«Бандерівець» з Луганщини

73-рiчний Євген Дзюбa знімає документальне кіно про УПА

Цiною серця – буквально

Він об’їздив майже всю Україну, і в свої роки та після трьох перенесених інфарктів (!) не збирається зменшувати обертів. Чоловік-легенда долає тисячі кілометрів з не завжди вдячною місією –  зiбрати свідчення очевидців про діяльність УПА в роки Другої cвітової війни. На основі відеоматеріалів створює документальні фільми, ламаючи всi стереотипи про «суцiльно зросiйщений Донбас».

Впродовж кількох років виконував обов’язки голови Луганського обласного об’єднання «Просвіта». Саме завдяки п. Дзюбi його рідне м. Сватове до 2014 року було «центром націоналізму» на сході України.

Щойно розпочалася війна, вирішив  протидіяти російській інформаційній війні, впливати на суспільну думку. Адже йому, луганчанину, місцеві повірять більше, ніж комусь, скажімо, з Тернополя чи Львова. Людей, які виросли на радянській пропаганді, потрібно було переконати, що УПА – це не дві сотні «німецьких прислужників, які разом з фашистами у 41 прийшли і в 45 разом з ними пішли із західних областей», а добре підготовлені збройні сили. Які воювали проти німецьких та радянських окупантів, мали трофейне озброєння, амуніцію, військову тактику, свої службу безпеки (СБ ОУН), агентуру, розвідку, контррозвідку тощо і чисельність якої з однієї тисячі у 1942 р. зросла до 200 тисяч чоловік у 1944 році.

Щоб зібрати свідчення про минуле, потрібно було їхати на захід України, тому Євген Дзюба склав рюкзакa і рушив у дорогу. Спочатку – до Львова.  Перші документальні фільми про ОУН- УПА, а також нечувані звірства НКВД було відзнято саме у Львівській, Волинській, Івано-Франківській, Рівненській на інших областях. Свій проект документаліст і режисер-аматор Євген Дзюба назвав «УПА очима східняків» або «Рабів до раю не пускають». У фiльмi – не лише свідчення минулого, але й застереження: будьте пильними, я з того краю, куди нащадки НКВД знову прийшли грабувати і знищувати українців. Я – з Донбасу, де московити вже вбили понад 13 тисяч кращих синів України і хочуть знову дійти до Чернівців та Львова. А ще – заклик прозріти його ріднiй Луганщинi.  Щоб припинила вважати брата з Заходу, який в холодних окопах боронить на сході українську землю від Путіна, «бандерівцем», а, отже – й ворогом.

Євген Дзюба збирав докази діяльності ОУН-УПА не лише в західних, але й центральних та східних областях України. Так розвінчував міф, що ніби-то вояки ОУН-УПА були лише з Львівської, Івано-Франківської, Волинської, Тернопільської та інших західних областей.

Автор унiкальної документалістики каже, що багато вихідців з цих регіонів  займали високі посади в ОУН та УПА і мають нагороди. «Золотим хрестом бойової заслуги» 1 класу нагороджений курінний Дмитро Карпенко  («Лютий», «Ворон») з Полтавщини. Під час війни з німцями‚ вже у званні капітана‚ він потрапив у полон‚ втік і вирушив у Карпати воювати за вільну Україну. Був командиром куреня особливого призначення. У жовтні 1943 року  сотня  «Лютого» розгромила каральний загін нацистів‚ а навесні 1944 року біля села Карова – німецький військовий загін. Очевидці тих подій розповідали Дзюбі, що в загоні були мотивовані, фізично сильні та добре озброєні бійці.

Таким же «Золотим хрестом бойової заслуги»1 класу нагороджений інший боєць, Павло Ющенко з Сумщини, який працював у СБ  УПА в Закерзонні. Місцеві розповіли Євгену Дзюбі, що в 49-му році  разом із загоном він переносив пошту в Західну Німеччину і був поранений розривною кулею. Коли прийшов до тями, попросив командира застрелити його, а самим йти далі. І ще сказав, що дуже шкодує, що не буде засипаний українською землею. Побратими не кинули пораненого, на плечах донесли його до Австрії, доставили до лікарні м. Лінц. Але через тиждень Павло Ющенко помер від зараження крові. В Австрії його й поховали.

Ці та інші факти лягли в основу 10 документальних фільмів Євгена Дзюби. У Чернівцях, де автор цієї публікації мала честь познайомитись з режисером, він саме завершив роботу над одинадцятим кiно-роздiлом: «Буковина – 14 лицарів УПА». Євген Степанович зізнався, на Буковинi йому чомусь важко працювалося. Саме тут він перехвилювався під час зйомок і потрапив на три місяці до кардіоцентру з третім інфарктом.

Втрата в Ужгородi

 В планах документаліста була поїздка до Ужгорода. Там домовився з місцевими активістами про організацію зустрічей з людьми, які б могли розповісти про діяльність ОУН-УПА на Закарпатті.

Ось тут і трапилась з паном Євгеном найприкрiша за останні 5 років його діяльності  історія. У хостелі Ужгорода чоловіка вночі… обікрали. Напередодні попросив чергову розбудити його, бо мав вранці їхати в гори. Працівниця пообіцяла, лише сказала не зачиняти дверей номера на ніч. Та замість чергової до кімнати вранцi з ліхтариком «завітав»… незнайомець. Cказав, що помилився номером, схопив спакований у дорогу рюкзак і зник. Пан Євген кинувся за злодієм, викликав поліцію… На жаль, в хостелі відсутня не лише відеокамера, але й будь-який інший захист безпеки людей, які там ночують.

  Ця кримінальна історія трапилась в лютому минулого року. Поліція Ужгорода досі не знайшла крадія. Сам постраждалий вже втратив надію на те, що коли-небудь злочинця буде затримано, а вміст рюкзака – повернуто. А то були сенс і мотивація його життя. Бо злодій вкрав не лише особисті речі, а й вінчестер, де зберігались відеоматеріали з Харківської, Полтавської, Луганської, Чернігівської та інших областей, численні інтерв’ю зі свідками злочинів НКВД та боротьби воїнів УПА. Pежисер з жалем каже, що деякі люди, з якими розмовляв, за цей рік вже повмирали. Пропали також професійна відеокамера, мобільний телефон за 5 тисяч грн., подарований онуком на день народження, банківські та соціальні картки, три дорогі серцю вишиванки… Та гроші, зібрані патріотами Закарпаття на святе діло – фільм про вояків ОУН-УПА їхнього краю.

Пропав щоденник із записами, який пан Євген вів роками, у ньому – тисячі прізвищ, дат, подій, історій, фактів… Дуже шкодує за своєю працею Євген Степанович, не раз після  поїздок йому доводилось ночувати на вокзалах в холоді і в голоді, бо не встигав на поїзд чи останній автобус, а грошей на готель не залишалось.

А скільки кілометрів лісами, горами довелось долати в пошуках місць захоронення вояків! Ті забуті Богом і людьми, зарослі травою могили, шукали цілими днями… На різних рівнях Євген Дзюба порушував питання, щоб місця загибелі героїв ОУН-УПА взяли під опіку краєзнавчі музеї, тоді вони мали б паспорти, номери, охоронялись би законом. Бодай  раз на рік могили вшановувались би належним чином, бо починаємо забувати героїчне минуле свого народу.

 З цим стикався неодноразово. В одному з військових вишiв, де Євген Степанович проводив зустріч з курсантами і показував фільм про УПА, викладач з погонами полковника запитав: «А яка різниця між ОУН та УПА?». З’ясувалось, що відсотків 80 майбутніх військових, яких навчає цей «пан офіцер», навіть не знають хто такі ОУН-УПА…Євген Дзюба був шокований.

  Тому дослідження цього чоловіка, здобуті титанічними зусиллями – безцінні. За патріотизм і жертовність в ім’я України патріарх Філарет нагородив Євгена Дзюбу орденом святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІII ступеня. Удостоєний Євген Степанович також однієї з найвищих нагород Міжнародної Асоціації Козацтва –  ордена «Покрови Пресвятої Богородиці українського козацтва», нагороджений медаллю ВО «Просвіти»  «Будівничий України». До цих та інших відзнак патріот з Луганщини ставиться спокійно, каже: «Ви запитали, я відповів. Приємно, радий, але не більше».

 Його серце і душу тішить інше – проект «Рабів до раю не пускають». Тішить і водночас засмучує, бо не завершив його. Останні відеоматеріали, які мали лягти в основу нових документальних фільмів, вкрадено в хостелі. До речі, Євген Степанович разів п’ять їздив до Ужгорода, щоб з’ясувати як ведеться розслідування. Написав десятки листів до різних інстанцій, навіть скаржився губернатору Закарпаття Геннадію Москалю – марно. Звідусіль – відписки «все на контролі».

  Через цю прикрість Євген Степанович почувається дуже пригніченим. Адже пообіцяв в областях нові кінострічки, а їх нема. Каже: ні на що вже не претендує, тiльки б повернули вінчестер! Або якби знайшовся меценат, що подарував би професійну відеокамеру і небайдужі люди хоч трохи допомогли грошима… Документалiст Дзюба готовий вже завтра рушати в дорогу і знiмати заново – незважаючи на хистке здоров’я та все недавно пережите.

Цей чоловік – живий доказ того, що на Донбасі є патріоти, які вболівають за Україну.

Анна Данилюк, Global Village

Фото автора

Напишіть відгук