11 операцій на серці - і двоє дітей, попри все

Про жіночі серця – кам’яне та залізне, справжнє.

Від Інни відмовилися і мама, й бабуся

Одна з них не дала жодної надії власній дитині, а інша зважилась на материнство попри нульові шанси від лікарів. З життя однієї родини.

Ця історія могла б стати сюжетом до фільму про надлюдське бажання вижити й перемогти. Про вміння любити і пробачати. Про інстинкт материнства, який вимикає будь-який механізм самозахисту. Врешті, про те, як замислитись про цінність життя, дарованого Богом.

Від чернівчанки Інни Кушнір (Мукан) у пологовому будинку колись відмовилась рідна матір. Написала розписку про відмову і зникла. Дівчинка росла в інтернаті і в старших класах дізналась, що її мама – жива й здорова, живе на околиці міста, у Садгорі, тож одного разу вирішила розшукати. Знайшовши потрібну адресу, зайшла на подвір’я, на якому поралась старша жінка. Дитина привіталась, несміливо сказала, що шукає…маму, Неонілу Мукан. Бабця змінилась на обличчі  і почала кричати, щоб мала йшла геть, бо «тут чимало інтернатських вештається, які можуть сказати, що вони чиїсь діти і прийти на все готове». Це була її рідна бабуся, вигнала онуку.

Інна Мукан

Чужі люди весілля зробили

Садгора – велике село, тож поголос пішов, і невдовзі до школи-інтернату завітали родичі, які здогадувались про гріх своячки Лялі (так її називали). Вони й «розкопали» правду, ознайомившись з документами в школі та пологовому будинку. До того ж, Інна, як дві краплі води, була схожа на матір. Родина намагалась переконати її та бабцю, щоб визнали дитину, забрали до себе жити. На той час Неоніла була одружена, мала дочку від законного чоловіка, жила заможно, на подвір’ї – два будинки, машина. Однак, і слухати не хотіла про покинуту доньку…

Тим часом, Інна закінчила школу і поступила в профтехучилище. Щовихідних їздила у с. Давидени на Сторожинеччину, куди запрошувала подруга Надійка. Її сім’я  жила небагато, ростила чотирьох дітей. Але сироту приймали, мов рідну, забирали з інтернату на зимові та літні канікули. Купували одяг, ділились шматком хліба. А як дівчина пішла вчитись до міста, щоразу лагодили їй в дорогу сумку, давали гроші. Якось у сільському  клубі Інна познайомилась з Володею, почали зустрічатись.

Скромне весілля молодятам справили Надійчина мама Стефанія Бергоміцька та її родина. Весільний вінок на голову нареченої одягала не рідна мама. Іннина не прийшла, хоч її запросили. Вінчальні батьки подарували молодим диван, учителі інтернату – телевізор та пральну машину, місцевий священик, який вінчав – пухову перину. Зібрані гроші теж віддали молодій сім’ї, така була воля Бергоміцьких. І хоч настрій був веселим, присутні жінки потайки втирали сльози. Всіх розбирав жаль, що за живої мами дівчині роблять весілля чужі люди.

Під час пологів занесли інфекцію і п’ять разів оперували

Після закінчення училища Інна пішла працювати на фабрику, Володя влаштувався на роботу водієм. Молодій сім’ї виділили кімнату в гуртожитку.

Інна завагітніла, і почались проблеми. Маленька, худенька, зі слабким здоров’ям, з першого до останнього дня пролежала під наглядом медиків у лікарні. Ранній та пізній токсикози, не дуже добрі аналізи… Молода мама могла щомиті втратити дитину. Але виносила. Щоб не ризикувати, лікарі запропонували  кесарів розтин. На світ з’явилася дівчинка.

Коли, як і хто з лікарів припустився помилки? Та саме під час операції занесли інфекцію, яка ледь не призвела до смерті породіллі. За високої температури гноїлись, не заживали шви, Інна скаржилась на нестерпні болі у животі. Невдовзі її прооперували ще раз. Знову невдало. Знову температура, знову біль, гній крізь шви. Перевели в гінекологію. Там знову різали. І знову –  те ж саме. Стан Інни погіршувався, вона потрапила до реанімації, все частіше  непритомніла… Приходячи до тями, молилась: «Врятуй мене, Боже, не хочу, щоб дитина повторила мою долю…»

Чоловік, який постійно був поруч, вибігав у такі хвилини на вулицю і давав волю сльозам.

«Мамочко, не дай мені померти!»

Добрі та небайдужі люди «підняли на ноги» чиновників управління охорони здоров’я, привели 20 донорів, бо хвора втратила багато крові, знайшли дефіцитні ліки. Кращі хірурги прооперували Інну ще раз. Відтак ще… Вп’яте (!).

Ледве тримаючись на ногах, вона викликала таксі і поїхала до дитячої лікарні, де вперше пригорнула до грудей донечку. Та радість була недовгою: лікуючий лікар повідомив, що в дитини – важка патологія серця. Якщо не оперувати, не житиме.

Першу операцію Іринці (так назвали малу) зробили в Києві. Хірурги ліквідували дефект міжпередсердної перетинки (зашили дірочку на серці). Та покращення – до першого приступу, адже в дитини було порушення  ритму, значна тахікардія та інші відхилення в роботі серця.

З роками все важчими ставали приступи. Непритомніла в школі, вдома, на вулиці… Пульс сягав понад 200-250 ударів за хвилину. В такі моменти дитина слухняно лягала в ліжко і чекала, поки «мине буря». Стаття про Іринку в одній з чернівецьких газет викликала резонанс, люди зібрали потрібну суму, і в 2000 році мама привезла дівчинку до Інституту Амосова. Операцію проводив досвідчений кардіохірург Валерій Павлович Залевський. Тривала 8 годин, Іринці імплантували тимчасовий кардіостимулятор.

Ірина з сином Даміром

Замість серця – залізо

Сім’я полегшено зітхнула: дитина, нарешті, перестала скаржитись на біль. Добре вчилася, була активною, хоч їй було заборонено займатись фізкультурою та робити різкі рухи. Мама буквально слідом  ходила за Іринкою, оберігала, аби хтось не штовхнув, щоб вона не впала. Але якось донька спіткнулась, і під час падіння зламався електрод. Відтак знову була майже повна зупинка серця, лікарі провели реанімаційні заходи у Чернівцях і літаком відправили до столиці.

Через кілька років Іринка перенесла ще три операції, бо не прижився черговий кардіостимулятор.  Далі – ще одна, не остання, на жаль, операція. Якось вранці Іра помітила що під шкірою виступили контури стимулятора. Місцеві «світила» медицини, запевнили, що нема нічого страшного. Через день шов луснув, і металева коробочка вилізла назовні.

Цього разу операцію в столиці проводили 9 годин –  на відкритому серці. Кожного разу Іринку оперував один і той же лікар, Валерій Залевський, вона називає його другим татом. Усього перенесла 12 операцій, отримала 13 наркозів, кілька з них, як каже Ірина, – з «кінською дозою». Остання хірургія – зовсім недавно…

Живучи з кардіостимулятором, наважилась народити двох дітей

У 18 років Ірина зустріла свою долю. На той час вона опановувала в ліцеї комп’ютерну грамоту. Її обранець Ігор покохав голубооку красуню за бійцівський характер та, водночас, добру й ніжну душу. Хлопець не зважав на проблеми із серцем, запропонував одружитись, пообіцявши все життя дбати про здоров’я коханої.

Іра природним шляхом народила двох здорових, красивих дітей. Чим шокувала багатьох лікарів, адже з такими проблемами серця вагітність не вітається. Народжувала, щоправда, в спеціальній столичній клініці, куди направляють вагітних з різними проблемами здоров’я. І в Чернівцях, і в Києві Іра буквально шокувала усіх лікарів: ні на що не скаржилась, запевняла, що все добре, жартувала і була налаштована позитивно. Чого не скажеш про самих медиків, особливо чернівецьких, які, дізнавшись що з її серцем, криком кричали, що з таким діагнозом не можна народжувати, переконували перервати вагітність. A Іра зважилась на другу дитину. Народжувати вдруге лікарі відправили  до столиці на «швидкій». Іра сміється, каже, щодо самого Києва телефонували чи все добре, раді були, що здихались проблемної породіллі.

Її старшій доньці, Евеліні,  – вже 10 років, синочку Даміру – 6 місяців. Нещодавно серце знову  нагадало про себе. Ірі раптово стало вдома зле, впала непритомною. «Швидка» ледве врятувала,  адже серце буквально зупинилося. Довелось ще раз – одинадцятий –  лягати на операційний стіл в столичному Інституті серця.

Вона все одно вважає себе щасливою людиною – бо має родину, чоловіка, дітей. Дуже вдячна батькам, особливо, мамі, за перенесені задля неї муки. А Інна Кушнір не нарікає на долю, любить людей, щаслива за долю доньки та внуків. Вона знайшла собі заняття до душі –  вишиває українські сорочки та рушники, У Давиденах, куди часто їздить в гості – півсела у її вишиванках.

Та все ще носить в серці жаль, що рідна мама так і не захотіла визнати її… На свою  Неонілу гніву не тримає, дякує, що народивши її, таку небажану, хоч на смітник не викинула.  Коли та померла, то взяла з собою Настю, молодшу доньку, і пішла провести в останню путь. Дуже хотіла, щоб менша дитина хоч в домовині побачила свою бабусю. Нарешті Інна могла підійти до неї, рідної, доторкнутись, надивитись…

Анна Данилюк,  Global Village

Фото: з архіву Інни Мукан

Напишіть відгук