«Вишневі ночі»: зв’язок енергетичний

Рік по смерті сценариста й письменника Василя Портяка, йому було 67. Автора «Нескореного», «Залізної сотні» та однієї з перших художніх стрічок про УПА – «Вишневі ночі». Також і найкращої. Спогад Олександра Сопронюка.

Я нічого не забув!!!

Свого часу, 1992 року, Василеві «Вишневі ночі» – зняті за прозою Бориса Харчука – пробули в українському кіномистецтві явищем добірним, знаковим. І цілком заслужено, по-доброму, пішли в світи… Зіркове акторське гроно: Володимир Шевельков, Інна Капінос, Кость Степанков, Михайло Голубович, Олена Оглобліна, Микола Олійник, Леонід Дьячков… Хоча, якщо вже до істини, були загрожені на знищення, – позаяк сам сценарій «Вишневих ночей» і робота над фільмом постали ще до Незалежности, до 24 серпня 91-го, при «совєтськой власті», – отже були небезпечні. Проте Доля і Господь лихо одвели.

… Пам’ятається, дивилися стрічку в столичному Будинку кіно. Тоді назагал час був цікавий, і вельми: висотні, елітарно-психологічні фільми Стенлі Кубріка – «Механічний апельсин» зокрема чи медитаційна «Зозулина божевільня», з її ж таки «…гніздом», пролітаючи над яким усі – і то вельми адреналіново – тужать.

… І тут – наші, національні, «Вишневі ночі». В Харкові місцеві чиновники притьмом наказали-ухвалили перекласти-дублювати «Вишневі ночі» в абсолюті, російською (питомо: в самій картині упівці чинять і живуть з українським словом, енкаведисти, зрозуміла річ, воюють у своїм затязі на «общєпонятном»). У тих часах озвався був до мене телефонічно, на предмет фільму, харківський приятель: старий, каже, то страхи господні, все по-чужому: навіть «Кожух – провідник УПА (Михайло Голубович) зі своїми хлопцями і «Калиною» – так само по-московському…

Додам од себе: дворушний вуйко, – що його неперевершено зіграв вічної пам’яти Кость Степанков, – даючи розкішні мовні перли, на взірець: та ні, пане-брате, пальцем сала не вріжеш, сподобився на «да нєт, братєц мой…», – перекладеним по-російськи… До слова: Сергієві Параджанову, в 60-х, за те, що не хотів дозволити, аби його «Тіні забутих предків» дублювали російською мовою, одразу ж закинули-зацвяхували націоналізм. Дальша доля мистця гірко знана…

Без аналогій: того далекого-близького 1992-го, за кілька днів по перегляді, попростували до кафе «Ятрань», що стояло за Українським домом, Европейська площа, при початках Хрещатика: Василь Портяк, учений-фольклорист Леонід Шурко, – на жаль, уже покійний, автор цих рядків і публіцист Анатолій Щербатюк. Тоді з Щербатюковим «Духом крові» («Слово», ч. 4,1992 р.) з Печерською прокуратурою в мене точилася судова тяжба: виклики, допити, пояснення. Одначе там, за кавою, – жива енерґетика від картини, свіжі кров і такі ж захоплення та розводини про той-таки ж горезвісний дубляж російською.

«Вишневі ночі», принагідно зауважу, неоднораз безпосередньо ходили прем’єрним показом на кількох російських каналах, з конкретними реальними анонсами – «о том, как лєйтєнант-енкаведіст полюбіл молодую красавіцу-бандеровку».

Все це, а також ухвалена, тоді ж таки, 1992-го, «Європейська Хартія реґіональних мов», і переймало нас за розмовою. Несподівано за сусіднім столом (засідало там чоловік із десять) глухо прозвучало: «давай вийдєм» – певно, щось і дуже в нашому товаристві їм не сподобалось. Портяк підвівся і спокійно мовив: чого виходити – давай тут. Вмент усе притлумилося і загладилося. Ці чоловічі чесноти, коли можна було матися на бачності і вдатися в забіги, подивляти в ньому доводилось без ліку.

«Вишневі ночі» зазвучали.

Загальне визнання. Призи на кінофестивалях. 1995 року гран-прі за кращу жіночу роль Інні Капінос (зв’язкова «Калина»), на кінофестивалі «Стожари» (Київ). 1997-го – лавреат кінофестивалю «Золота ера», так само в Києві).

…Власне, з картиною цією у мене свої пригоди. Подорожні. Березнем 2005-го налаштувався на роковини до мами, в Лубни,– там 1993-го замерзла її поліська весна. Поринаю в метро. На станції «Либідська» – ятки з відеокасетами. Трилери. Іноземні бойовики. Popsovi комедії. І раптом… Закляклий – до цноти – шок: вільно лежить Портяків фільм. Кладу 25 гривень.

Нічний харківський автобус. Прошу «стюардесу» – ставимо. Пасажири ціпеніють: зовсім далекі від уподобань українських, визвольних рухів, самостійности і боротьби за неї, головно – російськомовні, нанизують душу і значать картину надміру. Тут тобі і новітні Ромео і Джульєтта. І це  – саме життя. І траґедійна любов, де двоє стали на Божу дорогу і пішли на вмируще… Видається, що фільм – фабульно, сюжетно – не такою мірою про боротьбу УПА, а саме про це…

Трохи розказав А на фільм подивитеся вже самі….

Знову ж таки: ВАСИЛЕВІ ЗАРАЗ ВОНИ ВЕЛЬМИ І ДУЖЕ НА ЧАСІ:

ЗВ’ЯЗОК…. ЗЕМЛЯ ПЕРОМ ТОБІ, БРАТЕ!

Facebook

 Олександр Сопронюк, редактор газети «Слово»

Фото: https://lesinadumka.blogspot.com/, https://chortkiv.city/