Міністр Ткаченко: «Радянська архітектура – це і є українське мистецтво»

Про новий пріоритет культурного відомства – збереження монументальних «витворів» епохи тоталітаризму.

Як вважає міністр, саме вони потребують першочергової уваги – а не руїни середньовічних замків на Західній Україні, напівживі, або й геть розвалені будинки-садиби українських геніїв (як-от Миколи Леонтовича на Вінничині), пошкоджені старовинні церкви… Чи інша безцінна «нерухомість», до якої десятиріччями не доходять руки «культурних» чиновників. Від неї скоро може залишитися тільки спогад.

Натомість, рятуватимуть ближчим часом не ці споруди, а «спадок», залишений совком. Це те, чого, на думку О.Ткаченка, зараз потребує вітчизняна культура.

Не перебільшення, а пряма мова очільника. Він перейнявся збереженням зразків радянського монументалізму, про що повідомив на своїй Фейсбук-сторінці: «Архітектура та монументальне мистецтво XX ст. – про них забули.

Сталінський подарунок Варшаві, Палац культури та науки

Мав сьогодні пізнавальну розмову з ініціативними людьми, які вже багато років самотужки досліджують це питання і працюють задля збереження української культурної спадщини ХХ ст. Цей пласт нашої культури досі не отримував належної уваги на державному рівні. А мова про унікальні твори українських архітекторів радянської епохи: зокрема будівлі, мозаїки – які руйнують і зносять.

Мистецтво ХХ ст. дуже цінується на Заході. Та чому його цінять іноземці, а ми ні?».

Далі риторика в тому дусі, що «важливими є надбання всіх часів. Яке б ставлення не було до радянської епохи – та ці надбання є нашими. Вони створювались українцями».

А українці, як відомо, бували різними… Не бракувало й таких, що вірою і правдою служили комуністичному режимові. Створювали «пам’ятники», які раптом виявилися дорогими серцю міністра. Один з них, наприклад – сумнозвісне ярмо (фото вгорі), воно ж – «арка дружби народів», що нависла над Києвом, починаючи з 1982-го. Аж надто помітний зразок монументального «арту», присвячений «приязні» з народом, чиї військові та найманці в 2014-му розв’язали війну на Сході України.

Тим не менш, також і цей «об’єкт» має гарні шанси отримати турботу міністерства, а, отже, й гроші платників податків. Бо  ж хіба не «унікальний твір архітекторів радянської епохи»?

Монументалізм часів нацизму, комплекс для масових зібрань у Нюрнберзі

Олександр Ткаченко обіцяє, що «міністерством будемо підтримувати цей напрямок:
▶️ розпочнемо кампанію по комплексному дослідженню та збереженню культурної спадщини ХХ ст.
▶️ оновимо реєстр пам’яток і додамо в нього кращі зразки новітньої архітектури і монументального мистецтва
▶️ будемо їх захищати, як будь-які інші».

Про «будь-які інші», щоправда, не уточнюється – які саме. А «зразки новітньої архітектури» бодай завдяки тому, що споруджені недавно, «почуваються» цілком непогано.  І вже напевне краще, ніж сотні, коли не тисячі, будівель з дорадянських епох. Але тепер саме радянські здобудуть ще й державну підтримку. Ось вам, панове, «належне використання бюджетних коштів», яких, до речі, культурна галузь й так отримує небагато… 

Вже не згадуючи про етичний бік справи: під час війни з агресором наша держава опікуватиметься «мистецтвом», що прославляло Радянський Союз, або ж ідейного і не тільки попередника Росії.     

До слова: на Заході, приклад якого наводить О. Ткаченко,  до тоталітарної архітектури ставляться насамперед, як до тоталітарної, і не більше. Тобто такої, що слугувала й вихваляла злочинців при владі. Але без жодного пієтету і намагань відшукати в ній те, чого нема –  «мистецьку цінність».

Скажімо, у Варшаві Палац культури та науки, подарунок Сталіна комуністам з-над Вісли, в усі часи вважали найогиднішою спорудою польської столиці. І не лише тому, що зовні дуже нагадує будинок Московського університету і геть не вписується в ансамбль міста. Насамперед – це нагадування про комуністичне поневолення, тож і ставлення до нього – відповідне. Варшав’яни про Палац культури завжди говорили з презирством чи кпинами. Тим часом, як польська держава ніколи не розглядала його як споруду, що потребує її уваги на рівні «захисту».

Німцям у цьому відношенні, даруйте за цинізм, легше. Більшість їхніх бетонних потвор, зведених за часів нацизму для звеличення фюрера та Третього Рейху, успішно зрівняли із землею бомбардування союзників наприкінці Другої світової війни. Ті «пам’ятники», що все ж уціліли – як комплекс для масових зібрань у Нюрнберзі – вважатиме «культурним надбанням» хіба-що переконаний фанат Адольфа Гітлера.

Зате в Україні тоталітаризм, увічнений в камені, прирівнюється до творів мистецтва – зусиллями міністерства культури.  Адже яка «культура»  –  такі ж і її цінності.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://www.theguardian.com/, https://nowahistoria.interia.pl/, https://prm.ua/, Олександр Ткаченко

Напишіть відгук