«Піккардійська Терція», про любов: до музики, людей, Батьківщини й не тільки

Інтервю з Володимиром Якимцем, художнім керівником відомої вокальної формації.

Епітетів про унікальність та творче довголіття цього колективу можна підібрати багато. Та всі вони, як не крути, звучатимуть неоригінально – саме завдяки унікальності «Піккардійської Терції», шанованої вже не одним поколінням. Це, даруйте за пафос, як намагатися описати словами гірський краєвид. Чудово розуміючи, що слів все одно забракне, або ж ними належно передати побачене не вдасться – справа невдячна. Тож скажу лише, що спілкуватися з лідером формації, Володимиром Якимцем – це так само класно, як слухати концерт «Піккардійської  Терції».

Ми поговорили про: війну на Сході, українську долю, протистояння російському шоу-бізу, політиків, випробування часом та славою і тих, задля кого артисти виходять на сцену – нас із вами.

 

«По-європейськи» – це не лише «йдемо в НАТО», але й ставлення одне до одного»

– У мене склалося враження, що «Піккардійська Терція» – принципово поза політикою. Вас непомітно на виборах, і від вас нечутно заяв з приводу. Виправте мене, якщо помиляюся, або розкажіть, чому.

Не можу сказати, що це якесь принципове питання… Творчість для музиканта – це першочергове, і, якщо він починає міняти її на якусь співпрацю заради політики чи грошей, це автоматично означає, що творчістю він займатися перестав, а розпочав бізнесом. Інша справа, що ми ніколи не втаємничували своїх політичних уподобань, завжди їх висловлювали. Ви можете підняти всі наші інтерв’ю чи виступи на підтримку певних політичних сил і чудово зрозумієте, що наша позиція є сталою від самого початку створення колективу.

Якщо говоримо про принципи, ті, що в політичному розвиткові країни та її майбутньому, то вони такі, якими були й раніше. Це, звичайно, Євросоюз, НАТО, європейський рівень життя, а також європейські культура й освіта і ставлення один до одного.

Стосовно ж того, що «Піккардійська Терція» принципово не займається політикою, я, знову ж таки, можливо заперечу самого себе: нема ні музики без політики, ні спорту, ні поезії. Нічого без неї немає. На жаль, а, може, на щастя, кожен свідомий громадянин має розбиратися в політичному житті своєї країни, якщо він не є байдужим до цієї країни.

– Колись Ви висловилися, що маєте оптимізм з приводу змін у свідомості громадян у зв’язку з Революцією Гідності. Цей оптимізм у Вас ще залишився – після всіх подій, що минули відтоді?

Я не перестав бути оптимістом і не припинив вірити в те, що свідомість змінюється. Бо цей процес продовжується. Але ці зміни не можуть бути за помахом руки чи розчерком пера. Зміни в свідомості – вони полягають у часі і в конкретних керованих поступальних рухах.

Всі згадують приклад Мойсея, який 40 років водив свій народ по пустелі, і тільки після того створилася нація – а не просто народ. У нас же, якщо брати всю країну, то 70 з копійками років – на заході України трохи менше – але все одно, нас виховували в зовсім іншому менталітеті. В інших правилах, стилі, життєвих принципах – це все не можна змінити одразу.

Завжди згадую референдум 1991-го року, коли 95% відповіли «Так!» незалежній Україні, але знову ж таки: це був певний романтичний крок людей. Тоді ще не все розуміли,  думали, що ось так просто – і почнуть жити по-новому. Потім, на жаль, роки, які, можливо, були втрачені… Або, навпаки – саме вони виявилися потрібними, щоб зрозуміти – нічого так легко в житті не дається. Гадаю, що люди вже почали це усвідомлювати – що від них щось залежить.

Інша справа, що далеко не завжди мені подобається вибір, який вони роблять, але не варто також  забувати про їхнє право на цей вибір. В тому числі, й вибору майбутнього для себе та своїх дітей.

В мене є оптимізм. Я дивлюся на те, як змінилася культура спілкування. Згадую 15 років тому цю ж саму, наприклад, між водієм та пішоходом, і те, що відбувається зараз: небо і земля. Дивлюся, як поступово стають чистішими міста. Хоч, знову ж таки – ідіотів та дебілів в кожному місті є достатньо, і цей мій оптимізм, можливо, їх не стосується. Але є добро і зло, чорне і біле, добрі й погані люди – все пізнається в порівнянні. Та я ні на йоту не втратив оптимізму. Протилежне станеться лише тоді, коли народ України – не дай, Боже, –  постане перед вибором: незалежність, але, ймовірно, не дуже добре життя, і дуже добре життя, але без незалежності. Якщо вибір станеться на користь другого, тоді цей мій оптимізм згасне. А наразі – ні.

«Концерти «кіркорових» та «баскових» на Сході –  щоб люди не почали думати»

– Згаданий Вами вибір свого часу зробили мешканці нашого Сходу, і відтак він став ОРДЛО. «Піккардійська Терція» встигла виступити там ще до того, як виникла ця абревіатура. Як гадаєте, чому так сталося? І чи стане Україною не лише формально колись?

Давайте розкладемо всі крапки над «і». Донбас став ОРДЛО за чималої допомоги Росії. На цьому треба наголошувати, зараз це питання якось обминається і применшується. Все йде до того, щоб перевести його в площину громадянської війни, якої там нема. Чому він, Схід, перетворився? По-перше, йдеться про створення такого собі анклаву в Україні. В таких регіонах є свої місцеві князьки, з якими офіційна українська влада намагалася не боротися в розумінні дотримання законності, а домовлятися в розумінні олігархічних інтересів, щоб не заважали. Тобто, «ми вас не рухаємо, а ви нас тут підтримайте». Це був певний внутрішній колабораціонізм.

По-друге, страшенний вплив російських медіа, пропаганди, будь-чого. Але це, знову ж таки, – не тільки їхня проблема, бо в усіх наших загальноукраїнських телеканалах є частка російського. Про це всі знають, але мало говорять. Однак, чому там ці телеканали спрацювали більше, цього не можу зрозуміти.

Нарешті, ефект створення, так би мовити «надлюдини», саме в лапках. Що «ми тут вкалуємо, а вони там на Україні живуть за наш рахунок». Це втовкмачувалося в голови, що «бєз нас ані – нікто». До того ж, соціальний аспект. Я згадую 2013 рік, коли ми приїхали в Луганськ, після концерту підходили люди і казали: «Знаєте, таке враження, що нам навмисне привозять сюди «на шару» «кіркорових», «баскових» та їм подібних – тільки задля того, щоб люди тут не почали думати, в принципі». Може, це теж було однією з причин.

Хоч, мабуть, є і наша певна вина – маю на увазі українських виконавців. Треба було на чомусь, можливо, не заробити, але зайвий раз туди поїхати. Але мушу визнати, що наш колектив в Донецьку бував достатньо часто. Починаючи з 1993-го і до 2014-го – принаймні, раз на 2 роки ми там виступали.

–   Глядач на Сході до війни – яким він був?

–  Я би одразу хотів розмежувати – людей, що там живуть, і глядачів, які приходять на концерт. Ви ж розумієте, що наші виступи відвідують, зазвичай, шанувальники. І, можливо, ті, кого запросили разом з собою, чи хтось випадково побачив. Але відсотків 60 – це прихильники, які знають, на кого вони йдуть. В нас проблем не було – і зал разом з нами співав, і нікому з гурту не треба було переходити на російську мову, щоб бути зрозумілими. Я не можу тут якось відокремити – «східний слухач» і «західний слухач». Ми також ніколи не ділили публіку на «іноземну» і «місцеву». Я завжди кажу: якщо зал не пішов за тобою, то це саме з тобою щось не те. І не буває так, що в залі – лише ті, хто тебе ні разу не чули, чи кому не подобається твоя музика.

 Слухач на Сході вдячний. Можливо, не завжди там були повні зали. На таке особливо й не сподівалися, бо розуміємо, що ми – не «Океан Ельзи» чи супер-пупер розкручена група, яка збиратиме стадіони. Але особливо вдячні тим, що прийшли до нас в 2014-му – в куртках, які потім зняли, а під ними – вишиванки. Були жовто-блакитні прапори на концертах… Ми дуже цінуємо, що тоді на концерт у Донецьку приїхали глядачі з Маріуполя, де наш виступ саме скасували, бо там вже була окупаційна влада. 

(На той момент Донецьк ще не перебував під контролем сепаратистів – ред.). А інша частина маріупольців, які тоді купили на нас квитки, дочекалися нашого концерту в їхньому місті в 2016-му – коли це був уже вільний, український Маріуполь. З квитками 2014-го спокійно можна було потрапити в зал на «Піккардійську Терцію» в 2016-му.

Я не буду розмежовувати глядачів чи когось звинувачувати, а хочу лише подякувати тим, хто приходять на наші концерти.   

Що таке війна для артиста?

– Війна не має національності: гинули українці, росіяни, німці, євреї, американці, поляки, татари… Війна не має родини: гинули батьки, брати, сестри, сини, дочки… Війна не знає вікового цензу: гинули старі, молоді, діти, немовлята… Війна не ділить людей за фахом: гинули інженери, музиканти, лікарі, банкіри, політики, малярі… Гинули всі! Війна ніколи нічого не створила, а тільки руйнувала… Руйнувала все!

В першу чергу, війна несе духовне спустошення – люди змінюються, і зовсім не в кращий бік. Щоб позагоювалися рани, потрібні час і розуміння, а воно відразу не настане. Наслідки відчуватимуться ще дуже довго. Подивіться на Сербію, Хорватію, Чорногорію…

Інша справа – з якого боку ти на тій війні. Якщо захищаєш власні будинок, сім’ю, пам’ять, ідентичність – мені здається, що так воювати легше.

Нам в травні 2014-го в Донецьку теж було страшно, але ми якось це зробили – виступили там з концертом, також і в Луганську.

«Проти російського шоу-бізу в Україні – але як громадянин, не як артист»

–    Що думаєте з приводу повернення російського шоу-бізу в Україну? З цим можливо (варто?) боротися артистам самотужки, коли держава – або осторонь, або підтримує таке явище?

–   Боротися з цим мають не артисти, а суспільство, воно ж – опора держави. Не раз читав в Інтернеті, що до нас збиралися привезти російських артистів, але потім,  після скандалів, відмовлялися. Хоч, можливо, десь на Сході – і ні, в якихось нічних клубах такі виступи й відбулися.

А тепер подивіться, скільки різної сучасної (і не тільки) української музики з’явилося протягом останніх років! Навіть, якщо не вся вона – україномовна. Тим не менш, ми поступово стаємо самодостатньою музичною та культурною державою.

Що мені дуже подобається в поляків: попри те, що англомовний, американський шоу-біз впливає на всі країни, у них на радіо й телебаченні так – дві пісні польських, ще одна – іншомовна. Поляки розвивають свою культуру. Нам потрібно рухатися в тому ж напрямку; в нас – велика країна.  

Якщо не говорити про моральний бік справи, а лише про економіку, то це – великий ринок збуту. Сюди можуть заходити будь-хто – і американці, й росіяни, і англійці, й поляки, можливо. Я би навіть хотів, щоб вони зайшли – щоб не тільки зі східного боку кордону надходила музика. Щоб були угорці, словаки чи хорвати – прошу дуже, нема перешкод. Але на даний момент, коли йдеться про тих російських артистів, які підтримують політику свого керівництва, для яких Україна – ніщо – я, звичайно, проти їхніх виступів у нас. Та не як музикант і їхній потенційний конкурент, а саме як громадянин України, як частина суспільства. 

–  Свого часу ваш колектив брав участь у програмі «95 кварталу». Яким запамятався його колишній шеф?

–  Питання в тому, що колишній шеф 95-го кварталу це зараз – президент незалежної держави України. І я би зараз хотів уникнути будь-яких умовно-суб’єктивних оцінювань теперішнього президента. Перестане він бути президентом – відповім на це ваше запитання.

Неважливо – він мені може подобатися, чи ні, але 73% тих, що голосували, зробили вибір на його користь. Вони є громадяни України, як і я. Час дасть відповідь – був цей вибір помилкою чи досягненням. На даний момент – це все, що я можу сказати.

–   Тоді спитаю інакше: чи Bи, як артист, відчуваєте, що В. Зеленський переймається українською культурою?

–  Мені далебі не вся його теперішня політика подобається. Але я також розумію, що там, поруч з ним, на жаль, багато людей, які не мають керівницького досвіду. Це ж не заводом керувати, фірмою чи навіть творчим колективом – а державою. Тебе не призначили, і це не тендер виграти чи конкурс на голову наглядової ради – бо саме обрали на найвищу посаду. Єдине, що тут скажу: дай, Боже, щоб теперішнє керівництво вчилося на своїх і, головне, на чужих помилках. Останнє – легше, бо менше болить. Подивимось.

Минув рік. Скажемо так – кардинально негативно на українську культуру це поки не вплинуло. Є інформація, що можуть внести зміни до Закону про мову – цього я би дуже не хотів (На сьогодні вже відомо, що Верховна Рада відмовилася від планованих змін щодо статусу української мови в Україні – ред.). Можливо, розмови на цю тему – це також зондування грунту, як люди це сприймуть?

Перед тим п’ять років було обрано правильний вектор для розвитку української культури. Знову ж таки – хотілося б, щоб наші керівники менше робили помилок і розуміли: не «95-м кварталом» єдиним Україна живе. Як-от збираються прийняти новий закон про ЗМІ, запровадити відповідальність за розповсюдження неправдивої інформації. Що може стати добрим засобом для того, щоб перекрити шлях для вільного висловлювання думок. Істина ж народжується в полеміці, а ЗМІ мають певну владу. Тим часом, як їхню прихильність  можна заслужити справами, а не закручуванням гайок. В цьому відношенні мені дуже сподобалася реакція суспільства на цей законопроект – вона дозволяє сподіватися, що, швидше за все, в тому небажаному вигляді згаданий закон не буде прийнято.

Дуже прикро, що одним з авторів цього законопроекту виступив Олександр Ткаченко, керівник каналу «1+1». Того самого, який під час Помаранчевої революції виступав проти сумнозвісних «темників» («тематичні вказівки» авторства В. Медведчука, керівника тогочасної адміністрації президента Л. Кучми для підконтрольних ЗМІ – як висвітлювати політичні події – ред.), цензури та закручування гайок.

–   Та повертаючись до теми культури…

 –    Знаєте, часом кажуть: культурі, мовляв, допомагати не треба, вона сама повинна розвиватися. А я скажу: це шоу-бізнесу не треба допомагати, культура ж ніколи не була прибутковою. Згадайте, за чий кошт мали змогу творити Моцарт, Гайдн, Бах – згадайте! Чимало зі своїх творів вони писали на замовлення меценатів, що, у свою чергу, дозволяло їм заробляти і на життя, і на творчість для душі.

Можливо, мої слова прочитають і ті, хто упереджені до української культури чи взагалі мають до неї антипатію. Хоч я говорю зараз не лише про українську, про культуру загалом. Якщо люди думатимуть лише шлунком, то буде, як в стародавньому Римі: шлунки напхано, давайте будемо різати гладіаторів, адже – «хліба і видовищ!»

«Дихати з глядачем одним музичним повітрям»

       Ви на сцені – вже не один десяток років, тим самим складом. Як вдалося його зберегти?

  –    Сталий склад – починаючи з 1996-го року, хоч на сцені ми ще з 1992-го. Я не можу надати гарантованого рецепту для артистичного щастя чи довголіття. Знаю одне: ми багато чого разом пережили, багато сварилися, мали неймовірні нескінченні овації, як і виступи, на які зібралися близько 25-ти людей. Виходили до стотисячних стадіонів і на сцени будинків культури, що вміщували заледве 150 чоловік. Співали в найкращих залах України, Польщі та Німеччини, а в інших робили те ж саме в куртках і светрах, бо приміщення не опалювалися. Ми записали чимало альбомів, пройшли багато порозуміння і нерозуміння, творчі кризи й досягнення. Кожен момент – сварки чи здобутки – він творив історію гурту.

Я пишаюся тим, що, як і всі інші «піккардійці», отримав Національну премію ім. Т. Шевченка (2008 рік, номінація «Музичне мистецтво», – ред.) і в той же час тим, що виступали в Італії для українців у м. Казерта, де зібралися 35 людей. Можливо, прийшли б і більше, але концерт був запланований о 5-ій дня, це було трохи зарано для наших – бо всі на роботах. Дуже приємно, що з нами тоді співав визнаний метр Павло Ананійович Дворський, це був такий об’єднаний концерт. Aле не має значення, скільки глядачів перед тобою. Бо ти є артист.

Декотрі групи дозволяють собі затримати концерт годин на дві. Для мене такі – це не гурти, а непорозуміння –  коли в них подібне ставлення до глядача. Тут вже не творчість, а суто «панти».

–   Коли у «Піккардійської Терції» був кризовий момент, і як вдалося з нього вийти?

–   Кожна сварка закінчувалася певним альбомом. В середньому, виходило по одному на два роки. Завжди нові твори спочатку «прокатували» на концертах, дивилися на реакцію залу, набиралися досвіду цієї пісні. Тоді легше було її записувати в студії.

Так, ми сварилися… Аж до того, що в один чудовий момент могли – ні, не розлетітися, – але, скажемо так, змінити склад. І паралельно йшли відгуки та дописи від слухачів: ви себе можете вважати просто співаками, але мусите розуміти, що залишене вами вже стало частиною української музичної культури. Можливо, саме тоді ми усвідомили, що відповідальні не лише за себе, але й ту частину музики, яку ще можемо зробити.

–    Особисті амбіції відсунули на бік?

–    Вони ніколи не зникають, але треба навчитися амбіції кожного використовувати для спільної справи, тоді вони працюють на плюс. Якщо Бог дав тобі талант, то не будь дурнем, щоб його загубити.

Так само й зі стилем нашої творчості. Зараз світ швидко змінюється, з’являється багато різних стилів, сучасної музики. Акапельна ж взагалі ніколи особливо популярною не була, радше, зовсім окремим жанром… Але ми ще маємо сили та натхнення, слава Богу, здоров’я та можливості щось робити.  

Стосовно ж кризових моментів: з іскри, як відомо, виходить полум’я. Щоб воно не перетворилося у вогнище, комусь треба  піти на поступки… Істина – у кожного своя, але вона народжується в полеміці, і вона саме така, яка зараз є у нас всіх.

  –   Відомо, що всі учасники гурту – віруючі люди. Якщо це не надто інтимне запитання, пригадайте, коли Бог допоміг «піккардійцям» найбільше.

 –     На цю тему не люблю говорити. Бо питання людини і Бога має залишатися питанням конкретної людини і Бога. Так само, як ми всі страшенно не любимо «засвічувати» якусь свою доброчинність. Скажу так: дякувати Богу, що ми всі зібралися в 1992 році, певне провидіння в нашому житті існує. І те, що в нашій історії п’ять років була «Дзиґа» (відома львівська мистецька агенція – ред.), і там ми познайомилися з нашим менеджером Романом Климовським, який з нами досі. I те, що така пісня як «Пустельник» (не має відношення до прізвища автора цього інтерв’ю – ред.) в 90-х не раз займала перші сходинки в хіт-парадах, і те, що ми не розпалися й тоді, коли бувало нелегко… Якийсь вплив вищої сили у тому всьому є.

Скажу так: Богові завжди  дякувати за те, що маєш, і не гнівити його. Хтозна, може, могло бути краще… Але кожен з нас має не просто роботу, а захоплення, за яке йому ще й платять. А що стосується духовної площини наших стосунків з Богом, то залишу це питання без відповіді.   

      Гаразд. А коли найменше – люди? Допомагали, мається на увазі.

–      Нарікати на людей ніколи не можна. Також і тому, що добрих друзів, файних партнерів і просто світлих особистостей в нашому житті було набагато більше. Це перекриває негатив, що траплявся – як і у всіх.

Коли ж ідеться, що нас десь сприймають краще, а десь – гірше, скаржитися на це теж не варто. Кричати глядачам зі сцени «Де ваші руки? Чому мені не аплодуєте?»  – категорично ні.  Твоя справа – співати, а люди тебе оцінять – після концерту чи після кожної пісні.

 Коли в Україні – криза, чи відрізняється в такі періоди сприйняття вашої творчості? Якого репертуару від вас чекають, як реагують під час концертів?

–  Ми – творча одиниця, тож питання репертуару ніколи не залежало від зовнішніх чинників. Дуже любимо те, що робимо, і кожна пісня з’явилася тільки завдяки тому, що вона нам подобається. Котрісь ми виконували частіше, котрісь – менше, що цілком нормально, коли їх в репертуарі – півтисячі. Можливо, комусь хотілося б, щоб створили пісню на такі-то вірші, і ви можете це запропонувати. Але – вибачте нас, дорогі шанувальники – ви  ходите на нас тому, що ми такі, як є, вже понад 27 років.

Для нас важливо відчувати настрій публіки. Тому звукорежисерам та світло-операторам буває нелегко з нами працювати, ми змінюємо вже заплановану програму під час концерту. Коли бачу, що в залі панує романтична атмосфера, можу поставити «Відлуння твоїх кроків»  чи «Старенький трамвай». Або «Берег ріки», коли глядачі збадьорилися, чи «Колискову для Аліси» й «Пустельника», коли розумію, що людям просто хочеться послухати музику, заплющивши очі. Це приходить з досвідом – дихати з глядачем в один такт і одним музичним повітрям.

–   Ви починали з того, що намагалися а капела повторити «Богемську рапсодію». А що надихає зараз?

 –  Було таке – ми намагалися повторити багатоголосся «Queen». Але питання не в тому, що ми тим «надихалися», а чим перевіряли власні сили. Професійність на той момент – зможемо, чи ні? Чи воно взагалі звучить, чи то якісь боги співають? Чи нам подібне під силу? Виявилося після кількох репетицій – все виходить, і навіть непогано.

Ми ніколи не надихалися чужим прикладом. Слухали, вбирали, аналізували і робили щось своє. Тут я можу подякувати Господу, що коли починали, не було Інтернету. Тепер можна знайти всі партитури, прослухати купу акапельних груп… Тож і ми могли би стати просто одним з якихось акапельних колективів, який співає так само, як усі. А тут, хоч не хоч, довелося йти методом проб і помилок, вмикати мізки і знаходити власне музичне обличчя. Як добре, що в 90-х ще не було світової мережі!

Той же підхід ми зберегли досі – у нас стало правилом гарного тону, що альбоми мають бути обов’язково різноманітними. Завжди в ньому є народна пісня – бо треба пам’ятати своє коріння. На нас приходить найрізноманітніший глядач – від 3-х до 80-ти років – і для кожного з них потрібно не догодити, ні, але бути цікавим.

–  Бачила не раз на прикладах інших артистів – щоб бути комусь цікавими, нещадно експлуатують патріотичну тему. В звязку з чим остання девальвує. Взагалі, можливо боротися з нівелюванням символів? Наприклад, Ви колись згадували, як «заїздили» пісню «Кача»…

–   «Заїжджають» символи самі ж люди. В чому проблема твору «Кача»? Відтоді, як став символом пам’яті «Небесної сотні», потім – загиблих на війні… (Зітхає – ред.). Її використовували скрізь, і де можна, і де – ні, де – варто, а де – недоречно. Одного дня ми зрозуміли, що втрачається цінність цієї пісні. Тому припинили виконувати її на своїх концертах. При цьому нікому не забороняли використовувати наш запис з її версією.

Я розумію, що для багатьох «Кача» – як незагоєна рана. Але втрачається не лише відчуття болю, але й трагедії, коли ця пісня звучить кожного дня по 3-4 рази – в серіалах чи під час якихось заходів.

Та наведу інший приклад, коли співаємо  пісню, яку не включати до концерту просто не можемо. Бо інакше за нас її співатимуть люди в залі. І це єдиний випадок, коли догоджаємо публіці. А йдеться про пісню «Старенький трамвай», нашу візитівку.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: архів формації.

Автор висловлює щиру подяку промоменеджеру Галині Гузьо за сприяння в появі цього інтервю.

One Comment

Напишіть відгук