Про Голодомор

Дикий біль, який не повинен ущухати аби ми завжди пам’ятали, що винуватцям цього геноциду, їхнім нащадкам не можна довіряти. 

Вчора передивилася купу світлин в стрічці та перечитала різноманітні статті по темі і все це читала до тих пір, поки мене не почали пекти очі
Це дикий біль, люди!
До мурах!
Дикий біль через роки, який не затихає і не повинен, скажу вам, ущухати аби ми завжди пам’ятали, що винуватцям цього геноциду, їхнім нащадкам не можна довіряти, не можна мати нічого спільного з ними, бо вони не змінюються.
Історія цьому вчить.

Моє покоління, напевно, що останнє, яке народилося за СССР і ходило ще в радянську школу, де досить часто забивали дитячі голови всілякими дурницями, де історія була перекручена так, що від правди мало що залишалося.
Я до цього часу пам’ятаю все, абсолютно все, з біографії Леніна-Ульянова, пам’ятаю все про його родину, батьків, братів-сестер, про Крупську, про Сталіна, про Алілуєву, і про їм подібних!
А про колоду на суботніку?
Як згадаю, наскільки нас забембували в дитинстві цією оповідкою!
Чи про рибу, яку Ленін віддавав, нібито, голодним діткам! І цю оповідку теж, періодично, примушували перечитувати.
Про його любов до Крупської?
Скільки оповідань про це було написано, віршів про неземну любов…
Але про Іннесу Арманд  – ані слова!
Логічно ж, що “вождь” не може мати коханки!
Тупо, нам тупо забивали голови непотрібною інформацією, але про Голодомор ніхто нічого і ніколи не говорив.

Років через сім, коли від СССР залишалися лише руїни і в українських школах, вперше, трохи несміливо розпочали говорити про Голодомор.
Я спочатку навіть не сприйняла це, мов трагедію, бо вчитель,який вперше торкнувся цієї теми, якось трішки “не серйозно” розпочав свою розповідь про цей страшний голод.
Згодом, навіть не пам’ятаю чому, я пішла в теребовлянську бібліотеку, де мені до рук потрапила величезна книга, на обкладинці  було написано “Чорна книга Голодомору”. Якось автоматично я присіла за столик, розгорнула першу сторінку, другу, десяту, двадцяту…
Я читала й читала, вже на третій сторінці в мене почали крапати перші сльози, бо перед очима, одна за одною, мелькотіли понівечині голодом сотні тіл на чорно білих світлинах, жахливі історії описували події від яких мурахи табунами гарцювали по мені, в вухах гуділи дзвони.
А я все читала і не могла ніяк зупинитися.
Під вечір, коли в залі залишилася лише я, то книгу з моїх рук майже видерла бібліотекарка.
– Йой, дитино, та що ти таке страшне читаєш на ніч?! Йди додому нарешті і випий ромашки, бо тобі жахи будуть вночі снитися!
Жахи тієї ночі мені не снилися, а ось в бібліотеку я вперто поверталася до тих пір, поки не прочитала повністю книгу.
І тоді бабусин вираз: ” Доню, якщо впав шматочок хліба на землю, то підніми і поцілуй його”, набув для мене зовсім іншого значення.
Мої дідусі-бабусі, на щастя, не зазнали того страшного голоду, їх торкнувся повоєнний голод 1946 року, не такий жахливий, але до хліба в моїй родині було завжди відношення, як до святої реліквії.

Вчора я не запалила свічку, натомість, розповіла багатьом моїм італійським знайомим про genocidio Ucraino, про український геноцид спровокований потворою Сталіним і радянською владою.
І я не втомлюся про це розповідати ані сьогодні, ані завтра, ані через багато років.
Бо свічка пам’яті, як це банально не звучить, насамперед повинна палати у наших душах.

І нехай хліб завжди була на ваших столах.

Facebook

Алiна Бенько

Фото: bagnet