«Була наша «файна чічка» - стала Дьяволуччі...»

Продовження сатиричного роману Галини Тарасюк «Цiнь Хуань Гонь, або Великий перманент». Попереднiй роздiл: «Коли рада – чорна, то й правда – фіалетова» (рубрика «Гумор», нижче).

 

Сеньйора  Дьяволуччі

Але це ж треба, щоб саме тоді, коли верхи й низи Козацької Корчми шукали консенсусу, і шляхів до Європи в обхід турків, румунів і навіть Австрії, яка крім добра, нічого поганого місцевому люду не зробила, а сам цісар, коли вірити пану Варцабі, так любив козаків, що виманив їх з-під Хотина, ба навіть з Козацької Корчми, де їх сотня осіло, аби вони йому не лиш каву варили, а й Відень від італійців боронили, бо, відей, фрау їхні першими зачали штрикати до тої Італії, як нині наші, інакше, що було ділити тій Австрії з тою Італією, щоб аж войну починати?!

Але мова йде не про історію, най пан Варцаба з нею до чиніння має, а про те, що саме в ту хвилину під корчму, ту, що на третьому горбі при шляху Козацькім, під’їхало таксі і з нього вийшла… нє, не жінка! І не топ чи поп модель. Цариця! А що фіґурова!.. А що фризура суперова! Та куди тим зіркам голлівудським! Корчма закам’яніла з келішками коло самого рота – оце жінка! Або сниться… Нє – не снилося, бо одне й те всім не може снитися. Ну, може, звісно, отака приснитися, але той пан череватий, що бірбилив за нев плаєчком д’горі, навряд! Хіба лиш в гарячці чи кошмарнім сні.

А цариця все приступала ближче й ближче, сяючи закордонною вродою так імпорпортно-фудульно, мов по небу йшла. І прийшла, і стала перед корчмою. А за нею череватий пан.

– Ілю, –  звернулася ласкаво небесна цариця до роззявленого з дива Парасчиного Ілька, – я приїхала за дітьми, мой, Ілю, ти чуєш? Вони згодні. Он вони! ( з таксі й справді повилазили незвично чисті й причесані Ільові бахурі, які ледве школу доконали, чекаючи тайно від тата, коли вже мама приїде та забере їх до Італії). А це, познайомся, сеньйор Карло Дияволуччі, їхній вітчим. Ілю, лиш не переживай і не роби дурниць: нащо тобі ці діти? Ти ж сам собі ради не годен дати, Ілю… То нащо тобі, Ілю, ще й діти? А тепер тобі буде добре, будеш зовсім свобідний. А до нас будеш їздити в гості – сеньйор Дияволуччі не лиш багатий і добрий, а й прогресивний у питаннях сексу. Хоч, Ілю, нащо тобі та Італія? Що ти там не видів? Ліпше ми сюди будемо приїхати, бо сеньйор Дияволуччі збирається ставки наші взяти в оренду – рибу розводити і білі лілії на продаж, а в шелюгах на березі – шампіньйони. Так що не бануй, скоро побачимось.

І вже попрощавшись, цариця спохопилася:

 – Йой, мало не забула! Вам, пане Мірчо, ваші колишня дружина краватку передали. Казали одягати до сорочки тої, що в смужечку, якщо ви її ще не запрали на чорно.

Порившись у торбинці, витягла червону краватку в целофані й повісила на ажурну огорожу корчми. Череватий пан при тому смішно розкланявся і поторохкав слідом за царицею до таксі з причесаними Ілювими бахурами.

Корчма стала потроху приходити до пам’яті лиш за годину (такий був струс!), коли вже, напевно, таксі з Ільовими італійськими родичами доїжджало до найближчого аеропорту. Першим очумався коло сільської ради голова Покукальський, який  згодом, у буремний час виборів, виявиться ярим прихильником Режиму та ще й спрямованим на схід, а не навпаки:

От маєте інвесторів! Ще де та інтеграція в Європу, а Півонька вже туди протиснулася і притарабанила окупанта. Мало нам було Австро-Угорщини з Румунією, так нате вам ще й Італію! Але абись знали: того не буде! Най ліпше ще одне монголо-татарське іго чи той самий Донбас, а лиш не Дияволуччі! Мало їм наших жінок, так ще й риби хочеться? Не знають, а не знають ті макаронники нашої історії з паном Варцабою. Най лиш піткнуться, ми  їм таке Гуляй-поле разом з Нестором Івановичем влаштуємо, що не до коропів буде і не до шампіньйонів! От таким чином, бо інакше – фертик!

 Але корчма мовчала. Дозрівала у глибині думами грозовій ними, словами громовими, але поки мовчала. Пити теж не хотілось. Співати – й поготів. Навіть актуальних і цілющих для душі емігрантських чи рекрутських. То ж стали розходитись, хоч до вечора ще було та й було. Лиш Ільо зостався. Перехилив цілу фляшку з горя, а тепер спав, упавши головою на стіл та пускаючи на картату церату з-під вусів тоненьку цівку слини.

 – І де той Марусяк ходит? – дивлячись на сплячого Іля, спитав гірко Митро.

 – Не чіпай, най спит, може, біду свою переспит. Біда, як жінка, чи то пак  мрія про лілові ночі і золоті помаранчі Гвадалквівіру, з нев тра переспати… – зітхнув пан козацький отаман Каправка тужно, поволі оживаючи та гадкуючи, чи вбирати на завтрашній матч парадний кабат, чи то пак мундир, шитий на замовлення на українсько-німецько-італійській фабриці “Трембіта”, чи йти в одних трусах, як пророк? А куди ж тоді ордени причепити? Але то залежатиме від того, яку ролю йому прописав пан Покукальський на тому матчі. Та же, певно, що не бігати за тою каглою, як дурний, по полю! А сидіти собі в затінку десь на трибуні і судити! До того зобов’язує, врешті решт, поважне звання пана Каправки! Та й за слуги не перечать… Та й, коли на те пішло, отамани козацькі, перепрошую, на дорозі теж не валяються, щоб ними футбола ганяти!…

  – Як пришла ми каррр-та!.. Ех, била-м би лиха година таке жіттє! – Не заспівав, а тихо зойкнув уже за верболозовим плетивом корчми хтось, чи не Зеник?…

Наїхали бусурмани, віпустили чорта…

Було колись файне село, зосталась лиш корчма…

Доточив речитативом хтось вже за корчмою. Чи не Марусяк?..

Галина Тарасюк

(Далі буде)

Карикатури: haydenwilliamsfashionillustrations.blogspot, zakarpatpost.net

Напишіть відгук