Фільм «Наші котики» не пускають до глядача?

Ніщо так не гріє українське серце, як палаючий Кремль, але нову комедію про війну можуть подивитися далеко не всі бажаючі. Та спочатку про те

Чому фільм подивитися варто. Бодай за можливість спостерігати Спаскую вежу у вогні (навіть, розуміючи, що наразі – лише мрія). Це про стрічку «Наші котики, або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з тимчасовими елементами військового стану»». Про неї кажуть, що відверто «провокативна», «неполіткоректна» і т.д.

Рекламний хід, звичайно, але з іншого боку – про яку, даруйте, «політкоректність», без «не», може бути мова на шостому році війни з агресором?! Що ще повинно статися, аби про власну відповідь на тонни російської пропаганди можна було б не попереджати: розумієте, вона геть не грішить толерантністю по відношенню до…

 «Наші котики» просто називають речі своїми іменами, не боячись «когось образити». На екрані на ворога  говорять «москалі», і прихильники «руского міра» не просто схожі на, а реальні дегенерати. Путін в костюмі «матрьошки» – не лише гротеск, але й історична алюзія, після якої можна довго розвивати тему: згадайте анекдот (неважливо, що вигадка) про те, як Керенський втікав у жіночому вбранні із Зимового палацу, і чим те все в глобальному вимірі закінчилося.  

Стьоб, що як жанр досі не був затребуваний в нашому кінематографі, в цій стрічці вихлюпується через край – не лише в діалогах персонажів та відеоряді, а навіть у титрах, що  стають елегантним тролингом північного сусіда. Як-от, коли подяку висловлюють бренду «Sva Stone», що читається як «свастон», або ж «свастика» на сленгу – чим не спосіб зайве позбуджувати пропагандистські органи РФ?

І таки відрадно, що в тій країні прем’єрний показ «Наших котиків» зустріли зі сподіваною істерикою. Її додавали й імена продюсерів стрічки:  Марко та Уляна (екс-міністерка охорони здоров’я) Супруни та Степан Бандера (онук того самого). На російських онлайн-ресурсах, що повідомляють про фільм, невипадково прибрали опцію «коментувати».

Кпин над Росією (і не тільки) у фільмі достатньо, не бракує справді смішних. Попри те, що не все досконало з точки зору міри та смаку. Як-от блювотні маси або феєрверк з нутрощів ворогів на весь екран. Чи часом затягнуті діалоги. Чи заїжджені жарти. Чи сповзання у неприхований трешак в більш, ніж одній сцені.

Критикувати фільм є за що, але всі недоліки відступають на другий план на тлі його безперечного новаторства. Бо це перша в історії нашого сучасного кіна спроба зламати cтереотип: що війна вимагає лише драматичного жанру, і сміятися з неї не можна. Виявляється,  навіть треба, і це – не лише терапія.  Гумор «Наших котиків» (часом – чорний, часом – «однотонний», або ж геть позбавлений  нюансів) та сатира мінус пафос залишають загалом позитивне враження від картини. Що ризикнула стати поки-що єдиною українською комедією про війну з Росією – в умовах реальної війни з Росією.

Тому «легковажна», на перший погляд, форма подачі месиджів – про те, як на війні швидко позбуваєшся ілюзій та шаблонів (журналістка), подвійні стандарти як спосіб виживання (пенсіонерка та онука) – виглядає дуже навіть виграшною, коли в фіналі глядача підводять до такого собі катарсису, демонструючи кадри вже некіношного сьогодення на Сході. На тлі культової пісні, вже добряче заяложеної за інших нагод – «Пливе кача» – яка, тут, тим не менш, цілком логічно «вмонтована» і в сюжет, і в ідею стрічки. Публіка, яка щойно реготала з гегів та фарсу, раптом усвідомлює: комедія  може бути не лише веселою, але й пронизливо сумною.

Актори: Позитивні герої, переважно, сприймаються реальними людьми, що потрапили в екстрим – власне, схожістю на наших друзів чи знайомих здаються близькими. Лише в другу чергу – своєю хоробрістю посеред вибухів та пострілів – незважаючи на  часом помітні огріхи акторства виконавців ролей журналістки та капелана. Але їх компенсують пристойної якості роботи Петра Микитюка  (Професор), Дмитра Тубольцева (що воював на фронті і, по суті, багато в чому зіграв самого себе) та Дмитро Ярошенка (грав Стуса в «Забороненому»).

Здавалося б, є достатньо чинників для того, щоб вважати фільм успішним. Але зовсім непросто складається

Прокатна доля «Наших котиків». Їх вже подивилися майже 193000 українців. Могло бути й більше, але сеанси на фільм чомусь майже скрізь призначають у незручний для перегляду час. Одним з першим на це звернув увагу нардеп Володимир Ар’єв (ПЄС) у своєму Фейсбук-пості: «Логікою бізнесу це не пояснити. В кінотеатрах на Наші Котики / Lethal Kittens  – або аншлаг, або майже. Проте, всі міцно тримають лише один-два сеанси на день в розкладі. Причому, якщо є два, то один сеанс – максимально незручний. І так всюди! Отже, справа не в заробітках, які українське кіно дає. Як на мене, два варіанти: або тихий саботаж – як-от, ставлення продюсерки «1+1» до кіновиробництва українською, про це вже всі почули (йдеться про Олену Єремєєву, див. «1+1» плюс зашквар», рубрика «Скандал» – ред). Або дзвінок згори. Щоб патріотичне кіно трохи «підтиснути». Обидва – свідчення дурості. Створення ажіотажу – лише підвищує інтерес до продукту».

І справді – бодай вибірково пройшовшись по онлайн-розкладах столичних кіно-театрів, неважко помітити згадану дописувачем тенденцію: «Наших котиків», переважно, демонструють не у вечірні, «прайм-тайм» години, а десь посеред дня, або взагалі  – зранку, коли потенційні глядачі – на роботі. Наприклад, 20 лютого в Києві це кіно можна було подивитися в залі «Sky Mall», але тільки о 10.20, в «Проспекті» – о 13.20, в «Lavina IMAX Лазер»  – о 13.55.

В «Держкіно» наразі ніяк не коментують незручні для глядача розклади показу фільму.

Зате його вихід на екрани вже привітав один з відомих колег творців стрічки. Ось

Відгук режисера Олега Сєнцова: «Подивився «Наших котиків» режисера Володимира Тихого. Це – така наша відповідь усіляким-там «Кроликам Джоджо». Знімати кіно про війну – важко, особливо, комедію. А знімати комедію про сучасну війну, котру веде твоя Батьківщина, важче втричі. Але знімати, та навіть сміятися, потрібно, тому що без гумору ми цей тягар ніколи не витримаєм. Я дуже вдячний творцям цього фільму за їхню роботу. А ще – тим бійцям, що захищали та продовжують захищати нашу країну, і котрим гумор теж допомагав вистояти…»

Тож недаремно саме гумором пронизаний

Сюжет (з анотації фільму): «2014-ий, розпал гібридної війни Росії проти України. Інженер, актор, футбольний тренер і продавець квітів їдуть добровольцями на Схід. На позиціях до четвірки приєднується амбітна журналістка для виконання секретного завдання. Жоден з них не має бойового досвіду, нічого не знає про наміри командування, та й на місцевості майже не орієнтується.

Втім, саме вони стають причиною грандіозного фіаско масштабної операції ворога… Відвага, мужність, трохи гіпнозу та фірмовий гумор – вибухова суміш для «теплої зустрічі»!

Ештон Бест-Коровайний, Global Village

Фото та відео: Фейсбук-сторінка фільму