Фiльм про Стуса вiд авторiв росiйських серiалiв

Величнy постать кепське кiно величi не позбавить,

     xоч нiчого, крiм гiркого осаду, не викликає. Йдеться про новий фiльм «Заборонений». Присвячений Василевi Стусу – поетовi, дисидентовi, мучениковi. На екранi – запасайтеся валiдолом – неврастенiчному молодому чоловiковi, «живому» й «переконливому», як герой комiксiв. До того ж – на тлi часом перекручених, а то й вигаданих подiй та фактiв. Але, на хвилинку – це символ нацiї, сили духу, без перебiльшення  – культова постать в нашiй новiтнiй iсторiї!

      Справа в тому, що сценарiй «Забороненого» писали Сергiй Дзюба (II) i Артем Кiрсанов. Обом подобається, коли їх називають «сучасними Iльфом та Петровим», бо

ранiше цей дует трудився над «шедеврами» росiйського теле-екрану – cерiалами «Братани», «Солдати», а також «милом» для домогосподарок «Єфросинiя».

      «То й що? 80% наших кiно-дiячiв колись працювали в Росiї. Поки вдома тупо нiчого не знiмали, бо українська фiльмо-iндустрiя в той час просто завмерла,» – напевне заперечить хтось i матиме рацiю. Але «кримiнал» тут зовсiм не в московськiй прописцi названих «кiн», а в тому, що їхнi шаблони безсоромно використано в життєписi Стуса. I згодовано глядачевi в обгортцi «стрiчки про борця з тоталiтаризмом».

       Доволi цинiчно – адже сподiвання вiд першої бiграфiї поета були великими. Ще б пак – нарештi, пiсля десятирiч замовчувань, потiм – мiфотворчостi на тему (як-от, що Стус мало не отримав Нобелiвську премiю), вiдтак – заслуженого ореолу революцiонера й пасiонарiя.

        Але «на виходi» маємо банальну кiно-поробку, та ще й державним коштом. Напрошується висновок про «стару-добру» кон’юнктуру. Пiсля 2014-го в Москвi С.Дзюбi й А.Кiрсанову, зрозумiло, робити було нiчого, то чому б не створити «щось на злобу дня»? «Еврика! Давай, про Стуса напишемо!» При цьому не дуже переймаючись художнiми стандартами, повагою до рiвня особистостi головного героя чи його значення в зародженнi громадянського суспiльства в Українi.

        Хоч воно, з iншого боку, й не дивно – бо авторам було чим перейматися увесь минулий рiк, коли неприємностями погрожував не аби-хто, а «сам» одiозний В.Медведчук. Замолоду – адвокат В.Стуса, чий «захист» допомiг системi запроторити поета за грати. Щоб вiдтак система його вбила.

Iсторiя з вирiзаною на вимогу Медведчука сценою його ганебної участi в процесi, а потiм успiшно повернутою назад, добре попрацювала на рекламу фiльму. Та не бiльше.

      Коли хтось чекав, що «Заборонений» стане вироком кумовi самi знаєте, кого, то це так само, як сподiватися, що «Братанам» завтра дадуть «Оскара». Тим бiльше незрозумiло, чому так протестував проти «крамольних» кадрiв Медведчук – навiть його прiзвища «вiдважнi» творцi фiльму за весь екранний час не згадали! Все обережненько, щоб не сказати «боягузливо».

     По вiдношенню до Стуса – недбало, чистий «секонд-хенд» росiйського продукту, на якому набили руку сценаристи. Там, де мав би бути драматизм – недоречний пафос, крики, й iншi педалювання емоцiй. Любовна лiнiя Стус-Валентина – суха й «переконлива», мов у двох комсомольцiв. Звiроподiбнi, з отакенним нальотом шаржовостi, менти й вертухаї в Пермському таборi («вишенька на тортi» – гомосексуальне кохання «гражданiна начальнiка»), гебешна тiтка, «списана» з якогось радянського фiльму про фашистiв, дiалоги без особливого змiсту i хоч трохи помiтної участi в просуваннi сюжету, слабкi акторськi роботи – ось вам «джентльменський набiр» «Забороненого».

      Не дивно, що коли з’являються  реальнi iсторичнi  персонажi, то виходить зiжмакано, все тими ж грубими штрихами. Як-от про

значення в життi Стуса художницi Алли Горської, чи iнших вiдомих дисидентiв – їм вiдведено роль звичайних статистiв, ото й усе.

     Та безлiч iнших ляпiв, їх втомишся перелiчувати й не спишеш на «художнiй домисел» режисера Романа Бровка. Вiн, до речi, перед «Забороненим», знiмав, переважно, серiали для дамської аудиторiї. Назви промовистi: «Коли ти мене покохаєш», «Хiрургiя. Територiя любовi», «Вирок iдеальної пари».

      А коли «замахнувся» на «Забороненого», творчих сил явно забракло. Жанрово це кiно важко втулити хоч в якусь нiшу: недо-iсторична недо-драма спочатку довго буксує на дотабiрному життi поета (втрата посади фiлолога у вишi, одруження, виклик системi, праця кочегаром). Друга половина фiльму, вже коли опинився в неволi – «галопом» i з великою часткою висмоктаних з пальця iсторiй. При цьому композицiйно обидвi частини мiж собою майже непов’язанi, друга спокiйно могла б обiйтися без першої та навпаки.

     Тут вже якось незручно вимагати дотримання деталей антуражу епохи. Як-от вбрання героїв – цiлком елегантного, навiть вишуканого i геть несхожого на убогi вироби совкового легпрому, в них тодi ходила вся країна. Чи коли Стус i  Валентина знайомляться в метро – звичайному вагонi ХХI сторiччя, з сучасними сидiннями й вiкнами, нiтрохи не «зiстареними». До повноти картини «бракує» хiба-що монiтора пiд стелею з рекламними роликами.

     Принагiдно згадався iнший фiльм, «iмпортний» серiал «Чорнобиль» –  з його скрупульозною увагою до костюмiв, iнтер’єрiв тощо середини радянських 80-х – завдяки яким, в тому числi, побаченому на екранi вiриш.

     А пiсля «Забороненого» хочеться вiрити лише в одне – що так про знакових постатей нашої iсторiї знiмати бiльше не будуть. Бо соромно.

Людмила Пустельник

Напишіть відгук