Приречений талантом і судьбою

Пам’ятi видатного кiно-режисера Володимира Андрощука

 

Вигнання з раю...

Якось незадовго до відходу у кращі світи Володимир Іванович, не відриваючи погляду від стишеного телевізора, тихо вигукнув:

– Боже! Я ж народився в раю! Важко повірити, але я народився в раю!

Мабуть, тієї миті в його зболеній душі сплакнула туга за коротким, але щасливим дитинством у рідній, ще не спаленій хаті на хуторі Горичів, що неподалік  від села Зимне, який ховався у зеленому раю густого і затишного волинського лісу. Bсе життя він гордитиметься, що зростав у найчарівнішому куточку древньої Волинської землі – «Княжому граді» Володимирі-Волинському, славному своїм українотворчим минулим, ще з літописних часів легендарного й містичного ВОлиня, витав дух солодкої і гіркої волі, дух руського лицарства, українського патріотизму і героїзму.

І хоч народився майбутній кінорежисер у тривожні часи політичних катаклізмів та переділу світу, здавалося, сам Господь Бог беріг і захищав його, маленького, від тих  потрясінь, які довелося пережити батькам: останні роки польської окупації,  приєднання до СРСР у «вікопомному» 1939-му. І буквально через два роки, коли волиняни тільки-но стали звикати до нових порядків, у червні 1941-го Волинь захопила гітлерівська орда, оголосивши війну Радянському Союзу. Але хлопчик цих змін не помічав,  жив собі й далі в раю дитячих щасливих ілюзій під захистом Спаса… аж до літа 1943 року, коли перед самим днем його народження, рідний затишний рай раптом перетворився на пекло, а люди – на страшних нелюдів. Згодом це пекло історики назвуть першим польсько-українським протистоянням улітку 1943 року  в селі Зимне, а люди – «волинською різаниною»….

 У горі діти рано дорослішають…. Подорослішав у свої 5 рочків і Володимир Андрощук. У дитячій пам’яті майбутнього кінорежисера назавжди «закадрувалися» відчуття постійної тривоги і туманні, як старі фото, картинки: ось його, малого, мама садить на ґанку їхньої хати, що стоїть на узгір’ї,  на галявині  лісу, дає в руки казанок і залізну ложку, і наказує пильно стежити за польовою дорогою. І як тільки-но він побачить на ній людей з дрючками, лопатами й косами, щоби негайно  стукав ложкою по казанку.

І малий Влодко, як старий, з великою відповідальністю виконував свою місію дозорного… І лиш-но помічав юрбу людей, які бігли з криками, погрожуючи косами й вилами, що було сили  бив у свій набат.

До речі, ця «звичка» бити тривогу, відчувши загрозу його переконанням чи духовним пріоритетам, зосталася в Андрощука на все життя, про що свідчить навіть тематика його документальних фільмів.

А тоді  батьки, зачувши тривожний дзвін,  притьмом хапали його і сестричку на оберемки і тікали з подвір’я в глибину лісу. І так було не раз і не два…. А на третій  раз, повернувшись додому,  замість рідної хати  побачили згарище, яке ще курилося гірким димом людської сліпої ненависті одне до одного.

Облава

Той ранок, золотий від сонця і блиску церковних бань, коли він гордо крокував поряд з батьком, тримаючись міцно за його руку, зостанеться в пам’яті Андрощука на все життя так і незнятим трагічним кіносюжетом: ось вони з татом бадьоро  крокують вулицею і… раптом тишу ранкову нагло роздирає жахливий гавкіт собак і, схожі на гавкіт, викрики чужою мовою! І враз ніби все потемніло, погасло, але Влодко чітко бачить, як кудись біжать повз них перелякані люди, а батько… чомусь щосили намагається відірвати його долоньку від своєї руки! Йому  боляче, страшно, та все ж він  не хоче відпускати татову руку, бо ще більше, ніж собак, боїться його втратити! Натомість батько злиться, щось кричить, і, врешті, відірвавши синову ручку від своєї, штовхає його у рів при дорозі, порослий кропивою!

Через роки Іван Микитович опише  цей епізод  в «Автобіографії», а точніше – у «пояснювальний записці» для органів державної безпеки: «…Злякавшись, що німці мене розстріляють як партизана разом з пацаном, штовхнув сина у порослий травою рів, гукнув услід людям, що тікали від фашистів із собаками, щоб передали дружині, аби забрала хлопчика, а сам здався у полон».

За спогадами Володимира Івановича, він, захлинаючись беззвучним плачем, пролежить у тому рівчаку, в жалючій кропиві,  весь день, аж доки  якісь добрі люди, отямившись від облави,  знайдуть маму, перелякану на смерть, та розкажуть,  що сталося з  її чоловіком і де шукати сина. І Лідія Семенівна, ридаючи поночі, знайде нарешті свого Влодка на дні рову, в жаливі, де він, наморений пережитим,  спатиме тривожним гірким сном,  пригорнувши до грудей приблудне кошеня.

 За два місяці до своєї смерті таке точнісінько сіреньке нещасне, перемерзле на морозі кошенятко Володимир Іванович підбере  у під’їзді,  принесе до хати, пригріє, згадуючи ті далекі сумні дні свого дитинства, коли німці схопили батька, а вони з мамою, сестричкою і сірим котиком поневірялися по чужих хатах.

 

День Перемоги

Однак найбільше горе ще лиш чатувало на їхню осиротілу без батька родину. І треба ж було, щоб ця трагедія сталася саме 9 травня 1945 року – у найщасливіший день для стомлених, вимучених війною володимирців.

Вибігли з хати вслід за мамою і Влодко з трирічною Оленкою. Мама – за ворота – людей розпитати, що й до чого, а діти – вилізли на ворота, щоб ліпше бачити те, що діялося у їхньому місті. І наразі вздріли, як вулицею біжать озброєні люди, як казала потім мама, воєнні з військової комендатури. Біжать і щось кричать. Коли ж добігли до їхніх воріт, один з військовиків, вихопивши револьвер, вистрілив кілька разів у високе погоже небо з радісним криком:

– Ура! Пабєда! Гітлєру капут!!!

І раптом Володька побачив, як його сестричка Оленка, побілівши на личку,  стала падати на землю…. Злякана мама підхопила Оленку і понесла в хату. А за мить  вибігла, тримаючи в обіймах зів’ялу донечку, ридаючи та благаючи допомоги….

Що було далі, Володимир  не пам’ятав, хіба лиш те, як його кудись відводили,  а потім приводили, щоб… попрощався із сестричкою, яка лежала в маленькій домовинці в білому платячку і віночку, схожа на гарну біленьку лялечку…. Потім Оленку кудись понесли…. Як ховали, не пам’ятав. 

Згодом почув, як мама розповідала сусідам, що померла сестричка… від «розриву серця» тої ж миті, коли почав стріляти в небо той воєнний дядько…. І тоді  його, семирічного, вперше заболіло серце. Від страшної несправедливості. Людської? Божої? І болітиме усе життя, реагуючи на кожну найменшу несправедливість,  і обірве несподівано його життя  черговим мікро-інфарктом у ніч на 17 лютого 2004 року…

…А в кінці жовтня 1945 року нежданно, як і зник,   повернувся додому «пропалий безвісті» батько, худий, виснажений: плакав за Оленкою, розказував про свої гіркі поневіряння по фашистських концтаборах Австрії. З відчаю втік з катівні і побіг, куди очі бачили. Довго переховувався по лісах, доки не пристав до радянських солдатів. 

Скільки пам’ятав Володимир, усі роки по війні батька продовжували викликати «куди треба», доводили до нервового зриву. Звісно, тато знову йшов «куди треба», і знову повертався пригнічений, часто в синцях…. Мама плакала, підшивала під підкладку піджака чи пальта товстий шар вати, щоб чоловікові на «профілактичних бесідах» не «відбили печінок».

Та все ж згодом батько частіше почав бувати вдома, навіть влаштувався десь регентом церковного хору, а на ніч – сторожем у будинку культури Володимира-Волинського. Останнє – на радість синові, бо тепер той міг часом «по блату» дивитись кіно.

Ото стільки й радості було від тата. Бо чим далі ріс Володя, тим частіше відчував ярмо несправедливості і на  своїх плечах. Тому, хто ніколи не був сином чи дочкою «ворога народу» важко це збагнути…. Та й сам Володимир не здогадувався, що все життя за ним тягнутиметься шлейф націоналіста-бандерівця. Він вперто вірив у свою щасливу долю у фантастичному світі молодого українського кіно.

Як один з кращих акторів самодіяльних театрів Володимира-Волинського, Володимир Андрощук  після закінчення «на відмінно» десятирічки у 1956 році відважно кинувся підкорювати ВДІК. Щоб витримати шалений конкурс у єдиний на всю «широку страну мою родную» прославлений виш (ВГИК), окрім таланту, численних рекомендацій від багатьох організацій, треба було мати ще й «чисту», не заплямовану радянську біографію.

В цьому волиняку Володимирові Андрощуку якраз  не поталанило. Бо ж, бачите, в очах радянських спецслужб його батькові, хоч він на фронті і «пройшов контррозвідку», так і не вдалося «змити кров’ю»  свою участь в Українській Повстанській Армії.

Та все ж  Володимир  не «склав крил», а повернувшись додому, як написано в одній із довідок, «поступив на посаду характерного героя» у Володимир-Волинський обласний пересувний театр. Звідти його і в армію призвали. Після «дембеля» просто з військової частини знову (!) поїхав у Москву і знову поступати у ВДІК!

 Його знову чекала невдача. Ще в приймальній комісії один з «реєстраторів документів» – чоловік з військовою виправкою і жорстким поглядом чекіста, без зайвих церемоній  порадив «по добру – по здорову возвращаться в свою Западную».

Цієї образи Андрощук  не забув навіть тоді, коли через десять років у тій самій Москві його визнають одним з найкращих кіно-документалістів України.  І визнають тільки тому,  що не так просто було зламати цілеспрямованого й впертого волиняка, який, повертаючись в потязі додому після «провалу» у ВДІК, бадьоро наспівував пісню,  яку приніс батько з УПА:

Краще раз злітати соколом в Карпати,

ніж весь вік стогнати у ярмі….

Саме ці слова з улюбленої пісні звучатимуть не раз у художньому фільмі Володимира Андрощука «Час збирати каміння», знятому через 30 років потому у вже незалежній Україні.

Трiумф

Повернувшись власне ні з чим після «дембеля» у рідне місто, Володимир не полишає мрії про кіно і їде в Луцьк вивчати акторську й режисерську майстерність у студії Волинського обласного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка. Його мета: стати режисером будь-якою ціною.

Аж раптом – о благословенний дарунок Долі і Небес! Від колег-артистів дізнається, що у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого… так! відкривається кінофакультет! Так! Цілий кінофакультет, з акторським і режисерським відділеннями, на які уже оголошений конкурс!

Але знову на шляху до мрії стали дрібниці: не було грошей на квиток до Києва.

Та, слава Богу, біля їхньої крихітної квартирки на Сільській вулиці, яку їм, бездомним, нарешті дали,  рясно зародив вишневий садок. Зі сльозами на очах Володимир згадував, як вони з мамою, нарвавши до схід сонця кілька кошиків вишень, продавали їх на базарі, копійку до копійки складаючи на квитки до столиці і назад. Так що довелося Володимирові проходити творчі конкурси і здавати екзамени майже впроголодь….

Підтримували віру в себе і материнські молитви… Дуже вже благала Лідія Семенівна Господа, щоб допоміг її Влодку вибитися в люди. І Бог поміг! Заповітна мрія Володимира Андрощука здійснилася: негадано-нежданно для себе він, витримавши величезний конкурс, таки вступає і таки – на кінорежисерське відділення! Крім того, його, хлопця з Волині,  в десятці найкращих вступників відбирає у свій клас відомий майстер радянського кіно Віктор Івченко!

Доля віддячує талановитому цілеспрямованому відчайдухові! Не забарилася і перша слава. На третьому курсі Володимир потрапляє на шпальти популярного тоді журналу «Новини кіноекрану». 

Вірогідно, якраз дякуючи цій статті у солідному кіножурналі, Володимирові Андрощуку одному з перших прийшло солідне замовлення від Міністерства внутрішніх справ УРСР: зняти фільм про знамениту Куряжську трудову колонію для неповнолітніх. Атож! Якраз ту дитячу трудову колонію ім. Максима Горького, яку у свій час очолював уславлений радянський педагог Антон Макаренко, автор відомої «Педагогічної поеми», і яка знаходилася в приміщені Преображенського монастиря, що височів на березі слобожанської річки Куряж, яка тече у Харківській області.

І третьокурсник Володимир Андрощук, який сам добре знав, як то бути сиротою при живому батькові,  на відмінно впорався з першою своєю кінороботою та ще й за держзамовленням – зняв до болю пронизливий фільм про знедолених дітей-сиріт і їхню недитячу боротьбу «За право зватися людиною» – так називався фільм.

Ця перша документальна кінострічка молодого кінорежисера була високо оцінена і відзначена «Подяками» як республіканського, так і всесоюзного Міністерства внутрішніх справ.

Так Володимир Андрощук спізнав уперше і славу, і заздрість… Адже усім його однокашникам здавалося, що попереду його чекає успішна кар’єра знаменитого кінорежисера. 

Але, як виявилось, тема Другої світової війни, надто на теренах рідної Волині, була йому заказана… Та все ж таки він «прийде» до неї, коли після невдалих спроб влаштуватися режисером на кіностудію ім. О.Довженка, почне працювати на студії «Укркінохроніка» над кіножурналом для закордону, а відтак на Львівському ТБ.

«Час збирати камiння»

На жаль, ранні успіхи в документалістиці не сприятимуть здійсненню головної мрії всього його життя – знімати кіно художнє, ігрове і не де-небудь, а на знаменитій уже тоді кіностудії імені О.Довженка. Навіть у часи Незалежності не могли йому простити патріотичних поглядів ті пристосуванці, які у 90-ті спішно адаптувалися до нових політичних умов, оголосивши себе патріотами України.

Kоли, втративши надію на підтримку держави, меценатів-спонсорів (нові слова, які з’явилися в лексиконі українських митців у буремні 90-ті), вирішує знімати кіно власним коштом, його чекає ще один удар: усі гроші, відкладені про чорний день на ощадкнижку … «з’їла» інфляція!

Але навіть у неймовірно важких умовах Володимир Андрощук доклав усіх зусиль, щоб створити один з перших в україн­ському кінематографі епохи Незалежності фільм, пронизаний ідеєю національ­ного відродження: 10-серійний телесеріал «Час збирати каміння».

Добивається хоч і мізерного, але державного фінансування та підтримки спонсорів, збирає команду колег-відчайдухів, стужених за роботою в кіно, їде в Карпати і таки знімає. Чи не вперше в українському кіне­матографі виводить українців за межі питомо українського силового поля – на європейські обшири. І фізично, і ментально. І символічно, і буквально. А головне – в певній мірі таки порушує проблему, яка йому боліла усе життя: віковічні стосунки українців і поляків, а надто криваве українсько-польське протистояння, пережите ним дитиною у 1943 році. Та все ж головною ідеєю серіалу є сьогочасне примирення слов’янських народів. Понад усе – примирення і прощення. Заради нового життя у новій вільній соборній і державній Україні.

 Андрощук чи не вперше в українському кіно робить західних українців учасниками не тільки австрійсько-італійської війни, а й європейської революції середини ХІХ століття. Тим самим стверджуючи, що од­вічна боротьба українців за свою незалежність — це усвідомлена потреба і воля цивілізованої євро­пейської нації, яка має бути ре­алізована.

До честі режисера,  карпатсь­кі українці показані не розцяцькованими аборигенами, які танцюють, співають і курять люльки, а живими, реальними та гор­дими людьми з високою на­ціональною свідомістю і розумін­ням світових суспільно-політич­них процесів. Тому й запрошував у масовку місцевих гуцулів – як відомо, не тільки неймовірно обдарованих, але й людей з міцною і глибокою історичною пам’яттю. Тому часто вимагав природності сцен на сінокосі, чи під час зйомок легендарного прокладання нового русла для Черемоша, чи в циганському таборі, коли роми рятують від жандармів рекрута Дмитра Івасюка та його побратимів, які, прозрівши, з політичних мотивів дезертирують із австрійського війська.

Майже через 8 років, у 1996-му, історичний художній фільм В. І. Андрощука нарешті був завершений і показаний на каналі «УТ-1» – під сакральною для християн назвою «Час збирати каміння».

В рецензіях режисера-постановника хвалили за правдивість висвітлення історичних подій стоп’ятдесятилітньої давності, за поєднання різних жанрових рішень, динамічність фільму, який ніби переливався з притчі – в героїчну легенду, з історичної хроніки – в сімейну, з пригодницької кінострічки – в експресивний бойовик, з побутової драми – у ліричну кіномандрівку Карпатськими горами.

Пророцтва збуваються

Успіх надихнув Андрощука на рішення продовжити роботу над кіноепопеєю «Час збирати каміння». Але потрібні були чималі кошти. Тому Володимир Іванович у своїх числених зверненнях до керівників держави, депутатів, меценатів сприяти зйомкам «Другого», уже 20-серійного фільму про історичні події ближчих до нас днів, пророчо попереджав про небезпеку, яка чекає Україну в недалекому майбутньому,  особливо від «східного сусіда». Адже був переконаний,  що всі конаючі імперії намагаються від власної смерті врятуватися смертю тисяч, мільйонів своїх колишніх підданих, затягнувши їх у вир кривавих воєн. Як то було у 90-ті на Кавказі, а  нині маємо  на теренах українських: на Донбасі та в Криму.

Був упевнений, що врятувати від страшного реваншу проімперських сил Україну і її народ зможе тільки високо патріотичне наймасовіше і найвпливовіше емоційно на свідомість людей мистецтво – КІНО. Як напочатку ХХ-го століття воно врятувало від великої депресії США, а в середині – від ганьби принижену фашистами Францію.

Та, на жаль, ані розуміння, ані підтримки бажаної кінорежисер так і  не отримав.  Це був удар і по здоров’ю митця. Та такий, що Володимир Іванович змушений був лягти в районну лікарню з тиском і болями в серці.

Незадовго до відльоту в Ірій, Володимир Іванович, уже перенісши на ногах кілька мікроінфарктів, вперто відмовлявся лягати в лікарню, обурювався: «Яка лікарня?! Треба працювати! Я стільки ще не зробив!». І сідав писати нового листа до народних депутатів або черговий сценарій для чергового фільму…. А в останні дні життя взагалі майже не спав. Крізь ніч сидів за столом, заваленим історичними книгами, газетами, журналами, щось читав, щось писав…

Коли ж нарешті погодився на слізні умовляння домашніх таки лягти в лікарню, наказав мені:

–Не чіпай нічого на столі! Я скоро повернусь.

На жаль, не повернувся. В акуратних течках залишилися кілька десятків написаних ним проектів сценаріїв, які так і не встиг реалізувати у кінофільми, телепрограми і передачі, при тому дуже потрібні громадянам молодої Української Держави.

Саме такою планувалася бути телевізійна програма: «ОУН-УПА» – вчора, сьогодні завтра», яка б  не тільки  відкривала гдядачам усю правда про боротьбу  українців у лавах ОУН-УПА, а й вирішувала проблему пошанування її вояків нарівні ветеранів Великої Вітчизняної війни. А ще – низка документальних стрiчок про героїв визвольних змагань. 

Та особливо шкодував, що не встиг зняти документальний фільм «Чорноморці» та художній – «Нащадки Сагайдачного», в яких мала би порушуватися надважлива тема: «Створення, розбудова і зміцнення Військово-морських сил України» під гаслом: «Військово-морським силам України – бути! Бути, попри усі складнощі і перешкоди!»

Так палко писав  Андрощук  у листі до Президента Леоніда Кучми, не розуміючи, чому того не цікавить  така необхідна  Україні  історична кіноепопея про славу морську: спочатку київських русичів, а згодом запорозьких козаків і українських чорноморці, представником яких був знаменитий герой оборони Севастополя матрос Кошка?  Чому?!

Замість президента час дав відповідь, щоправда, печальну: російською анексією Криму і – війною на Донбасі!

А могло би бути по-іншому, якби держава не економила на культурі, літературі, мистецтві, особливо, на такому популярному і дієвому мистецтві – як КІНО.

Якраз такої думки про Всеможне і Переможне Кіно був чесний і талановитий режисер, публіцист, громадський діяч і просто щирий патріот України Володимир Андрощук.

Галина Тарасюк-Андрощук

Фото: з архiву Галини Тарасюк-Андрощук та обкладинка журналу «Ї» до роковин Волинської трагедiї.

Напишіть відгук