Як скидали прапор СССР над Києвом, вперше, серпень 1991-го

Небо… Воля… Україна – спогад Олександра Сопронюка, очевидця та учасника.

     З 18-го на 19-й день серпня 1991-го, музичний фестиваль, запорізька «Червона Рута» в’яла. В’яла круто. Якщо достеменніше – вона просто вмирала. 

       Нас було троє (спали спина до спини в готелі для іноземних гостей): Володимир Цибулько, тими часами аванґардовий поетичний літератор, знаний на всі усюди чоловік, нині – політолог. Леонід Шурко, посутній фольклорист, університетський кандидат філології – на жаль, уже покійний – зла доля забрала його з цього світу в 46 років – і я, в своєму “Слові” головний редактор, Олександр Сопронюк.

      Одрана екс-Президент України Леонід Кравчук, на тоді – голова Верховної Ради, сказав, що в імперії – горе. (Переворот ГКЧП в Москвi – ред.) Але, як колишній секретар ЦК КПУ з пропаґандивної ідеології, звично заспокоїв, сказавши, що треба збирати врожай… 

      Прийшли на вокзал – їхали ще трохи, дорогою «променева» Вероніка Маковій, повернувшись до мене, спокійно кинула: помовчимо…

     На вокзалі різко поділились навпіл – ми лишились у меншості: «Сашко, що ж ти будеш робити?» – спитали вони мене. Ті, що з ними був разом, здавалося, цілу вічність і які за мить стали з того, протилежного, боку…

      Квитки на літак перед цим ми порвали… Сіли на потяг. Вагон. Купе: басовий гітарист з Tabula R, хлопці з “Кому вниз”… Ще зібралося товариство.

       По приїзді – до ЦК.

Олександр Сопронюк

       Під Києвом, за 50 км, уже стояли танки…

       23-го Олександр Кулик (тим часом, він був депутат у міськраді) зустрів мене коло Ради Верховної. Вже були ухвали, постанови, резолюції. Заступник начальника УВС м.Києва підполковник Володимир Шапошник… (Царство Вам небесне, Володимире Івановичу, наразі принагідно: невзабарі по тому, як Україна здобула Незалежність, Володимир Шапошник поїхав до лісу – полювати, з друзями-товаришами – і був смертельно поранений, як відзначалося, пострілом з рушниці одного з них. У неформальних бесідах люди, що добре знали Володимира Івановича, твердо свідчили про зумисне продумане вбивство, що його замаскували під невідворотну випадковість. У В.Шапошника були недоброзичливці і просто вороги – не тільки в кримінальному середовищі, – деякі колеги по службі на його стрімку кар’єру заздрили відверто. Одначе довести нічого не вдалося. Чутки так і зосталися чутками.)  

      Отже,  проукраїнськи налаштований офіцер міліції змінив наряд, що на вулиці Орджонікідзе, 11, (сьогодні – Банкова). Поставив наш…

       Зайшли… Зустрів нас черговий приймальні першого комуніста України Станіслава Гуренка. З преси – нікого. Був лише представник чеської телевізії – йому, зрозуміла річ, початком фільмувати нічого не давали. Згодом прорвався наш Олекса Ващенко, фотоґрафічна історія тих днів – од нього. Секретар зателефонував дружині. Повідомив, що затримається. Я не стерпів: перебрав на себе голос, потому слухавку і сказав дружині, що від сьогодні їхньої, комуністичної, партії вже більше ніколи не буде – вона йде в довічне підпілля, нарешті – в небуття…

      Євген Пронюк, Юрій Збітнєв, Юрко Луканов, Микола Вересень… Ми ходили кабінетами, брали все на печатки. Ручної роботи дубові ліжка… Холодильники-холодники. В них – розкішні недопиті вина.

Леонiд Кравчук. 1991 р.

       Вже мали йти нагору. Несподівано я завважив широкоплечих хлопців. Засвідчив свою особу. Зізналися й вони, розгорнули свої посвідчення: «Комітєт государствєнной бєзопасності»…

        Якийсь переляканий інструктор з ЦК КПУ приніс нам ключі. Відімкнули дах. Вийшли до неба. Я глянув на діл – стояла армада людей, чекали, коли і як ми зірвемо синьо-червону шмату, – я нагнув «лєбьодку», республіканець Анатолій Шибіко взяв совєтський флаг. Народ просив, аби ми кинули його донизу. «Сашко, мусимо це зберегти…», – сказав Анатолій.

     «Для кого? І навіщо?» – подумалося мені тоді. 

      Але… Криваве червоне минуле десь і донині зберігається в Анатолієвих схронах (музей Української Республіканської Партії)…

      До слова: буремним лютим 2013р., коли зима, – на якийсь лиш тиждень – влаштувала назагал в Україні, надто ж, у її столиці і довкіллі зокрема, справжній сніговий буревій, доля закинула мене в Мостище, до мого давнього друга-брата, науковця з Національного науково-дослідного інституту українознавства Олександра Хоменка. Олександр якогось вечора поклав мені перед очі багато оздоблену (крейдований, в «атласі», папір, історичною світлиною шмуцтитул) книжку Івана Салія «Крах партійного колоса». Факти, роздуми, застереження. Означену як «Літературно-документальне видання». Накладом 3000 прим. Київ. Вирій. 2007. На сторінці 275 (розділ V. Незалежність України і заборона Компартії) ця ж таки світлина Олекси Ващенка, де ми знімаємо синьо-червоний комуністичний “іх-фактор”…

        Але підпис там – «сказочно-мєчтатєльний»: «На будівлі ЦК Компартії України замайорів жовто-блакитний стяг». 
Воно й не дивно: Іван Миколайович Салій, за всіх його виробничо-господарських чеснот:

       «З 1979 року – другий секретар Подільського райкому партії, а з 1982 року – заступник завідувача відділу машинобудування та хімічної промисловості Київського міськкому партії. 1983 року обраний першим секретарем Подільського райкому Компартії України». 

     “Мєчтаній” Івана Миколайовича на будівлі ЦК КПУ, в серпні 1991-го, не було. Як і його самого. І жовто-блакитного прапора – так само.

Те саме, iсторичне фото Олекси Ващука

        Люстрацію одразу – висіла ж у повітрі! в руках була!! – не зробили. Генерал Галушко, невеличкою валізою, вивіз документи в Москву. Верховодні комунари-комсомоли, керівництво спецслужб поперикидали гроші за кордони, постворювали фонди, холдинг-компанії: зокрема, один із чотирьох республіканських гекачепістів (голосував проти Незалежности), колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ, а нині “великий” політик (церкви-собори на Вінничині ставить, потому українській громаді їх передає) Анатолій Матвієнко створив у Москві на комсомольські гроші фірму «Август». Симптоматично, чи не так?

      Компартію не заборонили тоді, хоча «Указів…» «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» і взагалі «Про заборону діяльності Компартії України» не один і не два попідписували… Останній – за 30 серпня 1991р., № 1468-ХІІ.

      Народний Рух України (цьогорічним вереснем йому 30 виповниться, од часу заснування) розвалили-розтрощили-роздробили…

     Европейські – Литовський суспільно-політичний «Saj?dis», з Вітаутасом Ландсберґісом, і польська профспілкова «Solidarnosc», з Лєхом Валенсою, монолітно, з усіма атрибутами, довели свої країни до свободи, тільки потому відступили, ставши історичною леґендою.

     Та поступ до конечної чистої свободи тривав там і надалі. Лише один посутній штрих: поляки, вже через 24 роки після комуністичного краху в країні, підважили, що тодішній міністр юстиції співпрацював свого часу з московськими спецслужбами – і все… Його кар’єрний шлях урвався.

      У нас же стонадцять рухів наплодилося… Та що там говорити: сходяться й розходяться вони й досі…

      …Я переповів тільки дещицю з того, живим учасником чого був насправді. Вже багатьох із нас нема. І того ж таки Володимира Івановича Шапошника, і Вадима Бойка (з ним учився на факультеті журналістики Шевченкового університету – Вадима невдовзі, вже народнього депутата, заступника голови комісії з питань гласности, спалили живцем у власному помешканні), який приїхав з Хрещатика, 26…

        Це була справжня українська правиця…

       «Історію більшовизму завершено», – так підписав цю ж таки світлину, але вже у своїй фотографічній книжці про Свободу Олекса Ващенко…

       Як бачимо – ще ні. Жидівський більшовицький борщ вариться й надалі…

       Власне, що говорити…

       Насамкінець питально переінакшу Вероніку Маковій: То що,– помовчимо?!

       Facebook

       Олександр Сопронюк, редактор газети «Слово»

Фото: posttime.ru, m.nastriy.net, fishki.net, Олекси Ващeнка, ukrinform  

Напишіть відгук