«...І в Донецьку будуть українські пісні співати»

Ретро-iнтерв’ю з Віктором Морозовим.

 

     Він належить до артистів, чия популярність — поза часом. Так само оригінальний, філософоський та іронічний сьогодні, як і 25 — коли всі знали гурт «Не журись!» та його анти-радянську сатиру— чи 40 років тому. Коли його команду «Арніка» шанували нарівні зі «Смерічкою» її «золотого складу» — з Володимиром Iвасюком, Назарiєм Яремчуком та Василем Зінкевичем.

     Сьогоднi Вiктор Морозов знаний не лише як легендарний музикант, але й перекладач (зокрема, всiєї «Поттерiани», творiв Пауло Коельо, Майкла Скотта, казки «Чарлi та шоколадна фабрика» Роалда Дала).

      Ця розмова з ним — своєрiдна «машина часу». Вiдбулася колись у Києвi, але навмисне не писатиму, скiльки саме рокiв тому. Бо чи не все, сказане ним тодi — як не дивно чи сумно — актуальне й зараз, важко буде знайти тi самi «10 розбiжностей».

     I як ранiше, пан Віктор надовго не затримується в однiй географiчнiй локацiї. Дiлить свй час мiж мiстами — Львовом, Києвом, Торонто (звідти родом дружина Мотря) чи Вашингтоном — та континентами.   

 

«Слон довго чухається перед польотом»

        — Пам’ятаю перший фестиваль «Червона рута» (1989 р. — ред.) і Вас на фестивалі. Всі були переконані, що завтра чи післязавтра українська поп-музика звучатиме на всіх широтах. Але не так сталося. Як гадаєте, чому?

      — Є відчуття гойдалки — спочатку в один бік, потім у другий. Була загальна ейфорія — як не за місяць, то за рік-два станемо Європою, все зміниться. І в Донецьку будуть українські пісні співати. А потім закон гойдалки спрацював у інший бік — настали депресія і розчарування. До речі, то було в українців у всьому світі — різка зневіра після ейфорії. Тепер гойдалка зупинилася — «золота», чи «псевдозолота» середина, коли розумієш, що, мабуть, так і мало бути. Зміни відбуваються не так швидко, особливо з українцями. Це, взагалі-то, традиційно консервативна нація, треба багато часу, аби щось змінилося. Але є надія.

      Пригадую, я був делегатом І з’їзду Руху, теж була загальна ейфорія: багато гостей, усі вставали, співали, прапорами махали. Але пам’ятаєте, наприкінці 80-х Україна знову запізнювалася — скрізь уже починалася демократія, а в нас ще був Щербицький, усі чухалися — як воно буде? Один делегат із Кавказу тоді розповів анекдота про літаючих слонів. Тобто — слони взагалі не літають, але вже як полетять… І Україна — такий собі літаючий слон, дуже важкий на підйом, але коли нарешті це вдасться… Я сподіваюся, що зараз іде процес «чухання» і підйому — для другого стрибка слона в політ.

         — Ви активно гастролювали наприкінці 80-х — на початку 90-х, а потім про Вас довго нічого не чули…

         — Так вийшло, що я досить довго тоді перебував за кордоном. Поки дружина ще працювала в Торонто (з Мотрею, третьою дружиною Вiктора, у нього двi доньки-близнючки, Квiтослава та Зоряна — ред.), зрозуміло, що й залишався там. Хоч ніколи назавжди туди не виїжджав, раз на кілька місяців прибував до України, щоб продовжити якісь свої справи. Врешті, й мені була потрібна певна пауза після руху гойдалки — перед тим був театр «Не журись!», ми мали ефектні на той час вистави. Потім відчув, що настав час зупинитися, переосмислити й шукати нові шляхи. «Не журись!» утворилися спонтанно і стихійно, за рік зробили шість різних програм, ми відчували, що наш час — саме тоді. Так само стихійно наша активність пішла на спад. Хтось із «Не журись!» обрав свій власий шлях — як Тарас Чубай, що створив «Плач Єремії».

        — Героїня першої «Червоної рути» Віка Врадій («сестричка Віка» — ред.)  переїхала до Америки. Ви теж мали можливість залишитися за океаном.

        — Якщо чесно, в мене взагалі немає спокуси довго затримуватися на одному місці — можливо, в мене така циганська натура, до того ж, я — Близнюк за гороскопом. Мені важко залишатися довго в одній точці простору — інакше буде депресивний стан. Ідеально для мене — подорожувати світом. Раніше такої можливості не мав, тепер надолужую.  

       А щоб українського артиста слухали на Заході, треба провести величезну роботу. Там безліч місцевих артистів, більшість із яких — безробітні й теж мріють кудись вирватися, щоб їх почули. Тож гостям прорватися дуже важко. Та сама Віка — скільки вона старалася, навіть англійською співала…

           — Ви з Вікою спілкуєтеся?

           — Якось її бачила моя дружина — того вересня у Вашингтоні були акції пам’яті Гії Гонгадзе. Мотря там була. Віка розповіла, що живе у Нью-Йорку, а працювати їздить до українського ресторану десь у Філадельфії. Якоїсь агенції у неї нема.

            — Звучить драматично.

            — З того, що чув — вона мріє приїхати в Україну на гастролі. Зрозуміло, їй трохи сумно — тут мала славу першої рок-зірки, там її мало хто знає. Але, знаючи неспокійну Вічину натуру, не думаю, що вона змирилися з сьогоднішнім станом речей. Я сподіваюся, ми про неї ще почуємо.

           «Арнiка» як засiб — лiкарський та вiдрахування з унверситету

          — Ви й Віка ще за за радянських часiв розпочинали рок у Львові, який тоді переслідували.

         — Ми з Вікою починали з гyрту «Арніка». У «Арніки» було багато проблем, надто у 1972-му. Ми щойно утворились і поїхали на популярний тоді Всесоюзний конкурс «Алло, ми шукаємо таланти!». Зональний тур відбувався в Чернівцях. Виїжджали і не мали назви групи. Чому стали «Арнікою»? Були самодіяльним колективом, який грав біг-біт, працювали при Львівському аптекоуправлінні, син його завідувачки в нас співав. Знайшли собі «тепле містечко». Думали — що б зробити, аби назва пасувала до аптекоуправління? До Чернівців із нами їхав один тодішній працівник, тепер його начальник, пан Зіниха. Він запропонував «Арніку»— лікарську рослину, яка росте в Карпатах. В народі її називають «кріпкостій» — важлива рослина для чоловіків, а в народній медицині застосовувалася для запобігання вагітності. У Чернівцях перемогли «Арніка» й «Смерічка». На той час я вже був знайомий із Назаром Яремчуком, із Василем Зінкевичем, Володею Івасюком. Тоді зійшлися ближче. Разом поїхали до Москви на фінал і там теж перемогли. Поверталися до Львова й думали як нас будуть зустрічати з квітами й оркестром.

          — А насправдi?..

          — Зустрічали зовсім інакше. Саме у 1972-му почалися повальні арешти інтелігенції, письменників. Крім музики, я тоді бавився ще й літературою. Зі своїми друзями, сьогодні — поважними літераторами — робили рукописний журнал «Скриня», неполітичний, то був андеґраунд, ми не шанували офіційно визнану літературу. Цього було досить, щоб нас усіх повикидали з університету. Мене так і не поновили, до речі. А якщо журнал знаходили під час обшуку… Я вилетів з останнього курсу — до закінчення вишу залишалося 2 місяці. Це була одна причина. Друга — що на фіналі в Москві ми співали пісню «Чорна рілля, ізорана». У Львові дізналися, що ця пісня страшенно націоналістична, заборонена. Я став невиїзним за кордон, про виступи по радіо чи телебаченню треба було забути. Найгірше було те, що не можна було переміщуватися.

          — Як же Ви собi раду давали по життю?

           —   «Арніка» грала й по весіллях. Виходила заміж донька секретаря парткому університету, почули, що я там маю грати — заборонили. Абсурдні ситуації були. Хіба на танцях нам дозволяли виступати.

          — Зате доля на знак «компенсацiї» зводила Вас зі справжніми митцями…

          — Я іноді приходив до Володимира Івасюка, він свої нові пісні награвав. Одного разу сказав: «Вікторе, давай разом пісню напишемо». Я не розумів — як разом? Він — уже відомий композитор був, а я тільки робив перші спроби. Та він починав на піаніно фразу, а я продовжував. Ясно, що з того нічого не вийшло, вірніше, вийшла суто його пісня, здається, це був «Кленовий вогонь», мого там нічого не було. Я вже потім зрозумів — можливо, таким чином він хотів якось мене підтримати, показати — якщо ми разом можемо творити, то в мене буде впевненість у власних силах. Це для мене була дуже важлива подія. Інсценізацією, таким акторським етюдом Івасюк мені дуже допоміг.

           Ще цікаво було — я познайомився з Паоло Коельо, книжки якого перекладаю. Я з дружиною спеціально їздив на мiжнародний книжковий ярмарок, щоб із ним познайомитися. Він теж починав не як літератор, а як музикант, хіппував, їздив із рок-групою по гастролях, теж мав проблеми з університетом, бо вони видавали якийсь часопис — усе майже, як у мене. В його рідній Бразилії була хунта, його й ув’язнювали, і в психіатричку кидали. Коли ми розмовляли, побачив, що в нього на руці витатуйований метелик. Коельо розповів цікаву історію: вони з дружиною не мають обручок, але вирішили навічно себе поєднати однаковим татуюванням. Обручку можна зняти, а метелика — ні. Дуже символічно — як і метелик, людина з гусені має перетворитися на прекрасну крилату істоту.        

«Львів нiколи не був найбільш українським мicтом»

           — Крім музики, Ви настільки зацікавилися «Гаррі Поттером», що переклали його на українську. Ваш переклад визнали значно кращим вд російського (i продовжують таким визнавати лiтературнi критики й сьогоднi — ред.).

       — Спочатку я перекладав Паоло Коельо — «Алхіміка» та інші твори, а потім подумав, що в Україні є чималенька ніша — бракує літератури для підлітків, і оригінальної, і перекладної. І я вирішив щось для цих читачів перекласти. Взявся за «Хроніки Нарнії» Льюіса, відому класику. Саме тоді на Заході з’явився «Гаррі Поттер». Була ідея фікс — перекласти перший том, поки ще немає російської версії, діти в Харкові чи Донецьку будуть читати українську.

        Шкода, що не вдалося цю ідею здійснити з двох причин — по-перше, в Україні тоді ніхто не чув, що таке «Гаррі Поттер», це був 2000 рік. Подруге — українські видавництва важко переконати, все дуже повільно вирішувалося. Потім, коли Іван Малкович, директор видавництва «АбаБаГаЛаМаГа», теж захопився цією ідеєю, він, як християнин, мав певний внутрішній острах — тоді були чутки, що «Гаррі Поттер» пов’язаний із чаклунством, сатанізмом, усіма такими поганими речами. Нарешті, треба було отримати авторські права на переклад — переговори з англійським видавництвом тривали майже рік.   

      — Коли приїжджаєте до Львова, відчуваєте, що він уже не такий, як раніше? Провінцiйнiший, наприклад.

        — Тут спрацьовує певний стереотип — чомусь Львів вважався найбільш українським містом. Хоча насправді ніколи таким не був. Львів завжди був досить космополітичним містом упродовж усієї історії, там перепліталися нації і культури, в цьому є певний шарм. Навіть вулиці називалися Вірменська, Сербська, Староєврейська, Руська. Коли почали говорити, що Львів — це українське місто, то було видавання бажаного за дійсне. Він не був таким ні в першій половині минулого сторіччя, бо тоді це було польське місто, ні в другій — бо тоді була русифікація, ще більша, ніж тепер (на початку нового тисячолiття — ред).

      На початку 1990-х Львів став більш українським — євреї та росіяни просто перелякалися й перефарбувалися. Всі стали такими патріотами, українцями. А потiм побачили — усе спокійно, і все повернулося назад. Ще один момент, я так само над цим довго думав: що ж таке, чимдалі більше російської мови у Львові — тут, напевне, такий собі опір проти чогось офіційного. Українська стала офіційною, і коли молодь дивиться на ті, перепрошую, офіційні рила, які по телебаченню державною говорять — хоч видно, наскільки це для них штучно — в молодих людей виникає бажання на знак протесту говорити російською.

       Все має бути природним, і має минути час. Найкраще було б, якби українською заговорили брати Клички, Андрій Шевченко (який, до речі, неймовірно швидко вивчив італійську мову) чи відома фотомодель. Тоді зрозуміли б, що українська — це престижно. Дуже повільно все змінюється…

Людмила Пyстельник

«Слово Просвiти»

Фото: starylev, theinsider.ua, wz.lviv.ua

Напишіть відгук