Iсторiя нашої заробiтчанки та cпiвака A.Макаревiча

Або про звичайну людянiсть, яка однаково важлива – i проти вiйни, i коли просто спiвчуття –  бувальщина.

    Сталося це якогось далекого року, коли росiйська з Україною вiйна була «тiльки» газовою, Крим – 100%-во нашим, неокупованим, а недоброї пам’ятi Захарченко посилав на бiйню лише курей (як приватний торгiвець їхнiм мясом) i про жоднi «ДНРи» не думав – мабуть.

    Але нашого заробiтчанського свiту вже давно було – по всьому свiту, в т.ч. й заокеанському. Тож якогось погожого дня жителька Тернопiльщини, 20-скiлькись-там-рiчна Галина йшла собi по Нью-Йоркському Бродвею i плакала. А що – вiльна країна, i це приватна Галина справа – сльози ховати чи лити. Так само, як перехожих – байдуже проходити повз. На те воно Нью-Йорк, бейбi, роблю, що хочу – плачу aбо регочу.

     Причини для неконтрольованих емоцiй у Галi були. По-перше, на неї знову за щось визвiрилася господиня ресторану, де дiвчина офiцiйно працювала офiцiанткою, а насправдi – i прибиральницею, i посудомийницею, i вантажницею теж бувало. По-друге, верталася у винаймане тiсне помешкання десь в глибинах Бронксу, до якого ще пиляти й пиляти в смердючих вагонах метро i в якому – спiльнi ванна-кухня ще з трьома панянками. По-третє – дiстало вже Галю все в тiй Америцi! До одного мiсця вашу «американську мрiю», якщо замiсть неї – «пахати» ненормовано без вихiдних i майже за копiйки! Ще й друзiв жодних нема, а англiйська в Галини – дуже початкового рiвня. I просто словом перекинутися, щоб не по роботi – тупо нема з ким. Додому, в Україну, хотiлося страшенно, а до подорожi назад – ще ого, скiльки чекати! Грошi заробляти треба, там, на Тернопiльщинi, їх дуже чекають…  

    I тут крiзь пелену слiз Галя побачила його – йшов собi по вулицi справжнiй, живий Андрєй Макаревiч! Той самий, що «Машина часу», знаний i шанований поколiннями. Без супроводу фанатiв, один – як тисячi звичайних туристiв, що спацерують з фото-камерами по Великому Яблуковi…

     Перш, нiж встигла подумати, що так, напевне, робити не варто, Галя вигукнула «Андрєй!» i помчала йому назустрiч. Поки бiгла, встигла уявити, як зараз Макаревiч, швидше за все, або пошле її куди подалi, або просто втече. Бо дуже воно йому треба – якась зарюмсана незнайома дiвка, що кинулася з доброго дива. Сама, напевне, так зробила б… Вiн, до того ж, – селебрiтi, а в таких – обов’язково «зiркова хвороба».

    Не так сталося, як гадалося. Першої митi Макаревiч здивувався, звичайно, а наступної – до нього все дiйшло без зайвих пояснень. Тут же запросив Галю до найближчого кафе. Офiцiантка – а то була знаюча, досвiдчена нью-йоркська офiцiантка – з мовчазним розумiнням принесла води i пачку паперових хустинок.

    Що саме казав їй Андрєй, Галя вже не пам’ятає, та й не так важливо. Швидше за все, то було щось банально-обнадiйливе, як належить, коли треба вгамувати «соло» зi схлипувань: що все  налагодиться, «буде добре», «сьогоднi важко, щоб завтра легше стало, а ти що хочеш – чай чи каву?».

     На прощання написав на серветцi свiй нью-йоркський телефон: «Я тут, у США, ще день-два буду. Коли проблема якась – дзвони».

    Телефонувати Галя не стала. Хто знає, чому – може, боялася зiпсувати шарм класного моменту, несподiваного сувенiра долi – бо раптом вона невчасно подзвонить? Краще долю не спокушувати.

      А, може, й справдi закiнчилися в неї пiсля того проблеми? Народнi заробiтчанськi хронiки iнформацiї на цю тему не зберегли. Зате вiдомо, що з часом в Галi таки справдi пiшло на краще. Ресторан зi сварливою господинею залишила, знайшла iнший, де бiльше платили. Туди, до речi, якось навiдалися на дамськi посиденьки не аби-хто, а Сара Джессiка Паркер з колежанками з «Сексу i мiста», залишили Галi щедрi чайовi й автографи. Але чий автограф їй найдорожчий, пояснювати, мабуть, не треба.

    Одне слово, все в дiвчини поволi склалося. Друзi з’явилися, робота нормальна, i взагалi, США – дуже навiть придатна для життя країна, як виявилося.   

     До чого цей спогад? Не лише з нагоди, що цiєї осенi «Машинi часу» виповнюється всього 50 рокiв – а ви думали… А самому Макаревичу 11 грудня – всього 66… Це й до того, що людянiсть, коли справжня, залишається такою завжди – i в дрiбницях, i в справах глобальних. Як-от, коли не побоятися сказати агресорам у вiчi, що красти чужi землi – це таки злочин, тим бiльша пiдлота – вiйна з сусiдом. Отримати за це в себе вдома, в Росiї, прокльони, потоки бруду в ЗМI й цькування, i все одно стояти на своєму. Як зробив i продовжує артист, Андрєй Макаревiч – друг України i просто хороша людина.

   А «Машину…» – з днем народження!

(Записано зi слiв подруги героїнi).

Горпина Мак-Грегор

Фото: depositphotos, kp.ru