«Серед сірого каміння» – про одного з акторів фільму геніальної Кіри Муратової

«Собачник», «голка-нитка» (це – прізвиська), «старий Войцен» – його називали по-різному і запамятали як екзотичного «городського самашедшего» Чорткова (Тернопільська обл.). Хоч насправді – своєрідний символ міста й дуже небанальна особистість, про яку відомо надто мало.  

Так буває: хтось із засвітів ніби постукає у свідомість: «Згадай про мене!». Наче й без жодного приводу – просто, йдучи чужим містом і далеко від дому,  раптом бачиш, як знайомо б’ється гілка під поривом вітру в чиюсь віконну шибку. І тієї ж миті озивається цілий світ, й огортають обійми сором’язливого шарму вузьких вулиць з бруківкою. По них колись  бігало твоє дитинство – з усіма його відкриттями й таємницями. І кольори, звуки, пахощі звідти стають шалено реальними, здається – простягни руку й помацаєш їх на дотик.

А разом з відчуттями повертаються персонажі – незабутні й настільки колоритні, що без них минулого вже й не уявити.

Так сталося в мене недавно – коли на іншому кінці планети, а не в Чорткові, моєму найпершому вдома – раптом виник в уяві  старий Войцен. Покійний земляк і артист, справжній. (Що був саме таким – скоро переконаєтеся). Ні з того, ні з сього – просто прийшов у думки, і все. Щоб вже не вступитися звідти, поки не «поселю» його в написаному тексті. «Не зараз, прошу пана почекати, давайте завтра…» Та він вперто вигулькував у завулках пам’яті,  зиркаючи сивими очима з-під пошарпаного солом’яного бриля, що не скидав за будь-якої погоди. А за плечима лопотів на вітрі довгий, бувалий у бувальцях Войценів плащ, ним так зручно підмітати чортківські шляхи… І чималенька компанія  чотириногих приятелів, вони ж, так по щирості – його єдина родина. Безпородна, але завше вірна зграя псів, ходили за господарем слідом і були з ним до останнього.

Особистість Войцена – без перебільшень легендарна й загадкова, справжній символ мого міста. Але те про нього, що знаємо – то радше перекази й здогади, аніж документальні факти, на превеликий жаль. І так само вже нема серед живих багатьох людей, які могли б розповісти про нього більше й правдивіше. Тож усе, що нижче – це лише власні, також і дитячі враження і спогад про спогади інших. В надії, що, можливо, озветься хтось, котрий знає і справжнє ім’я Войцена, і більше достовірної інформації.

Площа Ринок, що стала декорацією для не одного фільму, які знімали в Чорткові

А чому про нього знати й пам’ятати варто? Та хоч би тому, що  долучився до кіно-слави мого міста – коли знявся в епізодичній, але дуже помітнй ролі в самої Кіри Муратової. Йдеться  про стрічку «Серед сірого каміння» за повістю В. Короленка «Діти підземелля», виробництва Одеської кіностудії (кадр – на фото внизу). Фільмовану, в тім числі,  в Чорткові в далекому 1983-му, й так само незаслужено забуту сьогодні.

О, яка це була подія! Який то був екстаз спостерігати за нею для натовпу чортківців! Авторка цих рядків – серед них, на той час –шмарката школярка. Всі зібралися щільним півколом на вулиці, яка вела від площі Ринок до колишньої автобусної зупинки, вбираючи очима й коментуючи нескінченні дублі і нашого «голку-нитку» – так, на знімальному майданчику! Так, поруч з режисеркою! Тоді вже відомою після міжнародної слави «Довгих проводів» (1971). Серед екзотичної для провінції тусовки акторів у костюмах 19-го сторіччя. Вони, не повірите, мов звичайні смертні, курили цигарки «Столічниє» і пили воду «Тархун» просто з горла у перервах між дублями.

Крамнички й генделики, що вздовж, «під сходами», «загримували» вивісками минулих часів, запам’яталася одна з них – з написом «Лоскутовъ». А Войцен грав епізодичного героя, одного із знедолених мешканців руїн. Лахмітника, як і інших, цькують, за сценарієм йому на голові підпалювали капелюха.

Очевидці захоплено описували процес «кастингу» на роль: «Кароче, Войцен йде собі по Чорткові, пси за ним. І тут до нього та лялька підходе, бере під руку: «Хочете зніматися в кіно?».

«Лялька» – це про асистентку Муратової, ефектну дівчину в несамовито модних тоді білій курточці і завужених штанцях. Такі ще можна було побачити на сторінках польського журналу «Kobieta i zycie» («Жінка та життя»), продавався у чортківських кіосках… За вікном же, нагадаю, був дрімучий пізній совок – скрипіла брежнівська епоха, 1983-ій.

Та менше з тим –  Войцен, звичайно, не зміг відмовити Муратовій і став частиною кінематографу.

Що було потім – то окремий сюжет, до болю символічний і трагічний, гідний свого втілення на екрані. «Голка-нитка» зіграв дуже добре, також і самого себе  – настільки, що його роль наче б то відзначили якимось спец-призом на одному з кіно-фестивалів. Так повідомляли народні чортківські перекази. Через якийсь час представник знімальної групи приїхав, щоб вручити Войцену нагороду. Але той вже помер – бо на його немолоду голову Войцена взялася «рятувати» держава. Як виявилося, від життя.

Хоч насправді навряд чи йшлося про нагороду. Швидше, винагороду? Наприклад, якийсь гонорар за роботу, не одразу виплачений? Бо ж стрічці судилося пролежати на полицях цілих п’ять років після завершення монтажу. Її не бачили ні широкий загал, ні, тим більше, не могли оцінити журі різних конкурсів.

Фільм став поперек горла кіно-чиновникам – вони вгледіли в ньому незручні паралелі з безглуздям соціалістичної дійсності. Надто впізнаваними були на екрані нещасні герої, дорослі й діти, загнані в буквальне підземелля тупою жорстокістю державної машини. «Не такі», неприкаяні, непотрібні… Зайві? Одразу ж напрошувалися порівняння з повсякденною сірістю радянського буття і хронічною нестачею у ньому всього: від масла чи все тієї ж білої курточки в магазинах і до правди в телевізорі й газетах. Зате не бракувало лицемірства системи і майже нужденного існування більшості громадян – серед понурості перезрілого застою.

Від Муратової вимагали прибрати чимало сцен, вона відмовилася. Дійшло до того, що не побажала залишатися навіть у титрах, а на запитання «кого ж тоді режисером записувати?», обурилася: «Кого хочете! Іванова, Петрова чи Сидорова». Так «творцем» «Серед сірого каміння» став міфічний І.Сидоров…

Це вже потім, після тріумфу «Астенічного синдрому», Кірі Георгіївні «милостиво» дозволили повернути зі схронів багатостраждальне кіно і власне прізвище як авторки. Фільм, хоч і недовго, та все ж побував у прокаті.

В списку його епізодичних акторів є одне, що цілком може належати нашому героєві з Чорткова – Ф.Войчик. (Фелікс? Ференц?) На деяких онлайн-ресурсах – Войтчик, а фото відсутнє. (Те, що вгорі – не його – ред.).  

За життя в Чорткові про нього розповідали геть кіношні історії. Тепер годі знати, що саме в них  було насправді, а що – витвір людської фантазії. Казали, що замолоду Войцен добре грав на скрипці і навіть заробляв музикуванням на життя, виступаючи по ресторанах; вмів показувати фокуси. Недавно з’явилася інформація (від чортківчанина Мирослава Астрябського – ред.), що раніше працював у французькому цирку.

Чому був самотнім, без сім’ї? Бо наче б то ще у війну всю  родину розстріляли фашисти, а він сам дивом залишився живим. Згідно з іншим повідомленням, дружина і син втопилися в річці Серет, а Войцен відтоді залишився в Чорткові назавжди.

Цурався людей і за товариство мав зграю псів, вони ж зігрівали його від холоду взимку. Мешкав у напіврозваленій старезній хатині, таку на Галичині називають «рудера», притулилася серед здичавілого саду на пагорбі с. Вигнанка поруч з Чортковом. Її руїни, порослі бур’янами, можна було бачити ще кілька років тому. А з чого жив – годі знати. Згадують, що продавав за копійки або й дарував містянам на ринку цуценят. Часом збирав порожні пляшки. До загот-контори здавав собачий жир – на ліки від туберкульозу. Можливо, й отримував сяку-таку пенсію.

Спілкувався химерною мішаниною з польської та української, але був неговірким. Двоногих друзів, виглядає, не заводив. Ходив у мальовничому лахмітті, з-під крислатого капелюха звисало довге сиве волосся. (Я розумію, чому на нього звернула увагу кіно-група – не помітити ефектні злидні Войцена було неможливо, й гримувати не дуже треба було!).

Хлопчаки побоювалися його зазвичай суворого вигляду й поза очі дражнили «голкою-ниткою». Кажуть, йому те прізвисько дуже не подобалося, аж ногами тупотів, коли чув, але нікого за образи не кривдив. Був класичним, як в книжках описують, бідняком.

За совка таких людей могли обізвати «декласованими елементами», натякаючи на «асоціальний» спосіб життя. Отже, з точки зору радянської моралі, потенційно небезпечний для інших. Тільки напідпитку Войцена ніколи не бачили, а що напевне був добрим чоловіком, то кудлаті свідчення цьому різних мастей ходили з ним поруч. Навіть приказка була у чортківчан: «Що ти за мною тиняєшся, як пси за Войценом?» Давно ж відомо, що погана людина про собаку не подбає, надто ж про багатьох чотириногих.

За кілька років до смерті він пережив свій зоряний час – увійшов до кіно-історії. А потім… Якогось чорного дня хтось вирішив, що місто треба «зачистити» від таких, як Войцен. Жебраків, хоч вони  нікому не заважали – аби не псували своїм «непричесаним» виглядом соціалістичний образ райцентру. Господаря хатини під горою примусово відправили до шпиталю – швидше за все, психіатричного, що в сусідньому Буданові. Там він невдовзі й помер – але, як розповідали, не стільки від хвороби чи старості, а від туги і нелюдських умов утримання в тій «лікарні».

Собак чи то постріляли гицлі, чи самі розбрелися. Актор фільму Кіри Муратової зіграв роль знедоленого ще раз – але тепер на яві і востаннє. Трагічний символізм – Короленковий і Муратовський – став життєвим.

Де похований виконавець епізодичної ролі в фільмі Кіри Муратової? Яким було його справжнє ім’я? Хто він і звідки? Якщо Вам щось відомо про Войцена – будь ласка, відгукніться на редакційну пошту [email protected]

Цей чортківчанин не заслуговує сірого каміння забуття.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://www.liveinternet.ru/, https://journal-okolo.ru/, http://andy-travel.com.ua/

Напишіть відгук