Місяць: Липень 2020

Інтерв’ю з відомим актором та воїном.

Впродовж минулих років він встиг: стати символом спротиву російськомовних українців режиму РФ та одним з лідерів онлайнових просторів за кількістю вилитого на нього негативу. В Росії і в Україні, в тім числі й від тих, хто ще вчора називали себе шанувальниками чи навіть друзями.

Сказати, що це – «зворотня сторона слави», було б недоречним. Хоч би тому, що тією славою давно не переймається, а за свої переконання заплатив поважну ціну. Ставки продовжують бути високими – йдеться не лише про спокій близьких Анатолієві людей, але й замахи на його життя.

Нарешті, по той бік екрана (спілкувалися по Скайпу) зі мною розмовляв радше не артист (хоч колишніх, звісно, не буває), а трохи іронічний філософ. Щоправда, так само категоричний і схильний до максим – яким знають Пашиніна, відколи спалив мости з Москвою і пішов на фронт.  

Не раз в цьому інтерв’ю зависала пауза. Вона не мала стосунку до хрестоматійної акторської: просто треба було дочекатися, щоб трохи вщух градус емоцій. Бо говорили, переважно, на  болісні теми – війни, ставлення Батьківщини до її захисників та культури, яка –  зовсім не «мирна територія».

«До прокльонів звик, до добрих слів – ще ні»  

– Шість років тому Ви оголосили про небажання повертатися в український кінематограф. Відтоді своє рішення переглянули?

– Ні. Надто, коли ситуація в країні схожа на фестиваль розперезаних трансвеститів. У нас люди привласнюють собі якісь спеціальності чи заслуги, що геть їм не відповідають, і нема кому захистити фах. Відповідно, я зважаю, чи це відповідає цивілізаційним ознакам – маю на увазі західну цивілізацію, вона ж, врешті – єдина, яка була створена, і всього за кількасот кілометрів від нас. Бачу, що ні, замість культури та мистецтва в нас –  якийсь балаган. Тож не можу займатися кіно в товаристві людей, які не мають фахового  чи бодай естетичного відношення до нього.

В наші культурі – люди-кочівники. Коли італійці якось захотіли отримати ринкову площу, то покликали архітектора зі своєї цивілізації, і він збудував П’яцца Уффіці (де зараз – всесвітньо відомий музей  мистецтв – ред.). А в нас замість ринкової площі завжди виходить базар, бо займається тим людина, що не має жодної уяви про П’яцца Уффіці.

Я не хочу брати участі в параді патологій.

–  Цей «парад»  – не лише в культурі. Класичне «що  робити?»

–  Є час розкидати каміння, і є час його збирати. Під час війни треба займатися війною. Логіка війни навіть у мистецтві підказує вірні ходи та чіткі варіанти.

–  Ви брали участь у цій війні. Хотіли ли би знову повернутися на фронт?

–   Знаєте, якби нас не вивели з «нуля»… Служив більше півроку і далі там би залишався, в українській добровольчій армії. Aле до добровольців ставлення зараз цілком зрозуміле – як до бандитів.. Я вимушено залишив місце воєєних дій, бо вважаю, що поки йде війна – нею треба займатися. Сидіти в тилу і під’їдатися волонтеркою мені було нецікаво, а воювати – так.

 –  Вас вже про це запитували, але відповіді тоді не почула. Тому, даруйте за цинізм – чому Ви досі живий? Зважаючи на довгі руки російських спецслужб.

– По-перше, тут мушу подякувати своїй дружині Лесі, вона в мене – розумниця. Було кілька замахів на мене, звідки я не сподівався, і багато на що відкрила мені очі саме Леся. Надто, після того, як в нас стріляли.

 –  ?!

–   Багато людей приходять з війни. Добровольці, наприклад, вони також повинні отримувати зарплату якусь… Та повертаються туди, звідки пішли і, зазвичай, застають пустку. І ось з’являються люди, які за гроші пропонують когось усунути. А ти – воював, вмієш це робити легко, і в тебе 33 варіанти «виконати замовлення». Деякі на це ведуться, і мені довелося з ними зіткнутися.

–  Правильно розумію, що до правоохоронних органів не зверталися?

–  Ні. Я не пов’язую себе з цією державою. Цілком нормально ставлюся до життя – якщо тобі судилося померти, то помреш, і «ура». А бігати по поліціях… Життя – коротке, і витрачати його ще й на стосунки з державою, якій ти непотрібен?

Якось «чудово» висловився про мене український журналіст: що я – «біологічний об’єкт», і мене треба ставити на коліна, далі ще нісенітниці. Але за те визначення навіть вдячний: так, «біологічний об’єкт», не маю документів, грошей і жодних стосунків з державою. Воював лише за покликом серця і не отримував за це платні.

–   У Вас досі – російський паспорт?

–   Живу, мов у казці (сміється – ред.). Не вірю в старість, тому не турбуюся якоюсь пенсією чи подібними дурницями. Моя дружина завжди дає мені розумні поради, і я жодного разу не пошкодував, що їх послухав. Леся – юрист. Ми прикидали різні способи якось отримати український паспорт чи продовжити росіянський – бодай для того, щоб узаконити наші стосунки. Але я – не один такий, багато людей стикаються з непробивною стіною бюрократії і відверто ворожим ставленням. Я з цим зіштовхувався безліч разів, досить. Тому мене влаштовує існуючий стан речей – нічого не хочу в держави, але її прошу до мене не лізти.

–   За рахунок чого  ж Ви живете?

–   Мої запити – доволі скромні і обходяться дешево навіть за сьогоднішньої економічної ситуації. Люблю сидіти вдома. В дружини – власна справа, оскільки одна з моїх освіт – економічна, часом щось їй підказую. І разом нам вдається.

До того ж, коронавірус – цікава штука. Моя 16-річна донька Саша протягом карантинних місяців вивчила дві мови, а я зараз намагаюся опанувати англійську. Протягом року займався з нею хімією,  вже засвоїла університетський курс. Це ті небагато речей, які приносять щастя – знання, а ще –  свобода і честь. Просто дізнаватися щось нове – це радісно, тому займаюся самоосвітою, багато читаю. До того ж, стимул – діти настільки швидко навчаються, що треба відповідати їхньому розвитку, якщо хочеш, аби тебе поважали. Зараз стільки лекцій онлайн –  Гарварда, Оксфорда, Йєля, Массачусетса! Якщо раптом котрась із них – без перекладу, донька допомагає.  

–  Ваш розрив  з Росією в 2014-му, а відтак – коли пішли воювати за Україну, викликали величезний медійний ефект. Що в ньому далося найважче?

–   До прокльонів звик, до добрих слів ніяк не звикну (усміхається – ред.). Найважче, коли перебував «на нулі», а там телефони глушать, і на зв’язок з батьками вийти не міг. Тоді двічі повідомляли, що мене вбили. Батьки через те «заробили» собі цукровий діабет. Ось цього не можу собі пробачити, не передбачав, що може бути аж така підлість.  

 –   В Росії залишилися люди, які з Вами – на одній хвилі?

 –   Залишилися там навічно. Їх убили.

«З Донбасом – тільки війна, без варіантів»

–  Рішення піти воювати – як ішли до нього?

–  Коли в році 2010-2011-му зайняв більш-менш активну громадянську позицію… Бачите, коли знаєш історію… (Зітхає – ред.). 1 березня 2014-го дозволив собі звернення до російського народу, бо розумів: буде те ж саме, що вже багато разів повторювалося в минулому. Буде своя Судетська область і початок нової війни. Але, якщо уникнути нової Мюнхенської змови і жорстко розчавити агресора, дати йому по зубах, не зупиняючись, то можна було б не мати величезних жертв. Тоді, до речі, Крим був ще два тижні українським. Потім його захопили, і стало зрозуміло: війна.

Я знав і величні сторони свого народу, українського. Адже я народився тут, виріс, і одне з прізвищ моїх предків – Лютенко. Тож риси національного характеру мені знайомі. Я шукав приводу… Спочатку волонтерив. Потім, коли закінчилися гроші, привезені з Москви, намагався тут зніматися в кіно. Але зіткнувся з шахрайством. Тебе заявляють в праймеріз, під твоє імя отримують гроші з бюджету…

–  А потім?

–  А потім на запитання «чому у вас не знімається Пашинін, ви ж під нього гонорар закладали?», казали: «відмовився», «запив», «божевільний», «виглядає кепсько». Одне слово, починалися вигадки безсовісних людей.

Тим не менш, мені все одно пощастило. Я, мабуть, єдиний в Україні актор, який отримав гонорар мінометом – за фільм «Пост-травматична рапсодія». І ми ним потім воювали на фронті.

–  Не хочете назвати ті стрічки, автори яких вчинили з Вами непорядно?

–  Їх було декілька. Просто подивіться в Інтернеті «провальні українські фільми», і вони в списку точно будуть! (Сміється – ред.). Тоді я з цим зіткнувся вперше і був просто розгублений від серії «кидків». Їздив за свої гроші до Києва, знімав там житло, чекав. Виглядало по-дурному, так, наче я знову починаю кар’єру. «Навіщо воно мені треба?» –  подумав тоді і вирішив з кіно зав’язати.

Зате іноді з’являлися такі хлопці як «Танок на майдані Конго». Слухав їх, ще коли був студентом. А тут раптом вони прийшли і запропонували: «Роби в кадрі, що хочеш, потім змонтуємо». І ми за 18 годин зняли кліп «Мій демон», дуже їм вдячний. За останній час це були одні з кращих моїх 18 годин.

– Як гадаєте, Україна вже дозріла, щоб нею керували військові?

–  Після того, як чотири доби вмирає український солдат і після того, як українські моряки без єдиного пострілу здають кораблі супротивникові? Після того, як успішний наступ нашої армії можна зупинити одним телефонним дзвінком та ще й змусити відійти з позицій? Ні, не думаю, що настав час військовим брати владу. Не потягнуть. Знань бракує, честі бракує, характеру.  

Що таке характер? Це ставлення до всього, і коли зіштовхуються різні ставлення до чогось, настає ріст особистості. А в мене враження, що більшість людей, які мешкають в Україні – просто безхарактерні.  Тіло полеглого героя – його треба було якомога швидше забирати! Згадайте грецьку міфологію: на що пішов старий Пріам, аби забрати зі стану ворога труп загиблого сина, Гектора?! Бо в таких випадках не рахуються із втратами! Натомість в нас – ганьба. Чорт забирай – за чотири доби вже можна було прокопати туди траншею до нього!

(Настає одна з тих тривалих павз, про які йшлося вище – ред.).

–   «Що робити з Донбасом», пропонують різні варіанти: чергове «перемирення», збудувати стіну чи «дідько з ними – живемо без них». Який Ваш?

 –  Війна. Жодних перемовин не можу бути з супротивником, який так поводиться і спроможний на які-завгодно підлоти. Війна, бо іншого не буде. За стільки сотень років, поки нас знищували, українці заслужили, щоб раз і назавше закінчити спроби будь-яких держав піднімати «українське питання». Не вірю, що проти нас стоїть ворог, що битиметься до останньої краплі крові, як це роблять українці. Я бачив їхній рівень –  дуже низький. Помітив цікаву особливість, і підручники з фізіології мають рацію – лише розумна людина може бути хороброю, а розумних серед ворогів не спостерігав. Тож треба використовувати те, чого нам ніколи не бракувало – таланти й хоробрість.

–   Але ж і супротивник, як у їхній класиці – «чудіщє обло, огромно» і з ядерним запасом.

–   Головне – бодай показати зуби. Добре, хай потім скажуть, що це був передсмертний вищир, але зуби, принаймні, покажу.

«Вільних людей без зброї не буває»

–  Свобода і громадяни Росії – сумісні поняття?

–  Є чіткий маркер: коли починається революція, або ж прискорене переоцінювання цінностей, чи психофізична хвиля, чи інформаційне поле. Назвіть це осяянням, або хай це буде, як катарсис глядацької зали від чесно зіграного спектаклю. Отже, про маркер: поки не гине поліцейський, сакральний носій недоторканості влади, всі ті масові протести – не більше, ніж зливання негативної енергії. Щойно поліцейський зрозуміє – з роботи він може не повернутися, бо на демонстрації зустріне спротив вільного озброєного народу – лише тоді щось почне змінюватися.

А на пост-радянському просторі про свободу говорити нема як, бо джерело влади – це саме вільні та озброєні люди. Без зброї про свободу нема чого й заїкатися, і лише в протилежному випадку влада скерована на користь суспільству.

Є  фізіологічна ознака відмінності людини від тварини – це страх перед зброєю. Даруйте, але людина, яка боїться взяти її до рук –  ближча до тварини. Бо зброя – тільки інструмент. Так, для вирішення дуже важливих питань, але вони не зникнуть, якщо відмовитися від інструмента. Кожен повинен розуміти: ти у безпеці лише до того часу, поки поруч є хтось зі зброєю. Це, знову ж таки, цивілізаційний вибір вільних людей. Коли дружина теж бере автомата до рук і стає на захист своєї власності поруч з чоловіком, а не кричить «Васю, не треба!». Як зробило недавно перед своїм будинком відоме подружжя зі США у розпал погромів.

На щастя, в мене – саме така сім’я. Під час чергового замаху на нас дружина відібрала рушницю в одного з нападників.

–  Скільки всього було  замахів?

–  Ті, яких ми не змогли відвернути – чотири, а з рештою ми вдало «петляли».

–   Тобто, як?

–  Тобто, все вирішується гранатою Ф-1 – висмикуєш кільце. І люди, які неподалік і в тебе ціляться, розуміють – зараз рвоне. Таке продовжувалося до зими, навесні вже було більш-менш спокійно. А замахи – десь з рік перед тим. При цьому, мене ще й звинувачували, розганяли чутку, що «божевільний».

–  А побратими з війни – не допомагали Вам?

–  Ні. Стосунків не підтримуємо. Свій борг їм віддав, коли треба було зібрати кошти на лікування тощо, брав участь. Деякі з них долучилися до полювання на мене, ще й за не надто великі гроші. З міркувань безпеки від спілкування з побратимами відмовився. Назавжди.

–  Чогось не розумію – після такого все одно називаєте їх «побратимами»?

–  Бо, по-перше не всі приєдналися до тієї гри. Щоправда, я дуже здивувався, коли дізнався, хто саме в ній був. По-друге – яка користь від того спілкування? Погорланити, «колишні подвиги» згадувати? Нехай їх згадують чеченці з того боку чи морпіхи, які пам’ятають мене як гранатометника та кулеметника. Як нам було весело, коли всі хотіли, щоб було страшно.

–  Як з цим жити? Що дає сили?

–  Любов. Це те, що рятує, захищає та винагороджує. Коли знаєш, що увечері обійме кохана дружина, і не як боягуза – це допомагає жити, і я готовий ще так «помучитися» (сміється – ред.).

–   Можете розказати, як зустрілися?

 –  Надто довга історія.

 –  Гаразд, тоді – про родину Ваших батьків. 

–  Звичайна радянська сім’я, якій я зробив такий ось «подарунок», що вони передчасно постаріли… Але мама тоді сказала: «Добре, йди воюй». Батько, якому скоро 86, до речі, теж дуже хотів йти на війну, але куди ж?..

Хоч на фронті бачив чимало літніх людей, вони надзвичайні. Я воював з одним з таких, позивний «Лісник». Велика людина і служив на небезпечній позиції.

 –   Вам, як бачу, по життю таланило…

–   Звичайно. Був літак, на рейс якого не встиг, а він вибухнув – у 2004-му. Мав піти на спектакль «Норд-Ост», але щасливо на нього не втрапив, квитки досі збереглися. На фронті було безліч ситуацій, бо «на нулі» – там кожен день, як «здрастуйте».

Мені таланило на педагогів і пощастило народитися в чудовій родині, яка прищепила… Ні, «потрібні орієнтири» – це, мабуть, не буде правильним визначенням. Одне слово: «буде, як сказав тато, й не інакше» – і я розумію, що саме так і належало робити.

Cакральне «йо»

–  Ваш типовий день на фронті – як він виглядав?

–  Десь з 11-ої вечора до 5-ої ранку заступав на пост. Переважно, це був бій. Хоч пристріл розпочинався близько 19-ої, а коли стемніє – то повноцінно починається. Десь о 5.30 – зміна, йдеш спати до 11-ої дня, потім – їжа, яку ще треба приготувати.  З 12-ої до 16-ої – копати, далі години дві – чистити зброю, забивати ленти в кулемет, готуєшся до виходу. Зазвичай, їв на фронті раз у день, але пив багато кави – якщо вона була. Ось так – доволі нудно. Але компенсувалося спілкуванням з хлопцями.

–   Ваш cтарший брат теж пішов воювати. Що йому радили насамперед?

–   Взяти позивний, що мав би в собі «йо». Зараз розкажу. То була шоста ротація, попередні поверталися з великими втратами. Йдеться про висоту «Зеніт», прикривала підхід до донецького аеропорту. Попросив хлопців, які туди йшли, про те саме і пообіцяв, що всі повернуться. Не знаю, чому, але ось так в мене було. Декотрі з них таки змінили позивні. Потім, коли вже поверталися, телефонує з автобуса командир їхньої ротації: «Толю, уявляєш – сталося, як ти сказав! У нас – жодного вбитого, лише троє легко поранених  і двоє контужених. Це дивовижно! Приїдемо до Львова і не привеземо з собою горя, лише перемогу».

Мабуть, я дуже щиро того хотів.

Мені ж пояснювали, яка вона – ситуація, коли треба привозити додому «двохсотих»… Весь світ бачив, коли їх зустрічають –  цілі вулиці навколішки. Це – не лише на знак поваги до полеглого воїна, а від горя, яке звалюється на плечі і змушує навіть у калюжу на коліна стати.

–  Все ж таки, чому саме «йо»?

–  Це сакральна річ. Наші педагоги у вищому театральному училищі ім. Щепкіна в Москві читали лекції по всьому світу, зустрічалися з неймовірними людьми і щедро ділилися своїми знаннями зі студентами. Одним з таких знань поділилася прима екрана Рімма Солнцева – що звук «йо» оберігає.

– Невипадково в Карпатах вигук «йо!» – дуже популярний.  

– Без сумніву.

–  Колись в тих краях знімали «Украдене щастя», як на мене – наш кращий драматичний серіал.  Ви зіграли в ньому головну роль.

–  Тоді, приїхавши на захід України вперше, я опинився в дивовижному європейському просторі. Хай він не був розкішним з точки зору доріг чи комунікацій. Але стіл, який кожного разу там накривали – це враження, яке  не просто бачиш і запам’ятовуєш – ти його кожною клітинкою свого тіла споживаєш. Для людини, яка харчувалася з «універсаму» і на той час – мешканця московської «общаги»  – це було надзвичайно. Я тоді для себе по-новому відкрив Україну, а відтак зрозумів, що настільки смачні речі міг їсти лише тут, але не за кордоном. У жодній іншій атмосфері зняти подібний фільм – з настільки чудовими акторами, оператором та режисером – було б неможливо. Головний герой цієї стрічки – це атмосфера, яка там була. А її колорит підказує, кому в Україні треба виділяти гроші, щоб знімати кіно.

Тим часом, в нас їх роздають з прицілом, щоб, боронь Боже, не дісталися творцеві, що створює культуру, яка навічно. А не те, що забудуть вже завтра.

–  В мене відчуття, що живемо в епоху тотального декадансу, фіксуючи занепад тут чи там і згадуючи кращі часи…

–   Бо в  культури нема ручок-ніжок, і їй не можна дати грошей, а вона прийде і все ошляхетнить. На щастя, культуру носимо в собі. А виробник культури – то взагалі безцінно. Не можна влити мільярд доларів у кінематограф і отримати Скорцезе. Ні, кількість у якість не перейде – ніколи. У нас же до культури – ще совкове ставлення, взагалі, порушені цивілізацйні орієнтири. Ввічливість сприймається як слабкість, а підлість називають «варіативністю».

Знаєте, хто найстрашніші «гітлери»? Ті, що сидять на лавочці біля під’їзду і знають про вас геть усе. Одразу ж кажу, що в жодному разі не виправдовую Гітлера.

Я втомився шукати визначення, але кілька кокретних для себе зробив. Що свобода – це влада над собою, любов – бажання все віддати і щастя – коли все не намарно. А культура – це ставлення до конкретного виробника культурних цінностей. В нас же вона… Просто відкрийте коментарі до моїх інтерв’ю. Якщо ти заявляєш щось поза контекстом телевізора, ідіотських гасел чи потреб, тебе піддають не просто нападам, а суцільній ненависті. Ще й багато тієї ненависті пишеться саме українською. Хоч до того ставлюся, як до способу отримувати знання.

–  До речі, про ненависть українською. Вже доволі заяложене, тим не менш, актуальне «вишиватне» гасло, що російськомовні українці – не настільки повноцінні патріоти, як ті, що розмовляють лише державною. Чи заперечуєте, коли чуєте подібне?

–   Я би поцікавився, щo вони – в цивілізаційному відношенні. Хто вони? В них єдиний критерій – все має бути не так, як в цивілізації. Хоч це той шлях, який вже доведений, а все інше –  до катастрофи. Для цивілізації ж головні цінності – честь, свобода та знання, а не задоволення якихось забаганок чи «порядків денних».

Є чимало, хто вдають бурхливу діяльність, мають готові поради, як з допомогою гілляки можна вирішити проблему москаляк, але при цьому не розуміють, що ними керують кочівники. Бо кочовий спосіб життя насаджується скрізь, надто, телебаченням. Це, коли «змінювати можна все і хоч щороку». Таке враження, що люди втратили почуття самозбереження і любов до власних дітей, дозволяючи якийсь скажений експеримент над самими собою. Вже котру сотню років.

Тому сьогодні маємо наслідки негативної селекції. Коли під час війни і тотальної зради спецслужб, здачі територій, не знаходиться бодай єдиного лейтенанта, щоб застрелив відступника-генерала. Адже для того й носять особисту зброю, щоб припиняти зраду, а не тримати підлеглих в покорі. І коли в такий момент обирають кондитера, що служив колишнім, які стріляли у власний народ – тут я, правду кажучи, розгубився. А потім обирають нічим не кращого іншого… Не знаю, як тут ще можна спілкуватися, крім, як писати віршовані байки про те, що відбувається. Це й роблю на своїй Фейсбук-сторінці.

 – Читала… Сумно це все…

–  Знаєте, на фронті бували рідкісні моменти радощів, але й від того також – найбільш цінні. Пам’ятаю, як хлопці розповідали про сухпайки, які надходили від нашої закордонної діаспори на фронт. Про кровоспинні пакети, якими, хвала небесам, хтось користувався, а хтось – ні, і за це теж – хвала небесам. Я хочу подякувати усім, хто допомагав і продовжує допомагати фронту: ви рятуєте не лише життя, але й честь і віру людей. Завдяки вам хлопці на війні почувалися не покинутими й голодними, а ситими й веселими. Дякую кожному, хто допомагає воякам.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: http://patrioty.org.ua/,  https://24smi.org/, https://persha.kr.ua/, https://umoloda.kyiv.ua/, https://prolviv.com/

Українська народна пісня, присвячена останньому рішенню Тристоронньої контактної групи про «припинення вогню на Донбасі». 

Горіла Москва, палала

Горіла Москва, палала,

На неї Меркель дмухала

Під мавзолеєм зітхала.

Приспів: Горіла Москва, палала

На неї Меркель дмухала

Під мавзолеєм зітхала.

Тут із відром прибіг Макрон.

Тут із відром прибіг Макрон.

Та не доніс, бо він – га…няв швидко

Та не доніс, бо він ганяв.

Приспів: Тут із відром прибіг Макрон.

Та не доніс, бо він – ганяв

Та не доніс, бо він ган…яв.

Шланга тягла ОБСЄ.

Шланга тягла ОБСЄ –

Та, що гарантії дає,

Сама на них забиває.

Приспів: Шланга тягла ОБСЄ –

Та, що гарантії дає,

Сама на них забиває.

«Дуже стурбовані» в ЄеС.

«Дуже стурбовані» в ЄеС:

«Чи вже згорів кремлівський пес?»

Ніби Чорнобильська АЕС.

Приспів: “Дуже стурбовані» в ЄеС:

«Чи вже згорів кремлівський пес?»

Ніби Чорнобильська АЕС.

Трамп з Капітолія дзвонив.

Трамп з Капітолія дзвонив,

Вогонь гасити не просив,

І щоби дощ там не ходив.

Приспів: Трамп з Капітолія дзвонив,

Вогонь гасити не просив,

І щоби дощ там не ходив.

Мрії збуваються часом.

Мрії збуваються часом.

Якщо взятися всім гуртом,

Як покропити бензином.

Приспів: Мрії збуваються часом.

Якщо взятися всім гуртом,

Як покропити бензином.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://um.mos.ru/

22 липня, урядом було прийнято рішення щодо продовження адаптивного карантину до 31 серпня.

«Задля уникнення досягнення піків захворювань і перевантаження системи охорони здоров’я» – як повідомляється на Фейсбук-сторінці МОЗ.

Залежно від епідеміологічної ситуації всі регіони буде поділено на декілька зон: зелену, жовту, помаранчеву і червону за рівнем епідемічної небезпеки поширення COVID-19. При цьому критерії для розподілу регіонів на чотири зони залишаються незмінними. Залежно від показників вживатимуться заходи з послаблення чи посилення карантинних обмежень в окремо визначених регіонах.

Рішення уряду вже встигли розкритикувати користувачі у Фейсбуці:

Цікаво до якої зони ви намалюєте Львів. Все працює,футбол іде в повний ріст…преЗЕдент в вересні приїжджає на відкриття стадіону…оце карантин…щоб ви показилися

Увага всієї України раптом зосередилась на Луцьку, де терорист-одинак захопив цілий автобус заручників, висунувши досить незвичні умови, які дозволяють робити висновки про його психічну неадекватність.

В ефірах телеканалів лунають оперативні коментарі криміналістів, психологів, представників влади. Відчувається, що для більшості ця подія нічим не вмовтивована і не пояснювана.

Але така вона  – лише на перший погляд. А якщо нам копнути глибше? У цієї драматичної події є три вагомі причини. Поговоримо про це.

Перша, як це не дивно – це коронавірус і карантинні заходи, які сильно вдарили по психічному стану людей. Професійні соціологи знають, що масові спортивні та культурні заходи завжди виконують в суспільстві надзвичайно важливу психологічно-компенсаторну функцію. Тобто, емоції напруження, які накопичуються у людей в процесі роботи чи повсякденного побутового спілкування вимагають вивільнення. І саме цю функцію в сучасному суспільстві чудово виконують футбольні матчі чи масові концерти рок та поп-зірок. Саме там масово вивільняються і компенсуються ті вибухово-руйнівні емоції і почуття, які дозволяють суспільству підтримувати рівновагу, особливо у великих мегаполісах.

Схоже, що при владі сьогодні практично немає фахівців, які б розумілися на цих процесах. Введений карантин не не тільки не вирішує наявних проблем – він додатково створює безліч інших, яких ніхто не очікував. Якби ми мали доступ до статистики правопорушень, ми б зараз вжахнулися від того, як зросла кількість кримінальних конфліктів у родинах, а також кількість ДТП на дорогах. Усе це наслідки додаткового психологічного тягара, який ліг на плечі людей. Так що, чим раніше будуть відновлені масові заходи в країні тим краще, як це не дивно звучить. І гумористичні шоу на телеканалах уже не рятують ситуацію, а лише поглиблюють і провокують її. Потрібно щось інше!

Друга причина, що тісно пов’язана з першою – це ступінь напруження в нашому інформаційному просторі. Ввімкніть інформаційні канали і послухайте їхню лексику і риторику, відчуйте ступінь їхньої збудженості. Одні продукують суцільний кримінал – вбивства, згвалтування та пограбування. Інші, які є політично заангажованими, взагалі, ведуть в ефірі відкриту інформаційну війну, сповнену ненависті, злоби і брутальності, що ллється через край. Усе це не може не позначитися на психологічному стані телеглядачів. Я дивуюсь, що нас досі утримує від відвертої війни на наших вулицях при такому жахливому інформаційному просторі. І це одна з найбільших загроз для існування країни, і з цим потрібно теж щось робити найближчим часом, інакше може бути пізно!

Третя причина, що провокує такі драматичні ексцеси, як не дивно, це інтерактивність нашого життя. Кожна пересічна і посередня людина при певних умовах сьогодні може отримати мить слави. Цьому сприяє Ютуб і більшість сучасних інформаційних платформ, які є в кожному сматфоні. Люди, особливо молоді, навіть не розуміють, наскільки вони залежні від потоку цієї інформації, де щомиті з”являються нові герої і антигерої. Звичайно, що це стимулює пасионарність і фантазію багатьох людей аж до антисоціальних і агресивних проявів. Але слава Герострата – це теж слава, як би ми це не оцінювали, бо так влаштоване інформаційне суспільство, – воно підіймає в епіцентр уваги далеко не найкращих і найрозумніших. І ми маємо про це завжди пам”ятати.

Ну, й окрім цих трьох важливих причин існує ще так зване соціальне тло – ми живемо в несправедливому, нечесному, криміналізованому і виключно аморальному суспільстві, де порушуються абсолютно всі правила і норми суспільного співіснування – етнічні, релігійні, соціальні, економічні, правові, – аж до основних конституційних. Де нечесним шляхом заробляються мільярди, а чесні, порядні і законослухняні люди практично не мають жодних шансів на благополучне існування. Відсутність соціальної справедливості і подвійні стандарти до неможливості зруйнували наше суспільство, у якого лишився лише один способ проявлення своєї незгоди і обурення – соціальні вибухи у вигляді Майданів. І вони невідворотні. І як би не готувалися до цього Банкова і МВС, вони ніколи не зможуть встояти проти шаленої енергії народу.

То який же вихід спитаєте ви? Безумці і далі здійснюватимуть теракти, «терористи в законі», наділені владою, і далі чинитимуть беззаконня, народ все більше ненавидітиме державу, а всі ми разом скочуватимемось у безодню хаосу? Саме так! Доки в нашій країні не згадають про мораль. Мораль несе в собі всі інші чесноти – правдивість, справедливість, терпимість, великодушність, гармонію. Моральність є в основі будь-якого здорового і стабільного суспільства.

Але як її принести в суспільство? Та через мистецтво – кіно, театр, музику, пісні, позитивне мислення і пошук суспільного ідеалу. Правильно розставляючи ненав”язливі акценти на персоналіях і подіях. Ясно що робити це мають зовсім не ті, які там нині в більшості окопалися і просто заробляють свої срібники. І все це має відбуватися під тиском суспільства в особі морально (і психічно!) здорових його представників.

А без змін в культурній і соціальній сферах воші і гниди остаточно доконають цю країну. У мене все.

Facebook

Анатолій Матвійчук, (Анатолій Матвійчук) м. Київ

P.S. Як повідомив заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко, всіх заручників з автобуса звільнено – живими й неушкодженими. Терориста Максима Кривоша захоплено. Перед тим він пішов на співпрацю з правоохоронцями: спочатку дозволив передати заручникам води, потім відпустив трьох: вагітну жінку, пенсіонерку та дитину-підлітка.

Фото: https://racurs.ua/