Лiнiї Лiлiї

     Iнтерв’ю з вiдомою спiвачкою

       Лiлiя Сандулеса належить до тих жiнок, що нiяк не виглядають на свої роки. Бо користуються найздоровiшою «косметикою» – почуттям гумору та оптимiзмом.

     Панi Лiлiю маю приємнiсть знати давно – ще з часiв її дуету з Iво Бобулом, що згодом став сiмейним, а через 11 рокiв таким бути припинив. Тим не менш, їхнi хiти, як-от «Берег любовi», «А липи цвiтуть», «Любовна рапсодiя» та iншi увiйшли до золотої колекцiї  української естради.

     Сьогоднi артистка дiлить свiй час мiж домiвкою в рiдному селi Маршинцi на Буковинi та гастрольним графiком, найближчий концерт – 13 жовтня у Валенсiї, Icпанiя. Ця вiдверта розмова – про творчiсть, чоловiкiв,  та жiноче щастя – вiдбулася в той рiдкiсний момент, коли панi Лiлiя була не в дорозi.

 

Про сцену й полiтику

     – Панi Лiлiє, маєте якiсь особливi сподiвання вiд майбутньої зустрiчi з глядачами?

     –  Там же будуть нашi українцi, тож не думаю, що ця зустрiч буде дуже вiдрiзнятися вiд iнших. Так само, як невпевнена, що туди прийдуть лише мої шанувальники. Хтось, не маючи можливостi почути ранiше, слухатиме вперше, а комусь просто цiкаво, як я вдягнена чи як виглядаю у свiй вiк. Hе можу сказати, що є рiзниця – не так давно була в Америцi з концертом (i буду ще з одним в листопадi, в Нью-Йорку) – i теж чудово приймали, дякувати Богу.

   –  У мене склалося враження, що наша класична естрада в останнi роки поставлена в надто жорсткi умови конкуренцiї…

      – Скажу, як перед Богом – нiколи нi з ким не конкурувала. Я намагалася вчитись, в тому числi й у старших на сценi. У нас зараз чотири поколiння артистiв – Нiна Матвiєнко, Софiя Ротару, потiм моя генерацiя, далi Iрина Бiлик та Пономарьов, ну, й Полякова, Винник… Кожен має свою нiшу. Нiхто не заспiває, як я чи як Бобул, в кожного своя публiка. Не знаю, як у них, нiколи й не питала. Але не бракує людей, хто мене шанують i люблять. Так, може в когось глядачiв бiльше – за рахунок молодiжного напрямку. Може, це й парадокс трохи – бо порiвняти голоси того ж Винника та мого колишнього чоловiка (Iво Бобула) – це небо i земля. Та не хочу Винника ображати – це його удача й щастя – теперiшнiй успiх. Я не кажу, що вiн погано спiває – просто такi пiснi, як у нього, менi не подобаються.

З внуком-першокласником

        Монатiк – зовсiм iнший репертуар, менi вiн цiкавий. Полякова – теж голос. Але там бiльше шоу, в тому числi й безмежних нiг. Вона ж i ранiше спiвала, але без кокошника чи в блискучих трусах, i її не помiчали. Або ж Дзiдзя, в якого теж цiкавий вокал – теж не одразу. Чудово, що всi вони мають свої нiшi. Дай, Боже, щоб вони у них залишалися пiсля 60-ти.

     Моє кредо – роби, як хочеш та що хочеш, тiльки не комусь пiдлоту.

      – Як Ви ставитеся до того, що на роль сучасного секс-символа вибрали Винника?

      – Публiка змiнюється, жiнки – також. Як i погода. Значить, прийшов його час. А вiн був довго на сценi, i так само довго його не сприймали. Винник – у тiй же вiковiй нiшi шанувальниць, що в Росiї слухають Стаса Мiхайлова. Та Олега люблять, i це чудово. Хоч спiваки чоловiчої статi йому, напевне, заздрять – у них же таких аншлагiв не було.

      –  Для Вас наскiльки реально – виступити в тому ж Палацi «Україна»?

      – Навiть про це не думала, зараз – тим бiльше. Ще коли там був покiйний Микола Мозговий (директор Палацу «Україна» – ред.), пiдходила до нього, як до земляка – скажи, мовляв, скiльки це коштує?  Було названо суму, дуже велику, я кажу: «Та нi!». Не люблю ходити-просити по спонсорах, навiщо це менi?

       Артистам в нас нiхто не допомагає. Не знаю, як буде з мiнiстром культури сьогоднiшнiм, але до тих, що були ранiше, в мене поваги нема. Не знаю, чим вони взагалi займалися, та їм не до артистiв було.

        – Вас теж в полiтику «сватали». Олег Ляшко, було, «пiдкати» робив…

        – «Сватали»! Я в полiтицi вже була – депутатом обласної ради, Чернiвецької, вiд БЮТ. Але мандат майже одразу здала, треба було з Києва на сесiї приїжджати. А в мене концерти… Я кажу: «Нi, хлоп’ята – якщо треба за вас концерт, виступлю, пiдтримаю, а депутатом – нi». Вище йти теж кликали.

      – Невже не було спокуси прийти до Верховної Ради?

      –  Тим бiльше, що там зарплата – не як у мене пенсiя – 2100 гривень. Нi, що не моє, те – не моє.

Про особисте

       –  Зате 100% Ваше – це дует з Iво Бобулом. Були спроби його вiдновити?

        – Це наше виконання – його нiхто не повторить, щоб так само красиво. Iво щось там тужився з кимось, але вже зовсiм не те. Якщо не з’єдналися душi… Просто настiльки там злилися голоси, чоловiчий та жiночий –  «Зустрiч», «А липи цвiтуть…», ще пiснi – досконало звучали саме в цьому дуетi. Такого iншого просто не було.

       Мiй колишнiй чоловiк зробив дурницю – ми могли не жити разом, але продовжувати вдвох спiвати. Та нi, не побажав. А я не мала сил бiльше терпiти, тягти його на своїх плечах, втомилася.

        З кимось iншим менi дуетом – нi. Хоч пропонували, звичайно, серед них – молодi виконавцi, вiдмовилася.

         Все ж таки, чому розпався ваш з Бобулом шлюб?    

        – Йому воно непотрiбно стало. Хоч, коли одружувалися, вiд моєї допомоги не вiдмовлявся. Кохання ж до мене не було. Не одразу це зрозумiла, була трохи наївна. Нарештi, я втомилася. Вiн знав, що я – людина пробивна, та не для себе, для iнших. Для нього, в першу чергу. Давала йому шанс, щоб подумав – як далi нам жити. Та поки була в Америцi, де працювала для нас обох, до речi, вiн все вирiшив – розлучаємося.

     Звання заслуженого отримав – i все, бiльше йому сiм’я не треба. Зате для журналiстiв – «ах, яка в нас була любов, яка любов!» Все давно в минулому, то й добре.

     – Ви з Iво Бобулом спiлкуєтеся?

      – Звичайно. Але рiдко, коли зустрiчаємося на якихось концертах.

        – Маєте якусь пораду для жiнок – що робити, коли кохання не складається?

         – У мене було кiлька спроб, i теж бувало важко… Я робила все для своєї половини, сподiвалася такого ж ставлення. Та складалося по-рiзному. Один режисер концертiв навмисне не включав мене до програм аби часом нiхто не сказав, що «це вiн свою жiнку прилаштовує». Хоч iншi йому говорили: «Агов, що ти робиш – вона ж чудова спiвачка!».

         Не знаю якихось порад… Те, що твердо треба їх тримати (смiється – ред.) – це однозначно. Коли на плечi сiв, знайте, що це – чужа людина. Хоч би як красиво про любов не «спiвав».

         – Зараз поруч з Вами є надiйне чоловiче плече?

         – Є друг, а менi бiльше не треба. Як познайомилися, не скажу, не суть важливо. Це хороша людина, ми радимося, але рiшення завжди приймаю я.

      –  Коли сьогоднi дiзнаєтеся про проблеми своїх колишнiх, чого бiльше вiдчуваєте: зловтiхи чи спiвчуття?

        –  Та нi, яка зловтiха? Просто «закон бумеранга» нiхто не скасовував. Навiщо менi чогось комусь бажати, якщо само його наздожене?

        – Пробачати варто?

        – Ситуацiї бувають рiзними… Можна пробачити зраду, i менi теж доводилося, якщо ту людину любиш. Але ж i пробачення буває рiзним. Тому я робила висновки i, все ж таки, залишала шанс чоловiкам, що були зi мною.

       A були чоловiки, якi робили щось для Вас просто так, не розраховуючи на взаємнiсть?

       – Були. Це мої друзi. Я їм за це дуже вдячна, i хай знають про це, коли будуть читати це iнтерв’ю.

Про минуле та майбутнє

        – Пам’ятаєте, як починали спiвочу кар’єру?

        – Батьки були категорично проти того, щоб ставала артисткою. Через заборони, через сльози добивалася свого. Cлухайте, там такий височенний «паркан» ставили, що його треба було постiйно ламати!.. А бабуся, покiйна, мiй ангел-охоронець, навпаки, дуже мене пiдтримувала. Вона ж навчила мене вiрити в Бога.

     Тим часом, мама дуже заперечувала проти сцени, була б я не такою бойовoю – навряд, чи вдалося б. Це надзвичайно важко – не маючи нi матерiальної, нi моральної пiдтримки. Батьки хотiли для мене iншого фаху – продавця або бухгалтера.

        Я спiвала, скiльки себе пам’ятаю, ще з дитячих рокiв. Коли  все ж стала артисткою, мама не пропускала жодного мого концерту – нi в наших околицях, нi в Молдовi.

        Зараз живу поруч з батьками, намагаюся компенсувати їм всi роки, коли була вiд них далеко.

        А недавно робила доброчинний концерт у рiдних Маршинцях, ще один – на 400-рiччя села.

        – Знаю, що з Вашою вiдомою односельчанкою, Софiєю Ротару, у Вас стосунки не склалися…

        – Колись, ще до Незалежностi, поки працювали в Москвi, менi через неї «перекривали кисень» на всi програми. Тобто, це ставалося не без її зусиль. Дружби, взагалi контактiв, у нас нiколи не було, xоч ми й з одного села. Попри те, що Аурiка, її сестра, хрестила мого сина. Ось так цiкаво у нас виходило.

        –  Ваш син теж обрав долю артиста?

        –  Нi, Iван – хороший дизайнер, має власнi крамницi, одна з них – мiжнародна. Вiн та невiстка шиють сукнi-вишиванки, для «зiрок» i не тiльки, для України й на Захiд. Бренд «Тайстра».

       – В Америцi, де Ви з Iво Бобулом спiвали протягом двох рокiв, Вам пропонували залишитися?

       – Там як було – поки ми, ще разом, працювали за контрактом у США, в Українi артистам присвоювали звання. Ну, наш Ваня теж захотiв. Тому й повернулися назад додому.

      А в США виступали в ресторанi на березi океану, на нас трималася програма, завжди був повний зал.

       Я – уявiть собi – приїхавши за гостьовою вiзою до США, отримала social security number! (Американський аналог iдентифiкацiйного коду, його важко отримати iноземцям – ред.). Таке було чи не вперше в iсторiї нашої емiграцiї. Адвокат, який допомагав, радив подаватися на «зелену карту». Шкодую, що його тодi не послухала, бо люблю США. Але зараз маю вiзу на 10 рокiв, можна їздити, скiльки хочеш.

       Є якесь Ваше рiшення з минулого, яке хотiли б змiнити, коли мали б таку можливiсть?

       – Бiльше, як одне! Але хiба варто повертатися до того, що неможливо змiнити? Це ж минуле. А я дивлюся в майбутнє. Вiд якого хочу, щоб припинилася вiйна, а спiвгромадяни не мусили їздити на заробiтки по закордонах. Щоб отримували гiднi зарплати й пенсiї, i щоб усiм нам стало затишно в себе вдома – бо ми того дуже вартi.

Людмила Пустельник

Фото з Facebook-сторiнки Лiлiї Сандулеси

Напишіть відгук