Місяць: Листопад 2019

73-рiчний Євген Дзюбa знімає документальне кіно про УПА

Цiною серця – буквально

Він об’їздив майже всю Україну, і в свої роки та після трьох перенесених інфарктів (!) не збирається зменшувати обертів. Чоловік-легенда долає тисячі кілометрів з не завжди вдячною місією –  зiбрати свідчення очевидців про діяльність УПА в роки Другої cвітової війни. На основі відеоматеріалів створює документальні фільми, ламаючи всi стереотипи про «суцiльно зросiйщений Донбас».

Впродовж кількох років виконував обов’язки голови Луганського обласного об’єднання «Просвіта». Саме завдяки п. Дзюбi його рідне м. Сватове до 2014 року було «центром націоналізму» на сході України.

Щойно розпочалася війна, вирішив  протидіяти російській інформаційній війні, впливати на суспільну думку. Адже йому, луганчанину, місцеві повірять більше, ніж комусь, скажімо, з Тернополя чи Львова. Людей, які виросли на радянській пропаганді, потрібно було переконати, що УПА – це не дві сотні «німецьких прислужників, які разом з фашистами у 41 прийшли і в 45 разом з ними пішли із західних областей», а добре підготовлені збройні сили. Які воювали проти німецьких та радянських окупантів, мали трофейне озброєння, амуніцію, військову тактику, свої службу безпеки (СБ ОУН), агентуру, розвідку, контррозвідку тощо і чисельність якої з однієї тисячі у 1942 р. зросла до 200 тисяч чоловік у 1944 році.

Щоб зібрати свідчення про минуле, потрібно було їхати на захід України, тому Євген Дзюба склав рюкзакa і рушив у дорогу. Спочатку – до Львова.  Перші документальні фільми про ОУН- УПА, а також нечувані звірства НКВД було відзнято саме у Львівській, Волинській, Івано-Франківській, Рівненській на інших областях. Свій проект документаліст і режисер-аматор Євген Дзюба назвав «УПА очима східняків» або «Рабів до раю не пускають». У фiльмi – не лише свідчення минулого, але й застереження: будьте пильними, я з того краю, куди нащадки НКВД знову прийшли грабувати і знищувати українців. Я – з Донбасу, де московити вже вбили понад 13 тисяч кращих синів України і хочуть знову дійти до Чернівців та Львова. А ще – заклик прозріти його ріднiй Луганщинi.  Щоб припинила вважати брата з Заходу, який в холодних окопах боронить на сході українську землю від Путіна, «бандерівцем», а, отже – й ворогом.

Євген Дзюба збирав докази діяльності ОУН-УПА не лише в західних, але й центральних та східних областях України. Так розвінчував міф, що ніби-то вояки ОУН-УПА були лише з Львівської, Івано-Франківської, Волинської, Тернопільської та інших західних областей.

Автор унiкальної документалістики каже, що багато вихідців з цих регіонів  займали високі посади в ОУН та УПА і мають нагороди. «Золотим хрестом бойової заслуги» 1 класу нагороджений курінний Дмитро Карпенко  («Лютий», «Ворон») з Полтавщини. Під час війни з німцями‚ вже у званні капітана‚ він потрапив у полон‚ втік і вирушив у Карпати воювати за вільну Україну. Був командиром куреня особливого призначення. У жовтні 1943 року  сотня  «Лютого» розгромила каральний загін нацистів‚ а навесні 1944 року біля села Карова – німецький військовий загін. Очевидці тих подій розповідали Дзюбі, що в загоні були мотивовані, фізично сильні та добре озброєні бійці.

Таким же «Золотим хрестом бойової заслуги»1 класу нагороджений інший боєць, Павло Ющенко з Сумщини, який працював у СБ  УПА в Закерзонні. Місцеві розповіли Євгену Дзюбі, що в 49-му році  разом із загоном він переносив пошту в Західну Німеччину і був поранений розривною кулею. Коли прийшов до тями, попросив командира застрелити його, а самим йти далі. І ще сказав, що дуже шкодує, що не буде засипаний українською землею. Побратими не кинули пораненого, на плечах донесли його до Австрії, доставили до лікарні м. Лінц. Але через тиждень Павло Ющенко помер від зараження крові. В Австрії його й поховали.

Ці та інші факти лягли в основу 10 документальних фільмів Євгена Дзюби. У Чернівцях, де автор цієї публікації мала честь познайомитись з режисером, він саме завершив роботу над одинадцятим кiно-роздiлом: «Буковина – 14 лицарів УПА». Євген Степанович зізнався, на Буковинi йому чомусь важко працювалося. Саме тут він перехвилювався під час зйомок і потрапив на три місяці до кардіоцентру з третім інфарктом.

Втрата в Ужгородi

 В планах документаліста була поїздка до Ужгорода. Там домовився з місцевими активістами про організацію зустрічей з людьми, які б могли розповісти про діяльність ОУН-УПА на Закарпатті.

Ось тут і трапилась з паном Євгеном найприкрiша за останні 5 років його діяльності  історія. У хостелі Ужгорода чоловіка вночі… обікрали. Напередодні попросив чергову розбудити його, бо мав вранці їхати в гори. Працівниця пообіцяла, лише сказала не зачиняти дверей номера на ніч. Та замість чергової до кімнати вранцi з ліхтариком «завітав»… незнайомець. Cказав, що помилився номером, схопив спакований у дорогу рюкзак і зник. Пан Євген кинувся за злодієм, викликав поліцію… На жаль, в хостелі відсутня не лише відеокамера, але й будь-який інший захист безпеки людей, які там ночують.

  Ця кримінальна історія трапилась в лютому минулого року. Поліція Ужгорода досі не знайшла крадія. Сам постраждалий вже втратив надію на те, що коли-небудь злочинця буде затримано, а вміст рюкзака – повернуто. А то були сенс і мотивація його життя. Бо злодій вкрав не лише особисті речі, а й вінчестер, де зберігались відеоматеріали з Харківської, Полтавської, Луганської, Чернігівської та інших областей, численні інтерв’ю зі свідками злочинів НКВД та боротьби воїнів УПА. Pежисер з жалем каже, що деякі люди, з якими розмовляв, за цей рік вже повмирали. Пропали також професійна відеокамера, мобільний телефон за 5 тисяч грн., подарований онуком на день народження, банківські та соціальні картки, три дорогі серцю вишиванки… Та гроші, зібрані патріотами Закарпаття на святе діло – фільм про вояків ОУН-УПА їхнього краю.

Пропав щоденник із записами, який пан Євген вів роками, у ньому – тисячі прізвищ, дат, подій, історій, фактів… Дуже шкодує за своєю працею Євген Степанович, не раз після  поїздок йому доводилось ночувати на вокзалах в холоді і в голоді, бо не встигав на поїзд чи останній автобус, а грошей на готель не залишалось.

А скільки кілометрів лісами, горами довелось долати в пошуках місць захоронення вояків! Ті забуті Богом і людьми, зарослі травою могили, шукали цілими днями… На різних рівнях Євген Дзюба порушував питання, щоб місця загибелі героїв ОУН-УПА взяли під опіку краєзнавчі музеї, тоді вони мали б паспорти, номери, охоронялись би законом. Бодай  раз на рік могили вшановувались би належним чином, бо починаємо забувати героїчне минуле свого народу.

 З цим стикався неодноразово. В одному з військових вишiв, де Євген Степанович проводив зустріч з курсантами і показував фільм про УПА, викладач з погонами полковника запитав: «А яка різниця між ОУН та УПА?». З’ясувалось, що відсотків 80 майбутніх військових, яких навчає цей «пан офіцер», навіть не знають хто такі ОУН-УПА…Євген Дзюба був шокований.

  Тому дослідження цього чоловіка, здобуті титанічними зусиллями – безцінні. За патріотизм і жертовність в ім’я України патріарх Філарет нагородив Євгена Дзюбу орденом святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІII ступеня. Удостоєний Євген Степанович також однієї з найвищих нагород Міжнародної Асоціації Козацтва –  ордена «Покрови Пресвятої Богородиці українського козацтва», нагороджений медаллю ВО «Просвіти»  «Будівничий України». До цих та інших відзнак патріот з Луганщини ставиться спокійно, каже: «Ви запитали, я відповів. Приємно, радий, але не більше».

 Його серце і душу тішить інше – проект «Рабів до раю не пускають». Тішить і водночас засмучує, бо не завершив його. Останні відеоматеріали, які мали лягти в основу нових документальних фільмів, вкрадено в хостелі. До речі, Євген Степанович разів п’ять їздив до Ужгорода, щоб з’ясувати як ведеться розслідування. Написав десятки листів до різних інстанцій, навіть скаржився губернатору Закарпаття Геннадію Москалю – марно. Звідусіль – відписки «все на контролі».

  Через цю прикрість Євген Степанович почувається дуже пригніченим. Адже пообіцяв в областях нові кінострічки, а їх нема. Каже: ні на що вже не претендує, тiльки б повернули вінчестер! Або якби знайшовся меценат, що подарував би професійну відеокамеру і небайдужі люди хоч трохи допомогли грошима… Документалiст Дзюба готовий вже завтра рушати в дорогу і знiмати заново – незважаючи на хистке здоров’я та все недавно пережите.

Цей чоловік – живий доказ того, що на Донбасі є патріоти, які вболівають за Україну.

Анна Данилюк, Global Village

Фото автора

Чому Росiя не могла вiдпустити нашi кораблi разом з туалетами – iсторичний екскурс-пояснення.

Вiдповiдь на «чому» вище – в сповненому драматизму становленнi фаянсового виробу на територiї пiвнiчного сусiда. Навiть поверхневий погляд на йогo iсторiю допоможе зрозумiти, що унiтаз для Росiї – це щось бiльше, нiж звичний для решти людства атрибут повсякденної гiгiєни. В цiй країнi вiн став чинником суспiльно-культурних процесiв – i це без жодних жартiв.

Як вiдомо, ранiше захопленi ворогом нашi кораблi «Бердянськ», «Нiкополь» та буксир «Яни Капу» Українi таки повернули, але вщент пограбованими. Зникло все, в т.ч. i вже згаданi унiтази. Але спробуємо зрозумiти, чому сусiди просто не могли вiдпустити додому чужi ватер-клозети.

Перше знайомство росiян з цими досягненнями цивiлiзацiї вiдбулося доволi пiзнo, а саме за царя Петра. Його фаворит А.Меньшиков привiз з Європи небачену технiчну новинку. (Якою, до слова, вже кiлька столiть користувалися в шляхетських домах тiєї ж Захiдної України). Але й пiсля Меньшикова

унiтаз  ще довго не здобував сердець росiян.

Чи то пак, не зовсiм сердець, якщо бути точними…

В середньовiччя й пiзнiшe мiстяни на вулицях Москви могли скористатися «уборнимi», або ж класичними дерев’яними спорудами, встановленими в людних мiсцях. Але цi «малi архiтектурнi форми» нiколи не чистили вiд їхнього вмiсту, який вiдтак стiкав по вулицях.

В Петербурзi перший водогiн збудували тiльки в серединi XIX cторiччя – зусиллями графа Ессен-Стенбок-Фермора. Тим не менш, до водогону нiхто не поспiшав пiдключатися. Зливної каналiзацiї в цьому мiстi не було, хiба-що дощова.

Бiльш сучасна з’явилася тiльки пiсля 1917 р. Громадських вбиралень «пiвнiчна Пальмiра» не мала до 1871-го. До того часу продукти життєдiльностi – не лише людей, але й численних коней, яких використовували в гужовому транспортi – поповнювали течiю Неви, потрапляючи туди з вулиць. Нечистоти на них виливали зранку з будинкiв й не прибирали. В лiтню спеку екскрименти висихали, пiднiмалися разом з пилюкою в повiтря i створювали в «культурнiй столицi» незабутню атмосферу.

Сучаснa росiйська iсторик Iрiна Юхнєва стверджує, що саме завдяки цьому навколо Петербурга виросли дачi. Bони ж згодом – мiсця проведення мистецьких зустрiчей та свiтських салонiв. Лiтератори й артисти охоче дiлилися своїми творами на свiжому сiльському повiтрi лiтнiх резиденцiй росiйського дворянства.

Тож коли сьогоднi хтось спересердя скаже, що росiйська культура «г***а варта!», така оцiнка не зовсiм позбавлена iстини

в розумiннi першоджерела  походження згаданої культури.

Багатшi громадяни великих мiст тримали в дворах вигрiбнi ями для нечистот, що, проте, зовсiм не означало їхньої повної iзоляцiї вiд довкiлля. Бо поруч в центрi того самого двору були колодязi, а бетонувати вигрiбнi ями спадало на думку не всiм…

З тим, чим тi ями наповнювалися, пов’язана не одна фiлологiчна розвiдка. Зокрема, полiткоректний вираз «треба вийти» почав широко вживатися в Росiї лише пiсля 1812-го р., його запозичили в полонених французiв. До того представники й вищих класiв вважали прийнятним сказати «прямим текстом», що саме робитимуть, пiсля того, як вийдуть.

Так само не вважалося непристойним привселюдне задоволення фiзiологiчних потреб – для чоловiкiв. На жiнок такий «привiлей» не поширювався.

Iнший вираз, «д***о лаптьом хлєбать» cпочатку не мав вульгарно-принизливої конотацiї. Означав роботу асенiзатора, який вичерпував вигрiбнi ями особливим ковшем на держаку. Можливо, форма ковша комусь нагадувала народне взуття, лапоть.

Стосовно походження грубого виразу «на голову на***ь», що виник вже в ХХ ст., iснують рiзнi версiї, одна з них пов’язана з жiночим головним убором «кокошнiк». Чи то пак, його примiтивiзованою естрадно-концертною версiєю, зробленою з картону  й на гумцi, щоб причепити до голови. Саме цей вирiб стали називати «какашнiком». Декотрi лiнгвiсти висловлюють думку, що оскiльки формою вiн мiг нагадувати купу екскриментiв, то далеку вiд полiтесу шоу-бiзнесову тусовку «какашнiк» надихнув на створення згаданої iдiоми.

Як бачимо, все, що пов’язано з унiтазом, залишило помiтний слiд в культурному надбаннi Росiї.

Сам же «герой» цiєї розповiдi ще довго йшов до широкого росiйського загалу. Власне, остаточно дiйшов аж у другiй половинi минулого сторiччя. Вiдомо, що в окупованому в 1939-му р. Львовi радянськi офiцери та їxнi дружини довго не наважувалися користуватись унiтазами в захоплених ними квартирах. Чиїх колишнiх власникiв вигнали або розстрiляли. Призначення «фаянсових друзiв» залишалося для «визволителiв» загадкою, як i не менш дивовижнi для них бiде. Тож новi господарi львiвських квартир, як i в себе вдома, «ходили на вiдро». Тим часом, як знайденi пiд чужими лiжками нiчнi горщики часто використовували як посуд для приготування їжi, не злогадуючись про їхнє  справжнє призначення. 

Усе це незважаючи на те, що обладнаними кам’яними туалетами «для всiх» дореволюцiйна Москва могла похвалитися – їx було аж цiлих десять. В декотрих за окрему плату навiть можна було помити руки з милом. Однак майже всi заклади  зачинили пiсля 1917-го – бо натовпи пролетарiв, що кинулися в столицю, треба було десь поселити. Тож туалети переобладнали в квартири, щоб вирiшити житлове питання. Таке помешкання навiть вважалося престижним, адже в ньому були «удобства».

Подiбне надання московським туалетам нового життя  вiдбулося в Москвi й згодом, в серединi 1990-х. Тодi на мiсцi колишнiх вбиралень вiдкривали офiси, крамницi, в т.ч. й продуктовi, й навiть кафе.

Тож росiйський народ пройшов iсторично вистражданий шлях до унiтаза. Не дивно, що його колiр також присутнiй i на прапорi Росiйської Федерацiї, бiло-синьо-червоному.

В 2020-му росiян чекає чергове епохальне наближення до ватер-клозету – з 1 сiчня вiдвiдування туалетiв на залiзничних вокзалах РФ стане безкоштовним. Наразi побачитися з унiтазом не за грошi можуть лише пiльговики i тi, що придбали квитки на потяг.

…Все ж таки, ця нацiя має цiнностi.

paperpaper, vizardis, kommersant

Ештон Бест-Коровайний

Карикатури: apostrof, glavcom

Дикий біль, який не повинен ущухати аби ми завжди пам’ятали, що винуватцям цього геноциду, їхнім нащадкам не можна довіряти. 

Вчора передивилася купу світлин в стрічці та перечитала різноманітні статті по темі і все це читала до тих пір, поки мене не почали пекти очі
Це дикий біль, люди!
До мурах!
Дикий біль через роки, який не затихає і не повинен, скажу вам, ущухати аби ми завжди пам’ятали, що винуватцям цього геноциду, їхнім нащадкам не можна довіряти, не можна мати нічого спільного з ними, бо вони не змінюються.
Історія цьому вчить.

Моє покоління, напевно, що останнє, яке народилося при СССР і ходило ще в радянську школу, де досить часто забивали дитячі голови всілякими дурницями, де історія була перекручена так, що від правди мало що залишалося.
Я до цього часу пам’ятаю все, абсолютно все, з біографії Леніна-Ульянова, пам’ятаю все про його родину, батьків, братів-сестер, про Крупську, про Сталіна, про Алілуєву, і про їм подібних!
А про колоду на суботніку?
Як згадаю наскільки нас забембували в дитинстві цією оповідкою!
Чи про рибу, яку Ленін віддавав, нібито, голодним діткам! І цю оповідку теж, періодично, примушували перечитувати.
Про його любов до Крупської?
Скільки оповідань про це було написано, віршів про неземну любов…
Але про Іннесу Арманд ані слова!
Логічно ж, що “вождь” не може мати коханки!
Тупо, нам тупо забивали голови непотрібною інформацією, але про Голодомор ніхто нічого і ніколи не говорив.

Років через сім, коли від СССР залишалися лише руїни і в українських школах, вперше, трохи несміливо розпочали говорити про голодомор.
Я, спочатку, навіть не сприйняла це, як трагедію, бо вчитель,який вперше торкнувся цієї теми, якось трішки “не серйозно” розпочав свою розповідь про цей страшний голод.
Згодом, навіть еа пам’ятаю чому, я пішла в теребовлянську бібліотеку, де мені під руки потрапила величезна книга, на обкладинці якої, було написано “Чорна книга голодомору”, якось автоматично я присіла за столик, розгорнула першу сторінку, другу, десяту, двадцяту…
Я читала і читала, вже на третій сторінці в мене почали крапати перші сльози, бо перед очима, одна за одною, мелькотіли понівечині голодом сотні тіл на чорно білих світлинах, жахливі історії описували події від яких мурахи табунами гарцювали по мені, в вухах гуділи дзвони.
А я все читала і не могла ніяк зупинитися.
Під вечір, коли в залі залишилася лише я, то книгу з моїх рук майже видерла бібліотекарка.
– Йой, дитино, та що ти таке страшне читаєш на ніч?! Йди додому нарешті і випий ромашки, бо тобі жахи будуть вночі снитися!
Жахи тієї ночі мені не снилися, а ось в бібліотеку я вперто поверталася до тих пір поки не прочитала повністю книгу.
І тоді бабусин вираз: ” Доню, якщо впав шматочок хліба на землю, то підніми і поцілуй його”, набув для мене зовсім іншого значення.
Мої дідусі-бабусі, на щастя, не зазнали того страшного голоду, їх торкнувся повоєнний голод 1946 року, не такий страшний, але до хліба в моїй родині було завжди відношення, як до святої реліквії.

Вчора я не запалила свічку, натомість розповіла багатьом моїм італійським знайомим про genocidio ucraino, про український геноцид спровокований потворою Сталіним і радянською владою.
І я не втомлюся про це розповідати ані сьогодні, ані завтра, ані через багато років.
Бо свічка пам’яті, як це банально не звучить, насамперед повинна палати у наших душах.

І нехай хліб завжди була на ваших столах.

Facebook

Алiна Бенько

Фото: bagnet

Українськi дiячi мистецтв, шоу-бiзу та спорту, чий дiм – Росiя пiсля 2014-го р.

Про Анi Лорак, Свiтлану Лободу чи Таїсiю Повалiй вiдомо давно, всi вони  стали частиною росiйського маскульту. Протилежнi приклади теж знають усi – як-от про акторiв українського походження О. Горбунова та А. Пашинiна, що перервали успiшну кар’єру в Москвi на знак протесту проти росiйської агресiї. Пашинiн навiть приєднався до лав ЗСУ i воює на передовiй.

Але не бракує й iнших, рiзного ступеня впiзнаваностi селебрiтiз, якi обрали домiвкою Москву, незважаючи на її вiйну проти України. В кожного (-ої) – своя iсторiя, i не всiм можна дорiкнути вiдсутнiстю патрiотизму. Хоч принаймнi одному з них, танцiвниковi балету Сергiю Полунiну – щонайменше, запереченням очевидного. Але спочатку про тих, хто обрали Росiю

 

За сiмейними обставинами 

Колись шалено популярна в Українi Галина Безрук, уродженка Краматорська, в замiжжi за москвичем i теж актором – Алєксєєва. Поки вдома, встигла знятися в усiх сезонах серiалу «Останнiй москаль» (головна роль вчительки, яка українiзувала росiйського мажора) та в першому – «Слуги народу» (героїня службового роману президента Голобородька). Далi – одруження з Артемом i народження доньки. Пара обвiнчалася три роки тому.

Зараз Галина працює в Московському театрi мюзиклу, там недавно спiвала партiю Сонi Мармеладової в дуже осучасненiй версiї «Злочину та покарання». Знялася в кiлькох росiйських та серiалi нашого «Нового каналу» «Будиночок на щастя».

Колишня Мiс України, теле-дiва i тaк caмо колишня чернiвчанка Iнна Цимбалюк – замiжня за росiйським бiзнесменом. Чоловiк з тих, що можуть похвалитися нерухомiстю «на Рубльовцi».

Iнна пробувала сил в кiно, вiтчизняному та росiйcькому, aле мелодрами за її участю виявилися малопомiтними. Тепер жiнка займається промоутерством власного бренду одягу для мам та доньок Shu Shu.

Iннина колега-«мiс», Антонiна Паперна, донька вiдомої мами Ольги Сумської, в Москвi закiнчила акторське училище iменi Щукiна. Наразi бiльше знана як модель для росiйських жiночих журналiв, та не акторством. Цивiльний чоловiк та батько доньки Антонiни – актор В. Яглич, зiрка пропагандистських росiйських серiaлiв, як от «Ми з майбутнього» чи «Єкатєрiна». Ранiше встиг «прославитися» гучним розлученням з першою дружиною, акторкою Свєтланою Ходчєнковою. Шлюб розпався через ревнощi Яглича та його схильнiсть до домашнього насильства.

Нарештi, Алiна Гросу, ще одна екс-чернiвчанка. Поп-спiвачка, що епiзодично грає в росiйських серiалах. Живе в Москвi разом з недавно пошлюбленим чоловiком Iваном, концерти дає переважно в нiчних клубах РФ. Час вiд часу пiдiгрiває цiкавiсть до власної персони розiграшем призiв серед шанувальникiв на своїй Фейсбук-сторiнцi.

Ще рокiв п’ять тому все могло бути по-iншому: Алiна термiново залишила Москву, де навчалася на акторському факультетi, бо її мама Анна збиралася в народнi депутати. Вiд «Радикальної партiї» Олега Ляшка, який вимагав чистоти лав вiд партiйцiв, в т.ч. «незаплямованостi» зв’язками з Росiю. Вибори Анна програла, i Алiна спокiйно поїхала назад до РФ.

В пyблiчному просторi всi перелiченi панi уникають будь-яких згадок про вiйну Росiї проти України, їхнi дописи на Фейсбук-сторiнках – переважно або лише росiйською. Тi, хто побачать їхнi профiлi вперше, й не здогадаються, що жiнки мають хоч якесь вiдношення до України.

Тим часом, її колишня громадянка, легкоатлетка Наталя Погребняк (чемпiонка Європи 2010-го р. на спринтерськiй дистанцiї), своє рiшення отримати цього року росiйський паспорт назвала вимушеним. Бо iнакше не може бачитися з чоловiком, росiйським стрибуном Дмiтрiєм Сорокiним. Наталя збирається продовжувати спортивну кар’єру i виступати пiд нейтральним прапором.

Наш чоловiк у Москвi

Чи не єдиний виняток в товариствi наших колишнiх громадян в Росiї – всесвiтньо вiдомий театральний режисер та колишнiй львiв’янин Роман Вiктюк (перше фото вгорi). Не раз  категорично висловлювався стосовно донецьких сепаратистiв, на початку вiйни – ось так: «Ви живете поза Богом,  Його не чуєте. Вимкнiть всi телеканали… i побудьте в тишi. Без зла, без насильства, без убивства. Можливо, коли вiдчуєте Небо, у вашiй душi щось станеться. А якщо нi, то залиште Україну в спокої».

Про Путiна: «Не може бути, щоб вiн – вiд народу. А вiд чорта – так».

Кiлька рокiв тому немолодий Вiктюк пережив мiкро-iнсульт, пiсля чого довго повертав собi дар мови. Зiзнається, що «жити в Москвi українцевi нелегко», але нiколи не приховує там свого походження.

 

За покликом серця та скандалу

Заслужена репутацiя найодiознiшого українського артиста в Росiї – в балетного танцiвника Сергiя Полунiна, що родом з Херсона. Зараз – солiст Большого театру. Вiдомий не лише хореографiчною майстернiстю, але й справжньою пристрастю до Путiна, проголошеною не раз. Ба бiльше – Полунiн навiть набив собi на грудях татуювання-портрет росiйського очiльника (останнє фото внизу). На запитання «чому?» вiдповiдає, що хоче таким чином «пiдтримати видатного лiдера, якого цькують на Заходi».

Важко сказати, чого тут бiльше – звичайної провокацiї, що, як вiдомо, добре працює на рекламу, чи бажання показати середнього пальця все тому ж Заходу, з яким у Сергiя колись не склалося. Свого часу був провiдним актором Нацiональних театрiв i в Лондонi, i в Парижi, з ними ж здобув свiтове визнання. Але з кожного попросили, та ще й зi скандалом, бо Полунiн мав проблеми з наркотиками.

Зате розкрила обiйми Москва. Звiдти Полунiн активно гастролює, але бiльше, все ж таки, чомусь по Захiднiй Європi, де так не люблять його кумира.

A Полунiну, натомiсть, пощастило головного в РФ помацати: на Фейсбук-сторiнцi артиста є фото (вище), на якому вiн ручкається з Путiним. Робить це… просто через голови дiтей, вихованцiв Академiї балету, що виглядають трохи спантеличеними безцеремоннiстю дорослих дядькiв. Хоч їх самих це не бентежить.

Iнший майстер шпагату, гiмнаст Олег Степко, дворазовий переможець юнацьких Олiмпiад (уродженець Запорiжжя) отримавши недавно росiйський паспорт, скрiзь наголошував, що з iсторичною батькiвщиною його нiчого не пов’язує, бо там вiн «гробив свiй талант». Спортивних висот сподiвається досягти пiд триколором.

Як i його колишнiй земляк боксер Станiслав Каштанов з Донецька. Каже, що «Росiя – це рiдний дiм, i лише в ньому можливi перспективи для розвитку».

Чи такої ж думки колишнiй футболiст «Шахтаря», а тепер – росiйського «Зенiту» Ярослав Ракiцький, годi знати. Екс-центральний захисник «смугастих» сам нiяк не коментував свiй перехiд. За нього це зробили вболiвальники, вiдреагувавши в дусi «баба з воза…» Малася на увазi аж нiяк не ефективна гра Ярослава на полi.

Ймовірність світових успіхів для наших колишніх спортсменів у ближчі роки сьогодні виглядає примарною, враховуючи минулорічне рішення Всесвітньої Анти-допінгової агенції. Під завісу минулого року вона позбавила Російську Федерацію права брати участь  у міжнародних змаганнях за зловживання забороненими стимуляторами – під час Олімпіади в Сочі й не тільки.

Горпина Мак-Грегор, Global Village

Фото: Facebook, rbc.ua, sportonline.com, championat.com, mirnov.ru, kinomirtesen.ru, teleprogramma.pro

Пам’ятi видатного кiно-режисера Володимира Андрощука

 

Вигнання з раю...

Якось незадовго до відходу у кращі світи Володимир Іванович, не відриваючи погляду від стишеного телевізора, тихо вигукнув:

– Боже! Я ж народився в раю! Важко повірити, але я народився в раю!

Мабуть, тієї миті в його зболеній душі сплакнула туга за коротким, але щасливим дитинством у рідній, ще не спаленій хаті на хуторі Горичів, що неподалік  від села Зимне, який ховався у зеленому раю густого і затишного волинського лісу. Bсе життя він гордитиметься, що зростав у найчарівнішому куточку древньої Волинської землі – «Княжому граді» Володимирі-Волинському, славному своїм українотворчим минулим, ще з літописних часів легендарного й містичного ВОлиня, витав дух солодкої і гіркої волі, дух руського лицарства, українського патріотизму і героїзму.

І хоч народився майбутній кінорежисер у тривожні часи політичних катаклізмів та переділу світу, здавалося, сам Господь Бог беріг і захищав його, маленького, від тих  потрясінь, які довелося пережити батькам: останні роки польської окупації,  приєднання до СРСР у «вікопомному» 1939-му. І буквально через два роки, коли волиняни тільки-но стали звикати до нових порядків, у червні 1941-го Волинь захопила гітлерівська орда, оголосивши війну Радянському Союзу. Але хлопчик цих змін не помічав,  жив собі й далі в раю дитячих щасливих ілюзій під захистом Спаса… аж до літа 1943 року, коли перед самим днем його народження, рідний затишний рай раптом перетворився на пекло, а люди – на страшних нелюдів. Згодом це пекло історики назвуть першим польсько-українським протистоянням улітку 1943 року  в селі Зимне, а люди – «волинською різаниною»….

 У горі діти рано дорослішають…. Подорослішав у свої 5 рочків і Володимир Андрощук. У дитячій пам’яті майбутнього кінорежисера назавжди «закадрувалися» відчуття постійної тривоги і туманні, як старі фото, картинки: ось його, малого, мама садить на ґанку їхньої хати, що стоїть на узгір’ї,  на галявині  лісу, дає в руки казанок і залізну ложку, і наказує пильно стежити за польовою дорогою. І як тільки-но він побачить на ній людей з дрючками, лопатами й косами, щоби негайно  стукав ложкою по казанку.

І малий Влодко, як старий, з великою відповідальністю виконував свою місію дозорного… І лиш-но помічав юрбу людей, які бігли з криками, погрожуючи косами й вилами, що було сили  бив у свій набат.

До речі, ця «звичка» бити тривогу, відчувши загрозу його переконанням чи духовним пріоритетам, зосталася в Андрощука на все життя, про що свідчить навіть тематика його документальних фільмів.

А тоді  батьки, зачувши тривожний дзвін,  притьмом хапали його і сестричку на оберемки і тікали з подвір’я в глибину лісу. І так було не раз і не два…. А на третій  раз, повернувшись додому,  замість рідної хати  побачили згарище, яке ще курилося гірким димом людської сліпої ненависті одне до одного.

Облава

Той ранок, золотий від сонця і блиску церковних бань, коли він гордо крокував поряд з батьком, тримаючись міцно за його руку, зостанеться в пам’яті Андрощука на все життя так і незнятим трагічним кіносюжетом: ось вони з татом бадьоро  крокують вулицею і… раптом тишу ранкову нагло роздирає жахливий гавкіт собак і, схожі на гавкіт, викрики чужою мовою! І враз ніби все потемніло, погасло, але Влодко чітко бачить, як кудись біжать повз них перелякані люди, а батько… чомусь щосили намагається відірвати його долоньку від своєї руки! Йому  боляче, страшно, та все ж він  не хоче відпускати татову руку, бо ще більше, ніж собак, боїться його втратити! Натомість батько злиться, щось кричить, і, врешті, відірвавши синову ручку від своєї, штовхає його у рів при дорозі, порослий кропивою!

Через роки Іван Микитович опише  цей епізод  в «Автобіографії», а точніше – у «пояснювальний записці» для органів державної безпеки: «…Злякавшись, що німці мене розстріляють як партизана разом з пацаном, штовхнув сина у порослий травою рів, гукнув услід людям, що тікали від фашистів із собаками, щоб передали дружині, аби забрала хлопчика, а сам здався у полон».

За спогадами Володимира Івановича, він, захлинаючись беззвучним плачем, пролежить у тому рівчаку, в жалючій кропиві,  весь день, аж доки  якісь добрі люди, отямившись від облави,  знайдуть маму, перелякану на смерть, та розкажуть,  що сталося з  її чоловіком і де шукати сина. І Лідія Семенівна, ридаючи поночі, знайде нарешті свого Влодка на дні рову, в жаливі, де він, наморений пережитим,  спатиме тривожним гірким сном,  пригорнувши до грудей приблудне кошеня.

 За два місяці до своєї смерті таке точнісінько сіреньке нещасне, перемерзле на морозі кошенятко Володимир Іванович підбере  у під’їзді,  принесе до хати, пригріє, згадуючи ті далекі сумні дні свого дитинства, коли німці схопили батька, а вони з мамою, сестричкою і сірим котиком поневірялися по чужих хатах.

 

День Перемоги

Однак найбільше горе ще лиш чатувало на їхню осиротілу без батька родину. І треба ж було, щоб ця трагедія сталася саме 9 травня 1945 року – у найщасливіший день для стомлених, вимучених війною володимирців.

Вибігли з хати вслід за мамою і Влодко з трирічною Оленкою. Мама – за ворота – людей розпитати, що й до чого, а діти – вилізли на ворота, щоб ліпше бачити те, що діялося у їхньому місті. І наразі вздріли, як вулицею біжать озброєні люди, як казала потім мама, воєнні з військової комендатури. Біжать і щось кричать. Коли ж добігли до їхніх воріт, один з військовиків, вихопивши револьвер, вистрілив кілька разів у високе погоже небо з радісним криком:

– Ура! Пабєда! Гітлєру капут!!!

І раптом Володька побачив, як його сестричка Оленка, побілівши на личку,  стала падати на землю…. Злякана мама підхопила Оленку і понесла в хату. А за мить  вибігла, тримаючи в обіймах зів’ялу донечку, ридаючи та благаючи допомоги….

Що було далі, Володимир  не пам’ятав, хіба лиш те, як його кудись відводили,  а потім приводили, щоб… попрощався із сестричкою, яка лежала в маленькій домовинці в білому платячку і віночку, схожа на гарну біленьку лялечку…. Потім Оленку кудись понесли…. Як ховали, не пам’ятав. 

Згодом почув, як мама розповідала сусідам, що померла сестричка… від «розриву серця» тої ж миті, коли почав стріляти в небо той воєнний дядько…. І тоді  його, семирічного, вперше заболіло серце. Від страшної несправедливості. Людської? Божої? І болітиме усе життя, реагуючи на кожну найменшу несправедливість,  і обірве несподівано його життя  черговим мікро-інфарктом у ніч на 17 лютого 2004 року…

…А в кінці жовтня 1945 року нежданно, як і зник,   повернувся додому «пропалий безвісті» батько, худий, виснажений: плакав за Оленкою, розказував про свої гіркі поневіряння по фашистських концтаборах Австрії. З відчаю втік з катівні і побіг, куди очі бачили. Довго переховувався по лісах, доки не пристав до радянських солдатів. 

Скільки пам’ятав Володимир, усі роки по війні батька продовжували викликати «куди треба», доводили до нервового зриву. Звісно, тато знову йшов «куди треба», і знову повертався пригнічений, часто в синцях…. Мама плакала, підшивала під підкладку піджака чи пальта товстий шар вати, щоб чоловікові на «профілактичних бесідах» не «відбили печінок».

Та все ж згодом батько частіше почав бувати вдома, навіть влаштувався десь регентом церковного хору, а на ніч – сторожем у будинку культури Володимира-Волинського. Останнє – на радість синові, бо тепер той міг часом «по блату» дивитись кіно.

Ото стільки й радості було від тата. Бо чим далі ріс Володя, тим частіше відчував ярмо несправедливості і на  своїх плечах. Тому, хто ніколи не був сином чи дочкою «ворога народу» важко це збагнути…. Та й сам Володимир не здогадувався, що все життя за ним тягнутиметься шлейф націоналіста-бандерівця. Він вперто вірив у свою щасливу долю у фантастичному світі молодого українського кіно.

Як один з кращих акторів самодіяльних театрів Володимира-Волинського, Володимир Андрощук  після закінчення «на відмінно» десятирічки у 1956 році відважно кинувся підкорювати ВДІК. Щоб витримати шалений конкурс у єдиний на всю «широку страну мою родную» прославлений виш (ВГИК), окрім таланту, численних рекомендацій від багатьох організацій, треба було мати ще й «чисту», не заплямовану радянську біографію.

В цьому волиняку Володимирові Андрощуку якраз  не поталанило. Бо ж, бачите, в очах радянських спецслужб його батькові, хоч він на фронті і «пройшов контррозвідку», так і не вдалося «змити кров’ю»  свою участь в Українській Повстанській Армії.

Та все ж  Володимир  не «склав крил», а повернувшись додому, як написано в одній із довідок, «поступив на посаду характерного героя» у Володимир-Волинський обласний пересувний театр. Звідти його і в армію призвали. Після «дембеля» просто з військової частини знову (!) поїхав у Москву і знову поступати у ВДІК!

 Його знову чекала невдача. Ще в приймальній комісії один з «реєстраторів документів» – чоловік з військовою виправкою і жорстким поглядом чекіста, без зайвих церемоній  порадив «по добру – по здорову возвращаться в свою Западную».

Цієї образи Андрощук  не забув навіть тоді, коли через десять років у тій самій Москві його визнають одним з найкращих кіно-документалістів України.  І визнають тільки тому,  що не так просто було зламати цілеспрямованого й впертого волиняка, який, повертаючись в потязі додому після «провалу» у ВДІК, бадьоро наспівував пісню,  яку приніс батько з УПА:

Краще раз злітати соколом в Карпати,

ніж весь вік стогнати у ярмі….

Саме ці слова з улюбленої пісні звучатимуть не раз у художньому фільмі Володимира Андрощука «Час збирати каміння», знятому через 30 років потому у вже незалежній Україні.

Трiумф

Повернувшись власне ні з чим після «дембеля» у рідне місто, Володимир не полишає мрії про кіно і їде в Луцьк вивчати акторську й режисерську майстерність у студії Волинського обласного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка. Його мета: стати режисером будь-якою ціною.

Аж раптом – о благословенний дарунок Долі і Небес! Від колег-артистів дізнається, що у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого… так! відкривається кінофакультет! Так! Цілий кінофакультет, з акторським і режисерським відділеннями, на які уже оголошений конкурс!

Але знову на шляху до мрії стали дрібниці: не було грошей на квиток до Києва.

Та, слава Богу, біля їхньої крихітної квартирки на Сільській вулиці, яку їм, бездомним, нарешті дали,  рясно зародив вишневий садок. Зі сльозами на очах Володимир згадував, як вони з мамою, нарвавши до схід сонця кілька кошиків вишень, продавали їх на базарі, копійку до копійки складаючи на квитки до столиці і назад. Так що довелося Володимирові проходити творчі конкурси і здавати екзамени майже впроголодь….

Підтримували віру в себе і материнські молитви… Дуже вже благала Лідія Семенівна Господа, щоб допоміг її Влодку вибитися в люди. І Бог поміг! Заповітна мрія Володимира Андрощука здійснилася: негадано-нежданно для себе він, витримавши величезний конкурс, таки вступає і таки – на кінорежисерське відділення! Крім того, його, хлопця з Волині,  в десятці найкращих вступників відбирає у свій клас відомий майстер радянського кіно Віктор Івченко!

Доля віддячує талановитому цілеспрямованому відчайдухові! Не забарилася і перша слава. На третьому курсі Володимир потрапляє на шпальти популярного тоді журналу «Новини кіноекрану». 

Вірогідно, якраз дякуючи цій статті у солідному кіножурналі, Володимирові Андрощуку одному з перших прийшло солідне замовлення від Міністерства внутрішніх справ УРСР: зняти фільм про знамениту Куряжську трудову колонію для неповнолітніх. Атож! Якраз ту дитячу трудову колонію ім. Максима Горького, яку у свій час очолював уславлений радянський педагог Антон Макаренко, автор відомої «Педагогічної поеми», і яка знаходилася в приміщені Преображенського монастиря, що височів на березі слобожанської річки Куряж, яка тече у Харківській області.

І третьокурсник Володимир Андрощук, який сам добре знав, як то бути сиротою при живому батькові,  на відмінно впорався з першою своєю кінороботою та ще й за держзамовленням – зняв до болю пронизливий фільм про знедолених дітей-сиріт і їхню недитячу боротьбу «За право зватися людиною» – так називався фільм.

Ця перша документальна кінострічка молодого кінорежисера була високо оцінена і відзначена «Подяками» як республіканського, так і всесоюзного Міністерства внутрішніх справ.

Так Володимир Андрощук спізнав уперше і славу, і заздрість… Адже усім його однокашникам здавалося, що попереду його чекає успішна кар’єра знаменитого кінорежисера. 

Але, як виявилось, тема Другої світової війни, надто на теренах рідної Волині, була йому заказана… Та все ж таки він «прийде» до неї, коли після невдалих спроб влаштуватися режисером на кіностудію ім. О.Довженка, почне працювати на студії «Укркінохроніка» над кіножурналом для закордону, а відтак на Львівському ТБ.

«Час збирати камiння»

На жаль, ранні успіхи в документалістиці не сприятимуть здійсненню головної мрії всього його життя – знімати кіно художнє, ігрове і не де-небудь, а на знаменитій уже тоді кіностудії імені О.Довженка. Навіть у часи Незалежності не могли йому простити патріотичних поглядів ті пристосуванці, які у 90-ті спішно адаптувалися до нових політичних умов, оголосивши себе патріотами України.

Kоли, втративши надію на підтримку держави, меценатів-спонсорів (нові слова, які з’явилися в лексиконі українських митців у буремні 90-ті), вирішує знімати кіно власним коштом, його чекає ще один удар: усі гроші, відкладені про чорний день на ощадкнижку … «з’їла» інфляція!

Але навіть у неймовірно важких умовах Володимир Андрощук доклав усіх зусиль, щоб створити один з перших в україн­ському кінематографі епохи Незалежності фільм, пронизаний ідеєю національ­ного відродження: 10-серійний телесеріал «Час збирати каміння».

Добивається хоч і мізерного, але державного фінансування та підтримки спонсорів, збирає команду колег-відчайдухів, стужених за роботою в кіно, їде в Карпати і таки знімає. Чи не вперше в українському кіне­матографі виводить українців за межі питомо українського силового поля – на європейські обшири. І фізично, і ментально. І символічно, і буквально. А головне – в певній мірі таки порушує проблему, яка йому боліла усе життя: віковічні стосунки українців і поляків, а надто криваве українсько-польське протистояння, пережите ним дитиною у 1943 році. Та все ж головною ідеєю серіалу є сьогочасне примирення слов’янських народів. Понад усе – примирення і прощення. Заради нового життя у новій вільній соборній і державній Україні.

 Андрощук чи не вперше в українському кіно робить західних українців учасниками не тільки австрійсько-італійської війни, а й європейської революції середини ХІХ століття. Тим самим стверджуючи, що од­вічна боротьба українців за свою незалежність — це усвідомлена потреба і воля цивілізованої євро­пейської нації, яка має бути ре­алізована.

До честі режисера,  карпатсь­кі українці показані не розцяцькованими аборигенами, які танцюють, співають і курять люльки, а живими, реальними та гор­дими людьми з високою на­ціональною свідомістю і розумін­ням світових суспільно-політич­них процесів. Тому й запрошував у масовку місцевих гуцулів – як відомо, не тільки неймовірно обдарованих, але й людей з міцною і глибокою історичною пам’яттю. Тому часто вимагав природності сцен на сінокосі, чи під час зйомок легендарного прокладання нового русла для Черемоша, чи в циганському таборі, коли роми рятують від жандармів рекрута Дмитра Івасюка та його побратимів, які, прозрівши, з політичних мотивів дезертирують із австрійського війська.

Майже через 8 років, у 1996-му, історичний художній фільм В. І. Андрощука нарешті був завершений і показаний на каналі «УТ-1» – під сакральною для християн назвою «Час збирати каміння».

В рецензіях режисера-постановника хвалили за правдивість висвітлення історичних подій стоп’ятдесятилітньої давності, за поєднання різних жанрових рішень, динамічність фільму, який ніби переливався з притчі – в героїчну легенду, з історичної хроніки – в сімейну, з пригодницької кінострічки – в експресивний бойовик, з побутової драми – у ліричну кіномандрівку Карпатськими горами.

Пророцтва збуваються

Успіх надихнув Андрощука на рішення продовжити роботу над кіноепопеєю «Час збирати каміння». Але потрібні були чималі кошти. Тому Володимир Іванович у своїх числених зверненнях до керівників держави, депутатів, меценатів сприяти зйомкам «Другого», уже 20-серійного фільму про історичні події ближчих до нас днів, пророчо попереджав про небезпеку, яка чекає Україну в недалекому майбутньому,  особливо від «східного сусіда». Адже був переконаний,  що всі конаючі імперії намагаються від власної смерті врятуватися смертю тисяч, мільйонів своїх колишніх підданих, затягнувши їх у вир кривавих воєн. Як то було у 90-ті на Кавказі, а  нині маємо  на теренах українських: на Донбасі та в Криму.

Був упевнений, що врятувати від страшного реваншу проімперських сил Україну і її народ зможе тільки високо патріотичне наймасовіше і найвпливовіше емоційно на свідомість людей мистецтво – КІНО. Як напочатку ХХ-го століття воно врятувало від великої депресії США, а в середині – від ганьби принижену фашистами Францію.

Та, на жаль, ані розуміння, ані підтримки бажаної кінорежисер так і  не отримав.  Це був удар і по здоров’ю митця. Та такий, що Володимир Іванович змушений був лягти в районну лікарню з тиском і болями в серці.

Незадовго до відльоту в Ірій, Володимир Іванович, уже перенісши на ногах кілька мікроінфарктів, вперто відмовлявся лягати в лікарню, обурювався: «Яка лікарня?! Треба працювати! Я стільки ще не зробив!». І сідав писати нового листа до народних депутатів або черговий сценарій для чергового фільму…. А в останні дні життя взагалі майже не спав. Крізь ніч сидів за столом, заваленим історичними книгами, газетами, журналами, щось читав, щось писав…

Коли ж нарешті погодився на слізні умовляння домашніх таки лягти в лікарню, наказав мені:

–Не чіпай нічого на столі! Я скоро повернусь.

На жаль, не повернувся. В акуратних течках залишилися кілька десятків написаних ним проектів сценаріїв, які так і не встиг реалізувати у кінофільми, телепрограми і передачі, при тому дуже потрібні громадянам молодої Української Держави.

Саме такою планувалася бути телевізійна програма: «ОУН-УПА» – вчора, сьогодні завтра», яка б  не тільки  відкривала гдядачам усю правда про боротьбу  українців у лавах ОУН-УПА, а й вирішувала проблему пошанування її вояків нарівні ветеранів Великої Вітчизняної війни. А ще – низка документальних стрiчок про героїв визвольних змагань. 

Та особливо шкодував, що не встиг зняти документальний фільм «Чорноморці» та художній – «Нащадки Сагайдачного», в яких мала би порушуватися надважлива тема: «Створення, розбудова і зміцнення Військово-морських сил України» під гаслом: «Військово-морським силам України – бути! Бути, попри усі складнощі і перешкоди!»

Так палко писав  Андрощук  у листі до Президента Леоніда Кучми, не розуміючи, чому того не цікавить  така необхідна  Україні  історична кіноепопея про славу морську: спочатку київських русичів, а згодом запорозьких козаків і українських чорноморці, представником яких був знаменитий герой оборони Севастополя матрос Кошка?  Чому?!

Замість президента час дав відповідь, щоправда, печальну: російською анексією Криму і – війною на Донбасі!

А могло би бути по-іншому, якби держава не економила на культурі, літературі, мистецтві, особливо, на такому популярному і дієвому мистецтві – як КІНО.

Якраз такої думки про Всеможне і Переможне Кіно був чесний і талановитий режисер, публіцист, громадський діяч і просто щирий патріот України Володимир Андрощук.

Галина Тарасюк-Андрощук

Фото: з архiву Галини Тарасюк-Андрощук та обкладинка журналу «Ї» до роковин Волинської трагедiї.