В Америці ризиковано бути чорним. В Україні – просто бути.
Продовжуються протести проти свавілля поліції: в США – масово на вулицях, в Україні – в соцмережах.
У Міннеаполісі полісмени під час затримання вбили афроамериканця Джорджа Флойда. Його схопили за підозрою, що розрахувався в магазині фальшивою двадцяткою. Ще про нього відомо: раніше сидів у в’язниці за озброєний грабунок.
Відтак громадяни на знак протесту підпалили поліцейську дільницю, а місцева влада запровадила надзвичайний стан. Демонстрації, також ті, що не мирні, продовжуються – в супроводі потрощених безвинних крамниць і крадіжок.
Тим часом, полісмени, які відстрілюються лише гумовими кулями, оприлюднили спільну заяву: декілька убивць в мундирах не можуть представляти всю «шляхетну професію, яка захищає, та не відбирає життя».
Що було незадовго перед тим в Україні, теж відомо – кагарлицькі носії погонів (бо назвати їх «поліцейськими» було б не лише граматичною помилкою) просто у відділку жорстоко поглумилися з дівчини. Зараз гвалтівники – так само, як і їхній американський «колега»-вбивця – за гратами. Українці, на відміну від американців, на вулиці не виходили і продовжують клясти нашу поліцію в соцмережах. Поки її шеф А. Аваков в тому ж Фейсбуці на тему Кагарлика мовчить, ніби вона його зовсім не стосується.
Обидва випадки – жахливі й огидні, ті, що їх скоїли – покидьки. Але різниця є. Американський злочин – прояв білого расизму, український – державного пофігізму до безпеки всіх «пересічних громадян». В Україні жертвою – легко! – може стати зовсім безвинна людина, а в Флойда, нагадаю, проблеми з законом таки були.
Іншими словами – в США, якщо Ви – не афро-американець, Ваші шанси одного фатального дня перетнутися з «перевертнями» значно менші, ніж на те саме – в Україні. В нас перед беззаконням рівні всі. І я навіть уявляти не хочу, до якого садистичного «креативу» вдалися б наші кузіви й сулими (прізвища тих двох, кагарлицьких), коли б в Україні, як і в США, теж існувала проблема міжрасових стосунків.
Однак, зараз – про мій власний досвід з американським поліцейськими, він не зовсім «в тему» до сказаного вище. Тим не менш…
Випадок «номер раз» стався під час першого приїзду до США років багато тому – коли люди ще користувалися телефонними будками на вулицях. Хоч мобільниками теж, та не кожному були по кишені. Отже, в незнайомому провінційному місті – безлюдному, бо жарко, всі по домівках сидять – шукала я, звідки б подзвонити і не могла знайти. Аж раптом назустріч – рудий, вочевидь, ірландського походження коп.
– Підкажіть-но, сер, де тут у Вас телефон?
– Підете направо стільки-то, потім туди, а там, за магазином, побачите.
Подякувала, йду, чую – біжить за мною, наздоганяє, і якось одразу незатишно стало…
– Перепрошую, мем, не хотів налякати – щоб вам далеко не ходити, нате, телефонуйте з моєї службової рації.
Запала павза секунд на двадцять, бо я не одразу повірила, що «мент» ось так, запросто, дозволяє скористатися своїм поліцейським телефоном. Та ще й іноземці.
– Але це в інший штат, мабуть, дорожче буде… – Мій пост-радянський реалізм все ще змагався з копівським альтруїзмом.
– Нема значення, прошу дуже. Я ж бачу, що ви – нетутешня, ще заблукаєте. Тільки спершу код наберіть, ось такий.
Після цього я почала вірити, що американський коп – друг людини.
Протилежний випадок, «номер два», цієї віри не похитнув. Сталося в Атланті, в гостях. Господиня помешкання, йдучи з дому і вручаючи ключа, попередила: «Як будеш з вулиці заходити, одразу ж витягни його із замка і швидко набери код на щитку поряд, «вирубай» сигналізацію. Інакше сирена спрацює. Поліція приїде, ще й доведеться штраф платити за фальшивий виклик – доларів 300». Навіщо, спитаєте, такі складнощі з сигналізацією? Справа в тому, що в тій дільниці міста без неї мало-хто обходився – квартирні крадіжки траплялися часто.
Як і варто було сподіватися, клятий ключ застряг у замку, завила сирена… Тут же зателефонувала схвильована консьєржка, а ще через хвилину в двері загупали.
На порозі ефектно дзенькала кайданками в руках темношкіра дівчина-коп. Бажання надягти ті кайданки мені було написано на її обличчі великими літерами. Далі – ріеліті-шоу хвилин на 20. Версію про застряглий ключ пані не сприймала, і мої паспорт та інші документи були вивчені хіба-що не на смак. Разів безліч запитала про одне й те ж саме. Поки консьєржка (біла, як і я) кидала на мене винуваті погляди і обережно намагалася підтвердити: що я – не грабіжниця, і що господиня мене знає… Леді-коп, достоту як вітчизняний «мєнт», категорично радила їй «краще помовчати». Ясний пень, поліціянтці все було зрозуміло від самого початку, але «понти поганяти» хотілося: бо не кожного дня вдається чорній жінці в США «построїти» білу. А тут – така нагода, гріх не скористатися. Нарешті, повернулася господиня квартири, і поліціянтка, помітно розчарована, поїхала. Навіть штрафу не виписала, але й не вибачилася.
До чого це я? Та все до тієї ж проблеми, расизму. Який буває різного кольору. Хоч той, що білий, в жодному разі не виправдовую.
А ось державний пофігізм, даруйте за пафос, має один колір, кривавий. І щоб з ним «познайомитися», зовсім не треба щось порушувати, просто потрапити під гарячу руку «аваківських соколів». Тож їхній Міннеаполіс – нашому Кагарлику не пара, і не лише розмахом протестів проти поліцейського свавілля.
Людмила Пустельник, Global Village
Фото: https://www.insider.com/
