Косинки від радіації (невесняні спогади)

На нас світило ласкаве квітневе сонце… Минало 26 квітня 1986 року…

Було сонячно і тепло. А нам з подружкою було по 13 років. Наші мами взяли ковдри, канапки і ми пішли під ліс засмагати. Ми з подружкою лежали на окремому коці, балакали про свої перші таємниці, їли хліб зі смальцем. А на нас світило ласкаве квітневе сонце. Попереду були канікули, море, ціле життя…Минало 26 квітня 1986 року…

Аж через кілька днів поповзли плітки, що саме того сонячного дня вибухнула чорнобильська атомна станція. Говорили про те, що треба закривати вікна, приймати якісь йодні таблетки, не виходити надвір. Кілька днів ми витримали. Але по телевізору ніхто нічого не казав. А  погода була чудова. То ж дітлахи знову помалу повиповзали на подвір’я.

Потім був травень. Ми в піонерській формі, з «яблуневим цвітом», зробленим з серветок, і гронами кольорових кульок весело пройшли парадом. Здається, аж потім було оголошено офіційно, що під Чорнобилем сталась якась аварія. Ми дивились через вікна надвір. Погода кінця весни була прекрасна. Все цвіло, зеленіло. І ніякої радіації не було видно. Ніхто не захворів, не помер раптово. Якась міфічна радіація якось нас не лякала.

Закінчився навчальний рік, почалась «практика». Нас повели до лісу збирати лікарські рослини. Казали тільки одягнути головні убори. Ми взяли косинки, які потім поховали в торби. Нам же було по 13… Ми бігали по лісі, збирали мати-мачуху і не відчували абсолютно ніякої радіації…Але вона теж там була. І їй було все-одно, що ми ще діти, що в нас попереду життя… І так само все-одно було комусь в Кремлі. Там, де дбали лише про імідж держави, і в жертву цьому іміджу приносили життя і здоров’я своїх громадян…

Потім, уже пізніше, моє рідне місто було віднесено до чорнобильської зони, бо тут були перевищені норми радіації. Нам в школі видавали солодкий антиструмін (пігулки). Час від часу ми чули про якісь випадки смертей і хвороб від тої невидимої радіації. Оце і все…

Зараз вже зрозуміло, в якій країні ми жили. Ми співали пісні про щасливе радянське дитинство, і навіть в це вірили. Ми не мали виходу. А хтось вирішив, що ми переживемо. Що обійдемось. Якось буде. Адже хто доведе зв’язок між нашими хворобами і тим нікому не потрібним збором радіаційних лікарських рослин в радіаційному лісі?

І ми прорвались. Так нам здається.

Чорнобиль давно позаду. Так нам здається.

Страшно лише від того, що якась патологічна політика і хворі амбіції, купки людей можуть так смертоносно вплинути на долі мільйонів. Що ми всі і далі ризикуємо своїм життям, якщо не будемо мати мудрої і гуманної влади. Бо аварії будуть відбуватись завжди. Але гонор держави – не в тому, аби прикрити все гарними фіранками. А в тому, щоб рятувати свій народ.

Саме таку владу ми повинні вибирати. Зараз маємо можливість. А якщо помилимось знову, то виявиться, що ми таки не прорвались. А зовсім навпаки…

Блог «Намисто» (https://namysto.blogspot.com/2018/04/blog-post_27.html?fbclid=IwAR2a9sKjWWJZgfAjC66QWM9p_F-S-NcSbCvZbKe_PLdXvwLgHQGpyj9khi8)

Тетяна Броніковска, Катовіце, Польща

Фото: https://www.ukrinform.com/, https://commons.wikimedia.org/