Страшнiша вiд терористiв «ДНР» лише їхня «поезiя»

«Вiршi» про вбитих бойовикiв як зразки дуже чорного гумору та поганого правопису.

    Восени на окупованому Донбасi вiдзначають роковини смертi ватажкiв сепаратистiв, О.Захарченка та Мотороли (А.Павлова). «Вечори пам’ятi» вiдбуваються в кращих традицiях радянської та сучасної росiйської пропаганди.

     Нa них не обходиться  без «поезiй» мiсцевих авторiв ,  присвятами також заповнюють сторiнки Iнтернет-ресурсiв «ДНР». Це римоване слово – бо назвати його «вiршованим» було б перебiльшенням – змушує здригнутися фiлологiв i подивуватися , як на непiдконтрольнiй Українi територiї розумiють вислiв «про мертвих – або добре, або нiчого». Бо саме той випадок, коли б краще останнє. Те, що вважається авторами «добрим», звучить, переважно, кумедно – дарма, що недоречно навiть по вiдношенню до таких покiйникiв як Захарченко чи Моторола. Та «поети»-сепаратисти подiбними нюансами не переймаються.

    Зокрема, «стiхi» дають певне розумiння про «iх нрави». Як пише в своєму «Реквiємi» Анна Ревякiна – на смерть колишнього лiдера «ДНР» – його похорон став доброю нагодою для початку нових романтичних стосункiв:

Как уходят герои? Молча.
Растеряв все рефлексы волчьи.
Вместо слёз для них море горечи,
вместо роз для них залп тройной

холостыми, и серый в штатском
что-то скажет нам о солдатской,
о судьбе двух народов братских,
пофлиртует с седой вдовой.

     Xоч би той «в штатском» до кiнця похорону почекав зi своїми залицяннями… Зате про сутнiсть бойовика – «вовчi рефлекcи» – влучно.

Втiм, згаданий твiр бодай «мєстамi», але дотримується ритму. Чим не грiшить iнша «поетка», Наталiя Сєнчєнко, її теж хвилює Захарченко. Тож нiби вiд його iменi:

– Ребятушки,
мои однополчане,
Да вам ли не знать солдата судьбу?
Достала таки «пуля» с вражеской стаи,
С пометкой «привет от ВСУ»…

Iншими словами – «награда нашла героя». Не лише його одного:

– Эх, горемышные
вы мои братья…
Я верен был вам всегда, до конца…
Здесь Моторола, Гиви, Мамай…
И наши все те, кто погиб от свинца…

     Що на той свiт Захарченка вiдправив зовсiм не «привєт от ВСУ», а теракт, влаштований, швидше за все, своїми ж «рєбятушками», авторку не обходить. Зате так, мабуть, народжується новiтнiй донецький епос.

     Невипадково  небiжчицька тема вiршоритмом перегукується з таким популярним жанром росiйської народної творчостi як «частушкi». До цих рядкiв авторства якогось Алекса бракує хiба-що балалайки:

Смотрят сквозь стекло глаза,
Лист упал зеленым…
По Захарченко слеза,
Слеза по Кобзону…

     Але жодному з тих, за ким «слєза», не судився посмертний iмiдж секс-символа для «поеток»-сепаратисток – як воно сталося з Моторолою. Йому присвячено набагато бiльше, нiж Захарченковi,  знущань з росiйської мови. В них донецькa «лiт-богема» млiє i вiд непоказної зовнiшностi та миршавого зросту Павлова («он не Геракл, сажени в плечах, и бицепсов кругленьких нету!»  – Валєнтiн Мiхайлiн), i вiд його ж дуже пролетарського походження:

Погиб солдат –  полковник ДНР.
Кто знал его –  снимите шляпу.
Широк в кости, не сноб, не лицемер.
Из тех, кто не подвержен драпу.

Надёжный друг, отличный семьянин,
Душой высок, хоть и не вышел ростом.
Не из богатеньких, не дворянин,
Но не чета пронырливым прохвостам.

    Aвторка цiєї присвяти невiдома, як не дуже зрозумiло й те, що мала на увазi пiд «драпом» – втечу з поля бою чи цупку матерiю, з якої колись за Союзу шили пальта? Може, хотiла сказати, що терористовi бiльше пасувало камуфляжне «хе-бе»?

    Та менше з тим. Ось ще про те, «какiм он парнєм бил», пише Наталiя Соллогуб:

Хоть и добряк, с душой широкой,
и с виду, кажется, дитя,
глаза с густою поволокой,
и говорит, как бы шутя…

На самом деле парень строгий…,
и научился побеждать
врагов России на пороге,
встречаясь с ними тет а-тет.
В власах внушительная проседь
подпортила его портрет.

    За «подпорченним» Моторолою побивається ще одна анонiмна фанатка. Заодно пояснює, чому з нього виросло те, що виросло:

Врагов трясло от Моторолы,
В бою сравним со львом, быком.
Он ученик Советской школы,
С фашизмом с детства был знаком.

    Мабуть, варто розумiти, що  фашистськими практиками, як-от катування полонених, Павлов теж захоплювався з дитинтва. А яким буває фiнал у фашизму – вiдомо, тож все закономiрно.  

   Антологiю ж цiєї дуже невисокої воєнної «поезiї» пiдсумовує такий собi Святослав Моiсєєнко, що пише про переживання «народа Донбасса»:

А разве у вас не бывало,
Чтоб чувства – дерьмом наружу,
Чтоб просто начистить хлебало

Кому-то. За то, что так нужно.

   Що не кажiть, а «гiрше вiд сепаратистiв» таки буває – це коли вони намагаються вiршувати.

(Oрфографiю та пунктуацiю оригiналiв зберeжено – ред.).

Ештон Бест-Коровайний

Фото: vk.ru

Карикатури: radiosvododa (Oлексiй Кустовський), styler