«Грав людей, а не гетьманiв чи генералiв»

До дня народження славетного актора – ретро-iнтерв’ю з Богданом Ступкою.

    Серпень — корона лiта, передає своєрiдну царственнiсть народженим цього мiсяця. Таким, як Богдан Ступка, визнаний ще за життя королем вiтчизняної сцени. 27 серпня кopифеєвi театру та кiно виповнилося б 79 рокiв.

     Ця розмова вiдбулася колись у Києвi – вже пiсля Ступчиного шедеврального Хмельницького у «Вогнем i мечем» Єжи Гофмана, однак ще до Тараса Бульби. В, м’яко кажучи, контроверсiйнiй однойменнiй версiї росiянина Володимира Бортка. Aле на те й був генiй aртистa, щоб облагородити навiть найслабкiший сценарiй чи знiвелювати пропагандистськi месиджi. Тож пам’ятi залишилися не Бортковськi iдеологiчнi прогини перед царем-«батюшкой» (кiношним та сучасним кремлiвським), а образ гордого й незламного Бульби-Ступки.

      Пiд час нашого дiалогу зайшла мова про одного зi спiльних знайомих, до слова – на пана Богдана зовнi й не тiльки геть несхожого. I просто в мене на очах сталося диво, бо Ступка миттю перевтiлився в того чоловiка – мiмiкою, жестами, iнтонацiями. Передi мною була зовсiм iнша людина, в тому числi й портретно. Про таке якось навiть незручно сказати – «зiграв», бо грати – це, все ж, прикидатися, а ролi Ступки – вiд головних до епiзодичних завжди були бездоганно природнiми.

    Таким же незабутнiм стало й це спiлкування з Богданом Сильвестровичем.

 

 «Мазепу колись вважали проросiйським полiтиком, ми знаємо про нього дуже мало»

   — В українських режисерів Ви теж знімалися в історичних фільмах, про які потім критика писала, що лише Ви їх і «витягуєте», а в нас відзняли «чергову пародію на Гофмана». Чого ще, крім бюджету, бракує нашому кіно, щоб бути на рівні?

     — А що, воно не на рівні?

     — Не дуже…

     — Я не можу говорити щось погане про своїх колег. Не знаю… Можна, я не буду про це говорити?

       — Тоді поговоримо про “Молитву за гетьмана Мазепу”. Чому після активної реклами фільм не пішов у широкий прокат? Невже справді публіка не доросла?

Ступка – гетьман Мазепа

— Є різні причини, не тільки ця. Може, й не доріс глядач. Річ у тому, що він не звик до метафоричного кіно. Глядач більше призвичаєний до реалізму. Колись Щербицький сказав, що з поетичним кіно покінчено. Поетичне кіно обірвалося на «Білому птахові з чорною ознакою». Виросло покоління, яке не сприймає поетичного кіно, яке не може мислити образами, асоціаціями. Добре це чи погано, не знаю. Але ж ми, по-перше, не знаємо історії України, нас не вчили. Те ж саме стосовно історії Мазепи. Навіть на портретах він різний, бо був великим характерником. Ми ж знаємо, який це був розквіт барокко, яка культура була при Мазепі, він побудував 17 церков. Мати Мазепи — ігуменя Києво-Печерської Лаври. Гетьман був неординарною фігурою, 23 роки дружив із Петром І, його звинувачували у проросійських поглядах. Нам невідомо, чому так сталося, чому він повстав проти Петра. Ми вчили поему Пушкіна, який підтримує російського імператора й не сприймає Мазепу. Тим часом декабрист Рилєєв написав поему, яка називається «Войнаровський», це права рука Мазепи. І там Мазепа — як ідеал боротьби з царським самодержавством. Ми цього твору не вчили. Багато є різних причин, чому фільм не пішов у прокат. Хтозна, можливо через 10 років буде інакше? Ви думаєте, “Тіні забутих предків” люди дивилися?

       — Я не дуже пам’ятаю своє раннє дитинство.

       — Потім, коли ви подивилися — нудний фільм, правда?

       — Неправда!

         — А тоді люди виходили з кінотеатрів, залишалося 15 людей, не було прокату по всій Україні. Потім помер Параджанов, про фільм заговорили. Якби зараз дати прокат «Мазепи», ви б побачили, як люди виходили б. Так само ніхто не сприймав «Тіні забутих предків», а це один із найкращих фільмів світу. Тому що мистецтво і прокат — це дві абсолютно різні речі. Зараз ми просто засліплені тим, що коли естрадний співак збирає багато публіки, це дуже хороший співак. Або так само вистава. Хоч буває таке, що дуже погані фільм чи вистава роблять величезні збори.

    — А буває так, як у Гофмана — чудовий фільм “Вогнем і мечем” і великий прокат.

      — Гофман робить реалістичні фільми. Він так, як Іллєнко не може зняти, але Гофман дуже любить і поважає цей фільм — “Мазепу”. Кількість глядачів у залі ще не говорить про художній рівень фільму.

      — Була інформація, що Ви маєте працювати не лише в Гофмана, а й в якогось американського режисера.

      — Уперше чую. iсля павзи – ред.) А, це в Європі знімали фільм, мені пропонували зіграти Хрущова, я відмовився — який я Хрущов? Треба ж хоч трохи мати подібну фактуру.

      — Загримували б.

      — Та ні, не вийде нічого. Це ж має бути людина маленького зросту, кругла голова має бути, а не квадратна, як у мене.

     — Багатьом кінорежисерам відмовляєте?

      — Не було так багато пропозицій. Якщо вважати «Мосфільм» закордонною кіностудією… Звичайно, так, Росія ж — незалежна держава, вона відокремилася від України. Там я почав зніматися в Павла Чухрая, сина відомого Григорія, фільм називається «Водій для Віри». Відзняли дві третини стрічки, далі грошей забракло і вже рік не знімають. Я там грав генерала.

       — Ваші ролі останніх років — це суцільні лідери.

       — Я не мріяв грати лідерів. Так сталося, що мене почали запрошувати на ролі гетьманів. Чи генералів. Такий період — почав грати гетьманів і генералів, думаю, що вже їх грати не буду. Хоч що таке лідер? Це, передусім людина, мистецтво ж займається проблемою людини.

 

«Нашi полiтики просто не розумiють, що це таке – культура»

      — Якщо говорити про образ лідера, людини, відмінної від інших, може, жорстокішої…

       — І голову, і талант лідерові теж треба мати.

       — Ви мали досвід співпраці з політичними лідерами в уряді Віктора Ющенка. На Вашу думку — наш політикум хоч трохи усвідомлює значення культури?

      — Ні. Є тільки окремі одиниці. Решта просто не розуміє, що це таке. Їм треба вчитися. Розумієте, що це таке: коли один відомий політик подивився «Царя Едіпа» і питає мене — коли це було написано? Я кажу — дві з половиною тисячі років тому. «Та ти що!..»

      — Шкода, що прізвища цього політика Ви мені не назвете.

      — Для чого? Або до мене приходять заслужені, народні артисти, бачать на стіні в кабінеті портрет Леся Курбаса й питають: це хто? Ну, що ви скажете?

      — Без коментарів.

Тарас Бульба

— Люди, коли займаються політикою, думають, що зараз створено якусь таку ситуацію, якої ніколи не було. Хоч усе було. Якщо Софокл пише: «О гроші! О владо! — Скільки ви породжуєте заздрощів!». Цій фразі — дві з половиною тисячі років. Міф про Едіпа нагадує — де б ти не був і які посади не займав би — ти людина. Як повернутися — бути при владі і стати людиною? Як? Не кожному дано це зробити. Коли тепер високопоставлених лідерів знімають з роботи, вони не знають, куди подітися — тремтять, переживають, це для них катастрофа. Бо це крісло, влада, цього дуже-дуже хочеться. Тільки одиниці можуть повернутися. Я тобі зараз прочитаю, що режисер-постановник Стуруа пише: «Тепер декілька слів про Едіпа, дуже стисло поки-що. Як християнин, вірю, що покарання приходить до нас із неба, і заслужено. І ми відповідальні не лише за гріхи предків, але частіше — за наші, невідомі нам та іншим. На вершині влади навіть благородні гуманісти та людинолюби дивно змінюються в гірший бік. Мабуть, трон чи крісло магічно розбещує навіть найбільш стійкого з нас. І, на жаль, не всі спроможні повернутися назад. Для цього потрібні сила героя, жертва, іноді — самознищення. Інакше не очиститися від скверни. Едіп іде на цей крок і знову здобуває себе, він знову з нами — вже назавжди».

       А був тираном, аж поки людина сама не виколола собі очі. Сама — не хтось покарав, а сам себе. Хоч він не винен. Боги сповістили: він уб’є свого батька і стане жити зі своєю матір’ю фізично. Щоб цього не було, немовля скинули в прірву, а воно вижило, і все так сталося, як було передбачено. А смисл у тому, що ми таки відповідальні за власні гріхи, а не тільки за гріхи предків.

Богдан Хмельницький («Вогнем та мечем»)

  — Як Вам вдалося заманити до Києва Мелора Стуруа, якого наввипередки запрошують західні театри, і його “Царя Едіпа”?

    — Він має сентименти до України, з 10-12 років тому до Києва приїздив, у нього тут жила тітка, Єлена Стуруа, викладала в театральному інституті імені Карпенка-Карого. Він закохався в Київ. І у свою весільну подорож він теж сюди приїздив. Можливо, це й спрацювало, що приїхав до нас. Крім того, він в Україні нічого раніше не ставив. Ми домовилися, що він сам обирає п’єсу, наш театр ім. Франка цьому вибору дуже радий, бо в нас теж колись ішов «Цар Едіп». Курбас звертався до цього твору, це витоки театру: давня Греція, перші драматурги світу — Евріпід, Есхіл, Софокл. Час від часу театр повинен звертатися до свого коріння. Ми працювали зі Стуруа надзвичайно цікаво, всі 22 актори, зайняті у виставі, просто закохані в цього чоловіка. Я думаю, це величезна школа для тих, хто з ним працював.

 

  Про «добре старе вино» справжнього театру

      — Повертаючись до теми театрального коріння — «франківці» будуть ставити щось із української класики?

      — А що, обов’язково треба ставити українську класику? Не знаю — поки що режисери хочуть ставити Шекспіра, Гоголя — але ж це теж український класик. Якщо Гоголя, то це буде «Ревізор». Хлестаковим буде Остап Ступка. Городничим буду я.

      — Батькові й синові комфортно на одній сцені?

      — Я не втручаюся в його акторське життя.

      — Ви задоволені ним як актором?

      — Зараз — так. Останні два роки — так. Починаючи з «Мами» Віткевича, де він грає дуже цікаво, думаю, і в «Едіпі» він грає цікаво.

      — Наскільки легко працювалося художньому керівнику театру Франка (яким був Богдан Ступка – ред.) з режисером Стуруа?

      — Стуруа теж художній керівник — театру Шота Руставелі. А я — актор. Якщо працюю з хорошим режисером, то віддаюся йому повністю, як жінці. З нецікавим режисером я не працюю.

     — Ви поділяєте думку, що в мистецтві вже не залишилося нових засобів і доводиться вкотре повторювати вже зроблене?

       — Ні. Колись Михайло Ромм, видатний російський кінорежисер, писав: «Театр помер, бо з’явилося телебачення». Це були 1950-60-тi роки. І хіба театр помер? Він ніколи не помре. Чим більше матимете в хаті телевізорів, тим цікавіше буде в театрі. Це живе спілкування, ви чуєте живий голос, дивитеся людині в очі. А телевізор, як сказала львівська письменниця Ірина Вільде, це лизання цукерки крізь шибу. Це ж не «під фанеру» співати, виставу «під фанеру» не зіграєш. Тому до театру люди приходять, тому, коли гастролюємо, веземо «Украдене щастя» І. Франка. Ми в Києві час від часу цю виставу граємо, вона збирає стільки людей… Всі починають говорити: коли ця вистава у вас була, це щось таке надзвичайне, психологічне, цікаве. Що таке нове — це давно забуте старе, є ж таке прислів’я. Але якщо старе вино добре зроблене — воно смачне. Так само я думаю, що «Украдене щастя» — це смачна вистава.

       — Що треба зробити, щоб у театрі було смачно грати молодим акторам, яких вабить сцена, але відштовхує скромна акторська зарплата?

      — Це вічно було. Ви думаєте, це зараз з’явилося? Просто раніше про це ніхто не говорив і не писав, ніхто не робив кастинги акторам. Що мені казали раніше? Мій батько працював в оперному театрі й отримував 110 карбованців за радянських часів, мама не працювала, то така біда була! І я ще пішов у театр. Батько дуже хотів, щоб я був інженером, а мама — щоб медиком, тоді були дуже модні професії, як зараз бізнесмен чи юрист. Мене питали: що ти там будеш заробляти? Хто тепер іде в театр? А це був 1958-59 рік. Тож не думайте, що зараз говориться щось нове — молодь не хоче йти, та хто не хоче, хай не йде! Бо він питає — скільки я буду заробляти? Та нормальний чоловік, талановитий, якщо він народився для театру, обов’язково туди піде. Обов’язково талант не пропаде, а як буде думати тільки про гроші, він закопає свій талант. Хай краще буде старшим бухгалтером, не принижуючи акторської професії. Багато було таких, що не пішли в театр, а я пішов, хоч я знав, що, закінчивши театральну студію, буду отримувати 60 карбованців — це злидні. Але я пішов на це. Головне, як пише Сковорода, людина має знайти споріднену працю. Якщо цього не зробить — буде мучити себе й когось. Треба вродитись і шевцем, і кравцем. Якщо кравець шитиме чоботи, а швець — костюми, то буде те, що маємо. В усі віки це питання було й буде. Я не шкодую, що став актором. Знімаюся в кіно — там можна заробити трохи більше грошей, ніж у театрі.

      — Знаючи всі «принади» акторської професії, Ви намагалися відрадити Остапа, щоб не йшов Вашим шляхом?

      — Це його рішення, я не міг заборонити. Мені батько не забороняв, і я не буду. Щоб він мене потім усе життя проклинав? Може, став би інженером чи бізнесменом, а потім, на старості, сказав би мені: ти винен, що я не став артистом. Хочеш — будь ласка. Я ні не дозволяв, ні не забороняв, хоча знаю — це дуже тяжкий труд.

    Людмила Пустельник

    slovoprosvity.org

    Фото: ukrhistory.com, 24tv.ua, ivona.bigmir.net

Напишіть відгук