Геніально смішний вуйко Місь

Інтервю з Романом Дронюком, народним письменником-гумористом.

Україну в усі часи рятувало село, а живучість її громадян – сміх. Тож феномен «вуйка Міся», не дуже молодого покутянина з гір, трохи філософа по життю і вар’ята (в хорошому розумінні) – лише підтвердження цієї аксіоми. Вуйко розмовляє діалектом, хронічно втрапляє в кумедні халепи, часто буває битим, але ніколи не втрачає оптимізму. Майже рік тому цей персонаж з’явився на Фейсбук-просторах, щоб за лічені тижні принести своєму творцеві – акторові з Івано-Франківщини Роману Дронюку –  десятки тисяч підписників, а відтак – власний Youtube-канал  і славу гумориста «номер раз» в Західній Україні. Та скрізь за кордоном, де є наша діаспора. Бо не сміятися, щоб вже через хвилину – не реготати до сліз – з Місьових «притрафунків» неможливо. (Переконайтеся самі, прочитавши про них на цьому сайті в рубриці «Гумор»).

Попри те, що багатосерійна на сьогодні «вуйко-сага» не грішить модним серед Інтернет-публіки сарказмом, в ній нема й натяку на політичну сатиру, а описані ситуації – цілком буденні, з життя галицького села. Як-от, коли треба везти льоху до кнура на запліднення чи оббивати пороги інстанцій за субсидією. Люди з досвідом того чи іншого скажуть, що це – суцільна драма і нічого веселого, але коли за участі вуйка Міся – то обов’язково буде смішно. Навіть, коли іноді цей сміх – гіркий.  

…Ще одна аксіома в дії: все геніальне – просте.

З «татом» вуйка Романом Дронюком ми поговорили не лише про гумор.

 

Театр та його режисер

– Як народився «вуйко Місь»?

– На свято Введення в 2018-му в нас була сильна ожеледиця. А я саме вибрався на репетицію до свого театру в Городенці, мешкаю за 15 км від міста. Автобуси не їздили, мене підвезла якась фура. Прибули на місце, я вийшов, фуру почало нести. Бачу, що не можу від неї втекти… Але якось вдалося… Поки йшов, по дорозі кілька разів добряче впав, слизько було. Діставшись до нашого палацу культури, зі злості придумав історію про вуйка Міся, як він ходив за тютюном по місцевих дорогах. Опублікував на Фейсбуці. Відразу після того всі шляхи в Городенці посипали, в тому числі – й мені доріжку до палацу культури. Вже навіть думали, було, просто під кабінет стежку просипати…

– Сила слова!

– З вуйком Місьом пішло «на ура», людям сподобалося, почали читати. Хоч писав, не дуже переймаючись знаками пунктуації. Вигадав ще одну історію, стали поширювати. Потім так люди почали проситися у Фейсбук-друзі! Я вже й не знав, що з тим робити. Створив ФБ-групу «Вуйко Місь». Впродовж двох місяців писав щодня, так вийшла книжка історій про нього (зараз цих збірок вже три, четверта – в процесі створення – ред.).

– З кого списаний Ваш герой?

– Він колективний. Подібних вуйків багато, в нашому селі теж є. Я до них придивлявся, і так склався цей персонаж. Вже потім в нього з’явилася жінка Гані, сусідка баба Касі, кум та ще купа інших людей. Був час, люди думали, що «вуйна Гані» – це моя дружина, а насправді моя половина – молода й гарна.

– Ваша сімя «вуйко-творчість» підтримує?

– Так. В мене взагалі родина  цікава. По маминій лінії багато людей воювали в УПА, сиділи по Сибірах, німці їх розстрілювали. Крім мене, також є артисти – дідусь і бабуся (вона ще жива) перебиралися в різних персонажів по весіллях, дідусь на ходу вигадував вірші, хоч і був не дуже письменним. Бабця, до того ж – знахарка, зараз їй 80. Заміж вийшла дуже молодою, мою маму народила в 16. Баба Бальційка з «Вуйка Міся» списана з неї. Вона і віск зливає, і вінки плете молодим.

Театр “Сучасник”

– Вуйко Місь – прихований фемініст. Постійно отримує від Гані як не «тачівков у рийку», то «стирков по плечах». Прогресивна тенденція, враховуючи традиційну патріархальність українського суспільства.

– В перших історіях він домінував, а потім вона взяла гору. По селах, звичайно, по-іншому – працює старий принцип, коли чоловік – голова всього. Але зараз життя змінюється, жінки беруть гору, то ж йдемо з вуйком в ногу з часом.

– Місь, як на мене – це набагато смішніше й цікавіше, ніж Вєрка Сердючка, наприклад, і запросто може конкурувати з Дзідзьо. Чому Ви досі – не в шоу-бізнесі?

– Я, взагалі-то, не проти. Хоч наразі – сам собі менеджер і промоутер. Не дуже над тим замислюючись, створив такий собі серіал, хоч минуло менше року, відколи почав писати. За цей час отримав перше місце на конкурсі гумору в нас в області. Люди мої оповідки сприйняли – бо це просте, сільське, нове, цікаве й смішне. Ніколи не думав, що розкрутиться і набуде такої популярності, сам у шоці. Один з перших стався у Тлумачі, коли глядачі просто не хотіли відпускати мене зі сцени. У Франківську люди на вулицях підходять, просять автографи. На заправці в Калуші мене одного разу впізнали, і вся заправка збіглася зі мною фотографуватися.

Зворотній бік слави: «шанувальники» брали історії про вуйка Міся і підписувалися під ними власними іменами. Мені про це повідомляли читачі, і вони ж самі викривали плагіаторів у соцмережах.

Одна жінка прислала, було, власні вірші до мене в групу, я намагався пояснити, що це не для цієї теми матеріал. Тоді вона написала, що одну з гуморесок я нібито вкрав у небіжчика Михаїла Задорнова. Люди їй пояснили, за якою адресою мала би звернутися з такими закидами, досі не повернулася.

– Крім того, що «батько» вуйка Міся, Ви також – професійний актор.

– Свого часу працював у Коломийському театрі, туди прийняли, коли мав 17 років. Працював з акторами ще старої школи. Закінчив Рівенський гуманітарний університет. Також я – режисер самодіяльного в Городенці, «Сучасника», в 2012-му йому присвоїли статус народного. Cтавимо все, навіть Мольєра, як-от «Лікаря мимоволі», «Ревізора» Гоголя, чимало іншої класики, також мої речі.

 Ці п’єси беруть й інші театри, люди пишуть, що бачили там-то постановки з вуйком Місьом. Є один цікавий діалог з вуйною Ганею, його вже бачили не лише на сцені «Сучасника»…   Написав чимало сценок на сільському діалекті, це книга «Падиволос», їх можна включити до будь-якого концерту. А я з них створив виставу для свого колективу, «Село і люди».  

Коли відкривав театр, ніхто не вірив у його успіх. Казали: кому воно треба, зараз всі сидять в Інтернеті. Сьогодні ж у залі не буває вільних місць, заповнений вщерть ще за дві години до початку вистави.  До театру потяглася молодь – приїжджають, просяться в актори. А починалося з того, що артистів шукав сам, їздив за ними по селах.

Зараз в нашій трупі є лікарі, бібліотекарі, директор стадіону та священик-декан греко-католицької церкви.

Часом підходжу до людей просто на вулиці, коли бачу, що якось небанально проявили себе, і запрошую стати акторами мого театру. З двох людей вже зробив впізнаваних артистів, хоч вони, здавалося б, зовсім не мали таланту до сцени. Але виходять, не бояться, і люди їх дуже сприймають. Головне, щоб було бажання грати і поменше понтів.

– Що городенківська публіка любить найбільше дивитися?

– Комедії. Хоч трагедії граємо також, середини в мене нема. Недавно поставили «Камінний хрест» Стефаника. Прикро, що ніхто з представників влади на виставу не прийшов. Освіту нашу теж просив – організуйте дітей на перегляд, це ж безкоштовно! Але мене не почули.

– «Нема пророка» у вашій рідній Городенці… Театр «Сучасник» відомий і тим, що глядачі самі вирішують, скільки їм платити за квиток: при вході встановлено скриньку, куди можна вкинути довільну суму. Такий підхід окуповується?

– Хіба-що в тому розумінні, що після вистави можу накрити хоч якийсь стіл для акторів та оплатити їм таксі додому. Бо закінчуємо пізно увечері, а це неділя. Ну, ще на костюми… Але за коштами, переважно, треба ходити й «вибивати», бо кожна вистава вартує нових витрат, немалих. Це ж не хор, що костюми пошив – та й усе. Декорації – кожного разу нові. Люди, що разом зі мною займаються театром – це ті, хто готові йти на самопожертву. Зарплатні не отримують, приходять сюди після роботи у вільний час. Все треба робити самим, навіть декорації в залі розкладати. Щось іноді влада дасть, щось пожертвують підприємці. Але на театр держава, звичайно, нічого не виділяє, все фінансування – це моя зарплата.

«Вуйко-стайл»: принципово без політики

– Скажете, яка?

– Вам буде смішно, як з вуйка Міся – 3600 грн. Якби жив лише на ці гроші, то вже би віддав Богу душу.

– Або дуже би схуднули.

– Тому кручуся, як можу. Пасіку тримаю, маю 24 вулики…

– О, то Ви – як екс-президент В. Ющенко!

– Так, але не зовсім.

– Коли вже зайшла мова про політику – чому вона принципово відсутня у Ваших оповідках?

– Поясню. Був на останньому Майдані, майже увесь час. Там загинув мій друг Сергій Дідич, ми туди їхали разом. Відтоді я став аполітичним, стараюся ці теми не чіпати. Майдан минув, загинули люди, і все почалося знову – зверхники крадуть, всі на своїх теплих місцях. Мені від цього дуже прикро.

– Ваша думка – чому українці так люблять танцювати на граблях?

– Може, через те, що надто швидко все забуваємо й пробачаємо? Не поважаємо себе. Влада не винна, винні ми. Вона робить все, що їй дозволяємо.

– Як у Вас з нею стосунки складалися?

– В часи Януковича виступив з дуже критичним віршем, мене хотіли звільнити з роботи. Але люди мене підтримали, до звільнення не дійшло. До того ж, вдома мене давно знають – без Дронюка не обходиться жодне свято в районі.                                                   

Перед виборами кандидати в депутати наче б то рвалися мені допомагати, але пояснив, що в перегонах  участі не беру і не лізу в політику. Проте, все одно обіцяли спонсорувати видавництво книжки. Питаю перед тим, як друкувати: все в силі? Бо треба вписати ваші імена до списку, кому дякую за сприяння. «Так-так, –  кажуть, – пиши!» Отже, за книжку заплатив власні гроші, ще й всім подякував, хто до неї відношення не мав. Один з депутатів, щоправда, лише недавно перерахував кошти.

– Дивно, що це взагалі сталося, знаючи депутатську «чесність»… Але вуйко Місь сам собі раду теж дає непогано – вже спричинився до Ваших закордонних гастрольних турів.

– До Парижа запросила жінка з Коломийщини, вона живе у Франції. Виступав по церквах перед нашими громадами. На хрестини мене там запросили, на дні народження одному був… До Італії теж їздив, у кафе зібралися наші українці. Вуйко Місь популярний серед наших заробітчан.

А також – в центральній Україні та на Сході, навіть більше, ніж на Заході. Саме в тих регіонах частіше купують та замовляють мої книжки, сам дивуюся. В рідній Городенці, власне,  – найменше, ніхто мене особливо не підтримував, хоч я своє місто, як не крути, а трохи прославив.     

– Ваш герой розмовляє покутським діалектом. Його сприймають в усіх областях України?

– Люди пишуть звідусіль, також і російською, а запам’яталося, що декілька книжок замовили в Констянинівці, це – майже лінія розмежування. Кажуть: спочатку ваш діалект не зрозуміла, а тепер ним навіть думаю. Я всім відповідаю, хоч листів – страшенно багато. Надто, коли починаються свята, всі починають вітати, то просто «катастрофа»!

– Кожна Ваша оповідка – це спочатку банальна побутова ситуація, яку вуйко Місь повертає так, що народ продовжує собі життя здоровим реготом. Що надихає? Як Вам вдається сміятися, коли навколо – надто багато невтішного?

– Сюжети підказує життя. Для сільської людини сьогодні піти якусь довідку «вибити» – це майже апокаліпсис. Ще й з тими їхніми сучасними технологіями, які замість полегшити людям життя, «в глибинці» його тільки ускладнюють.

Сміх же в мене – нерідко й гіркий, бо в останні роки село почало ніби вимирати. Я родом з Острівця, часом приїжджаю туди до батьків. В школі майже нема дітей, багато молоді поспивалося, п’ють просто страшно. Село ніби зменшилося в розмірах, живе зовсім не так, як було раніше. Всі повиїжджали на заробітки за кордон, і скрізь дуже сумно. Але що робити? Треба, щоб люди не лише зітхали, але й сміялися. Особливо для тих, що опинилися в чужих країнах, сміх – це рідне й близьке, трохи й порятунок.

А пишу тоді, коли щось хвилює, кожну розповідь – не більше 30-40 хвилин. Все це – в телефоні, жодна гумореска комп’ютера не бачила. Часом пишу, поки в автобусі їду до Городенки, хоч транспортом й «гепає» по наших дорогах.

– Бачила не лише гумористичні Ваші твори. Як їх сприймають?

– Добре. Я ж пишу і новели, і вірші. Але сміх – це універсально, подобається всім. Крім того, що гумору в Україні – щоб власне тексти-гуморески – фактично, нема. Все, переважно, заїжджене, одні й ті ж теми та сюжети…

– Що буде далі з українським літературним гумором? Раніше всі знали Остапа Вишню, згодом – Олега Чорногуза та Павла Глазового, а зараз жанр гуморески тримається хіба-що зусиллями ентузіастів, як-от Ви.

– Є, наприклад, прикарпатські гумористи Володимир Пушкар і Микола Савчук, обидва – заслужені артисти України, виступають вже давно… Хтось-десь ще потихеньку пише, мусить же гумор якось себе проявити колись!

Людмила Пустельник

 Фото: з архіву Романа Дронюка, Ukrinform, Youtube

Напишіть відгук