Військова капелан зі США, підполковник Ольга Вестфолл: «Таких бійців, як в Україні, в світі ще треба пошукати!»

Вона допомагає нашому війську і вірить в перемогу України над путінською Росією.

Ольга – українка з Дніпра, якій  віддають честь старші офіцери американських збройних сил. Жінка, чиє ім’я знайоме багатьом українським захисникам на передовій, і яке згадують у молитвах покалічені війною бійці. Багатьом з них вона простягнула руку допомоги з-за океану.

Ольга Вестфолл – підполковник ВПС США, військовий капелан медичного центру ветеранської адміністрації США в Атланті (штат Джорджія), у минулому – капелан регулярної армії США, а також регулярних Військово- Повітряних Сил (ВПС). В Америці Ольга – з 1998 року, тут знайшла свою долю, вийшла заміж. Разом з чоловіком Клеєм Вестфоллом, у минулому – військовим, виховують трьох дітей. Двоє з хлопцiв усиновлені з Севастополя.

Коли розпочалась війна на Донбасі, Ольга зрозуміла, що її безтурботне життя в Америці закінчилося. Самостійно вивчила українську, бо більше не хотіла розмовляти мовою окупантів. Почала допомагати нашим військовим, залучивши українську діаспору.

Mинулого року тоді ще майор армії США Ольга Вестфолл й сама завітала в Україну разом з іншими військовими капеланами, психологами та представниками християнської церкви. Приїхала з волонтерською місією, провела чимало зустрічей з бійцями, які потребують моральної підтримки. Наступного року пані Ольга теж планує поїздку. Тим часом, налагодила зворотній зв’язок з тими, хто вже повернулися з війни, запросила кількох бійців до себе в гості в Атланту.

Про непросту місію військового капелана, важливість адаптації бійців, які повернулись з війни, а також про власне бачення ситуації із розведенням військ на Донбасі, Ольга Вестфолл люб’язно погодилася розповісти авторові Global Village

   «Востаннє за мене молилась мама в дитинстві»

Перш за все, пані Ольго, вітаю Вас з присвоєнням звання підполковника, яке отримали зовсім недавно. Не кожна жінка, яка служить в армії, має таку надзвичайну історію.

 – Щиро дякую. Це було величезною несподіванкою. Першого жовтня цього року я відкрила свій особистий військовий портал і побачила що мене, офіцера, підвищили в рангу у діючому резерві Збройних Повітряних Сил США і я тепер – підполковник! Моїй радості не було меж, адже збулася ще одна  американська мрія. Я, жінка з України, яка служить в армії Сполучених Штатів, дослужилась до звання підполковника, мою працю належно оцінено, це було дуже приємно. Як християнка, всю славу я віддаю Богу, бо вірю, що будь-яке благословення приходять від нього.

 Розкажіть про місію військового капелана у Сполучених Штатах. Як жінка-капелан може викликати довіру колишніх військових, яких психологічно зламала війна?

Зустрiчаючи солдатiв з України в Америцi

–  В армії стать не має значення. Всі капелани працюють на єдиний духовний фронт – полегшити душевний стан людини, звільнити від нав’язливих негативних думок. Спілкуючись з колишніми військовими, намагаюсь знайти ту тему, яка їм цікава, розговорити і пробудити в душі спогади, які всіх об’єднують. Коли до діалогу з однією людиною підключаються інші, виникає так звана ланцюгова реакція, ветерани ніби лікують одне одного.

Людям, які пройшли війну, потрібні не співчуття, а підтримка. Це тонка межа, але її важливо знайти.

Haдто, у важких випадках депресивного стану. Є люди, які взагалі відмовляються контактувати, до таких потрібні особливi такт і терпіння. Пригадую випадок у психіатричному відділенні військового госпіталю Атланти, де лежав важкохворий ветеран. Я запитала, якої він віри і чи ходив колись до церкви. Відповів, що в дитинстві мати водила до баптистської, а потім відійшов від віри, не цікавився цим. У нього нікого не було. Мені було боляче, що його ніхто не відвідує. Наприкінці бесіди попросила: «Можна за вас помолитись?». Завжди прошу дозволу, адже в Америці – свобода віросповідання, і я не повинна образити чиїхось почуттiв. Солдат погодився. Відкриваю очі  – а він плаче. Спершу я злякалася, в він каже: «Востаннє за мене молилась мама в дитинстві».

 – Що можете сказати про українських священиків, які перебувають на барикадах?

–  Щонайкраще. Душпастирська місія в українському війську – неоціненна, бо відбувається в умовах війни на своїй території, що триває вже понад 5 років. На фронті капеланам дуже важко працювати, у них нема зброї. Коли стріляють, вони можуть лише молитись. Найбільшим же стрес-фактором для солдата є момент, коли він бачить щойно вбиту ним людину. Виникає «конфлікт совісті». Це і є те, що називаю моральною травмою. Як би добре не був навчений і підготовлений військовий, він зазнає її, бо є людиною. А в нормальних людей нема бажання вбивати, є бажання захищати. Правильно пояснити таку поведінку бійця на війні  покликаний військовий капелан. Він повинен «витягнути» вояка з відчуття провини. Сказати, що якщо так трапилось, що єдиний спосіб зупинити ворога – зробити це фізично. Тож це не є убивство. Що

вбивства не війні нема, є лише деактивація ворога, який не залишає іншого вибору.

І що Бог допускає таку смерть.

Ми всі стоїмо на порозі вічності. Просто один йде раніше, інший – пізніше. І загинути в бою – почесна смерть для чоловіка.

З чоловiком та синами

Не менш важлива роль капелана і в роботі з бійцями, які повернулись з війни і не знайшли підтримки та соціального захисту від держави. Така проблема, на жаль, є в Україні. У США Департамент ветеранів створив соціальну систему послуг для ветеранів, активно співпрацює з державними структурами,  з громадськими організаціями. Для побудови такої системи не потрібно великих коштів, багато ініціатив засновано на волонтерських засадах і самими ветеранами. Україні слід запозичити насамперед досвід створення і функціонування медичних структур, відкритих для родин ветеранів. Де вони могли б зцілюватись не лише від душевних ран, але й від посттравматичного синдрому.

   «Настає момент, коли все, навіть життя, не має сенсу…»

 Під час зустрічі з ветеранами в Чернівцях Ви сказали: «З війни приходять, але не повертаються». Як адаптувати солдата в соціум?

–  Є таке і серед американських військових, і серед українських. Аби щось змінити, потрібно, насамперед, змінити ставлення самого соціуму до людей, які захищають свою землю від ворога. З багатьма бійцями у Києві, Дніпрі, Бучі, Білій Церкві ми відверто говорили про ці речі. Хлопці зізнавались, що після повернення додому з війни всюди, куди б вони не пішли, стикаються з байдужістю, нерозумінням, неповагою, а часом і хамським ставленням. Образа бере гору над розумом і настає такий момент, коли все, і навіть життя,  не має сенсу.

Чому багато хто після демобілізації знову рвyться на фронт? Як сказав мені один боєць у Дніпрі: «Бо там мене розуміють, там я потрібен».

Ось для того ми, капелани, психологи повинні працювати однією командою. Головне –  повернути людину до повноцінного життя, переконавши, що якщо ти прийшов з війни живим, то Боженька має на тебе якісь плани, ти ще щось повинен зробити на цій землі. 

 Для підтримки учасників АТО в Україні торік створено Міністерство у справах ветеранів,  чимало громадських організацій. Hа передовій з бійцями працюють майже 150 капеланів, а проблема існує з початку війни понад 600 військових вчинили самогубство. Що у нас не так?

 – На жаль, ця проблема є не тільки в Україні. Щодо війни на Донбасі, то чималим демотиваційним фактором є, власне, сам характер ведення цієї війни. Почалось усе, на мій погляд, з так званої «окопної війни», після підписання Мінських угод, коли активна її фаза перейшла в позиційну. Тобто, є ворог навпроти, він у тебе стріляє, а ти у нього не можеш стріляти. Уявляєте, як це «б’є» по чоловічому «я»? Тому ця несправедливість дуже  впливає і на психіку солдатів, і на їхній настрій.

Вояки з України – гостi Ольги Вестфолл

А якщо до цього додаються конфлікти з командиром, що нерідко буває, непорозуміння з дружиною, фінансові труднощі в родині, то цю напругу потрібно знімати, заспокоювати, пояснювати, що все –  тимчасово. Тут зусиль психолога мало, потрібне переконання і довірлива бесіда з капеланом, якoмy на війні довіряють.

З іншого боку, мені дуже не подобається, коли бачу  на деяких відео –  в окопах бійці перебувають без захисних касок та екіпірування. Розумію ситуацію, коли захисники воювали у спортивній формі та «мильницях» на босу ногу у 2014 році. Але зараз це неприпустимо. Це статутні речі, які мають контролювати командири. Я у Збройних Силах майже 20 років і можу сказати, що у США безпека і військова дисципліна та етика солдатів – на першому плані.

Головне в американській армії – не танки, не зброя, а солдат та його життя.

Хто порушує статутні вимоги, того у нас суворо карають.

«Настрої жителів Донбасу дуже змінились у порівнянні з 2014 роком»

  Як оцінює нинішній рівень українських Збройних Сил підполковник армії США Ольга Вестфолл?

–  За роки війни  українська армія змінилася до невпізнання. Ви створили армію фактично «з нуля», і сьогодні вона є однією з найбільших воюючих армій світу. Українське військо нині має нову і модернізовану зброю та техніку, в тому числі літаки, ракети, навіть Javelin. Але найголовніше –   високопатріотичне військо, солдати якого і в спеку, і в люті морози місяцями в окопах захищають під обстрілами свою державу. Це патріотичне піднесення є серйозним стримуючим фактором для бойовиків. Жодна людина у світі і

навіть вороги не можуть байдуже сприймати, коли загиблого на війні бійця навколішки зустрічає все село. Де ви таке бачили в Росії?  

Це свідчить про те, що армія України має авторитет у своїх громадян, що вони її підтримують.

 Ваша думка стосовно розведення військ на Донбасі: чи допоможе це закінчити війну?

Пiдполковник ВПС США Ольга Вестфолл

– Як військова Америки, я, можливо, не знаю всіх нюансів розведення, але спілкуюся з багатьма бійцями та капеланами, які зараз на передовій. Вони незадоволені таким рішенням:

чому на догоду Путіну військо має залишити надійно укріплені, пристріляні позиції і відступати на нові рубежі, де треба починати все з нуля?

Зараз зима, нова територія, мерзла земля, супротивник не дає окопатися. Хлопці кажуть: ну добре, розвели. Далі що? Де гарантія, що бойовики не зайдуть і не займуть попередні позиції, з яких їх важко буде вибити? Для деморалізованого ворога не існує ніяких правил, домовленостей чи угод, це ж відомо. Я стежу за подіями і бачу майже щодня бойові втрати, та сторона не дотримується Мінських угод. Але наказ є наказ.

Також  там є населення, яке підтримує наше військо та Україну. Тим часом, багато хто з тих, хто кричав «Путін, прийди!» зараз кусають лікті. Я з цікавості читаю новини в соцмеpeжах «з того боку» і скажу, що настрої жителів Донбасу дуже змінились у порівнянні з 2014 роком.

Тих, хто кликали Росію,  вбивають і грабують. Вони такого не очікували.

Але як сказано у Євангеліє: «Що посієш, те й пожнеш». Ці люди забули Христові слова, думали що їх нагородять за зраду, а покарали самі себе. Як віруюча людина, українка за походженням, яка народилась у Дніпрі, я дуже хочу миру Україні. Однак, як військова, розумію, що ситуація на фронті є дуже серйозною. Тому  в загальнополітичному просторі українці повинні об’єднатись і згуртуватись. Я про це постійно кажу побратимам, які воюють і допомогaють на передовій.

  «Прийшла пора і мені допомогти людям»

 Стосовно особистих контактів з нашими захисниками. Знаю, що Ви не тільки як військова капелан їздили в Україну й проводили тренінги з нашими бійцями, але й запрошували деяких з них до себе додому, в Америку. Розкажіть про це.

–  Були такі випадки. Доля одного бійця, який дивом вижив після важкого поранення, і якого вже хотіли відключати від апарату, мене дуже схвилювала, і я не могла залишитись байдужою. Про нього я прочитала в Інтернеті, стаття називалась «Я помер, мене мертвого везли в Мечнікова». Йшлося про бійця Сергія Кнутова, який дивом вижив після того як в обличчя влучила граната РПГ. Ця історія дуже зворушила, і я вирішила підтримати Сергія. Поговорила з чоловіком: «Клею, коли я приїхала до Америки, мені було дуже важко, допомогла одна жінка, американка, якій я вдячна й сьогодні. Тепер, мабуть, прийшов час і мені допомогти людям». Чоловік повністю підтримав мене, через військового капелана В’ячеслава Бевза, який при церкві створив реабілітаційний центр для бійців з важкими пораненнями, я знайшла Сергія. Поспілкувалася раз, другий, потім запросила його в гості, до Америки. Сергій спочатку відмовлявся, у нього було дуже пошкоджене обличчя, перебував у депресії. Однак, вдалося його переконати  приїхати.

Ми влаштували йому двотижневий відпочинок у Каліфорнії і Флориді, він побував на Тихому океані i в Мексиканській затоці. Ще три тижні Сергій жив у нас вдома, зустрічався з представниками української діаспори, знайомився з Атлантою та американськими традиціями.  Наша сім’я створила всі умови для того, щоб колишній фронтовик хоч трохи забув про війну і нам це, здається, вдалося.

Також у нас в гостях побували українські бійці, які проходили військові навчання на одній з військових баз неподалік Атланти, Форт Беннінг. Я прочитала про це у Фейсбуці, але не знала, як їх знайти, тому написала в групі діаспори пост. І ці українські солдати – Семен та Артем – відгукнулися і приїхали до нас додому. А невдовзі наша діаспора на чолi з УKKA (Конгрес українського комітету Америки, філія Атланти) влаштувала їм зустріч. 

Знаєте, спілкуючись з багатьма українськими воїнами і тут, в Америці, і під час тренінгів в Україні, я зрозуміла одну річ:

 воля і сила духу в тих, хто захищають Україну від Путіна – міцніші за броню. Таких мотивованих бійців, як в Україні, ще треба пошукати в світі.

З такими захисниками – часом зневіреними, місцями зрешеченими кулями, але які в потрібний момент готові покласти голову за свою землю –  Україна непереможна!

Анна Данилюк, журналіст

Фото з архiву Ольги Вестфолл

Напишіть відгук