«КПП» – кордон, Польща, пригоди

Польський турист: «Поки Україна не буде в ЄС, не поїду сюди і буду відраджувати знайомим!» – ріеліті-драма, як перетинали український кордон. Спогад ще до карантину, але після його завершення навряд чи буде інакше.

Львівський автовокзал.  Сідаємо в автобус. Серед  українців дуже вирізняється польське подружжя. Видно, що їм хочеться порозмовляти і поділитись враженнями. Але української чи російської вони не знають. Тому, коли я розмовляю телефоном польською мовою, вони прислухаються, а потім звертаються до мене. 

Виявляється, чоловік і дружина їздили до Львова святкувати річницю весілля. Львів сподобався надзвичайно. Відпочили, намилувались містом, повечеряли в чудовому місці. Поляк просто в захопленні, усім своїм знайомим обіцяє рекомендувати Львів і Україну. Полька розповідає, які чудові люди українці, який чудовий сервіс, яка смачна їжа. А мене переповнює почуття гордості за мою країну, я киваю головою і запрошую приїхати ще. «Обов’язково!»  – обіцяє подружжя і засинає. Наш автобус їде в напрямку кордону. За вікнами –  спека, але в салоні працюють «дуйки», водії шансону не врубали, не палять, просто благодать…

Я також пробую дрімати. Кордон все ближче. А ось і він. Точніше, довжелезна черга з 10 автобусів перед кордоном. Стоїмо.

Меткі прикордонні українці підприємливо торгують поряд  кавою і морозивом. Ціни, звичайно, гіга-мега-відповідні. Поряд в готелі можна скористатись з туалету. Небезкоштовно. Туалет брудний, смердючий і без паперу. Бабця, котра збирає оплату, пояснює, що папір закінчився. Гривні за відвідини, проте, брати не забуває. Поляки – в легкому шоці, але все ще радісні й усміхаються.  Ділюся з полькою серветками. Мир, дружба, фестиваль. Туристична галузь української економіки повністю безпечна.

Повертаємось до автобуса. Наша черга не посунулась ні на метр. Прогулюємось узбіччям. Поляки захоплено розповідають про «Криївку», про ресторан на даху, про Високий замок, про вареники з вишнями. Приємно, що й казати! До Львова поляки летіли літаком, а назад вирішили автобусом, і не шкодують. Я трохи реалістичніше настроєна, тим більше автобуси перед нами –  ані руш.  «Побачимо,» – думаю я. Ой, як не люблю мати рацію…

Ми стоїмо годину. Дві. Три. Запаси гривень і в мене, і в поляків, закінчуються. Якщо без морозива обійтись ще можна, то бабця в туалеті без гривень туристів буде стояти насмерть. Вишкрібаю забуті в кишенях копійки. Поляки вимагають у водіїв відкрити туалет в автобусі. Водії пояснюють, що так, туалет є (як обіцяли в квитку), але не працює. Поляки копирсаються по кишенях і знаходять оплату на ще один «рейс» до бабці.

Сонце пече. Кондиціонер в автобусі вимкнено. Якійсь жіночці робиться недобре. Її поливають водою і дають валідол, але особливо ніхто не вражений: ми всі тут в однакових умовах. Поляки  помітно скисли… Чекаємо. Черга посунулась на три автобуси.

Минають ще дві години. Поляки мовчки сидять на своїх місцях. Нарешті, наш автобус в’їжджає на контрольний пункт. Сумки з багажника – контроль –  сумки в багажник, сідаємо в автобус – і знову сидимо! Сидимо і нікуди не їдемо. Чекаємо, невідомо чого.

Поляка прориває: поливає колоритним польським матом українських прикордонників, кордон і той день. коли вирішив повертатись автобусом. Ніхто йому не заперечує. Всі замучені і злі. Поляк просить мене дізнатись у водіїв, котрі курять надворі, чого стоїмо. Виявляється, у одного з пасажирів якісь проблеми з виїздом: аліменти заборгував, здається. Якраз доводить прикордонникам, що боргів не має. Доводить уже другу годину. А ми покірно стоїмо. Чоловіча половина захищає жертву виконавчої служби (чоловіча солідарність), жіноча – пропонує їхати без нього. Водії курять. Надія на виїзд з цього кордону поволі гасне, і всім вже здається, що ми назавжди залишимось в цьому душному автобусі на цьому чортовому кордоні…

Врешті  пасажир-аліментник з щасливою посмішкою повертається в салон. Рушаємо. Польський кордон: сумки з багажника –  контроль – сумки в багажник. Наш рейс затримується уже на 7 годин.

Поляки в шоці: їх на автовокзалі в Катовіцах чекає 15-річний син, котрий теж повернувся з відпочинку і не має ключа. Вони наївно повірили розкладу в Інтернеті, й тепер син сидить з рюкзаком  – сам на нічному вокзалі. А вони тут ніяк не зрушать з місця. Поляк не витримує. «Ніколи, більше ніколи в житті не поїду в Україну. Нехай пані не ображається, але поки Україна не буде в ЄС, не поїду сюди і буду відраджувати усім знайомим. Це знущання над людьми! Це геноцид! Так не можна!» Я мовчу. Я погоджуюсь. І пригадую собі пост у фб, котрий недавно вразив мене: про пакістанця, закоханого в Україну, котрого не впустили на кордоні.

І мені невимовно шкода, що вся краса і привабливість України, які притягують туристів, перечіпаються через оцю браму – кордони. І відлякують тих, хто не звик до такого поводження з людиною. А оця ж поїздка –  ще далеко не найгірша.  І хто винен в цьому бардаку? Українці, котрі  намагаються перевезти сигарети блоками? Прикордонники, байдужі до людей? Політики? Господь Бог?

В Катовіцах на автовокзалі я попрощалась з польським подружжям. Вони вибачились за свої слова на адресу України, а я вибачилась за незручності від імені моєї держави. Ми були виснажені і сонні.  І вже завтра почнемо забувати про прикордонні  жахи. Але десь там на кордонах так само будуть стояти черги, люди будуть хапатись за серце і  проклинати все на світі. І доки це буде продовжуватись – знає тільки Всевишній…

Тетяна Броніковска, Катовіце, Польща

Блог «Намисто», https://namysto.blogspot.com/2019/09/blog-post.html#more

Фото: http://vlasno.info/, https://www.unn.com.ua/