300 класних гуцулiв

Про новий фiльм «Захар Беркут» – видовищний та гарний, як голiвудська писанка.

     Режисер – Ахтем Сеiтаблаєв, сценарiй – Ярослав Войцешек та Рiчард Ронат. У ролях: Роберт Патрiк (Захар Беркут), Томмi Фленаган (Тугарин Вовк) Поппi Дрейтон (Мирославa), Алекс Макнiколл (Максим), Олiвер Тревена (Богун) та iншi. Студiя Kinorob,  Film UА.

     Мой, яке то файне кiно! (З наголосом на першому складi в словi «кiно»). Дивилам би си, дивилам, i ненадоїст – бо такой здоймальнiй групi вийшло зробити правдиво добре i єк наразi – найкрутiше з всього нiби iсторичного, шо перед тим наздоймали.

      До чого тут, спитаєте, гуцульський дiалект? А до того ж, що й цiлком сучасна лiтературна українська героїв, якi вiдтворюють на екранi, гм – 13-е сторiччя! Розмовляючи при цьому, як студенти-вiдмiнники фiлогiчного факультету. Звiсно, в Iвана Франка персонажi теж говорять «не як тодi», а як сучасники автора однойменної повiстi. Але саме Франкова мова, з її соковитими зворотами й словами на кшталт «хосен» (користь), «дотинки» (дотепи) чи «побiда» (перекладу не потребує) не лише звучала б бiльш органiчно, але й, дивись, компенсувала б стрiчцi прогалини в iсторизмi.

     Хоч, коли по щиростi, неiсторичне не лише це кiно, але й першоджерело, тобто Франковий твiр – на жаль, не було такого, щоб в Карпатах зупинили чи бодай серйозно затримали монгольську навалу. Та й кохання доньки боярина до простого гуцула – то швидше бажане, нiж можливе насправдi, на те й романтична повiсть… Але наразi не про це, а те у фiльмi,

        Що вдалося. Добра операторська робота (Юрiй Король). Краще вiд гiр – лише тi, що в «Захарi Беркутi». Розкiшно вiдзнятi краєвиди, соковитi кольори полонин, озер чи пожеж – все разом витворює красивенну картинку. Вона запросто позмагається мальовничiстю з «Володарем перстнiв» чи iншим офiцiйно фантастичним кiношним антуражем.

      Дуже гiднi спец-ефекти. Найбiльш вражаюча – сцена iз загатою, a найменше – з помiтно несправжнiм медведем в печерi. Що, однак, на сприйняттi загалом не позначилося. Бо – багатий, насичений, стовiдсотково «захiдний» екшн. Hадто в батальних сценах, що милують око ракурсами, деталями та природнiстю. За не бозна-якого бюджету (113 з половиною мiльйонiв гривень), на реквiзитi, костюмах й постановцi боїв не заощаджували. Тож замiсть бутафорських «махачiв» з вiдрубаними кiнцiвками ще до того, як по них вгатили картонним мечем, маємо повноцiннi, фахово поставленi битви – i в масовках, i в поєдинках-«спарингах».

      Aкторство – переважно, пристойне у виконаннi американських акторiв – i часто дуже класне вiд українських, монгольських та казахських. В «Захарi Беркутi» голiвудська школа таки поступилася – вiтчизнянiй та азiйськiй колоритностi. Мабуть, рiдний iсторичний матерiал нашим (та не дуже) грати легше, через те й переконливiше. I таки шкода, що українським артистам дiсталися лише другоряднi персонажi, як-от Гард (Олег Волощенко) чи Петро (Юрiй Iсаєнко).

     Зате головне зло кiно-розповiдi – хан Бурунда, якого зiграв монгольський актор Цегмiд Церенболд – його американських колег змушує «посунутися». Окупант вiд Церенболда – по-справжньому харизматичний, небезпечний та яскравий. Це не карикатурний тупуватий загарбник, а навпаки – розумний та пiдступний. Недаремно на батькiвщинi Цегмiда в нього статус зiрки «номер раз», а в послужному списку – ще й зйомки в iсторичному серiалi Netflix «Марко Поло».

       На його тлi головнi герої – Захар Беркут (Роберт Патрiк) та антипод старiйшини громади, боярин Тугарин Вовк (Томмi Фленаган) – часoм виглядають, як тi ж картоннi мечi в порiвняннi зi справжнiми. I ось тут саме час поговорити про те

    Що вдалoся не дуже. Залучення до фiльму цiлої низки американських акторiв, та ще й на всi головнi ролi – зрозумiло, не тому, що українськi з тим самим не впоралися б, i не вiд хорошого життя. Бо зацiкавити вибагливого захiдного глядача i – нiде правди дiти – байдужого до чужого нацiонального матерiалу, можна лише знайомими йому iменами. Як того ж Патрiка («Термiнатор-2», «Отрута», «Х-файли») чи Фленагана («Хоробре серце», «Гладiатор», «Вартовi Галактики»). Звичайно, обидва – вже далебi не супер-«стари», але тих, що «супер», спробуй, замани скромним, як на американськi мiрки, гонораром. Зiграли ж Патрiк та Фленаган не «на Оскара», радше просто добротно.

      Тим часом, в гонитвi за прокатом «на експорт» автори кiна трохи розгубили (чи, може, не дуже й шукали?) ту саму українську справжнiсть. Останньої на екранi – критично мало. Добре, звичайно, що присутнiй оберiг-тризуб, а решта наших давнiх символiв, карпатських вiзерункiв, нарештi – де?

     Непосвячений глядач, особливо той, що повiстi Франка не читав, може й не второпати, що йдеться про давню вiйну на територiї сучасної України. Недарма критики фiльму вже встигли познущатися з нього паралелями з «300-ма спартанцями» та докорами, що нацiональну автентичнiсть «розчинили Америкою».

      Бо й справдi – як сучасний пiдлiток, на якого «Захар Беркут» теж орiєнтований – мав би зрозумiти бодай пiсля першої половини фiльму, що його знято не про напад якихось-там оркiв на мирних людей, теж вигаданих? Що це – саме про нашу сторiнку iсторiї? А не про поєдинок, скажiмо, iрландських горян з вузькоокими варварами, що знiчев’я забрели на чужi бескиди.

     Тим не менш – своє завдання наймасштабнiшого розмаху, «цiлком захiдної» стрiчки вiтчизняного виробництва, «Захар Беркут» виконав. Мiсiя здiйсненна.

      I не лише ця. Доволi ефективного засобу контр-пропаганди в умовах вiйни з Росiєю – також. Слоган фiльму («Свобода – це наша сутнiсть»), його чiтко сформульований месидж – коли напав ворог, треба гуртуватися разом, а не сваритися – все це вельми своєчасно. В ще однiй вiйнi, яку веде проти нас схiдний сусiд – iнформацiйнiй.

       «Захару Беркуту» вдалося уникнути iдеологiчних штампiв, без яких не обходиться практично жоден росiйський продукт. Разом з тим. наше кiно нагадує: носiїв герба у виглядi двоголового птаха-мутанта можна перемагати.

Людмила Пустельник

Напишіть відгук