Українки – красиві та розумні. А також меркантильні й нечесні?

Американець шукав у Києві своє українське кохання, а знайшов халепу.  

«Почуйте мене» з соцмережі

 Ніщо не віщувало несподіваного «виливання душі» від такого ж несподіваного співрозмовника з Фейсбука. Радше навпаки – «льогкім двіженієм руки», чи то пак – комп’ютерної мишки вже збиралася, було, відхилити черговий запит на ФБ-дружбу від якогось незнайомого добродія. На сторінці – суцільні фото себе, коханого, в спортзалі чи на тлі різних краєвидів і дуже небагато інформації про «46-річного викладача історії в приватному коледжі, США». Шукач онлайнових знайомств? Дякую, не треба.

 Коли раптом на месенджер від нього ж надійшло повідомлення, майже категоричне: «У Вашому профілі написано, що журналістка і маєте відношення до України. Ви повинні мене вислухати». – «?» – «Хочу розповісти, як іноземці стають жертвами шлюбного шахрайства в Києві». – «А Ви стали?» – «Ок, себе самого «жертвою» не називав би. Та й про шлюб там не дуже йшлося, не встигли…» – «Щось Вас не розумію…» – «Зараз поясню. Я, мабуть, ще легко відбувся, хоч воно й коштувало кількох тисяч доларiв, якщо загалом брати. Але все одно неприємно».

Слово за словом, і Алан Саймонс з Сіетла розповів, як не збулася його українська мрія – знайти в Україні кохання. Нижче – його розповідь.

 

В Україну – за любовю, звідти – з «розводом»

–   Я ніколи не планував зав’язувати серйозні стосунки через Інтернет. Тут в реалі можна запросто помилитися з людиною… Але недарма кажуть –  «ніколи не кажи ніколи». Десь півроку по тому, як розлучився з першою дружиною, знічев’я зайшов на безкоштовний сайт знайомств – не задля контактів, а щоб порозглядати фотографії –  холостяцька розвага. Чимало фото, які там виставляють молоді жінки й дівчата, бувають доволі відвертими.

На тлі «романтичних леді» в купальниках або щільних коротких сукенках з Китаю, Румунії чи Росії світлина від «Anastasia, Ukraine» вирізнялася майже шляхетністю. Стриманий, елегантний образ, і в тексті нижче – що шукає, насамперед, однодумця для спілкування. Про секс чи шлюб – ні слова. Зате інтереси – ого-го! – дуже небанальні. Дівчина називала улюбленим поетом Джона Кітса, як і я, шанувала співака Бочеллі й детективи Де Мілле, цікавилася аюр-ведою (давньо-індійські медичні практики), займалася йогою. Любить японську кухню, також і готувати. 34 роки, розлучена, без дітей. Головне – вільно спілкувалася англійською, бо вона – її вчителька.

Я написав Анастасії. Відповідь надійшла неодразу, через тиждень, і була холодно-ввічливою, та не більше. Написав ще, закинув на пошту кілька відео з Бочеллі. Почали спілкуватися – спершу через і-мейл, потім – Фейсбук-месенджер. Вона справляла гарне враження – інтелігентна, дотепна, оптимістка. Просто теревенити з нею в чаті ні про що було класно. До того ж, симпатична – струнка брюнетка з волоссям до плечей. Якось спіймав себе на думці, що навіть її дуже помітний акцент мені подобається. Вирішив, що нам час зустрітися в реалі. До того спілкувалися вже місяців три.

Анастасія ідею зустріла з ентузіазмом, але попросила ще якийсь час на роздуми. Ми довго обговорювали, де краще зустрітись – в якійсь з ближчих до України європейських країн чи в Києві, її рідному місті? Зійшлися на українській столиці.

–  Ваша нова знайома  натякала, щоб оплатили її квитки до Європи?

–  В тому-то й справа, що ні! В нас довго взагалі й мови не заходило про гроші. Я, до речі, вважав себе достатньо захищеним від можливого обману, прочитав на цю тему багато. Як видурюють кошти в довірливих іноземців через сумнівні шлюбні агенції, а до зустрічі з «нареченою» навіть не доходить. Як «розкручують» на дорогі покупки, походи до нічних клубів тощо, коли вже зустрінуться, а потім вона просто зникає. Або, коли в дівчини «раптом» хтось в родині «захворів» ,і потрібна чимала сума на лікування. На ці теми вже багато написано на різних сайтах, я добре вивчив «теорію» – принаймні, мені так здавалося.

   Тобто, мови про гроші жодного разу не було?

–   Ні, була, тільки з моєї ініціативи. Я сам запропонував скинути Анастасії на електронну картку 250 доларів – на супутні витрати, пов’язані з моїм тижневим перебуванням у Києві. Йшлося про організацію транспорту, екскурсії тощо. Вона спершу не погоджувалася прийняти гроші, потім, піддавшись на мої умовляння, сказала: хай це буде таким собі резервним фондом. І що обов’язково поверне мені все, що залишиться. Ок.

 –  Отже, Ви вирушили до Києва?

–  Трохи більше місяця тому. Взяв на роботі відпустку, так, щоб збігалася з вихідними наприкінці тижня. Домовились, що Анастасія зустріне мене в Борисполі, разом поїдемо до готелю «Турист», я забронював собі номер через Інтернет.  

Але в аеропорту ніхто не зустрів. Я тинявся там з годину, протягом цього часу надіслав Анастасії з десяток повідомлень. Її телефон або не відповідав, або весь час був зайнятим. Врешті, я дістався до «Туриста» сам, знайшов таксиста, що мене зрозумів, заплатив йому 50-ма доларами.

В готелі, вже під вечір, нарешті зустрівся з Анастасією. Вона туди приїхала на мене ображена.  Мовляв, я за тобою весь «Бориспіль» оббігала, де ти пропадав, переживала. З’ясувалося – їй по телефону сказали, що мій літак прибуває з півторагодинним запізненням, тому приїхала за мною пізніше, ніж домовлялися. Ще, як на зло, з телефоном щось незрозуміле коїлося. Ок, буває, я все розумію.  

Треба сказати, що сердитися їй дуже пасувало – в неї це виходило навіть сексуально.

Після дороги був дуже втомленим, тож вирішили: наступного дня вранці зустрічаємося в холі готелю, їдемо оглядати Київ, а потім – до Анастасії додому, знайомитися з її мамою і котом. Мені план сподобався. Віддав їй подарунки, також ті, що для мами, і речі, які Анастасія попросила придбати для неї на американських сайтах з умовою, що гроші за них мені поверне. Мовляв, так дешево і такої якості в Європі чи в Китаї не купиш.

– Що за подарунки та речі?

–  Парфуми та косметичні креми, а покупки – дві пари брендового взуття і відео-камера.

–   Вас не насторожили ті замовлення?

–   Ні. Зрозумійте, вона поводилася так, що жодних підстав насторожитися не виникало.  Те, що не хотіла вислати своїх фото, поки були в онлайні, пояснювала вашим українським жіночим забобоном – коли в когось із двох є портрет іншого, поки зустрічаються, це приведе до розлучення. Я посміявся з того, але не наполягав.

 А тоді, в готелі, ще попросила дати їй двадцятку доларів на таксі додому. Бо, поки за мною їздила, всі гроші витратила. На прощання дозволила поцілувати себе в щоку – і відтоді ми більше не бачилися, ні на яві, ні онлайн.

Вранці була та ж сама історія, що напередодні – нікого, телефон мовчить. Знаєте, я навіть не думав, що з нею, можливо, щось сталося. Якось одразу дійшло, що мене обдурили.  А коли відкрив Фейсбук і побачив, що її сторінка вже закрита, зникли останні сумніви.

З іншого боку – ок, коли побачила мене, зрозуміла, що їй не сподобався, вирішила не продовжувати знайомство. Я, звичайно, не втішився б, але було б елементарною порядністю –  хоч якесь повідомлення написати. Бодай кілька слів. Все ж таки, я задля неї перетнув океан, вже не згадуючи про витрати на подорож тощо. І невже їй зовсім байдуже, що можна подумати тепер про всіх інших українок – «завдяки» її поведінці? Що люблять ошукувати іноземців? Невже настільки начхати на імідж власної країни?

В номері я безнадійно просидів увесь день: був без поняття, що робити і куди йти. Ще й дошкуляв джет-лег – семигодинна різниця в часі, голова була, ніби в тумані. До того ж, не знаю ні української, ні бодай російської, розраховував на Анастасію.

Від безнадії списався з друзями в Сіетлі, ті – зі своїми друзями, так через знайомих ще одних знайомих мені дали контакти двох  англомовних людей в Києві. На це пішло майже два дні. Волонтери, молоді хлопець і дівчина, Ігор та Олена, по черзі погодилися мені допомагати. Саме завдяки їм зараз кажу – в Україні є чудові, гостинні люди.

Попри те, що меркантильні й нечесні українки є також. Одну вже знаю.

Ігор – він студент-філолог –  показав мені найвідоміші цікаві місця вашої столиці. Я побував у Лаврі, досі вражений величчю Софіївського  та Володимирського соборів. Олена допомогла придбати квитка до опери, навіть вибачалася за неетичну співвітчизницю і, виглядало, щиро співчувала моїй халепі. Одне слово, мою подорож до Києва таки врятували. Ваша столиця – справді вишукане, красиве європейське місто. Хоч не бракує й того, чого би вам давно варто позбутись.

  Чого саме?

–   Наприклад, це дуже негарно, коли водії паркуються в неналежних для того місцях – часто на тротуарах, де пішоходи.  Це неповага до людей, недопустимо. А вашій поліції до того ніби й діла нема.

Або ж, щоб поїсти в ресторані, треба заплатити часом навіть більше, ніж в США. Хоч порції –  значно скромніші, ніж у мене вдома, і у вас далеко не всі громадяни можуть собі дозволити пообідати в ресторані. Також не сподобалося, що офіціант, почувши англійську, почав називати суму чайових, яку я йому винен, немалу. Подібне робити не прийнято, або ж тоді пишіть в ціні замовлення фіксовану вартість чайових.

Ще був випадок – просто посеред вулиці підходить якась дівчина, просить, щоб її сфотографував на телефона, причому непоганою англійською. І тут же – «а позичте мені грошей, будь ласка!». Ігор мене попередив, що для такого явища навіть  є термін, називається «розвод».

Тим не менш, я не можу сказати, що лише шкодую про поїздку до України. Швидше, в мене змішані почуття. Бо в пам’яті залишилося не лише те, як скористалися моєю довірливістю, але й Хрещатик в середині дня. Коли тобі назустріч ідуть місцеві жінки, чи не всі – справжні красуні. Добра половина з них – модельної зовнішності, дуже гарно вбрані, справжня розкіш для очей. Таке враження, ніби десь за рогом проводять конкурс «Міс Україна», і всі ці прекрасні пані поспішають туди. Бодай задля цього видовища, я так розумію – у вашій країні, цілком буденного – до Києва поїхати було варто.

Людмила Пустельник, Global Village (переклад з англійської).

Фото: https://tsn.ua/, https://www.belnovosti.by/

Напишіть відгук