«Як «патріоти» здавали мій Донецьк»

«Не стріляти!» – але ще тоді, 7 років тому.  Емоційний спогад Лілії Кравченко, жительки окупованого міста – присвячується недавнім роковинам звільнення Слов’янська.

І ось знову настав ТОЙ ДЕНЬ! Вже всьоме. Той день, коли нас зрадили, кинули на розтерзання. Найстрашніше почуття – це  почуття відчаю. А тепер патріоти кричать: “Подивіться на Ютубі, там же були самі цивільні!” А нам не потрібно дивитися Ютуб. Ми це вже бачили. Бачили в реальності, на відстані витягнутої руки: колону бойовиків, що йшли з улюлюканням, в ній практично не було цивільних…

Я написала це давно, в тому, іншому житті.

Але і в цьому, теперішньому, я все дуже добре пам’ятаю…

5 липня 2014 року.

А хто пам’ятає цю колону? Хто пам’ятає це «зелене світло» війні?

Спостерігаючи за бойовиками, що заходили в Донецьк, їхню колону, ми розуміли – це кінець.

Ми були в розпачі. Це найстрашніше – почуття розпачу.

Ми розуміли: ми померли. Померло наше місто. Нас кинули напризволяще. Нас остаточно здали вбивцям. Ви відчували таке? Ті, хто не бачили війни? Почуття, коли ти живий, але ти – мертвий… Почуття, коли величезне, живе, вируюче місто стає фантомом…

Офігевали і ДАП (Донецький аеропорт – ред.), і «Зеніт» (позиція АТО в ДАП). Ті з небагатьох, хто були там тоді, хто дивилися на цього смертельного монстра, який просувається в мільйонне місто, розуміли: щойно він  влізе туди –  Донецьк буде остаточно втрачено. Шансів не буде.

Але заборона на відкриття вогню зробила свою справу.

Я кричала в слухавку обом командирам, і в ДАП і на «Зеніт»: «Стріляйте! Стріляйте, інакше – це кінець!»

Та вони теж були в розпачі: ЗАБОРОНЕНО!

А вони – кадрові офіцери. Вони тоді ще не навчилися порушувати накази… Вони отримали команду «не відкривати вогню!» НЕ ВІДКРИВАТИ ВОГНЮ!

Це було глобальною помилкою.

Ні, не помилкою. Це була зрада, здача територій.

Але кого це хвилювало, крім тих двох сотень людей, що перебували в оточенні? І тих цивільних донеччан, які свято вірили в Україну. Не зважаючи на те, що поруч ходить смерть, вірили, що їхня країна не копне їх чоботиськами…

Але навіть з тими мізерними запасами зброї хлопці рвалися знищити колону, не дати їй увійти в місто, не зрадити своїх, не залишити, чи не поховати живцем.

Але заборона на відкриття вогню зробила свою справу. Це було те, що зумовило подальші найжорстокіші бої під Донецьком.

Бої, які не припиняються до цього дня. З тисячами жертв…

Міхайло Адаменко, боєць 81 ї бригади:

«Сегодні великі і могутні патріоти святкуватимуть звільнення Миколаївки, Слов’янська та району! Сьогодні вони будуть згадувати, як подарували «дорогу життя» в Донецьк рашевській банді Гіркіна.

А потім військовий експерт Серж Марко, що не воював ні дня, буде писати статті, есе та книги про війну, плутаючи факти, події, підрозділи… Переписуючи історію».

Коли мене сьогодні запитують: «Чому основна кількість бійців, які реально воювали, так ненавидять Порошенка і його команду?» відповідаю: у мене чітка градація. Справжні патріоти рвонули в 2014-му захищати Україну (ну, і, взагалі-то, більшість з них загинули або залишилися інвалідами, кинутими напризволяще). Але не пішли волонтерити чи з’явилися на фронті, коли там все більш-менш вляглося. І тим більше, не пі***ом займатися, заробляючи собі «солодке».

Бо обов’язок  ЧОЛОВІКІВ – Батьківщину захищати.

А ті, в кого проблеми з пам’яттю, хай на тому світі хлопцям пояснюють – що та чому.

Facebook

Лілія Кравченко

Фото: Lili Kravchenko , https://www.unian.net/

Напишіть відгук