                – Щоб робили! Але чи знають вони щось про плуг, чи наші сівозміни, чи бачили бульбокузьку близько? Чи навіть ту саму нашу економіку, щоб заводи ставити?!

                –Йой, пане Варцабо, розстроїли ви мене вщент! Ото вже рису наїмоси… По саму зав’язку… Йой-йой, аби не було нам ще так, як Австралії з кроликами… Тим паче, що власних зайців стільки вже з Чорнобиля наскакало, що страшно за корчму вийти! Затопчуть!

           Запала тиша, в якій чути було лиш далекі перегуки нічних дозорців на дорогах, тупіть зайців у степовому сухостої та сміх п’яних туристок-гастролерок на  озерах, що найбільше тривожило  і так розтривожену душу пана отамана, який по довгих роздумах рішуче луснув долонею по столу:

      –  Час і пора козацтво збирати! Та будемо чекати сигналу!

Галина Тарасюк

Карикатури: Олексiя Кустовського та Руслана Огородника

(Далi буде)

Напишіть відгук