Ахтем Сеітаблаєв: «Не створюючи власне кіно, відкриваємо дорогу чужому»

Інтервю з відомим режисером  та актором («Хайтарма», «Кіборги», «Додому», «Захар Беркут»).

Ми говорили про вітчизняний кінематограф, а також історію та культуру. Останні – не лише теми, дотичні до фаху співрозмовника, це також і біль. Людини, яка щиро переживає, що перекручення чи замовчування першої знищує другу.

 

Українському перекривають кисень «мякою подушкою»

Що зараз відбувається в нашій кіно-індустрії?

– Те, що стосується кіно, культури… З одного боку, очільники влади чудово розуміють, що роблять, завдаючи точкових ударів. Як-от по керівництву Центру Довженка, по кіно, телебаченню, радіо… Вони добре знають цю індустрію зсередини, власне, завдяки цьому й стали владою. Але, якщо й навіть забувають, то в мене є повна переконаність, що «спеціалісти» з Півночі їм постійно нагадують: це працює, і треба продовжувати ось так і так.

Це політика «м’якої подушки». Тобто, активного спротиву ніби й нема, і нам кажуть: «Ми – відкриті до діалогу, давайте поговоримо!» А насправді відбувається ганебний конкурс з «обрання» голови Держкіно, який інакше назвати не можу. Не маю честі бути особисто знайомим з очільницею «Держкіно» (Мариною Кудерчук – ред.) і повністю припускаю, що вона – й справді непогана людина. Але ж «добра людина» – це не професія! І коли ця «добра людина» в першому конкурсі на посаду була на п’ятому місці, а в другому – на четвертому… І коли поруч є діючі фахівці, що в галузі – вже понад 10 років і щоразу демонструють сталий ріст… Це – про Юлію Сінькевич, яка очолює Одеський кіно-фестиваль, найбільший у Східній Європі. Щоб стати лише волонтером на ньому – конкурс з 4-х людей на місце. Юлія проходить всі етапи, а на співбесіді – люди, які не мають жодного відношення до кіно. І коли хтось з них ставить їй бал 0,5 за «вміння працювати з великим колективом» – у мене відчуття, що вони просто несповна розуму.

Навіть бюджет, який подає «Держкіно» до міністерства фінансів – він не збігається з тим, що вже був затверджений у відповідності до чинного законодавства, проговорений з мінфіном! Він, уявіть собі, менший від затвердженої суми! Хоч це протизаконно – таке робити. Нема жодного сумніву, що ця дискомунікація – навмисна.

Можливо, позвуть до суду. Але маю великий сумнів, що такий відбудеться. Тим часом, індустрія стоїть. Зрозуміло, що створення фільму – це справа не одного дня, і те, що не відбулося в цьому році, стане наслідками наступних років. Якщо не буде зроблено належних кроків для сталого розвитку українського кіно, дуже скоро ми його не побачимо. Натомість, цю нішу займе інше кіно.

– Відтодi, як «Держкіно» скандально відмовилося фінансувати Ваш фільм про Конотопську битву, щось змінилося в тому проєкті?

 – З одного боку, не роблю з цього трагедії. Бо, як на мене, питання не стільки в «Конотопській битві» – просто це ще один з багатьох, на жаль, прикладів, що взагалі робиться в контексті інформаційної політики нової влади. Та інструментарію, яким, в певному сенсі, є кіно. Це не  таємниця – під час трагічних подій, які відбуваються в Україні з вини Російської Федерації, телебачення та кіно, ЗМІ загалом, є потужними засобами для проговорювання сенсів та ідентифікації себе. Це – світова практика. Доволі часто – для прикладів жертовності, пам’яті, героїзму, відстоювання власної гідності…

   Як було в США під час Великої Депресії, що «збіглася» з кіно-бумом…

 –  Власне, американський кінематограф став одним з прикладів – коли люди, дивлячись на історичних постатей на екрані або, навіть створюючи міфи на основі легенди чи оповідань, піднімають дух, проговоюють важливі сенси. Мені та декотрим колегам іноді закидають з відтінком зневаги: «О, знову патріотичне кіно!» А я вважаю, що патріотичне кіно – це те, що, в першу чергу, якісно зроблене. Звичайно, буває у всьому світі – слово «патріотизм» використовують і доречно, й не дуже. Іноді його беруть на озброєння люди, після яких воно набуває негативного сенсу, на жаль. Та я веду до іншого, що в нас – химерна політика стосовно інформаційної складової, і того, що в ній відбувається – суди над патріотами й волонтерами, певний реванш, як-от повернення одіозних особистостей…

На зйомках «Захара Беркута»

Не можу сказати, що в переліку стрічок, затверджених для фінансування радою «Держкіно», тотально нема робіт, які ідентифікують Україну як Україну. Але нема жодної, яка згадувала б про історичні події чи особистостей. Наприклад, наступного року – 150-річчя Лесі Українки. Як можна було не дати підтримки майбутній стрічці про неї? Враховуючи, що представлення цього проєкту було якщо не найкращим, то одним із таких. До речі, всі відео-звіти про пітчинги (конкурси проєктів – ред.) є у вільному доступі в мережі. Користуватися тезою для відмови, що режисерка фільму є громадянкою іншої країни, Грузії, Нана Джорджадзе – це трохи недоречно. Бо ж є такі проєкти, і їм гроші, все ж, виділять. Тобто, одним – можна, іншим – ні?

Тим більше, коли відомо, що президент країни через суд домігся поновлення серіалу «Свати» з актором Добронравовим, який відкрито підтримує анексію Криму. Або ж той факт, з якого розпочалася війна. І ось саме «завдяки» таким особистостям легітимузується «право» Росії ніби-то захищати російськомовних людей тут, в Україні, і саме з цього почала проливатися кров наших громадян в Криму, а потім і на Донбасі.

А теза про те, що «какая разніца», чийого імені вулиця – аби була заасфальтована», в мене взагалі викликає жах. Бо я не можу уявити, з яким відчуттям могли б жити мої батьки по вулиці, наприклад, ката Сталіна. Наслідки «какой разніци» кримські татари побачили цього року 9 травня – коли в небі прихильники російської окупаційної влади запустили велику повітряну кулю з величезним портретом Сталіна. А тепер уявімо, що батькам автора цього вислову запропонують жити по вулиці імені Адольфа Ейхмана. Як це можливо взагалі?

Підсумовуючи все сказане: відмова у фінансуванні «Конотопської битви»  – це не стільки рішення експертної ради, як свідома політика – мовляв, «давайтє нє будєм воєвать» вже й у кіно,  замирятися.

«Киримли та козаки мають більше спільних перемог, аніж в «історії» від окупантів»

  Ви знайшли альтернативне джерело коштів для фільму?

–  Ні. Й не починав знімати. Це – історичне кіно, костюмоване, з великою кількістю складно-постановних сцен, акторів для масових. Там повинна бути і комп’ютерна графіка, бо ми ж всі розуміємо, що йдеться про 17 сторіччя, і потрібно будувати декорації… Тобто, це доволі коштовна стрічка. Зібрати цю суму засобами крауд-фандингу неможливо, зараз для більшості людей постає питання взагалі виживання. Бо пандемія і так далі. Тому не займаюся активним просуванням «Конотопської битви». Я, все ж таки, працюю на території кіно, з так само цікавими мені темами, але які мають менший бюджет. Хоч це й не історична драма. Працюю з театральними проєктами, займаюсь зі студентами, пишу сценарії. Роблю свою справу.

Можете сказати, про що  історія в «Конотопській битві»?

– Хотів би її розповісти в жанрі політичного детективу-нуару, в якому є п’ять сторін конфлікту. Тоді був певний розбрат – частина козаків під проводом Виговського мала прозахідний вектор, на той час – польський, інша частина – промосковський. Отже, решта учасників – це польська та литовська сторона, Кримське ханство, що підтримувало Виговського і, власне, російська сторона, на той час – московська. Довірені особи сюзеренів, учасників конфлікту, зустрічаються в певному місці. Змови, перехоплення дипломатичної пошти… І вибираються з трясовини тотальної недовіри одне до одного, створеної спільним ворогом. Дякувати Богу, вони тоді змогли розірвати павутину добре сплетеної ворожої інтриги, об’єднатися  і розтрощити  супротивника вщент. Це була одна з найстрашніших поразок для Москви, в них було навіть оголошено те, що сьогодні назвали б «загальнонаціональною жалобою».

Після-історія спільної перемоги теж відома…

– На жаль, Іван Сірко, той самий, якого  ще називають «характерником», скориставшись відсутністю хана та його війська в Криму, пішов і спалив велику його частину. Але менше з тим. Історія співіснування киримли і запорожців має набагато більше спільних перемог, аніж нам відомо, «завдячуючи» псевдо-історичним дослідженням північного сусіда. І під час російської, і під час радянської імперій вони були основними джерелами «знань» про ту епоху – від дитсадків і до вишів. Тому навіть зараз доволі важко переконувати, навіть доводячи фактажем.

  Прокоментуєте ситуацію з протестами проти спорудження мечеті в Києві?

–  Можливо, я не є тією людиною, чия відповідь відображатиме загальний настрій стосовно цього. Судячи з коментарів у Фейсбуці, люди добре розуміють, що будівництво мечеті зовсім не означає, ніби Україну хтось хоче навернути до мусульманства. Ті мусульмани, до яких маю честь належати, добре розуміють, що Україна – це світська держава. По-друге, абсолютна більшість, які мешкають в Україну, підтримують її прагнення до незалежності. Але місць, щоб творити спільну молитву, в тому числі, й за країну, в якій мешкаєш, у мусульман – не так багато. Я знаю це точно, бо бачу, що мечеті, які є, не можуть вмістити всіх людей, які приходять.

Більше того, ті, хто цікавляться, добре знають, що всі хани з роду Гіреїв з власної казни  підтримували храми, синагоги і мечеті, які існували на території Кримського ханства. Жодних утисків через віру людей не було. А якщо це хтось намагався робити, то жорстоко каралося. Це, знову ж таки, питання культури – знання, або ні, своєї та історії сусідів. Або знання лише тієї «історії», яку за нас з українцями багато років тому написали представники окупантів.

  Повертаючись до кіно, як засобу розповісти нашу історію без  «ретушувань». Не було бажання звернутися безпосередньо до президента Зеленського? Мовляв, «подивися, що відбувається з нашою кіно-справою!». Тим більше, Ви з ним особисто знайомі.

–  Кожне моє інтерв’ю, яке торкається цієї географії питань – це і є звертання до нього. І я точно знаю, що він знає – і про мої висловлювання, і про те, що думаю. Це ж стосується не лише особисто його… Маю переконання, що він не є генератором подій і згаданого контексту, але він також і не проти цього. І це для мене це найжахливіше.

Про «Захарів Беркутів» – від Леоніда Осики і власного

 Виглядає, що «не проти» й народ, який недавно пережив дві революції, а тепер протестує лише емоціями в соцмережах.

– Мене це не дивує. Коли рік тому прийшло розуміння, наскільки сам помилявся стосовно певної кількості людей, це був жах. Тобто, виглядало, що більшість вже розуміє необхідність західного вектору, членства в НАТО, і що Томос та безвіз – це кроки в напрямку до західного світу і подалі від північного сусіда. Але…

Минув час, була можливість проаналізувати, і тут є важлива складова, яку можна назвати культурою. 75% населення України отримують інформацію з телевізора. «Вибухи» патріотично налаштованої громади на теренах Фейсбуку не є релевантною оцінкою того, чим живе переважна більшість. І коли телевізійні канали замовчують або не надто акцентують різноманітні ідеологічні чи інші скандали, то й загал так само сприймає: їх нема. Це ще раз нагадує про роль ЗМІ і те, наскільки важливо, щоб майбутніх громадян виховували з дитинства – де їхнє небо та хто їхні герої, і яка їхня мова.

 – Повертаючись до патріотичного кіно: кожна така стрічка отримує свого вдячного глядача. А потім на тему «не такої» прокатної долі фільму вправляється у кпинах блогер А. Шарій.

–  Слухати, пробачте за грубість, істот штибу Шарія – це як наражатися на небезпеку, тримаючи в руках отруйну змію. Він не лише є ворогом цієї країни, якому взагалі байдуже її існування, він ще й взагалі не розуміється на тому, про що сміє говорити. Якби мав хоч деяке уявлення, як побудована кіно-індустрія… Зробив би аналітику – скільки стрічка перебуває в прокаті, скільки є і скільки треба кіно-залів на кількість населення – щоб взагалі була можливість окуповувати.

Для таких, як Шарій, підкреслюю те, що знає кожна притомна людина, яка хоч трохи цікавиться кіно-виробництвом: бокс-офіс фільму складається з придбаних квитків, а потім ділиться на три частини. 50% ідуть власникам кіно-театрів або їхніх мереж. Ще 10-15%  –  компанії, яка займається прокатом. Що залишилося після сплати податків – ось це і є ті кошти, які можна вважати поверненими. Отже, якщо бюджет вашого фільму – 10 гривень, щоб «вийти в нуль», вам треба зібрати за кіно 30 гривень. І коли Шарій торкається теми, в якій нічого не тямить, а потім хтось на цьому ще й хайпує – то це просто відсутність культури. Остання передбачає знання предмету, про який мова.

– Переважно, закордонні актори у Вашому найбільш відомому історичному фільмі – «Захар Беркут» – це хід задля бокс-офісу?

–  Першим, хто був проти цього – я. Mріяв, що будуть зніматися українські актори, бо не так вже й багато світового рівня драматургії, як у «Захарі Беркуті». Навіть, якщо історія, розказана в ньому, зовсім не документальна. Ми чудово розуміємо, що ті голлівудські артисти – не перша десятка і навіть не сотня. Тим не менш, відомі в світі, і якщо стануть хедлайнерами промоції України та її літератури за кордоном, нашої здатності робити міцне кіно – хіба це погано?

–  Підозрюю, що іноземці в ролях гуцулів були не єдиним докором «Захарові Беркуту».

–  Я говорив продюсерам: не треба на афішах писати, що це – історична драма. Доволі часто за це визначення чіпляються, але вже з іншого боку: а чи в таких костюмах тоді ходили і звідки там вікінги взялися? А я нагадаю, що Великий Шовковий шлях пролягав усього за 70 км від Тухлі (яка, до речі, теж зараз знаходиться не в тому ж місці, що в часи, описані в повісті). І по цьому шляху навіть китайці ходили, і якщо б у фільмі з’явився китаєць – це теж могло  бути правдою.

Або коли мені кажуть: «Вам треба було подивитися фільм «Захар Беркут» Леоніда Осики!» (1971 р. – ред.), я починаю реготати. Поясню. Леонід Осика – надзвичайний український майстер, і над тим фільмом працювала справді потужна команда митців. А тепер щодо деталей: один з головних героїв – хан Бурунда. Насправді – він зовсім не хан, бо це найвища посада, а нойом, командувач 10000-го корпусу монгольського війська. Іван Франко чудово знав про цю різницю, але написав саме «хан», бо «нойом» для пересічного читача було б надто складно. То ось, у фільмі Осики Бурунду грав Броніслав Брондуков! І 50% стрічки  знімали в Киргизії, частину – в Карелії, і лише трохи – в Карпатах. Леонід Осика якраз і є яскравим прикладом, як з допомогою уяви та локацій, що з половини колишнього Радянського Союзу, можна розповісти саме українську історію. В сенсі, українську за духом.

А «вершиною» був коментар однієї поважної пані на Фейсбуці: що фільм, взагалі-то, так нічого, але… «Шановний пане кримський татарине, якщо ви не знаєте, як українською те, що в Москві називають «побєдой», то запитайте в людей! І вам правильно перекладуть».

–  У Франка в оригіналі – саме «побіда»!

–  Я подякував за увагу і порадив тій пані звернутися до першоджерела.

–  Який відгук на «Захара Беркута» став для Вас найбільш цінним?

–   Багато писали викладачів, учні, що перегляд надихає на читання або перечитування твору Івана Яковича Франка.

«Просто вірити – навіть, коли мало підстав»

–  Чому так мало режисерів сьогодні беруться за історичну тематику?

–  Тому, що вона – коштовна, складна, і одразу наражаєш себе зусібіч на критику й аналіз. Добре, якщо він, коли навіть жорсткий, та все ж, мотивуючий. Але так доволі часто не стається. І ти розумієш, що потратив певну частину свого життя – дуже складну у виробництві – і яка 100% не окупиться лише українським прокатом. Бо нема зараз такої стрічки з бюджетом понад 15000000 гривень, щоб вона повністю окупилася.

–  Через те, що глядач краще сприймає простіший для інтелектуального травлення продукт?

–  Ні, це – неправда. По-перше, загальносвітовий тренд: хедлайнери прокату – це фентезі, пригодницькі, горрори, або ті, що поєднують всі три жанри. І є чимало фільмів, побудованих на історичних подіях чи навколо історичних постатей, які теж непогано заробляють в прокаті. Хай це прозвучить нескромно, але ми з моїми однодумцями та друзями довели: навіть стрічки, створені на непрості теми, можуть збирати дуже непоганий для України кошторис. Станом на сьогодні нема української стрічки некомедійного жанру, яка зібрала б більше, ніж «Кіборги» чи «Захар Беркут».

  Спільним фільмом з Олегом Сєнцовим, «Номери», Ви розширили своє амплуа режисера історичного кіно. Коли розпочинали цю роботу, не бентежило, що Сєнцов  – це вже не тільки режисер, але й політичний символ? Останнє заважає сприйняттю його як митця чи навпаки?

–  І те, й інше. З одного боку – це його промоція у світі, на яку в іншому випадку треба витрачати величезні гроші. Щоб ім’я запрацювало, аби глядачі захотіли піти подивитися, що ця людина зробила. Іноді  50% бюджету стрічки складається з промоції фільму, в Голлівуді теж. В цьому випадку Олег своїми вчинками та підтримкою їх по всьому світу таку промоцію здобув.

З іншого боку, всі розуміють, що це – величезний тягар. І я бажаю йому здоров’я та витримки. Та знаю, що Олег – людина сильна і самокритична, він і сам прагне, щоб не ототожнювали з символом… Але це – вже частина життя, і треба сприймати, як воно є.

Коли мені втретє запропонували – бо я відмовлявся – зробити з Олегом «Номери»…

  А чому відмовлялися?

– Ми працюємо на різних жанрових територіях. Олег – більше з авторським, я – з глядацьким кіно. Ще одна складова – коли після «Кіборгів» деякі колеги та кінознавці казали, що я, як режисер, живу з хайпу. Тобто, беру якісь актуальні теми, і це, так би мовити, і є основною цінністю того, що виробляю. Але це не я себе відокремлюю, а вони постійно намагаються мене відокремити, кажучи, що «цей кримський татарин бере теми з української історії і «виїжджає» на хайпі». Я розумів, що беручись до спільної справи фільмування з Олегом, знову почую те ж саме.

Фільм ще не вийшов у прокат – через пандемію – але перший потужний крок ми зробили. Його дуже добре сприйняли на Берлінському кіно-фестивалі – і критика, і глядачі.  

– Коли до Вас прийшло усвідомлення, що Ви – не лише кримський татарин, але й громадянин України?

– Чітко пам’ятаю фізичне відчуття відчаю та безпорадності, коли в лютому 2014-го був у Криму саме в ті дні, коли відбувалася окупація. Той момент був усвідомленням: я – не лише киримли, мусульманин, я також – політичний українець.

  Знаю, що Ваші батьки навіть під час заслання в Узбекистані вірили, що повернуться в Крим, і так само сьогодні вірите й Ви. За рахунок чого ця віра жива?

– Можливо, це буде тавтологією, але моя віра базується на вірі. Я багато разів питав те  ж саме своїх батьків. Адже тоді не було жодних ознак, що радянська імперія розвалюється, і ми зможемо повернутися на Батьківщину. Тим не менш, це сталося. Іноді наводжу приклад, можливо, банальний, але все ж: майже 2020 років тому не так багато людей вірили в те, що Він воскресне. Мабуть, саме завдяки тим нечисленним, що вірили – це станеться, Бог воскрес.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: Ахтем Сеітаблаєв, https://www.5.ua/, https://atr.ua/, https://zmina.info/

Напишіть відгук