Віктор Винник, автор пісні «Я Z України»: «Війна за незалежність була завжди. Зараз – її гаряча фаза»

Він не поспішає потрапити в зірковий топ і, тим не менш, залишається одним з улюблених артистів упродовж останніх 15 років. Його поважають за принциповість і громадянську позицію, i це стосується не лише української музики. Власне, про позицію артиста в химерних джунглях вітчизняної музичної індустрії ми й поговорили з Віктором Винником, фронтменом гурту «МЕРІ».

 

Віктор Винник і Олег Винник – не просто дві різниці. Це дуже великі різниці!

– Слухаю Ваші пісні, тихо кайфую (від текстів – особливо), бо Ви – таки «матьорий чєловєчіщє» в музиці, але не можу зрозуміти, чому Олег Винник звучить з кожної праски, а Віктор Винник – ні. На Вашу думку, чому так?

– Дякую за комплімент! Якщо відверто, то не бачу тут проблеми. Публіка – неоднорідна. Є таке поняття, як якість публіки. Ми зрозуміли це рік тому, після виборів. За – 73 % і проти – 25 %. Бачимо, що публіки сумнівної якості завжди більше, не тільки в нашій країні, у всьому світі. На мою думку, це нормально.

А ще, знову ж таки, на мою думку, всього цікавішого і адекватнішого – менше. Робити з цього проблему я б не став. Так, звучати з кожної праски були б прикольно, але повірте: що моя музика звідти не звучить, абсолютно не заважає мені жити.

Не таємниця, що публіка платить гроші за квитки на концерт, і 73 % – більше, ніж 25%. Так, можна більше заробити грошей, а це завжди приємно, бо їх можна витрачати на різні няшки і хороші речі. Мені би таке пригодилось, я би тратив їх, як і ті гроші, що зараз заробляю, на музику. Це дало би можливість працювати з більшим числом саундпродюсерів, аранжувальників. Тобто, це позитивно вплинуло б на творчість, а все решта – геть неважливо.

Я не впевнений, що на своїх концертах хотів би бачити середньостатистичну публіку свого однофамільця. Є різна публіка, тому повинні бути різні артисти. Але усі люди дуже потрібні. Ми живемо у вільній країні, всі мають вибір і ходять на концерти за своїми вподобаннями.

– На тему однофамільця бували казуси?

– На музичному старті цього виконавця було кілька моментів, коли до замовників наших концертів за день-два доходило, що запросили не того Винника. То були такі милі та чуйні моменти, від яких хочеться ридати. Деякі жіночки підходили, а деякі писали повідомлення на кшталт «ми були на вашому концерті, нам страшено сподобалось! Дві години в залі «ковбасились», але так чекали пісню «Вовчиця» чи «Ніно», а її не було!». Уявляєте, яка буває різна публіка? Люди прийшли на концерт і за дві години не відчули ніякого дискоморту. І якщо б була заспівана одна з цих двох пісень, вони б отримали повну сатисфакцію. Про що ми говоримо? Наші люди – «святі». Як сказав класик, «нарід наш дурний і п’є багато».

Є багато цікавих та потрібних речей, про які треба думати, а не про таких артистів. Враховуючи його статус і працездатність, розумію, наскільки йому важко, бо до нього прикута велика увага публіки і преси. А те, що він – проста людина, м’яко кажучи, видно з його бачень війни і ще деяких моментів. Взагалі-то, мені він не був цікавим і до певних його заяв, а після них – тим більше. Є такий артист – то дай йому, Боже, щастя-здоров’я. Тому давайте залишимо його у спокої, тим більше, що його у спокої не залишає його ж публіка.

Про співпрацю з боксером Усиком

– Не було спокуси махнути рукою на серйозні громадсько-політичні композиції і погнати «галіму попсу», яка і добре продається, і з нею клопотів з менше?

– Коли купував першу гітару ще у класі 10-ому чи 11-ому, то ніколи не думав, що співатиму свої пісні, і вони будуть звучати по радіо і телебаченню. Мені це все було непотрібно. Я хотів просто грати на гітарі та співати, от просто з тебе пре, і це абсолютно фізична потреба – творити. І коли ця «каша» з концертами заварилась потрошки, то основний вектор у мене не змінився. Й дотепер подобається писати пісні, записувати і виконувати їх. Не вибираю, яку пісню написати – про любов, на соціальну тематику, чи військово-патріотичну. Я не можу махнути рукою і змінити себе. Напевно, міг би спробувати, але навіщо? Переконаний, що нічого не знайду, а себе втрачу.

Коли написав громадсько-політичні композиції, то це не було присвячено якимось подіям. Тим більше, ці пісні не були створені у період революції чи війни, абсолютна більшість –  задовго до 2013-14 року. «Я з України» («візитівка» Віктора Винника протягом останніх  років – ред.)  – також. Просто вірю, що коли живеш у своїй країні, то взаємодієш з нею: вона впливає на тебе, а ти маєш впливати на неї. Якщо їй погано, то й тобі погано, якщо ти творча людина (до речі, не люблю цього слова, мене так з дитинства обзивали, бо я – художник за освітою). Наша війна не почалась у 2014 році – вона триває кілька століть. Це війна за незалежність. Вона має тихі фази і такі, як зараз – гарячі. Тому ці пісні писались за відчуттями.

А з приводу «попси галімої», то я давно не розділяю музику на стилі. Це коли тобі 18, то носиш майку АС/DС, в тебе в голові звучить рок, а все решту – в нікуди. Я зрозумів, що слухав багато рок-музики і нічого там для себе не взяв. Натомість, є багато популярної, де були прикольні моменти. Поділяю музику на хорошу і погану, тому можу собі дозволити все, що завгодно. Якщо завтра мені захочеться, то можемо записати альбом у стилі хеві-метал, а післязавтра – диско. Ніхто нам цього не заборонить. Ми дорослі люди, але бавимося в дитячі ігри. Це просто весело! У нас, на жаль чи на щастя, нема планування, що зробити чи як. Ми просто багато років поспіль займаємось простою справою – пишемо, записуємо і співаємо пісні на концертах, а на карантині –  на онлайн-концертах. Спокуси не було і бути не може, тому що я роблю все, що мені хочеться. Мене ніхто ніколи ні до чого не змушував.

– У Вас є спільна композиція з Олександром Усиком, який раптом дуже прихилився до російської культури. Не боїтеся, що його теперішній імідж потягне  вниз і вашу команду?

– Про Усика, як і про свого однофамільця, не думаю. Очевидно, йдеться про пісню «Кордон». Мої знайомі попросили написати твір про прикордонників. Коли почалась війна, то першими, хто зіткнувся з російською агресією, стали саме вони. Була ідея написати  про них, оскільки до цього вже мав кілька пісень на військову тематику. Щоб пісня набула ширшого розголосу, організатори запропонували зробити так звану «колаборацію».

Це слово –  абсолютно паршиве для мене. Коли був маленьким, «колаборантами» називали тих, хто співпрацювали з ворогом. А зараз на кожному кроці – «колаборація», ось і я про нього згадав, тьху на нього ще раз. Будемо називати це просто співпрацею. Також запропонували долучитись до пісні Василю Вірастюку. Я відразу з радістю погодився, це давній мій знайомий, я також добре знав його старшого брата Романа. Потім сказали: «Давай, візьмемо ще Усика, бо він служив у прикордонних військах і взагалі він – хороший хлопець». Коли ми записували  пісню, склалося враження, що він дуже милий у спілкуванні. Відразу було видно, що це –  спортсмен, людина, яка живе у своєму світі. Вважаю, що він від початку був послідовним.

Інше питання, що сталось з  людьми, які приймають все за чисту монету. Якщо хлопець у шароварах танцює  чи відрощує собі чуба, то це не робить людину патріотом. Для мене ті його ходи були від початку дешевими. Без сумніву, це –  великий спортсмен, боксер, але щодо всього решти – не знаю. Чому мені боятись, що його імідж кудись потягне? Він був, яким є, і раніше, просто зараз його використовують у пропагандистських цілях. А він настільки простий у розумінні багатьох питань, що легко на це ведеться. Не хочу бути йому ні адвокадом, ні судею. Хоча, без сумніву, шкоди від нього зараз більше, ніж користі. Він піднімає прапор країни своїми досягненнями, але разом з тим він же цей прапор, м’яко кажучи, топче ногами – своїми ж бездумними діями. Гадаю, ще буде багато ситацій з ним, тому що «православ’я головного мозгу не лікується».

Чому не можемо «просто перестати стріляти»

– Чим для Вас став проект «Пісні війни»?
– Коли мені запропонували взяти у ньому участь, я не хотів погоджуватись, але підкупило, що запропонували пісню з Богданом Ковальчином. Мене вразило, що сімейна людина з двома дітьми, хорошою роботою, забезпечена, записується у добровольці у місті Щастя Луганської області. Коли він повернувся, почав писати пісні, абсолютно вражаючі та невигадані тексти, реально круті. Заспівали з ним, сподобалось. Радий, що мені вистачило розуму на це підписатись.

Нагадаю, проект «Пісні війни» – це коли співають артисти і ветерани. Чим добрий це проект? Коли він був започаткований кілька років тому, ще за минулої влади, і все було не так сумно, як зараз, вже були розділені – війна і суспільство. На початку війни всі переживали за поразки і раділи з перемог. А тепер війна вже десь далеко, вона стала справою військових, а суспільство живе собі нормальним і класним життям. І я думаю, в тому й проблема: люди не відчули, що таке реальна війна. Їх це не змінило, ось і призвело до того, де ми зараз перебуваємо. Цей проект нагадував на різних майданчиках, що йде війна, що нічого не змінилось, що вона не закінчилась в 2015-ому, що  триває. Коли хоч одна людина почує ці пісні по радіо і задумається у круговерті життя, що у нашій країні – війна, то вже буде добре. Слава і подяка усім організаторам і учасникам проєкту!

– Що є війна для музиканта – катарсис, стимул до змін (формату, стилю тощо) чи щось інше?

– Я не став би відокремлювати музиканта від людей інших професій. Війна – це війна, вона однаково повинна впливати на кожного громадянина, який живе у цій країні. Навряд чи для музикантів війна – це одне, а для сантехніків – щось інше. Може, пафосно скажу, але ця війна стала для мене, як і для всіх, громом серед ясного неба. Хоч вона ніколи не закінчувалась, бо, повторюся, це війна за незалежність, яка триває століттями. Не можна боятись сказати, що агресор – це Росія. Радянський період також не можна боятися називати окупацією. Війна, як і життя –  складна штука. Незалежність не дається просто так. Не може впасти нам у руки у 1991-ому просто так. Зараз ми складаємо цей іспит перед історією.

Звичайно, війна – це не сурми перемог, не прапори, які красиво майорять на вітрі. Війна – це, в першу чергу, біль, страх, бруд. Війна – це погано, але коли, як у нашому випадку, нема вибору, ми не можемо «просто перестати стріляти». Потрібно захищатися, не треба себе обманювати. Маємо виборювати свою свободу і незалежність, що ми, зрештою, і робили.

– Чи бували на передовій з концертами? Чи були думки побувати там не лише як артист, а як солдат?

– Так, на передовій з концертами доводилось бувати. Ми виступали і для Збройних сил України, але більше зустрічався з добровольцями. Вони в цій війні – це окрема тема і, на мою думку, їхній подвиг не те, що недооцінений, а забутий. Я завжди кажу: людина живе, має своє життя і справи, але часто ми також зустрічаємо тих, які бідкаються і кажуть, що все погано, «всі козли» і т.д. Іноді піддаєшся на такі настрої і теж здається, що сонце не так світить чи дощ не надто мокрий, трава не така зелена.

Але тут починається війна, і твої вчорашні сусіди, близькі, знайомі просто залишають свої справи, беруть зброю і йдуть захищати країну. І ти розумієш, що все, що тобі здавалось – це дурниці. Добровольцями стали люди з різнею долею, але повірте, я бачив там людей абсолютно респектабельних, яким було що врачати.

Я багато спілкувався з добровольчою українською армією, з 8 батальйоном «Аратта» під проводом Андрія Гергерта, комбата «Червня», який зараз бореться з важкою хворобою. Це все – наслідки війни, бо вона не зникає просто так. У  2017 році на наших позиціях в Широкиному ми навіть зняли кліп на пісню про них, про добровольців. Дивне таке відчуття, коли йдеш вулицями, бачиш, як війна зруйнувала українські селища на березі Азова, а під ногами – тільки руїни, гільзи, згарища, дитячі іграшки… Це все сталось буквально за кілька днів. Війна стерла село з лиця землі, хоча за нього довго точились бої. Врешті-решт, наші відвоювали цю територію. Ми на позиціях зняли, як  вдалині лунають постріли, але там на це не зважають. На початку виникало багато думок, але зараз не гадаю, що був там лише у ролі волонтера і музиканта.

Чому гурт «МЕРІ» не концертуватиме в країні агресора

– Відомо, що концертувати у РФ не будете за жодних умов. А чи запрошували туди до війни? Чи продовжуєте спілкуватися з тамтешніми музикантами, з якими перетиналися раніше?

– Так сталось, що з 90-их вийти на всеукраїнський рівень артист міг тільки з благословення в Москві. Топові, як «ВВ», чи «Океан Ельзи», довший час пробували себе в Україні без особливих успіхів, а згодом через Москву їх уже подавали як зірок, публіка «хавала». У нульових схема була та ж сама: щоб багато заробити, більше треба було позицінуватись через Москву.

Десь у 2008-ому, якраз перед кризою, з’явився один російський продюсер. Він не знаю, яким боком почув нашу музику і сказав, як він це бачить. Ми навіть зробили демо на одну чи дві пісні, русифікували текст. Скажу відверто: нічого доброго з того не могло вийти, чомусь ті пісні стали… шансоном. За сприйняттям мені було не те.
По-перше, у мене не дуже добра російська, по-друге, текст «прєтєрпєл ізмєнєнія». Почалась криза, і цей чувак кудись пропав, все повернулося на свої місця, і стало зрозуміло, що нікому особливо ми там непотрібні.

Під час війни мені писали з російської Півночі про пропозицію концерту. Чи це було серйозно, чи провокація – не знаю. Просто, коли я був маленький, ми жили там з сім’єю. Північ дуже наповнена українцями. Там на роботі багато залишилось наших людей, які вже давно мають російське громадянство, але це – українці. Зрозуміло, я не розглядаю ніяких пропозицій про концертування у країні агресора.

Але чому інакше чинять наші артисти? Треба розуміти, що Росія – дуже велика і бідна країна. Коли від’їхати від Москви хоча б 50 км, це стає відразу очевидно. Тим не менш, гроші там є. Топові російські артисти отримують у рази більше від топових українських зірок. Там –  величезний ринок, туди завжди вабило наших артистів, які сприймають творчість як можливість заробітку. Так було, так є і так буде.

Коли в Україні намагаються відновити концертування російських артистів, і наші там виступають, це жахливо, мені хочеться вживати іншу лексику. Ми не виступали в Росії і виступати там не будемо. Ми спілкуватися з тамтешніми музикантами в нульових через організаторів концертів. Пам’ятаю, розмовляли з «Глюкозою», «Бі-2». Не знаю, чого було більше – чи вони на нас дивились, як на аборигенів, чи ми на них дивились, як на «великих людей». Був дисбаланс, було зрозуміло, хто господар ситуації. Вони приїздили сюди, як зірки. Хоча не можу сказати, що це погані люди. Було цікаво у плані музики, які вони виконавці, чи все у них так красиво відбувається, як у записах. Це було так давно, що зрозуміло: підтримувати якісь відносини зараз ніхто не буде.

– «Я Z України», як на мене – найпотужніша пісня останніх 5 років, і не лише гурту «МЕРІ». Як вона з’явилася? Що стало поштовхом?

– Дякую за комплімент. Не маю поняття, як пісні з’являються, просто живеш, і виникає якийсь мотив, фраза ключова, і тоді пишеться. Пісня з’явилась у 2012-ому і отримала багато відгуків –  і схвальних, і не дуже. Але це і є завданням будь-якої творчості – викликати емоцію, як сміх, так і сльози. Найгірше, коли залишаєш байдужою людину.
Пісню «Я Z України» багато людей сприймають по-своєму. Насправді, це пісня про мову. Не секрет, що ми живемо в глобально русифікованій країні. Нехай мене вважають маргіналом чи впертим, але мова –  це наріжний камінь і поки Україна не буде українською у питанні мови, до того часу у нас нічого доброго не вийде. Російські танки завжди будуть мати підставу «визволяти» на наших теренах своїх «братів по язику». Разом з тим, багатьом російськомовним в Україні підходить ця пісня, вони кажуть «Слава Україні!», «Я с України». Для мене це –  такий когнітивний дисонанс. Мені присилають, як школярі роблять якісь там квести під цю пісню, навіть у садочках. Більшість цих дітей – російськомовні. Вони не слухають, про що куплет, але їм підходить приспів «Я з України, це навпроти Європи». Це все одно краще, аніж ніяк. На початку ця пісня багатьох українофобів збурила, на мою адресу було багато образ штибу «як ти посмів порушити наш спокій, бо ми  – ах,такі! А ви – рагулі». Але це почалось не вчора, ми живемо у країні, розділеній за мовою, релігією, ментально, тому нам дуже важко тримати це все вкупі.

Чому серіалів як «Спіймати Кайдаша» має бути більше і тримає дистанцію з шоу-бізом

– З 2016-го, коли була написана ця пісня, що змінилося в мовному питанні в Україні?

– З 2016 року були  введені квоти. Люди, думку яких я поважаю і прислуховуюся, кажуть, що зміни є. Скажу про себе: я інакше хочу бачити ці зміни. Мене як зустрічав київський вокзал не своєю мовою, так і далі зустрічає. Мені як траплялися хамовиті офіціанти, які принципово не хочуть переходити на мову, так і досі трапляються. Може, просто не щастить. Звичайно, є плюси, бо квотування відкрило для нас багато нової української музики. Оскільки я цікавлюсь нею, то знаю, що ці артисти були давно,  але вони просто бились головою об стіну, їх не було в ефірах. Квоти змусили звернути на них увагу, взяти пісні в ротації, і чимало стали відомими  музикантами. Те, що маємо зараз в українському кіно – це інерція і титанічна робота, яка була проведена попередніми людьми, вони дали поштовх для створення українського кіно, той же Нищук.

Скажімо, серіал «Спіймати Кайдаша» – це круто. Таких серіалів у нас мають бути сотні, тоді  зможемо протиставити щось реальне «Сватам» та іншій маячні. Тоді можна говорити про якийсь баланс, а поки що програємо вхолосту  в культурному відношенні. А це тягне за собою все решту.

Я дуже хочу вірити, що ситуація покращується. Може, я забагато і зашвидко хочу, але розумію, що  все не робиться «кавалерійським наступом», а дуже повільно. Інше питання, що переживаю, що правильні кроки, які були зроблені, можуть нівелюватись новою влади, все може вернутись на кола свої.

– Ви доволі давно в українському шоу-бізі. Що вас у ньому найбільше дратує, а що, можливо, захоплює?

– Не вважаю, що я – людина шоу-бізнесу. У мене все починалося з бажання писати пісні, грати на гітарі. Звичайно, ми вв’язались у цю шоу-бізнесову бійку 15 років тому, коли почали знімати кліпи, записали альбом і т.д. Але мені пощастило, кажу відверто – я ще в 90-их працював з гуртом «Немо», Толіком Іванюком. То було з часів «Території-А».

На жаль,Толік сьогодні покійний. Це такий мій творчий хресний батько. Він мене взяв уже в дорослий професійний колектив, а я був просто хлопець з вулиці. Мені було 22 роки, я потрапив на велику сцену. Так, звичайно, вони грали музику, яка не особливо була мені близькою, адже це були 90-ті, це була така танцювальна музика. Зате я мав можливість відчути закулісся шоу-бізнесу. Відразу виникло багато запитань до його справжності.

Коли я безпосередньо займався своїм проєктом, то вже знав, що за всіма цими гламурними речами ховається багато неприємних речей. За будь-якої можливості уникаю контакту з шоу-бізнесовими аксесуарами. Навіть, коли мене запрошують на тусовки. З людьми, з якими мені цікаво, я і так тримаю контакт, нам необов’язково цих всіх доріжок. Розумію, що це вс – нормальна атрибутика, але вважаю, що можу собі дозволити зберегти себе у цій ситуації. Можливо, якби я брав участь у тому всьому, то коло слухачів розширилось би. Але геть не комплексую і тримаю з шоу-бізнесом дистанцію, бо там є багато речей, які мені не подобаються. Надто зараз, коли артисти стають менш залежними від радіо та телебачення, оскільки приходить на заміну інтернет. І це досить хороша штука, бо в 90-ті  та нульові, якщо тебе не було на телебаченні, то тебе не було у принципі. Зараз є багато артистів, які стають популярними через Інтернет, вони настільки вагомі, що їх не можуть ігнорувати телебачення і радіо.

– Якби Ви раптом стали міністром культури. що зробили б у першу чергу?
– Я б не став міністром культури, це я знаю точно, бо на культуру у нас дають те, що не шкода. Коли був Нищук, то людям все було не так, але минув час, і тепер можемо оцінити, що ці люди зробили правильні кроки. Я не прагнув ніколи стати міністром і не вважаю, що був би корисним на цій посаді.

– А в політику пішли б? Чому?

– Раніше сказав би, що ні. Зараз теж  скажу, що ні, звичайно. Але не все так однозначно. У дуже юному віці зрозумів, що зарікатись – погана штука, бо не знаєш, де будеш завтра. Якщо в тебе хороша пам’ять,  і ти обіцяв на людях, які це пам’ятають, то стає «невдобно получилось». Через попередніх артистів, які приходили у владу, відчував тільки сором за їхні діяння. Коли ти хороший артист, то нелогічний і неприродній в ролі депутата. Я помітив, що артисти у Верховній Раді продовжують бути артистами,  переживають за драматургію, емоційне наповнення, вони продовжують співати свою пісню. Ми пам’ятаємо їхні походи в політику, і чим вони закінчились. Я б не хотів бути «ще одним з них», том не розумію, чому у людей є бажання делегувати представників шоу-бізнесу і мистецтва в політику. Що б вони там мали змінити? Зразу починають згадувати Рональда Рейгана, який прийшов з акторського ремесла. Ось ми і добавилися, тепер у нас свій Рейган! Треба на своєму місці займатися своєю справою. Політика – це професія, поки в нас цього не зрозуміють і не виросте нова генерація, саме політиків, а не людей, які смішили політиків, діла не буде.

– «ВВ» свого часу співали за «Опоблок», Злата Огнєвіч – на концерті «Інтера» на честь «Безсмертного полку»… Це запитання – не є прихований натяк, щоб Ви зараз покритикували колег по цеху за непринциповість. Але хочу почути Вашу думку, чому так відбувається з нашими зірками?

– Треба їх запитати. На мою думку, це відбувається з двох причин. Перша – гроші. Друга – є таке поняття «корисний ідіотизм». Багато людей роблять дурні речі безоплатно, таких називають «корисними ідіотами». Скрипка ніколи не був «корисним ідіотом», він – один із стовпів української музики, дуже багато зробив і продовжує робити для неї. Те, що вирішив заробити на виборах таким чином, не робить йому честі, але думаю, що він зважив ці моменти. Скрябіну вдалось вийти з подібної історії сухим з води під час Помаранчевої революції, а потім стати реальним народним артистом.

 «Хуліган», «графоман» чи «хуліганський графоман»?

– Коли музикант починає писати книжку, як Ви «90-60-90»  –  це тому, що бракує засобів самовираження на сцені?

– У жодному разі! Книжку мене просто змусили написати більше 10 років тому. Є знайомі, які будуть нагадувати, підлаштовувати ситуації, проводити до лабіринту, де розумієш, що треба з ними погодитись. Так і сталось, я написав ці спогади про 90-і роки. Ніколи не думав, що книжка буде мати такий розголос. Приємно, що вона цікава дотепер, бо ми збільшували тираж, він вже більше тисячі. Кажуть, що це нормально, враховуючи, що я ніякий не письменник. Називаю себе «хуліган, графоман або хуліганський графоман». Якщо є якісь ідеї, то треба їх втілювати, бо ми живемо в такий час, коли це можливо. На це треба потратити час і кошти, але це того вартує. Коли є фідбек, коли люди кажуть, що це історії про них, ти розумієш: напевно, хоч фрагментарно, але вдалось. Зараз часто питають, коли буде продовження. Я не планував його робити, але запитання лунають часто, тож цілком можливо, що напишу ще щось.

– В одному інтерв’ю Ви згадали, що покійний Кузьма лише на концерті його пам’яті зібрав 26000 глядачів, а за життя такої кількості глядачів не було. Хто і скільки для Вас – ідеальна аудиторія?

– Артист Андрій Кузьменко був дійсно народним, хоч і не мав звання. Є сотні народних артистів, але більшість з них ніхто не знає, вони народні для себе чи для свого кола.

Моя мама каже, що грошей повинно вистачати стільки, скільки є. Це не означає, що не треба намагатись покращувати своє життя. Я хочу це переадресувати на аудиторію. Аудиторія ідеальна та, яка є. Без сумніву, її треба збільшити. Без сумніву, є люди, які можуть стати моєю аудиторією, але з різних причин і часто з моєї вини ми не перетнулись у медійному полі.

Якщо це маленький клуб і там 50 людей, це акустичний концерт, то це – супер-аудиторія. Якщо це клуб, де 500 людей, ти виступаєш з групою, то це теж – супер-аудиторія. А коли 1000 людей, зал сидячий, то це по-своєму круто. У нас був перший сидячий зал 10 років тому, і я переживав, бо ми граємо так голосно, але сидячий зал став стоячим. Кому треба, той встане. І коли доводилось виступати на більших майданчиках, на стадіоні «Арена Львів» на концерті пам’яті Кузьми, виявляється, це не важливо – cкільки в залі людей. Ідеальна та аудиторія, яка прийшла до тебе. Ось і все.

– Якщо не надто інтимне запитання, то хто є музою Віктора Винника? Чи він вже розчарував фанаток одруженням? А якщо ні, то коли і чому?

– Для мене дивно, коли в пошуку набираєш «Віктор Винник», то «підтягує» слова «одружений» чи «сім’я». Опа! Кому ж це може бути цікаво? Це ми знову повертаємось до питання про шоу-бізнес. Для мене це дивно, бо для мене зірка – це Фреді Меркурі, Майкл Джексон, Оззі Осборн. Якщо вони – зірки, то хто тоді – наші виконавці? Я до того ставлюсь іронічно. Краще казати, «працівники сцени чи шоу-бізнесу».
Та що ж таке з головою? Я забув, про що питання… Ага, про одруження, я ж мав здогадатись! Людей завжди цікавить приватне життя інших, надто артистів. Я ніколи не міг цього зрозуміти. Коли мені подобались якісь артисти, то останнє, що мене цікавило, це їхнє особисте життя. Але це я такий, є інші люди, яких цікавлять інші речі. Можу сказати, що неодружений і не був одружений. Часто доводиться на це запитання відповідати. Завжди кажу просто: я нічого не маю проти сім’ї. Слава Богу, на цьому полі було все добре, порадійте за мене. Цілком можливо, що у мене все ще попереду, не дивлячись на те, що мені вже багато років.

По-моєму, приписують цю фразу Висоцькому. Коли його питали про особисте життя, він відповідав: «А Ви не замислювались, чому це житття називається особисте? Тому що це – особисте!». З 90-х років «жовта» преса навчила артистів, і потім вони самі підтягнулись виставляти напоказ своє приватне життя. Більше того, придумувати якісь дурниці і заробляти на цьому бали. Можете вважати мене старомодним, ненормальним, але я вважаю, що це неправильно. Я ніколи не дозволяв заглиблюватись в моє особисте життя і не бачу змісту щось змінювати і далі. Є моменти, якими я готовий ділитися – це музика. Хоча роблю музику, в першу чергу, для себе. Коли робиш щось для себе, то все робиться чесно.

Людмила Пустельник, Global Village.

Автор висловлює подяку журналістці Ользі Максим’як за сприяння у створенні цього інтерв’ю.

Фото: http://leopolis.news/, https://wz.lviv.ua/news, https://radiotrek.rv.ua/

Напишіть відгук