Оксана Муха: «Кожна пiсня вiдбувається в серцi»

Eксклюзивне iнтерв’ю з вiдомою спiвачкою

    З появою цiєї артистки наша традицiйна естрада отримала не лише нове iм’я, але й шляхетнiсть поведiнки на сценi – майже забуту. Оксана Муха – з тих молодих зiрок, якi вмiють тримати дистанцiю, не заграють з публiкою, але цим також її до себе приваблюють.

       Крiм того, спiвачка вiдома своєю доброчиннiстю – пiд час останнього туру до США зiбрала 20000 доларiв на потреби ООС.

      Ми поговорили: про Оксанинi пiснi, трохи про полiтику (i трохи посперечавшись), а також про її найважливiшу творчiсть – сина Данила.

 

 Квiтка Цiсик як «код нацiї»

       – Оксано, про Вас заговорили пiсля перемоги на шоу «Голос країни» i блискучого виконання пісні «Де ти тепер» з репертуару Квiтки Цiсик. Припустимо, що у Вашому життi не було б цiєї артистки. Як могла б тодi скластися Ваша мистецька доля?

      – Не знаю, чи був би це той стиль виконання, в якому зараз працюю, але це 100% була б музика. Квiтцi я завдячую, що скерувала мене у правильне русло. А те, що все одно спiвала б, – без сумнiву. Ще змалку хотiла грати на якомусь iнструментi, освоювала всi, якi тато, caм музикант, вдома залишав. Збереглася касета, як ми з сестричкою, батьками, дiдусем i бабцею записуємо українськi народнi пiснi. Робимо це так, як на концертi.

       Ще до школи не ходила, рокiв мала, мабуть, п’ять. Одягла чашу вiд самовара, прив’язала її собi до голови, як корону, i спiвала – мiж кухнею i вiтальнею – уявляючи, що стою на сценi. Оперного театру! Що передi мною – маса глядачiв. Запалила свiчки, щоб було романтично. Причому, пiсню виконувала з початку й до кiнця, з поклоном i закриванням лаштункiв. У нас на кухнi були бамбуковi штори, моднi тодi, це й були мої «лаштунки».

       – Що сталося пiсля того, як у Вашому життi з’явилася Квiтка Цiсик?

       – Я зрозумiла, що саме хочу спiвати. В нас вдома було багато записiв – різних виконавцiв, татом якимось чудом їх вiднаходив. Пiд усiх, що в нас були, я спiвала й танцювала.

      З появою Квiтки перестала танцювати, зате сидiла дуже близько до магнiтофона, приклавши вухо до динамiка – і слухала, слухала… Мене просили голосно музику не вмикати.

      – Чому голосно не можна було?

      – Бо це на той час (Радянського Союзу – ред.) були забороненi пiснi. Нам не пояснювали, чому треба тихо, але був наказ – нiхто, крiм нас, їх не має чути. За Союзу не можна було виконувати «Два кольори», «Черемшину», «Рiдна мати моя», «Журавлi»…

      Саме «Журавлі» – єдина пiсня з репертуару Квiтки Цiсик, яка викликала в мене болiснi вiдчуття. Дуже розчулила, я почала батькiв про неї розпитувати. Пояснень так до кiнця й не зрозумiла, але плакала, слухаючи й перемотуючи запис ще i ще раз. Квiтка увiмкнула в менi код нацiї, мої свiдомiсть та корiння.

       Як Квiтка, народившись в Америцi, настiльки щиро любила нашу пiсню? Звичайно, завдячуючи батькам, Володимиру та Iваннi, їхньому прикладовi. Це – феномен.

       …Що продовжився Оксаною Мухою. Повернемось до Вашої перемоги на конкурсi. По телебаченню на талант-шоу всi дуже доброзичливi. Чи завжди так насправдi? Бувають конфлiкти мiж учасниками?

       – Не можу сказати про те, чого не бачила. Можливо, й були в когось конфлiкти… Все залежить вiд кола спiлкування, моє було дуже вузьким, я ж була однією з найстарших учасниць цього сезону. Решта – зовсiм iнше поколiння, молодшi вiд мене на 10-15 рокiв. Володимир Зайончковський, учасник з Одеси – то один з небагатьох, з ким ми спiлкувалися. Вiн i змагався, i поважав суперникiв.

      Але були й iншi, про яких я чiтко розумiла – ходять навколо i «розвiдують ситуацiю», якi в кого пiснi. Це було смiшно, бо така «розвiдка» нiчим не допомагає. Мене нiколи не цiкавило, що саме хто буде виконувати. Я знала лише, що маю заспiвати добре.

       Ви починали шлях у музицi як скрипалька. Коли та як прийшло рiшення спiвати?

       – Воно було з дитинства, але потiм склалося так, що про нього не мала часу думати. Адже в мене був найскладнiший iнструмент – скрипка. Перед вступом до Львівської консерваторiї почала виступати з гуртом, ми спiвали на корпоративах. Крiм того, що грала на скрипцi, стала пiдспiвувати нашiй солiстцi – на бек-вокалi. Потiм в гуртi менi запропонували пiдiбрати собi власний репертуар, так вiдбувалися мої першi сценiчнi виступи.

З сином Данилом

        Вiдтак працювала в оркестрi «Леополiс», його керiвник Ярослав Мигаль пiд час поїздок просив: «Оксанко, заспiвай щось!» Я починала, хтось пiдхоплював, так минали вечори на гастролях. Потiм Славко дiзнався, що чоловiча хорова капела «Дударик» шукає неакадемiчний жiночий вокал для запису диску «Галичанка». I ось о 14-iй годинi ми з ним сидимо на кавi, i вiн менi каже: «В тебе о 15-iй прослуховування в «Дударику». Вiдтодi й розпочався мiй шлях як професійної спiвачки – вже усвiдомлений.

       Я припинила спiвати на корпоративах. Переконав мене у цьому Дмитро Кацал, керівник «Дударика». Сказав, що кожного разу, коли виходитиму на сцену на забавах, буду засмiчувати себе неправильним виконанням.

      Це було справедливо. Якось просто пiдмiнила солiстку на корпоративi, а наступного дня був запис у студiї. Дмитро, ще нiчого не знаючи, спитав: «Ти що, знову повернулася до старого? Нема чого менi сюди вокальне смiття приносити!».

«Найбiльш спiвоча нацiя» самим українцям вже непотрiбна»?

       До речi, про вокал. Дивилася Ваш концерт-авто-портрет, в якому кажете, що «зараз нема культури спiву». Все настiльки погано чи, може, згадана культура просто переживає змiни?

        – Нi, все настiльки погано. Бо культура спiву залишилася тiльки в селах, там, де люди незнищенi сучасними технологiями. Де моляться зранку i ввечерi, дякуючи Богу за прожитий день. А коли душа хоче вiдновитися, це роблять засобами спiву. Це – збагачення душi. В мiстах такого вже нема.

      Те наше, чим захоплюється весь свiт, що на устах у кожного – «українцi – найбiльш спiвоча нацiя» – самим українцям вже непотрiбно. Достатньо пива й попкорну. Ще – сала-м’яса та видовищ, того, що зараз людей заполонило. Я часто про це говорю. Стало нецiкавим зустрiчатися i спiвати.

      Слава Богу, мої друзi – а це, переважно, «пластуни» – коли зустрiчаємося, то завжди спiваємо. Згадуємо якiсь дуже старi пiснi. Культура спiву – це традицiя нашої нацiї.

Вашi манера виконання, навiть зовнiшнiй вигляд дуже перегукуються з класичною естрадою. Чого, на Вашу думку, тут бiльше – впливу Вашого оточення чи бажання вирiзнитися на тлi iнших саме «класичнiстю»?

     – Таке моє виховання. По-перше, я закiнчила консерваторiю, це – вища музична освiта, то ж якою ще можу бути? Слухала вiдповiдну музику. Така моя поведiнка, бо я – така, як є.

     Реально це уявити – раптом завтра Оксана Муха вийде на сцену, наприклад, в панк-образi та ще й з таким же несподiваним репертуаром?

      – Не знаю. Часом хочеться поекспериментувати… Але насправдi гострi емоцiї переживаю в життi, особистому. Тут собi можу дозволити, що завгодно, i нiхто не смiє зробити менi зауваження з приводу того, як одягаюся чи з ким спiлкуюся. Це – суто моя приватна справа. На сценi спiваю так, як відчуваю, а за її межами живу теж, як менi до душi. Драйву ж бiльше в життi, нiж на сценi.

      – Артисти часто кажуть, що пiсля концертiв вiдчувають неймовiрне пiднесення, як i спустошення. Як вiдновлюєте енергiю?

      – Дуже по-рiзному. Залежно, як я була налаштована, наскiльки публiка зацiкавлена, чи вiдбувся момент обмiну енергiєю. Якщо все було правильно, то набираєшся сил i щасливий. Тодi важко заснути, бо переповнюють емоцiї.

      Iншого разу – багато роботи, концертiв, i не завжди стається власне творчiсть на сценi. Повiрте, iнодi й таке буває – якась пiсня просто вiдспiвана, i тодi втрачаєш силу. Намагаюся, щоб такого не траплялося.

      Перше вiдновлення – це сон, якого не завжди досить через напружений графiк. Друге – це люди, якi приймають мене будь-якою i якi завжди позитивно налаштованi. В нас є мiсце дуркуванню, розмовам та реготанням до пiзньої ночi, спiвам. Може, таке комусь здаватиметься неправильним, але це дає менi найбiльше енергiї.

«Я – за свiдому меншiсть, тому мовчати не буду»

      Під час виборів Вам пропонували виступити в агiтацiйних концертах? Як ставитеся до них?

     –  Пропонували, i я спiвала за «Європейську солiдарнiсть» Петра Порошенка. Не соромлюся цього, вперше в життi взяла участь в таких акцiях. Бо за п’ять рокiв вiйни було зроблено чимало, сталося вiдновлення наших свiдомостi та iсторiї. А зараз вiдбувається нищення всього, здобутого потом i кров’ю.

       Теза, з якою можна сперечатися, але пропоную зараз цього не робити – щоб не перетворювати розмову на полiтичну баталiю.

     –  Я чiтко зрозумiла, що Порошенко – це та людина, за яку я готова поборотися. Не за Юлiю Тимошенко або чинного президента. Я пiдтримувала виключно тих, кому вiрила. Було багато пропозицiй вiд iнших кандидатiв – вiдмовилася.

       Чи Вам надходили запрошення прикрасити собою список якоїсь партiї? Яке Ваше ставлення до спiвакiв у полiтицi? Воно того варте?

     – Не знаю, чи варте. Ми нiколи не знаємо що i яка людина може зробити. Можуть проявитися якiсь прихованi ресурси та вмiння, i той же спiвак мiг би зробити щось бiльше, не лише спiвати. Менi таких пропозицiй не надходило.

       – Одразу пiсля президентських виборiв Ви доволi критично висловилися про президента В.Зеленського, зокрема, його росiйськомовнiсть. Чи змiнилося вiдтак Ваше ставлення до чинного гаранта?

       – Геть не змiнилося. Звичайно, не можемо спрогнозувати дiй людини, якої не знаємо, а ми багато чого не не знаємо. Наприклад, усієї його команди чи їхньої кiнцевої мети. Кроки, що вже зробленi, мене розчарували. Вони «феєричнi» – наче люди хочуть бачити салют, i ось їм влаштовують цей салют. Але все це дуже поверхнево, в суть же нiхто не вникає.

     Як-от, питання росiйської мови на наших теренах. Яким чином вона у нас з’явилася – сьогоднiшню команду це не цiкавить. Що це було засобами винищення мiльйонiв українцiв, голодоморiв, розстрiлiв, а потiм привезення на нашi землi тих, хто тут не народилися. Заселення їх у нашi спорожнiлi хати, де вчорашнi мешканцi залишили свої одяг, речi тощо. Не раз на ще гарячу, та не свою вечерю, приходив кацап до чужого дому i привозив сюди росiйську мову. Ще й змушував прислуговувати собi ледь живих мiсцевих людей. Бо загарбники ж приїжджали здоровi, при майнi та грошах. А їм прислуговували українцi i соромилися своєї мови, адже це було дуже неправильно – те, що з ними вiдбувалося.

     Тепер нам кажуть, що маємо толерувати росiйську, яка була нам нав’язана смертю – і це на шостому роцi вiйни з Росiєю! А я такого нiколи не зможу толерувати – нав’язаного нам комплексу «малоросiв», якими ми нiколи не були i не є. Тому я наразі нічого доброго не можу сказати про чинного президента.

Тобто, по життю Ви – опозицiонерка?

     – Я справедлива. Чи це «опозицiя» – пiдтримувати правильнi рiшення? Такi пiдтримую. Я не з тих людей, що кричать: «нi, все погано!» Стосовно ж президента, то я усвiдомлюю, що повинна приймати вибiр 73% населення. Хоч до болю страшно розумiти, що ми всi живемо в однiй країнi.

        Менi навпаки – часом навiть оптимiстично. Бо чимало хлопцiв на передовiй – росiйськомовнi, але разом з тим – українцi. Попри те, поважаю Вашi переконання, хоч вони й суперечать моїм.

     – Я просто розумiю, що ми зараз стрiмко повертаємося назад, в Радянський Союз, i свiдомих українцiв, що пам’ятають про своє корiння – нас меншiсть. Але якщо будемо мовчати, бiльшiсть просто стане нiмою. Тому я мовчати не буду. Я приймаю президента, коли доведеться, скажу йому «доброго дня, пане Володимире», але щоб я ним пишалася – цього нема.

       Ок, давайте наразi закриємо тему політики. Розкажiть, чим для Вас став проект #ПiснiВiйни?

     – Дуже важлива тема. Адже цей проект не був зроблений, щоб просто пiдбадьорити вiйськових. #ПiснiВiйни – це, як довгограюча платiвка. Бути з воїнами разом у пiснях, створеними ними ж, надзвичайно щирими… Це не вигаданi iсторiї, як хтось собi уявляє вiйну – нi, цi люди пройшли крiзь вiйну, її пекло. Спiвати разом з ними – це надзвичайно велика честь. Сьогоднi дуже складно переоцiнити їхню, воїнiв, данину нам. Бути поруч на однiй сценi з тими, хто готовий вiддати життя за мене, iнших спiвгромадян, державу, iдею – слухайте, це колосальна розкiш! iльше на тему проекту див. «Найчеснiшi емоцiї з гирла вiйни», рубрика «Вiйна» – ред.)

У Вас в проектi – одна з найпотужнiших пiсень, «Молитва на Рiздво».

      –  Галина Гузьо, авторка і координатор проекту, надiслала мені пiсню точнiше, двi. За першу, «Колискову», я вiдразу перепросилася, вона була про сина, який загинув. Просто фiзично не можу собi дозволити такi речi виконувати, я сама – мама сина, тож навiть мови не може бути, щоб програмувати подiбне. Я ж нiколи не виконую просто, щоб заспiвати слова, це все вiдбувається в моєму серцi, i кожну пiсню переживаю, як власне життя.

      Другою прийшла «Молитва на Рiздво» авторства нацгвардійця Зиновія Медюха, але я трохи затягла з вiдповiддю. I тут «Пiкардiйська Терцiя» каже: ми готовi цю пiсню брати в роботу. Я трохи навiть засумувала – «Молитва…» менi сподобалася. Минув час, i Галя говорить: дзвонив Володя Якимець, художнiй керiвник «Пiкардiйської Терцiї». Tам повинен бути твiй звук, щоб заспiвала вiд iменi мами. Так пiсня до мене повернулася, i я вдячна, що вийшло дуже сильно, але й нiжно i гарно. Pада, що «Молитва на Рiздво» знайшла свого слухача. Тепер її виконують в школах, хоровi колективи просять передати аранжування. Ми з радiстю дiлимося фонограмами, бо це те, що об’єднує людей.

Про особисте й не тiльки

         З ким iз зiрок Вам хотiлося б заспiвати дуетом?

       –  Ми на однiй хвилi з «Kozak System» – у нас спiльнi бунтарство й прагнення свободи. Цьому гурту притаманна справжнiсть, вони нiкому не намагаються догодити. Впевнена, що це буде гарний дует, його написав Сол (Сергій Соловiй – ред.), трубач «Kozak System». Над цією спільною піснею ми якраз працюємо.

     Але найперший вибiр – це Дан Балан (Dan Balan), мiй тренер на «Голосi країни» – людина, з якою хочеться спiвати. Вiн вiдчув мою душу, мою правду i що хочу донести на конкурсi. Ми записуємо пiсню «Треба» і готуємо вiдео-клiп.  

       Цiкаво також було б записати дует з Андреа Бочеллi.

         Що зараз вiдбувається з нашою музикою? Ренесанс, комерцiалiзацiя, ще щось?

      –  В якийсь момент українська музика здобула можливiсть бути – як такою. Були вибитi квоти на радiо, почали з’являтися новi iмена, i ми майже дiйшли до розуму людей. Нарештi вони почали любити своє. Але зараз усе це може зiйти нанiвець, бо владi наше нецiкаве, i в багатьох музикантiв просто опустяться руки.

      Яким було найнесподiванiше освiдчення Ваших шанувальникiв?

    –  Мене дуже зворушила увага зовсiм юних дiвчаток, ведуть мої фан-сторінки в соцмережах. Вони дають менi надiю, що не все так погано в нашiй країнi.

       Якщо ж малися на увазi чоловiки, то тут я тримаю дистанцiю, не кожен зважиться освiдчитися. Хоч багато пишуть в соцмережах.

     Є також один прихильник, Анатолiй, приїжджає до кожного мiста в США, де вiдбувається мiй концерт. Витрачає грошi й час, аби просто привiтатися.

     –   Який вiдгук на Вашу творчiсть став найбiльш цiнним?

     –   Якось ми спiвали з воїном, це Дмитро Медвiдь. Вiн –  сидячий, вже нiколи не зможе ходити, бо три його хребцi вiдiбрала росiйська куля. Я заспiвала про голубiв, вiн заплакав i сказав: «Ось за це я воював!». А потiм заплакала я.

        Таке запам’ятовується на все життя… Не можу не запитати як Вашiй коханiй людинi дається Ваша популярнiсть? 

     –  Можна, не буду на це вiдповiдати?

      Авжеж (зiтхаючи – ред.), хоч i шкода. Як Вам вдається поєднувати артистичне життя з вихованням дитини?

     –  Завдячую моїм батькам, в яких живемо з сином. Це не просто дiдусь та бабця – це опора моєї дитини. Вони завжди – на вiдстанi руки, й готовi задля нього розбитися на друзки. Даниловi вже 10 рокiв, i я прийняла рiшення, що братиму його з собою в тривалi подорожi. Бо наш з ним спiльний час – зараз на вагу золота. Хтось, може, й не повiрить, але коли ми вдома разом, то не вилазимо з обiймiв одне одного. Навiть уроки робимо, обiймаючись.

        Данило знає, що Ви – вiдома артистка?

       – Знає, i, пiдозрюю, трохи й випендрюється перед однокласниками (усмiхається – ред). Але менi також приємно, що вiн ще не користувався моєю популярнiстю.

        Хоча, нi – попросив фото й вiдео з Дзiдзьо. Я прохання виконала, але це також було повчально: Дзiдзьо сказав, що треба вчити англiйську, а не просто привiт передав. Пообiцяв: як вивчиш, зроблю тобi подарунок. Данило зацiкавився…

      Мiй син вже усвiдомлює, який вiн – артистичний хлiб. Ми розмовляли з ним про вибiр професiї, питаю: може, ти будеш в музичнiй галузi працювати? «Ой, нi! Я це не витримаю!»

     – Якi Вашi мрiї вже збулися, а яким – ще треба?

     – Багато з них здiйснилися. Всi мрiї збуваються тодi, коли мають збутися, а не тодi, коли я цього хочу. Якiсь – через рiк, iншi – через десять.

       Найстрашнiше людинi – це залишитися самiй. Тож я мрiю, щоб це нiколи не спiткало мене – бути самотньою. Нiколи.

      –   Серед мрiй є поїздка на «Євробачення»?

      –  Якщо дiйду до думки, що це потрiбно, i буде пiсня, яка полонить весь свiт, тодi про це подумаю. Наразi себе там не бачу, цe й полiтичний момент. Добре, що Русланi та Джамалi вдалося сказати, що «Євробачення» – це також i творчiсть, не лише полiтика.

      А щодо важливих мрiй, хотiла б додати, що дуже хочу бачити своїх близьких i коханих людей щасливими.

      – Чого також бажаю i Вам! Впевнена, до цього побажання приєднаються й читачi Global Village.

Людмила Пустельник, Global Village

Автор висловлює подяку музичному менеджеру Галинi Гузьо за сприяння в появi цього iнтерв’ю.

Фото: з apxiвy Оксани Мухи