«Коли рада – чорна, то й правда – фiалетова»

Продовження сатиричного роману Галини Тарасюк «Цiнь Хуань Гонь, або Великий перманент». Попереднiй роздiл: «Незле в Іспанії, та довги перед вітчизнов тут примают» вiд 1 вересня 2019 р., рубрика «Гумор». Там же – початок роману.

 

Страстi отця Миколая

      – Господи, ти бачиш, як важко долати духовну кризу навіть з Твоєю Божою поміччю, – зітхнув благочинний, звівши покаянно до Неба очі. Бо вже котрий Божий день сумно дивився він із церковної паперті на свою паству, що зібралася із самого досвітку у корчмі, і гірко жалів, що відмовився від місця у тюремній церкві на зоні. Адже там би його мирян строєм водили у храм Божий, а тут… Господи, і за що йому така кара? Він про таку вольницю козацьку читав хіба що в Кулішевій «Чорній раді», чи в Маковея, як ще вчився на філфаці у Львові. І думав наївно, що то  давно легенди і рудаменти рідної історії. Аж ні! Біда знов суне Країною, як тайфун Америкою… Лиш вже не хлопи від панів на Січ тікають, а їх жінки – до панів… – І нема на те ради, спаси і помилуй, нарід свій, Господи!

        Паства теж дивилася на панотця, жаліла його і раду радила, чи кликати в корчму, а чи йти самим до церкви, бо дуже вже жаль було молодого панотця. Особливо панові отаманові Каправці, військо якого вже давно перейшло під омофор Київського патріархату і з тяжкими, мало не кровопролитними боями вже сім витків революції поспіль вигонило з церкви  московських  попів. А як нарешті вигнали, той церкви не треба. Отака ганьба, але що робити, коли з ворогами воювати набагато легше, як із самим собою?..

            Лиш чекати, коли проясниться, або виборів. Так кожен собі думав, але мовчав, бо що тут скажеш, доки не прояснилося…

              Місцево влада у складі голови Покукальського та сторожа Калатайла дивилася то на церкву, то на корчму, і думала, як би то безболісно примирити ці дві стихії, але так, щоб не повторити колишніх помилок і моральних втрат. Бо ще й року не минуло, як дискваліфікували, чи розстригли панотця Валерія, який не дочекавшись, коли паства до нього прийде, сам пішов, як Магомет до гори, до корчми і так зріднився з нею, що, бувало, й службу у ній правив. А до храму й не потикався!.. Чисто блуд на панотця напав, як на тих, що башту Вавілонську зводили. Матінка Анжела з горя воз’єдналася помислами з церковною служкою – причинною Касею, та й втекли обі  від панотця і ганьби не то в Італію, не то ще далі – в Іспанію. Тож тепер сільська власть мусила пильно стежити за кожним кроком новопризначеного настоятеля храму Святого чудотворця Миколая, теж Миколая, бо якщо, не дай Боже, що, то вже і їй, власті, прийдеться йти у відставку, або в монастир. А не хотілося б…

          Панотець Миколай, наткнувшись на строгий погляд голови Покукальського, потупав-потупав по паперті, пошукав очима у небі правди, та й пішов свічки гасити, думаючи, що це ж вони могли б свічки гасити разом з матінкою Мирославою, яка десь мучиться без свого панотця вчителькою музики у Львові, і все чекає, коли він покличе її у «Козацьку Корчму». Але панотець не кличе: боїться, щоб тендітну, богобоязливу матінку, Господи прости, не зґвалтували ці здичілі без жінок хлопи. Чого лиш один Марусяк вартий!..

     І панотець Миколай перехрестився, пригадавши страшну повість Марка Черемшини про ватага опришків Марусяка й попадю, яку читав вже семінаристом, готуючись на парафію в горах. Господи помилуй! Бо хоч тут не зовсім гори, проте, якщо вірити чуткам і Марусяковій тещі, що часом заходить сповідатися, місцевий Марусяк не ліпший за літературного. Та й сам благочинний мав нагоду в тому переконатися, коли мандруючи якось на ровері (прихід був такий бідний, що й до ровера довелося докладати, купляючи) поза селом, зненацька натрапив на озера, на смарагдових берегах яких, мов на пляжах чорноморських, розкинулись ліжбища голих туристів, переважно жіночої статі, за якими збившись у зграї, а то й поодиноко, стежили звіддалік голодними очима напівголі дикі люди чоловічої статі. Та ще більше здивувався панотець, впізнавши у тих очеретяних людях своїх мирян, яких бачив лиш звіддалік у корчмі, на чолі з самим паном отаманом Каправкою, чий мундир поблискував орденами й медалями на розлогій вербі край берега. Але не про Каправку мова, а про те, що з поміж диких, шанталавих людей вирізнявся статурою красень років сорока, судячи по нахабній фізіономій, не хто інший, як Марусяк…

          І нічого не зоставалося  одинокому у своїх страстях-тривогах отцю Миколаю, як просити свого небесного патрона сотворити чудо, навернути заблудлих, похряслих у п’янстві-буянстві овець до храму Божог, а самому сісти писати цей трагічний псалом про нашу дійсність, який згодом надрукує районна газета під псевдо «Козак Нечай».

Й три гори, як три царі –

Брати-єдинокровці!

А що на першій на горі –

То золота церковця.

А що на другій на горі –

То корчма чортом диха:

Там вояки й плугатарі

Товчуть об землю лихом.

А що на третій – то жура

Півнеба ніччю вкрила.

Ой то, братове, не гора –

То лицарства могила

           Забігаючи наперед, скажемо, що за цей вірш редактор районної газети Фіолетова правда» мало не поплатиться посадою, бо районна фіолетова влада, випадково прочитавши, побачила у третім куплеті про третій горб натяк  на себе, як могильника демократії в образі «лицарства могила». Тож панотцю довелося тричі службу правити, аби вгамувати місцевий антинародний режим від репресій щодо редактора і свободи слова.                     

Реакцiя

         А на другий день, якраз було Макарія, зайшов у церкву сільський голова Покукальський, помолився, а далі й вийшов на паперть, всім своїм виглядом показуючи, що має до панотця Миколая поважну бесіду. Так і не діждавшись мирян, а отже й служби не почавши, панотець вийшов слідом, готовий на контакт із владою ради спасіння потопаючої  у гріхах громади.

         Та лиш панотець, поправивши на грудях хрест, прокашлявся до казання, як Покукальський, дивлячись у землю, перебіг його.

Вібочєйте, панотче, але бачив вас учора на ровері коло ставків. Тож прошу вас дуже, як поки що єдина у Корчмі, маю на увазі, село, власть, а власть, як ви самі кажете, від Бога, не ходіть туди. Не починайте з того, чим закінчили своє перебування в Корчмі, маю на увазі село, хоч і корчму теж, ваші попередник благочинний Валерій. І в корчму не йдіть, ну ту, що не село, а лиш корчма на горбі при дорозі. Краще об’явіть, щоб у хор церковний приходили. Може хоч співом приманите тих пияків? ( О! Чуєте, як співають?! Най хор Вірьовки ся сховає!) Бо я вже всі методи випробував, і жоден не годящий. Наче наша Корчма, село маю на увазі, якесь прокляте місце… То я й гадаю собі: а може хресний хід організуємо та висвятимо Козацьку Корчму разом з тою корчмою, що при дорозі на горбі? Але – ще не час. Ще, гадаю собі, варт з ними, тими в корчмі заблудлими, попрацювати, як слід…

            Уже минув місяць від тої розмови. Вже відцвіло у церковнім садку все, що мало, вже й вицвіло на церковній брамі п’яте оголошення про хор, а до церкви як не йшли ні власть, ні народ, так і не йдуть, і про хресний хід не згадують. Зате – ось, футбольний матч затівають на саме Різдво Івана Предтечі! І нема ради на тих грішників!..

Галина Тарасюк (Далi буде)

Карикатури: veselahata, webplusswit