Привид світового фемінізму

Продовження сатиричного роману Галини Тарасюк «Цiнь Хуань Гонь, або Великий перманент». Попереднiй роздiл: «Була наша  «файна чічка»  – стала  «сеньйора Дьяволуччі» (рубрика «Гумор» від 24 січня, нижче).

 

Ніч первозданна

Страх бути запідозреним у гріховних козацьких забавах тримав отця Миколая з ровером при паперті до півночі. І лиш коли геть стемніло, і на небі засіялись рясно зорі, а на землі засвітились ріденько вікна, рушив благочинний від храму в напрямку озер. Вибоїстий шлях йому присвічували тільки зорі та серпик місяця, який всім своїм погідним виглядом сповіщав гарну погоду, а отже й тепле літо.

 «Слава Богу, – думав панотець, поглядаючи то на небо, то під колесо, –тепер усе піде в ріст, а то сидить дуба в землі, як жалілася єдина постійна прихожанка Марусякова теща. А з літом, може й життя налагодиться. Тим більше, що одні вибори минули, а інші не почались… Буде людях передих хоч якийсь…»

Майже невидимий, панотець їхав затіненою садами вулицею, милуючись первозданною красою літньої ночі, не поруйнованою тисячолітньою цивілізацією, хоч може вона й обходила цей клапоть землі десятою дорогою. Та дякуючи Богові, що сподобив його, грішного, і відкрив йому таку красу невимовну, таку благодать світлу.

«Хто зна», – думав панотець, – може ради таких хвилин піднесеного єднання з Господом в образі Природи, і прийняв він священицький сан? Може це йому вища відплата за принизливі злидні, а ще принизливішу вбогість душевну його заблудлої у гріхах пастви, що дивиться на нього безсловесно щодень, як з верболозу, із своєї корчми, темна і спрагла темені, лиш темені.

 – Уб’ю! – Сказав рішуче зовсім поряд чийсь голос. І панотець від несподіванки мало з ровера не впав. Але спинитись довелося. Тим паче, що голос повторив: – От бігме Боже, що вб’ю! І думати не буду! І дітей не пожалію! І себе – рішу! Так і скажіть, як буде дзвонити!

  – Най ті качка копне, що ти таке кажеш, Іроде! – зойкнула з темряви Марусякова теща і панотець обімлів: Марусяк! В один мент благочинному і розвиднилось: побачив високого плота, яким донедавна в селі обгороджувались правдиві ґазди, а за ним і освітлений ґанок Марусякової хати.

 – Ви мені не вівкайте! Не тривожте дітей! А робіть те, що кажу. Бо я вам – не Ільо, що стерплю. Так і скажіть… Бо я її туди не посилав. Може й інші посилали. Лиш не я. Може скажете, що їй бракувало? Як сир в маслі… Нє! Повіялась! Скажіть, як не вернеться, то я її там знайду. Борзо. І депортую. А що то буде за депортація, то такої ні в сорок шостім, ані в сорок семім сі краї не виділи!

– Пілате крівавий! Шо ти собі намислив?!

– А нічо, лиш те, що прошу: най си вертає, доки не пізно. І не ганьбить мене й дітей…

Та й грюкнув дверима, як поклав крапку в бесіді. Перестрашений почутим отець Миколай запедалював геть від лютого Мару сяка, щосили намагаючись не рипіти сідлом, і не скрипіти колесами. Ні, таки добре, що матінка Ярослава ще у Львові, а що покличе її благочинний на парафію, то лиш по приїзду в село Марусякової жінки. Не інакше.

Від’їхавши тихою сапою від Марусякового обійстя, панотець що було духу натиснув на педалі і помчав не розбираючи дороги на село, туди, де під місячним сяйвом переливалися щирим сріблом громадські ставки, ще не викуплені товстуном Дияволуччі.. Спішився тільки на березі. Висока, сто років не кошена трава, запліталася між спицями коліс, гальмувала рух. Панотець закинув велосипед на плече і так пішов до води, схожий здалеку на чудну рогату істоту. На душу йому знову зійшла небесна благодать, лагідне піднесення звеселило розум і благочинний почав думати про світле майбутнє, коли, нарешті, депортує Марусяк з Італії, чи де там вона, свою жінку, і повернуться в Козацьку Корчму інші жінки, і приїде зі Львову матінка Ярослава… Далі панотець таке став думати, що якось і озвучувати не зручно з огляду на його сан, але з огляду на молодість, то можна охарактеризувати усі нічні помисли його одним словом: ЛЮБОВ.

Отож, панотець, як бистроногий олень, перетнув луг, скинув з пліч у траву ровера і став (про всяк випадок) за кущем розсупонюватись із святенницького свого одіянія. Коли вже на гіллі висіло усе облачання, помітив отець Миколай, що він не один за кущем у цю місячну ніч. Придивившись, побачив скам’янілу навпочіпки людську фігуру, що невідривно дивилася кудись крізь кущ, не звертаючи уваги на досить таки шумливе оголення благочинного. Заінтригований панотець і собі придивився і… Від того, що він побачив, справді, можна було оглухнути: на березі озера у місячному світлі снували, переплітаючись, ніби в якомусь танку… пречудові граційні… свят! Свят! жіночі голі тіні! У мерехтливому зеленавому сяєві вони скидалися на русалок… чи свят-свят! Відьмочок!…

 – Господи помилуй! І не введи нас у спокусу, але збав нас від лукавого…- зашепотів панотець, на що скарлючена істота люто шикнула, не відриваючись від спокусливого видовища.

Перед очима панотця у кліп ока , як у відео-кліпі, пронеслися всі описані в духовній літературі і житіях святих картини огидного спокушення, але такої прекрасної серед них не було. Дрібно хрестячись, спробував відірвати від пропащого місця босі ноги, але вони як приросли до землі. Нарешті, за третім Отченашем і Вірую відпустило і панотець кинувся пріч. І… перечепився через ще одну істоту, що вклякла просто в траві. Істота матюкнулася, але тихо, щоб не сполохати русалок, і пригрозила благочинному кулаком. Переконавшись, що істота у траві – живий чоловік, та ще в орденах і медалях, отець Миколай оговтався і став роззиратися по місцевості, з великим зачудуванням відкриваючи, що тут, як в «Лісовій пісні», кожен кущ заселений, а на вербах, то грушами висять…

 

Привид фемінізму

– Хто це? Невже китайці…– нарешті насмілився спитати одну таку «грушу», що світила до багаття голодними чоловічими очима.

– Ш-ш-ш, – ніжно прошепотіла «груша». – Феміністки… Вони з’їжджаються сюди щоліта з усього світа на свої конференції…

– А ви хто?

– Пан Черчілль, – чиркнула «груша» з верби…

– Свят, свят, Господи, спаси мене від спокус, вирятуй з гієни огняної і пошли мені на поміч ласку твою…

– Та не бійтиси… Я не той Черчілль, що ви подумали… Я – Черчілль живий  і тутешній… просто собі Черчілль та й вже…

– Але я хотів би скупатися… – несміло заявив панотець, остерігаючись радше, Господи прости, Черчілля на груші, аніж феміністками на березі, поза як  ще зі студентських років був знайомий з кількома з них надто близько, аби бути ними зачарованим, як пан Черчілль з далеку.

– Ти шо?!. – не впізнаючи в голому чоловікові під вербою отця Миколая, вжахнувся пан Черчілль з верби. – Ти що! Каструють! У змиг ока відкусять! І виплюнуть! От почекай днів зо три. Скоро ці поїдуть. А приїдуть ті, з якими не лиш купатися можна… – Груша-Черчіль бризнула на панотця солоденьким смішком і раптово насторожилась: – Але хто ти такий, що нічого не знаєш, ще й випитуєш тутешні таємниці? Чи не сторонський, бува?!

– Чи не замовнете ви нарешті, бо я не знаю що!.. – ледь зойкнув, як контужений з окопу, той що в орденах і медалях, теж  придивляючись з-під куща до голого панотця. І той, ховаючи в жменю бороду, заспішив розтанути у високих травах під місячним сяєвом… 

Тільки вмощуючись до спання на чуже ліжко у чужій хаті, панотець згадав, що нині – Купальська ніч. Відьомська ніч. Спокуслива ніч… І вже не знав, чи це йому наснилося, чи то він справді разом з сільськими чоловіками підглядав крізь кущі за світовими феміністками, чи то його, спаси і помилуй, Господи, біс спокушав. Тому тричі перечитав подумки усі молитви, які знав, а за Україну і нарід її понівечений  – аж тричі по тричі. Але то не дуже помогло народові, бо навіть у тривожному сні він ввижався панотцеві голим і на чолі з отим невідомим зойкалом з-під куща в орденах і медалях, в якому панотець з жахом впізнавав пана отамана Каправку.

Галина Тарасюк (Далі буде)

Фото: https://artefact.org.ua/, http://kremen.today/, https://bb.org.ua/

Напишіть відгук