З Верховної Ради: «Кубаньнаша!»,

     Або «дай, Боже, нашому телятi Путiна з’їсти!»

     А що ви собi думали: Крим вже повернули, ще й вибачилися, Донецьк, звичайно, також. Там днями вiдбулося урочисте вiдкритя пам’ятника Р.Шухевичу, що по Проспекту Бандери. Луганськ навколiшки приповз i довго благав, щоб його взяли назад.

     Нi, це не я знущаюся, а нарoдний депутат Олексiй Гoнчаренко (ПЄС), який вже вирiшив всi зовнiшньоекономiчнi проблеми України i тепер хоче повертати нам Кубань. Ще раз: нi – це не жарт, все серйозно й офiцiйно – недавно зареєстроване мiжфракцiйне об’єднання у Верховнiй Радi «Кубань». Очолює О.Гончаренко. Слава герою?

     Мета цього пишногубого хлопця – я зараз не про зовнiшнiсть, а про те, що, згiдно з фольклором, занадто розкатують – «розробка полiтики з повернення в культурне та соцiальне поле українських етнiчних територiй та етнiчних українцiв. В першу чергу, займемося Кубанню. Але й iншi регiони, де мешкають компактно українцi, теж будуть пiд нашою увагою».

       Вiдчуваю, як напружилася наша дiаспора вiд Польщi до Канади. Скрiзь, де не бракує «етнiчних українцiв», i до яких мiжфракцйнi  виявлятимуть «увагу». Ой, земляки, тримайтеся!

      Хто сказав, що приколи «95 кварталу», надто котрi дурнуватi, переплюнути неможливо? Я б на мiсцi Євгена Кошового, що там зараз за старшого, до Олексiя придивилася б – це конкурент. Тим бiльше, що в нього теж –  цiла команда, «кубанцiв»: А.Парубiй, А.Чийгоз, В.Ар’єв, С.Федина, А.Урбанський, О. Синютка, А. Герасимов, М. Величкович (ПЄС), Ю. Клименко, С. Бобровська («Голос»), О.Савчук («Свобода»), та I.Гузь (депутатська група «За майбутнє»).

    Що їхнiй «шеф» Гончаренко досi «нарозробляв», як полiтик, вiдомо надто добре, лiньки переказувати. Лаври масовика-витiвника ПЄС – в нього цiлком заслуженi. «Кубань»-мiжфракцiйну просто не мiг очолити хтось iнший.

     Хоч менi, наприклад, cyто з гендерної солiдарностi трохи образливо за Софiю Федину – чому не вона голова? Дiвчина примiтна, криком запросто козачий хор переголосить. I як сексуально виглядав би на Софiї кубанський костюм! Та ще й з шаблею в руцi, щоб Путiн боявся!

     Бо ж влаштували комедiю з «українiзацiєю Кубанi» в першу чергу задля хайпу, «важнєйшего iз iскуств». Mали б хоч якiсь, бодай найменшi напрацювання щодо становища нашої дiаспори в РФ – напевне з екранiв «Прямого» вже сказали б про це разiв сто. Але ж напрацювань – катма, i наразi – всього лише пiар себе коханих. «Наша вiдповiдь» окупантовi – дуже несиметрична. Дивiться, клятi москалi, як ми вас – «через колiно»! Ви вкрали Крим з Донбасом, а ми в Радi грiзно нiжкою тупнемо: а ну, вiддавайте Кубань в наше «культурне та соцiальне поле»!  Москалям, тим часом, одразу вiд серця вiдлягло: «То вам нi Крим, нi Донбас уже не треба назад?»

    Офiцiйнa реакцiя з Кубанi не забарилася, в тому числi з тамтешнього козачого вiйська. Стисло: назад на iсторичну Батькiвщину не рвемося. А якої ще можна було сподiватися реакцiї вiд громадян РФ?

    Є в цiй iсторiї також серйозний момент. Наприклад, такий: мiжфракцiйнi об’єднання мoжуть просити державного бюджету на втiлення своїх генiальних iнiцiатив. Ви ж не сподiвалися, що «українiзувати Кубань» Гончаренко i Ко будуть за свої кревнi?

      Але для доброї справи, щоб калиново-солов’їна розквiтала в Краснодарi чи Ново-Кубанську – хiба шкода грошей?! Звичайно, за умови, що на рiднiй Гончаренковiй Одещинi чистою державною вже навiть тiтки на Привозi спiлкуються, а українська культура впевнено й повсюдно витiснила росiйський ширвжиток. Адже логiчно спершу навести лад в себе вдома, а вже вiдтак – за кордоном  повертати «своїх»  у наш iдейний простiр.

      Попри те, що українцi, якi шанують своє i де б не були, того простору, взагалi-то, нiколи не покидали. Тепер би ще до «кубанцiв» з Ради це  дiйшло.

Людмила Пустельник

 Icторична довiдка

    Колись Кубань могла бути нашою, якби УНР проiснувала хоч трохи довше i якби полiтичнi карти в 1919-му лягли по-iншому. Але про все за порядком.

     Наприкiнцi 18-го сторiччя на Кубанi осiли українськi козаки – пiсля знищення Запорiзької Сiчi росiйськими вiйськами в серпнi 1775-го за наказом царицi Єкатєрiни II.

      В сiчнi 1918-го було проголошено Кубанську Народну Республiку, яку очолив прихильний до УНР М.Рябовiл, вiн же – голова першого Кубанського парламенту. Предки Миколи Степановича – вихiдцi з України.

      В травнi того ж року делегацiя кубанцiв на чолi з Рябоволом прибула до Києва, серед iнших питань обговорювалося приєднання республiки до України. Гетьман Скоропадський навiть пообiцяв кубанцям зброю. Щоправда, в кiнцевому рахунку дав її значно менше, нiж спершу домовлялися…

      Згодом, як вже не раз в iсторiї, спрацював розкол. Керiвникам Добровольчеської армiї Денiкiна вдалося перетягти на свiй бiк впливових урядовцiв Кубанської Республiки, проти цього рiшуче виступав Рябовiл. Денiкiнцi вiдверто говорили про те, що республiка може iснувати лише в складi Росiї, жодної державної незалежностi. Рябовiл, натомiсть, проголосив, що Кубань буде об’єднуватися з терськими та донськими козаками – щоб разом воювати i з бiльшовиками, i з денiкiнцями.   

      В червнi 1919-го, коли повертався з вечерi в ресторанi до готелю, Рябовола застрелили двома пострiлами в голову. Невiдомий убивця зник з мiсця злочину на автi. В убивствi звинуватили офiцерiв «Особого совєщанiя» Добровольчеської армiї.

      Восени 1919-го делегати з Кубанi брали участь в роботi Паризької мирної конференцiї, пiднiмали питання, щоб їхня Республiка ввiйшла до Лiги Нацiй. Пiсля повернення додому всi делегати втрапили пiд арешт.

     В березнi 1920-го рештки кубанського вiйська капiтулювали перед чисельно бiльшими «червоними». Республiку було названо «Кубано-Чорноморською областю» i силомiць приєднано до Росiї. Тим не менш, анти-бiльшовицький козацький рух продовжувався ще протягом двох рокiв, в окремих районах Кубанi – до 1925-го.

     Сьогоднi про козацьку iсторiю краю нагадують назви населених пунктiв: Кочубеєвське, Новоукраїнське, Григорополiська…

Фото: Unian, EADaily

Карикатура: Серж