«Черкаси» чинять опір,

А в нерівній війні перемагає гідність.  

В 6-ту річницю окупації Криму вийшло патріотичне кіно про героїчного українського мінного тральщика, що до останнього тримав на флагштоку національний прапор. Про те, чому цей  фільм подивитися варто –  навіть після того, як Ви прочитали, переважно, критичні рецензії.

Про що фільм, заснований на реальних подіях.  В лютому 2014-го, коли росіяни починають захоплювати Крим, наш  мінний тральщик «Черкаси» заблокований в озері Донузлав –  разом з іншими українськими кораблями. Шлях до моря перекритий затопленими суднами російського флоту. Українські кораблі починають здаватися окупантам.  Крім одного. «Черкаси»  продовжили боротьбу – вперту, безнадійну, хоробру – навіть тоді, коли від цього відмовилося командування збройних сил.

Чому варто переглянути: Не лише тому, що це – про нашу новітню історію, і справжній корабель «Черкаси» досі перебуває, як нагадування, в полоні в росіян у Севастополі. І не лише через те, що безпосередні учасники тих подій також консультували  режисера Тимура Ященка на знімальному майданчику (як капітан «Черкас» Юрій Федаш чи матрос Михайло Воскобойник). Стрічка, крім того, заслуговує уваги:

Добротним екшном, що ним, наважуся припустити, не погордував би й бойовик з більш серйозним бюджетом. Сцени «на війні, як на війні» зі стріляниною, вибухами, переслідуваннями чи стрибком прив’язаного моряка на затоплене судно – у намаганні відтягти його зі шляху тральщика – переконливо ефектні й динамічні, а «вигляди згори» тішать око навіть вибагливих критиків.

Роботою оператора (Юрій Дунай). Вона продумано втілює атмосферність замкненого простору корабля у безмежжі простору морського, що, як виявляється теж замкнений – для українського екіпажу. Контраст, що плавно перетікає в єдине ціле, щоб знову стати контрастом. В тому числі й за рахунок ніби навмисного підкреслення одноманітності пейзажу і надміру сіро-блакитної барви. Нею зливаються і хвилі, і силует корабля, і обличчя героїв.

 В кінцевому рахунку все це конвертується в месидж: романтикою моря тут і не пахне. Навпаки: будні служби на кораблі – нудні й однакові, саме судно – не нове й зношене, а люди на ньому, переважно, не схожі на кіношних красенів-суперменів, і не лише зовні.

Антураж добре працює на режисерський задум –  що матеріал для героїзму зовсім не потребує шляхетності класичних «лицарів без страху й докору». На «Черкасах», на перший погляд, для того, що згодом назвуть «відчайдушним спротивом», передумов нема. Рідкісне  речення без мата, мордобій та інша «дідівщина» з життя персонажів, навіть слова присяги на вірність Батьківщині – радше «відтарабанені», ніби вояк хоче швидше тієї процедури збутися, а не відчуті серцем. Хтось когось тихо (або й голосно) ненавидить, чи потерпає від різних комплексів, усім разом бракує і відчуття дружнього ліктя, надто важливого на війні, і спільної мети, бодай трохи окресленої. Таке враження про команду корабля створює початок стрічки, як з’ясується згодом – хибне.

На той же метод авторів – «доказу від супротивного» – заточена й мотивація основних героїв, Мішані та Лева, піти служити на флот. Теж позбавлена хоч трохи поетичної складової: і щоб не спитися в рідному селі і тому, що податися куди-інде банально нема куди. Іншими словами, глядачеві кадр за кадром презентують понуру українську реальність, і не лише екранних кінця 2013 – початку 2014 років, беріть ширше: «депресуха-безнадьога», втома від усього, в тому числі, в суспільстві загалом. Звідки там взятися подвигу?

Творцям «Черкас» хочеться подякувати бодай за те, що, вслід за поеткою (А. Ахматовою) показали «з якого мотлоху народжуються вірші», тільки кінематографічними засобами. Тож поразка, коли корабель таки доводиться залишити ворогу, стає перемогою не лише моральною, бо зрозуміло, що «наше діло – праве», але й особистим тріумфом кожного з учасників прориву блокади. Вони витримують «іспит вогнем та водою» (також і буквально), позбуваються  дріб’язковості власного «вчора», долають внутрішній конфлікт (наприклад, що росіяни – зовсім не «братній народ»), врешті, стають справжніми героями війни і особистостями. Той же Мішаня другої половини фільму – це вже нова людина.

Але ця трансформація не сприймається кіношною, а дуже навіть реалістично, бо до її сприйняття підводять, уникаючи екранних штампів. Без «розжовування катарсису» великими планами лицевої міміки акторів або чийогось сповненого патетики монологу і «красивостей» патріотично навантажених фраз. Як і цензурної лексики, пафосу в стрічці дуже мало, але саме завдяки його відсутності «Черкаси» й стають класним фільмом про війну.

Остання ж, як відомо – це не лише мужність, але й зрада. В «Черкасах» її показано також, хоч і не настільки «анатомічно»- з увагою до деталей, як подвиг.

Іншими претензіями до кіна рясніє мережа, повторювати їх не буду, хоч не погодитися бодай з кількома важко. Таки шкода, що сюжетні лінії Мішані та Левка навіть не обриваються –  геть невиправдано губляться в розвиткові сюжету – а сам він добряче зіжмаканий на початку стрічки. (Припускають, «завдяки» тому, що прокатну версію фільму довелося перемонтувати). Чи коли героїв, ніби й недругорядних, настільки багато, що годі й зрозуміти, навіщо цей моряк чи той «зєльоний чєловєчєк» взагалі були присутніми в кадрі.

З цих та не лише міркувань «Черкаси» не можуть претендувати на звання видатної стрічки у вітчизняній кіно-історії, радше «однієї з тих», що про війну. Але саме цим цінної та своєчасної.

 Інше питання, воно ж – гірка реальність, що подібні стрічки на шостому році війни справжньої можна полічити на пальцях. А мало би бути – хоч з кілька десятків, тим часом, як на кожну з існуючих трохи не з боєм доводиться «вибивати» фінансування.

Отже, лейтмотив фільму, слова капітана «Черкаси» будуть чинити опір!» не втрачають актуальності і для української кіно-індустрії загалом. Також і тому, що це кіно не лише про війну, а про те, як перемагає гідність.

Людмила Пустельник, Global Village

Що кажуть глядачі «Черкас» :

«Де фільм, після якого біля військкомату зберуться черги?»

Руслан Каганець: Сказати що я в котре розчарований українським кіном – не сказати нічого. Ну, не вміють знімати у нас пропаганду! Поясню. Є два види болю і страждань в житті:
1. Біль і страждання які роблять тебе сильними
2. Безглуздий біль і страждання.

В нашому кінематографі активно показують другий вид болю і стражань. І я не розумію чому панЄнки поважного віку, у вишиванках дуже горді за такі фільми, плачуть в кінозалі, і аплодують на титрах.

Так, характер людини показує те, як вона переносить поразки, але ж це не означає що треба екранізувати все виходячи з «культу страждань»!!!!!

Де фільм про те як українські воїни героїчно нищили і нищать хвалені російські кадрові підрозділи???

Де історії про те як автоматні черги наших воїнів втискать організми ворогів нижче трави??

Де фільми про те як ревіння Українських кулеметів прорізать холодну нічну тишу, заглушуючи молитви ворога з благаннями до Бога врятувати їхні нікчемні життя???

Де історії про те, що наша арта – це грім серед ясного неба, який розносить ворожі позиції на «строй-матеріали», а тіла сепаратистів йдуть на добриво в чорнозем???

Де історії про те, як наші ПТУРисти вишукано готуть «м’ясо в броні»?

Де екранізація того, як наші славнозвісні танкісти гулом дизельних моторів заганяють ворожу піхоту «по норам», а пострілами в танкових дуелях, збільшуть кількість кацапського металому???

Де той фільм, після перегляду якого біля військомату зберуться черги? Бо всі чоловіки захотять бути схожими на героїв фільму, пройти їхній, хоч і сповнений стражданнями, але героїчний шлях.

Покажіть молоді, яка ще не обрала шлях – як бути тим самим «бандеровцем-каратєлєм» якого боїться москва, а не тим «бандерівцем» якого не бояться навіть водії маршруток…

 «Історія, яка додає людяності і впевненості»

Ольга Годованець:  Як сказав мій Міш у спілкуванні з Юрієм Федашем, реальним командиром морського тральщика «Черкаси», вчинок команди під орудою капітана став одним з вирішальних чинників у його рішенні йти воювати в 2014-му.

«Черкаси»  – кіно без патосу геройства. Без возвеличення морської слави держави. Без патріотичного надриву. Але це – історія про прийняття себе і про усвідомлення себе. Так мені побачилось.

Актори – чудовезні! При чому, всі, хто зіграли в цьому фільмі. Багато говорять матом – бо чоловіки в чоловічих компаніях на війні, переважно, говорять матом. Не скажу, що говорити матюччям органічно, але треба віддати належне – звучить правдиво. Тому людям із завищеним патосом до всього українського і з цнотливими на усілякі словеса вухами це кіно краще дивитись без звуку.

А звук в кіні – прекрасний. І музичний пісенний компонент – дуже сильний.

Оператор-постановник і його група – це, мушу сказати, неабияка насолода бачити історію їхніми очима.

Сценарій – рівний і цікавий! Грамотний сценарій. І розмови – всі на місці, разом з мовою, суржом і «язиком». І кримськотатарська лінія штрихом запам’ятовується. Дуже сильна!

Режисер. Є РЕЖИСЕР! І хотілося б побачити ті десять хвилин режисерської версії кіна Тимура Ященка, які не увійшли в продюсерську версію картини. Дуже би хотілося побачити!!!

Військова драма. Історія, яка не забирає віри, а додає людяності і впевненості. Хороше кіно. Сильне кіно. КІНО.

Але найсильніше важення вечора справив таки правдивий капітан і командир судна Юрій Федаш –  такі люди є стовпами будь-якої армії, яка стає чи є Армією правдивою. Дякую, пане Командире, за Вчинок і Чин!
А режисеру дякую за талант говорити впевнено і правдиво!

Facebook

Фото: https://hromadske.ua/, https://pershyj.com/, https://tsn.ua/