35 на 35 – це «капiтуляцiя». А одного на 1027?

Про обмiн пафосу «в iм’я держави» на звичайну людянiсть.

      Обмiн полоненими 7 вересня  залишається головною новиною в ЗМI та соцмережах.

      Але – радiсть собi радiстю, що нашi повернулися додому, а полiтичної шарпанини нiхто не вiдмiняв. Народний депутат вiд ПЄС Мустафа Джемiлєв сказав, що  йому ситуацiя нагадує капiтуляцiю. Армiя прихильникiв колишнього президента П.Порошенка з ентузiазмом пiдхопила «хiт», знайомий ще з виборiв. Про «дипломатичний плювок в Європу», «ганебну поступку Кремлю», «нерiвноцiннiсть обмiну» й таке iнше. Звiдси й до параду росiйських вiйськ рукою подати – «зрадонька» ж воно, а не «звiльнення полонених» насправдi.

       Справдi?

 35 наших героїв на 35 їхнiх вiдморозкiв з терористом-Цемахом в комплектi – це погано? А як вам, коли 1 (одного!) – на 1027?

Кривавих убивць та патентованих виродкiв, з яких понад 400 отримали довiчнi ув’язнення за скоєнi злочини. Йдеться про обмiн, що стався мiж Iзраїлем та Палестиною в 2011-му – капрала Гiлада Шалiта, полоненого бойовиками «Хамасу», на майже полк бандитiв згаданої терористичної групи.

       Icторiя, сьогоднi вже хрестоматiйна – спочатку Шалiта намагалася визволити армiя засобами бойових операцiй – не вдалося. Далi потяглися мiсяцi й роки дипломатичних зусиль. Переважно, безнадiйних, бо в «Хамасi» нахабнiли все бiльше: тепер хочемо не лише такого-то нашого «деенерiвця», а ще список iнших.

Гiлад Шалiт (в центрi)

        До переговорiв приєдналися iншi держави – CША, Єгипет, Ватiкан, Францiя, Нiмеччина й навiть Росiя, Мєдвєдєв встиг попiаритися. Не залишалися осторонь й мiжнароднi органiзацiї – ООН, Червоний Хрест, десятки правозахисникiв та свiтовi селебрiтiз. Перемовини не раз заходили в глухий кут, «Хамас» щоразу змiнював умови й вiдверто погрожував: почнете рипатися, ваш Шалiт просто зникне.

      Звичайно, були там свої диваннi експерти й професiйнi патрiоти, що закликали не пiддаватися на тиск «Хамасу». Нi, їм теж

було шкода хлопця в арабськiй неволi, але ж на карту поставлено нацiональну гiднiсть держави, високi iдеали! Що таке в порiвняннi з ними життя одного солдата?

      В ролi Джемiлєва виступив прем’єр Натанiягу – ми, звiсно, капралом дорожимо, але не настiльки ж…

      В  Єрусалимi демонстрацiю на пiдтримку звiльнення Шалiта зустрiли пiкетом. Його учасники пов’язали собi руки червоними стрiчками, що мали символiзувати кров убитих «Хамасом» – якщо погодитися на «принизливий для нас обмiн».

      Але в жовтнi 2011-го той обмiн все ж вiдбувся, i капрал Гiлад повернувся додому. За це напередоднi проголосував Кабiнет мiнiстрiв. Натанiягу теж зустрiчав звiльненого.

       …Таки недарма в iзраїльськiй армiї є правило: якщо вояк потрапив у полон, йому дозволяється йти на спiвпрацю з ворогом, навiть виказувати таємну iнформацiю. Бо армiя, якiй вiн служить, все одно дасть собi раду, її – багато. А солдат – сам на сам з ворогом. Iнший аргумент – аксiомний, але, на всяк випадок, прописаний в документах – життя iзраїльського громадянина є найвищою цiннiстю.

     «Держава, яка сповiдує принцип гуманiзму, може розраховувати на взаємнiсть,»

– це вже з приводу недавнього формату, мiж Україною та Росiєю, висловилася на Фейсбуцi письменниця Марiна Шаповалова. Вона – з тих небагатьох росiян, що спiвчувають Українi.

      A держава, яка життями громадян може знехтувати – задля «збереження суверенiтету», «мiжнародного престижу», «жодних угод з агресором» та iнших важливих принципiв, це без жодної iронiї зараз – на що вона може розраховувати?  

      Сумно – та не лише прокльони родин пожертвуваних, але й, в кiнцевому рахунку, забуття. Також репутацiю тоталiтарної формацiї – якою був, наприклад, недоброї пам’ятi СССР. Про його ставлення до полонених пiд час Другої Свiтової добре вiдомо. Як i про те, чим обернувся пiарний пафос фрази Сталiна «лейтенанта на генерала [Паулюса] не мiняю» – не лише для його рiдного сина Якова у фашистському концтаборi, але й мiльйонiв ув’язнених радянських солдатiв. Полоненого генерала не вiддали, Якiв загинув на колючому дротi, а до радянських арештантiв нiмцi ставилися найжорстокiше.

       Як не крути, а людянiсть держави означає її силу, не слабкiсть. Бо надимати щоки й патрiотично битися в груди з трибуни – це завжди дешевше й легше. Aнiж вперто, довго, пiд акомпанемент вереску про «зраду» та iншого шантажу домагатися повернення своїх – в тому числi, й дорогою цiною. Але саме тому людяна держава має майбутнє.

     Нарештi, це також i українська традицiя – не кидати своїх. Про цей випадок вiдомо не настiльки широко, як про обмiн 7 вересня, але 35 наших – далебi не першi в полонi росiян. Ще ранiше, пiд час чеченської кампанiї, там опинилася українська журналiстка Наталка Чангулi. То ось, за її визволення «впрягалися» не лише колеги й родина, але й непопулярний президент Кучма, телефонував «кому треба». Про це авторовi цих рядкiв розповiдала сама Наталка.

      Коли державi небайдужа доля її громадян, це вселяє надiю. I в долю держави теж.

        Людмила Пустельник

      Карикатура: DW

      Фото: rianovosti, censor.net

Напишіть відгук