Як московські батюшки «віджали» українські церкви – в Канаді

Перші українці в Канаді

Або «какая разніца» 100 років тому, і чому не все, що вишиване – обов’язково патріотичне.

Ложка дьогтю. Велика, попереджаю.

На фото в красивих вишитих строях – ранні українські еміґранти до Канади. Ці конкретні – парафіяни російської православної церкви в маленькому містечку Смокі Лейк в Альберті. Власне, історія релігійного життя ранніх переселенців була зовсім не безхмарною.

«Що мається на увазі?» – спитаєте ви. Ну, та просто, дуже по-нашому. Еміґранти з Австро-Угорщини наприкінці 19-го – початку 20 ст. прибували до Канади не конче національно свідомими, керуючись ідентифікацією на кшталт «свої» чи «тутейші». «Русини»  – в найкращому випадку. «А чого чекати від темного, вічно гнобленого селянства», скажете. І матимете частково рацію.

Так чи ні, але затурканістю і кризою ідентичности, як би сьогодні це назвали мудрі уми, скористалися (і продовжують) недоброзичливці. В даному випадку –  московські попи з місією, щедро спонсорованою з царської (на той момент) казни. І пішли наші затуркані брати, як вівці за бородатим попом. І було б собі просто сумно і трохи встидно, якби не той факт, що під’юджувані тими ж таки попами взялися наші люде «воювати» зі своїми вчорашніми сусідами, односельцями ще зі «Старого Краю». Московська церква ширила розбрат і підтримувала судові розправи новонавернених парафіян московської церкви проти українських православних і католиків. Задля справедливости додам, що українська церква не поспішала в ті далекі суворі краї висилати своїх священнослужителів…Але це вже окрема розповідь.

Поясню на пальцях. Приїхали такі ви з кумом (сватом, сусідом) до Канади з малого галицького чи буковинського села, готові тяжко працювати і покладатися лише на свої силі. Отримали свій клапоть землі, пощастило поселитися поруч. Взялися разом обробляти наділи, ділили спільні втрати і тішилися невеликими здобутками, як-от добрий урожай бараболі. Маленько ся розжили і рішили звести церкву, бо вже кілька дітей ся вродило, та й небіжчиків треба по-людському обичаю провести. Спершу правили по хатах один в одного. Хто був грамотним, той читав Псалтиря, чи чого там ще читають. Ще в «Старому Краї» ходились-те до греко-католицької церкви, де файний молодий священик говорив мудрі речі і навіть вчив, що то значить – бути русинами.

Збудували церкву, пішло на то діло купу праці, поту, і значна частка тих нехитрих статків, які ви, еміґранти, зуміли підзбирати за перші роки на новому місці.

Аж раптом з’явився батюшка. І говорить все так доладно, і служить по-зрозумілому. Не те, що ті французи, що пробують переманити затурканих селян. Е, нє, вас не надурити. А що батюшка каже, що нема такого як русини, а є лише один «руській народ православний»? Ну, нема, то й нема, він учений, знає, шо вогорить.

І почалася колотнеча довкола поділу щойно збудованої церкви. Бо частина парафіян увірували в «праведного посланника», нехай навіть лукавого та спитого, аж синього, і потягли до суду своїх сусідів. І відсудили частину грошей. І поробилися гоноровими «пріхожанамі»… А на місці української церковці постала «руска»…

На жаль, таких історій – не одна і не дві, і навіть не десять. За точно таким же сценарієм розвивалася історія двох найперших українських емігрантів до Канади –  Єлиняка і Пилипіва, навколо парафії в Стар Една в Альберті. Другий з двох ся зробив ревним «блюстітєлєм вєри ісконной» і повів наших тУманів манівцями. А на місці першої парафії українських переселенців, яка була греко-католицькою, постала московська.

В одній з таких церков сто років по тому молодий батюшка переконував мене ламаною англійською, що нема ніякої української церкви, бо й України – теж нема. А милий старенький канадець, нащадок тих перших розкольників, хитав головою схвально і повторював: «Вот зе діференс, янґ леді?». Що перекладається як «какая разніца, дєвушка».

Отже, на фотографіях в красивих вишитих строях – ранні еміґранти, парафіяни однієї з таких рускіх церков, яка постала внаслідок шахрайства, розбрату і маніпуляцій. І якби то лише виною була затурканість, малограмотність, московські інтриги, тиск французів! Ні – просто ніхто не спонукав частину громади таки залишатися вірною своїй батьківській вірі. Так само, як і ніхто не змушував вчорашніх сусідів і колєґів (друзів – ред.) судитися до останнього цента і відбирати ще вчора спільну святиню..

А фото і строї – гарні. Якби не знати історії, що за такими фото криється, можна було б віддатися сліпому патріотичному самозамилуванню.

Однак, про порядність, чесність, гідність, про патріотизм, врешті-решт, не можна судити за наявністю вишитої сорочки. Бо цілком собі спокійно можна бути му***ом у вишиванці.

Щодо людей на фото, то для них це було лише їхнім одягом, вони не знали нічого, крім цього вбрання, привезеного з їхніх малих сіл. І, по правді, це і є просто собі одяг. Красивий, майстерно зроблений, але лише одяг. Ваги, цінности йому надає свідомість, розуміння свого походження, відчуття власної гідности. Усе те, атрибутом чого може бути та сорочка. І без чого вона лише атрибутом залишається.

Тому хочеться, щоб вишиванка – то було не лише про поверхневе, атрибутивне, а щоб нагодою подумати і копнути глибше.

Facebook

Устя Стефанчук, Канада

Фото:  https://pixabay.com/ та Facebook Ustia Stefanchuk