Про людей: в яких забрали все і тих, що забирали

Де заночувати у «визволеному» ворогом місті?

Колись, як буду готова, розповім ще одну історію. Болючу і сумну. Дитячу, підліткову. Про Львів. Про сумнівне «визволення». Про конфісковані ляльки і ровер. Про домашні капці, які без докорів сумління носили нові мешканці. Було видно, як вони виходили в них на вулицю і на подвір’я. Було видно ті кілька днів, поки не почалася дорога довжиною в тижні у невідомому напрямку. Хоча ні, чого ж,  – відомому…

Мене завжди дивує, як зручно забувається про цей аспект «визволення». Про людей, в яких забрали все. Про інших людей, які прийшли на готове, дослівно. І які, здебільшого, прийняли як належне чиїсь речі: одяг, креденси, столове срібло, фікус, помешкання, капці. Вони не питали і не питають, звідки воно все в їхніх родинах. Тим часом, правдивих власників це вже не засмучує і не цікавить. Їх вже ніщо не засмучує. Деякі з них, як моя бабця, ходили роками попри будинок своїх батьків, вулицею, на якій виросли, і на якій більше нічого не тримало. Ходили своїм не своїм Львовом.

Але це вже було потім. А спершу був значно більший клопіт, ніж чужі люди, які сплять в твоєму ліжку чи користуються твоєю лазничкою. Де самій заночувати у «визволеному» ворогом місті. Цієї ночі. Наступної.

Згодом буде барак на засланні. Де також будуть інші клопоти. Де забувається про капці, ляльки і елементарну приватність. Де обітнуть дві довгі коси, щоб воші менше множилися. І до кінця життя за вухами будуть шрами на колись роздертих до крови покусаних місцях. Такі собі струпи минулого.

Колись я розповім цю історію. В якій болю так багато, що його досі не можу з себе витрусити, вичавити, так, ніби я з ним зрослася, ніби з ним народилася. Хоч розказано це давно-давно старшою панею маленькій дівчинці зі сподіванням, що та дівчинка не запам’ятає нічого, не зрозуміє, затямить, як страшну казку.

А я запам’ятала. На фото –  речі, які належали родині з іншого боку. Це все, що вціліло з усіх гілок моєї родини після виселень. Пуделко для шиття і знимка прабабусі Петронелі на вакаціях в тетки. Знимка завжди була шпилькою причеплена до оксамитової оббивки, може, як нагадування прабабусі про кращі часи. Ця скарбонка – одна з кількох дрібниць, яка пам’ятає щойно збудований будинок моїх прабабусі і прадзядзя, яка повернулася з Казахстану назад до Львова.

До слова, коли вже в ранніх 1990-их бабця хотіла побачити будинок своїх батьків, її спершу не пустили навіть на подвір’я… «О чем ви! Ми всю жизнь здесь, с 47-го года!»

Так, ніби до того й не було нічого.

Устя Стефанчук, Канада

Фото: Ustia Stefanchuk

Напишіть відгук