Про меншину-паразита


Російська в Україні асимілює інші мови, тому захисту потребує не вона, а захист потрібен від неї.

Коли я закінчував університет, то боявся, що доведеться працювати поза фахом українського філолога, де мені би сказали: «гаварі па руські» . Тодішній Київ ще не позбувся зневаги до української як мови села. У Донецьку була інша реакція: українська – мова націоналістичної позиції, а не рустикальності.

Ми, студенти, волали оте екзистенційне: «ми усі розбіжимося по русифікованих містах». Я почував себе в гетто, але переходив на російську лише з росіянами. Російська для мене була книжною, як і польська. Я люблю російську мову Андрєя Платонова, Ніколая Клюєва чи Івана Тургенєва, але я терпіти її не можу в інтонуванні наших земляків, які чомусь почали себе позиціонувати як «національна меншина».

Ця «національна меншина»  – породження імперського мовного дальтонізму, бо всім отим бужанським не йдеться про розвиток кримськотатарської, грецької, вірменської та інших мов. Їм не йдеться і про розвиток російської, бо вони захищають своє право лишатись невігласами, яким байдуже до будь-якої культури.
Національні меншини, які потребують підтримки держави, мають самі цю державу підтримувати. Українська як державна – єдина можливість зберегти в Україні полікультурність.

Мені комфортно жити у місті, де є церкви, костели, синагоги й мечеті…

Мені комфортно жити у місті, де би на вулицях я чув українську, вірменську, кримськотатарську, іврит, російську… Але це можливо за єдиної умови, коли матимемо повагу до державної мови, а національні меншини –  ще й до власних.

На жаль, російська в Україні –  мова-паразит, яка асимілює інші національні мови, тому захисту потребує не вона, а захист потрібен від неї.

Олексій Сінченко (Oleksiy Sinchenkо), м. Богуслав

Фото: https://tsn.ua/

Напишіть відгук