Як комуністи нищили один із найвеличніших храмів України

Ворогів з минулого потрібно памятати – бодай для того, щоб не поверталися. Про тих, хто руйнували костел у Чорткові – один із семи найвеличніших католицьких храмів в країні, офіційно.

Є злочини, які не мають терміну давнини – як-от блюзнірства, вчинені стосовно святинь. Хоч мені кажуть, що «Бог їх давно покарав», і це теж правда: одних – страшними хворобами, а когось – смертю на самоті і довгим, тижнями по тому, гниттям непохованого тіла. Всіх разом – забуттям. Бо навіть прізвища тих – гаразд, людей – сьогодні мало хто знає. Нащадків Герострата, посадовців, а також тупих дрібних виконавців. Дрібних, в тім числі, й віком – на той час, але все ж… Вони спокійно ходили собі по місту, повз обкрадену ними ж святиню, і чимало – вже й після 1991-го. Коли з мого рідного Чорткова на Тернопільщині давно вшилися і останній окупаційний полк радянської армії, що стояв тут десятиріччями, і за райкомом комуністичної партії загуло.

Тільки от ніхто так і не відповів за скоєне. Ні-ко-ли. За сплюндровану архітектурну та духовну перлину міста, домініканський костел Божої Матері, Святого Розарію та св. Станіслава. Шедевр надвіслянської готики, історичний пам’ятник; в його стінах свого часу молилися королі Ян Казимир та Ян ІІІ Собєський.

Що було до того причетним до закриття й нищення храму? Покидьків, мабуть, і поіменно, ще пам’ятає старше покоління містян. Але якось надто легко все… Пробачилося? На гальмах спустилося? Чи просто зайшла (та й доморосла теж, ніде правди діти) наволоч встигла «закорішитися» з місцевими: всемогутнім за соціалізму «блатом» чи іншим «харошим атношенієм». Настільки добре з нашими злигалися, що ті ворогів стали вважати… своїми? Тим більше, коли навіть з ними одружувалися.

Хоч тут ще й інший сюжет, майже шекспірівський: якщо про нарвану чиновну бабу, третього cекретаря райкому кривавої партії в Чорткові досі згадують, гидливо кривлячись, то про її чоловіка, завуча педагогічного училища – уявіть собі, з вдячністю. Був інтелігентним і завжди  людяним у ставленні до колег та студентів; просто «Ромео і Джульєтта» навиворіт. «І як їх Бог спарував?» – дивувалися сучасники того подружжя.  

Райкомівку ненавиділи, було за що. Її дівоче прізвище, цілком українське, закінчувалося на «енко», але спілкувалася завжди й підкреслено російською. І вона ж керувала варварським грабунком костелу, дала команду «фас!». Коли розпорядилася розтягти на металобрухт унікальний старовинний орган із храму. На той час костел вже перетворили в склад для міськторгу, ще починаючи з 1959-го.

Інструмент же був виготовлений з кольорових металів, їх нагло потребувала диявольськи атеїстична влада. Кажуть, що орган розламали протягом лічених днів. Його частини розвезли по шкільних подвір’ях, і так у вандалізмі «відзначилися» ще й діти, влада зробила їх співучасниками злочину. Декотрих, щоправда, встигли спам’ятати батьки, ті до уламків навіть не підходили. Але більшість з ентузіазмом трощили віртуозної роботи рукотворне диво, видирали «з м’ясом» свинцеві трубки. Тягли на вагу, «соцзмагання» заради – хто більше здасть. Комуністи це вміли – перетворювати коштовну, мереживної витонченості, якість в грубу кількість звичайних кілограмів, вже мотлоху.

«А чтоби взорвать вообщє  –  сколько кеге тротіла надо?» – «Товаришці» все не давала спокою лиха слава московських «колег», що свого часу висадили в повітря собор Христа Спасителя. Вона довго носилася з ідеєю знищити костел «до основанья», навіть радилася з приводу зі спецами з військової частини. Ті пояснили: руїни, якби що, поховали б під собою півміста. Довелося їй пригамувати людожерські апетити.

Але все одно задумала зняти з костелу хрест, довго не могла знайти виконавців. Відмовлялися всі, також і росіяни, яких, вслід за військовими, на той час осіло в місті чимало. Врешті, знайшлися чи-то четверо, чи троє місцевих молодиків, забажали в такий спосіб вислужитися. Диявол, щоправда, був не на їхньому боці: тієї ночі, коли намагалися розпиляти дах, сторож магазину поблизу викликав міліцію. Хрест залишився там, де йому належало.

Тож тітка-комуністка тільки цідила крізь зуби, щоразу, як минала костел: «Когда же ета зараза ісчєзнєт?!». Очевидці згадують феєричний випадок, що стався під час одного з таких «виходів у народ». Був початок червня, саме тоді католики відзначають велике свято – Божого тіла, його вшановують посвяченням зілля та сплетених з нього вінків. Такого дня і на очах комун-баби та її почту до зачиненого костелу підійшла сільська жіночка в хустці. Стала навколішки, помолилася. Протерла клямку та хрести на дверях, поцілувала, почепила на них вінок і вже зібралася йти. Але її спинила третя секретарка райкому: мовляв, чого двері цілуєш?

–  Бо за ними – Божий дім, – здивувалася запитанню жінка.  

–  Ти єщьо на гастрономє клямку поцелуй!

–  Прошу пані, у вас чоловік є? Цілує вас, нє?

–  Да, а прі чьом здєсь?..

–  Ви ж йому, напевне, кажете, аби цілував у лице, не в дупу! То маєте таке саме.

Те, що було згодом, можна називати як-завгодно: іронією історії, Божою карою чи просто – «отримали по заслузі».

Років через скількись-там після блюзнірського акту райкомівські отримали листа – закордонного, аж з Відня. Виявилося, що знищений у Чорткові був однією четвертою частиною великого органа, сконструйованого давнім європейським майстром. Віденці пропонували своїх фахівців, щоб демонтувати інструмент в Чорткові і перевезти його до Австрії, на історичну батьківщину. Натомість обіцяли  поважну суму – згідно з однією з версій. Згідно з іншою –  побудувати сучасну школу повністю за їхній кошт. Тільки обмінювати вже давно не було чого.

Розлючена матючня першого секретаря, якому зачитували переклад листа, лунала далеко по райкомівських коридорах.

Відтак і Радянський Союз почав дихати на ладан, і так само – вже згадана «богоборка». Якось вона просто зникла. Була собі непомітна висохла пенсіонерка – самотня, бо чоловік на той час помер, а діти роз’їхалися  – і пропала. Сусіди спохопилися лише через місяць-другий, коли з-за дверей її помешкання потягло нестерпним смородом. Аж тоді гукнули міліцію, виламали двері… На підлозі квартири знайшли напіврозкладений труп, по ньому  повзали черви. Навіть для міліціянтів видовище виявилося заміцним. Констатували, що смерть не була насильницькою.

Як закінчили ті, що хотіли зняти хреста, теж відомо. Старожили Чорткова згадують, що верховода блюзнірства захворів раком мозку. Ще один був напідпитку, невдало впав на сходах. Третій, теж нетверезий, звалився у вугільну яму, звідки вже не встав.

Під завісу 1980-х храм таки віддали римо-католикам. Перед урочистим поверненням костелу спочатку вставляли звичайні шибки замість вибитих кольорових вітражів, відновлювали вівтар і виносили 20-сантиметровий шар бруду, який вкривав підлогу. Сьогодні там правиться двома мовами – українською та польською. І велично звучить орган – звичайно, сучасний, який, на жаль, не порівняти з тим, назавжди втраченим.

Церемонія відкриття зібрала духовенство з Польщі та України, парафіян чи не всіх навколишніх церков, також православних і протестантських. І напевне були в багатолюдному натовпі й ті, хто колись, ще в піонерському дитинстві чи комсомольській юності, позбавляли костел його голосу – ламали орган на металобрухт.

Я не для того про них та інших згадую, щоб оголошувати «полювання на відьом» чи ворушити кістяки минулого. Добре розумію, що вже нема кому відповідати за скоєне. Але, забуваючи ворогів, те, як довго і як саме жили поруч з нами, ризикуємо котрогось дня знову опинитися перед зачиненими дверима храму. І повторити минуле.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото:https://tobm.org.ua/, Facebook Чорткову – 500 років

 

Напишіть відгук