Диво-лінії «лілітка»

В колекції короля і підвладне майстрам-одиницям – про шляхетне мистецтво бісерної писанки від буковинки Лариси Канюки

Коли 1990-го чернівчанка Лариса Канюка привезла на художню раду до Львова свої твори – бісерні писанки, голова тамтешнього художнього фонду, уважно роздивившись чудову колекцію, недовірливо запитав буковинку: «У вас що, є патент на виготовлення цих сувенірів?»

Художниці було дивно почути таке запитання від колеги, та ще й викладача Львівського (тоді ) інституту декоративно-ужиткового мистецтва. Адже бісерна писанка – неповторний витвір народного генія – побутувала не тільки на Буковині. На Чернівеччині цей традиційний вид народного мистецтва називали «бісерками», або «викладанками», на Гуцульщині й Бойківщині – «ліліткою», «лілітником», «лілітком». Як і звичайні писанки, бісерні були незмінною ритуально-святковою оздобою Великодня. Хіба що дозволити собі зробити або ж замовити викладанку міг не кожен: бісер коштував дорого, копіткою технікою узірного викладання по спеціальній основі на дерев’яній заготовці володіли одиниці.

Отож не дивно, що ошатне лілітко, врешті, як і українська писанка загалом, заледве не загинуло в щільному потоці радянської антирелігійної пропаганди. І хто зна, якби Лариса Канюка взялася повернути на світ Божий викладанку трохи раніше, аніж вибухнуло первоцвітом українське національне відродження, чи не звинуватили б художницю в націоналізмі чи клерикалізмі…

Як на шкаралущі великодньої писанки – втіленні зародку життя – переплітаються складні язичницькі чи християнські символи – закодовані космогонічні уявлення наших предків про світобудову, так і враження дитинства крізь роки бринять людині підсвідомою мелодією. Так само й шлях Лариси Канюки до бісерної писанки після її захоплення лозоплетінням, успішних спроб у традиційному писанкарстві, цілком закономірний.

Найяскравішим враженням її дитинства були передвеликодні дні, коли в їхньому затишному обійсті на певний час оселялася пані Цецилія, або ж просто Циля, як звали її всі в родині пароха, коли кімнати сповнювалися запахом воску і барвників – запахом приготувань до Пасхи.

Пані Циля завжди уважно роздивлялася писанки з українських і румунських сіл, замальовувала узори для подальшої роботи. І все ж те, що плекали її чутливі руки, не було схожим ні на що. Вже дорослою Лариса зрозуміла: Цилині писанки вирізнялися з-поміж інших вишуканою шляхетністю й особливою витонченістю ліній і барв. Тому-то, захопившись декоративно-ужитковим мистецтвом після закінчення історичного факультету Чернівецького держуніверситету, Лариса Канюка понад усе хотіла знайти власний стиль. Саме такий, який випромінювали незабутні писанки пані Цилі. Вона розповідала, що за часів королівської Румунії тими писанками не гребував сам митрополит Буковинський Віссаріон. Він подарував двадцять Цилиних шедеврів королю Каролю, а той заплатив на ті часи великі гроші – двадцять тисяч лей…

Кілька писанок Цецилії Німейчук можна було побачити в колекції майстра народної творчості і збирача старожитностей Івана Назаровича Снігура – наставника і вчителя Лариси Канюки.

Ту красу можна було не тільки споглядати – її можна було придбати. І хоч коштувала вона недешево (а чи ж дешеві вишиті бісером буковинські народні сорочки і рушники?), бажаючі заволодіти яскравим бісерним дивом перед спокусою не встояли. І в моєму великодньому кошичку опинилася блакитно-брунатна красуня, помережана жовтогарячими, білими, ліловими і калиновими вкрапленнями віночків зірочок – подарунок людини, що прагнула залишити по собі добру пам’ять.

Стоїть те лілітко на видному місці святково й урочисто, викликаючи бажання доповнити цей яскравий бісерний акорд. Але з сумом розумієш, що не скоро це вдасться через нинішні високі ціни на твори народного мистецтва. Тепер уже чудову викладанку Лариси Канюки дозволить собі купити не кожен. І це при тому, що ціна бісерки, виявляється, навіть нижча за її собівартість.

– Всі виручені за твори кошти йдуть у мене «на розвиток виробництва», – ділилася зі мною художниця. – Боюся, що незабаром народне мистецтво стане елітарним, і розумітимуть його одиниці…

Того передвеликоднього дня вона творила, а я уважно прилучалася до сокровенного. В такі години праці, розповідала Лариса, вона по-справжньому відпочиває – так діє на кожну людину те, що вона любить усім серцем. Цятка за цяткою, за допомогою голки, лягає на вкриту спеціальною пастою (віск, парафін, живиця) дерев’яну заготовку, яку, обрахувавши окружність «яйця» в міліметрах, художниця попередньо «розбиває» на чотири, вісім, а то й шістнадцять частин, що послужать їй своєрідним «каркасом» для майбутнього орнаменту. Для бісерки здебільшого притаманна християнська символіка – таку писанку колись ставили на почесному місці перед іконою.

Лариса Канюка спробувала перекласти на мову викладання бісером символіку скорлуп’яної писанки, створила цілу серію таких творів. Відтак народилася наступна серія, в основі орнаментування якої були хрестики, а нині художниця орнаментує бісерки солярними знаками – буковинською зірочкою, тригвером. Крім того, своє художньо-образне навантаження має добір і поєднання різних видів бісеру: тьмянисто-щільного на вигляд – «кам’яного», прозорого – «шовкового», переливчастого – «зміїного».

Зривають очі яскраві соковиті кольори, випромінюючи гармонію й натхнення, якими наділила бісерку витончена душа художниці…

Facebook

Олена Чайка, м. Чернівці

Фото: https://zrk.ua/ та Елена Чайка

Напишіть відгук